Містерія літургійної молитви
Християнство – це спілкування з Богом, спрямоване на те, щоб перерости в абсолютну спільність життя людини і Бога, сопричастя з Творцем. Тому важливо зрозуміти, що крім чотирьох аспектів молитви й культу, які характеризують кожну релігію – подиву і прослави, прохання в потребах, вдячності за отримане і спокути за прогрішення – у християнстві є п’ятий аспект, який є основою всіх попередніх: пізнання Божої любові й відповідь на неї. Християнська молитва і культ – це перебування в любові зі своїм Творцем і Батьком, який у незбагненний спосіб уможливлює для нас приєднання й входження до вічного обміну любові між Отцем, Сином і Святим Духом. Християнство – це не пошук Невідомого Бога, щоб, можливо, здобути собі Його прихильність, а відповідь Богові, який зі своєї ініціативи відкрився людині й запрошує її до Себе. Це настільки відрізняється від основного поняття «природної релігії», що, на думку деяких богословів, християнство – не релігія, ба навіть більше – воно призвело до кінця «релігії».
Тому Святі Отці постійно закликають до молитви як поклику душі до Бога в любові; без такої молитви немає правдивого християнського життя, як немає життя людини без повітря, як риба не живе без води. Ця необхідність стосується як особистої молитви християнина, так і спільнотної. В особистій молитві підкреслюється й виявляється унікальність кожної особи як дитини Божої, спільнотна молитва чи богослужіння випливає зі спільнотної природи людини: жодна людина не самодостатня, всі покликані бути братами чи сестрами для ближніх.
Необхідність спільнотної молитви зрозуміла з природи християнського об’явлення, за яким Бог – не одна Особа, а Трійця Осіб; ті, хто силою Святого Духа приймають Боже життя у Христі, творять у Ньому одне тіло і стають членами одні одних; основа Божого Закону – подвійна заповідь любові: до Бога й до ближнього.
Тому у християнській традиції за спільнотною молитвою закріпилася назва «літургія», яка означає «спільна справа»: це не тільки спільна справа між людьми, але співдія людини з Богом. Якщо в особистій молитві кожен християнин відновлюється у глибині серця як дитина Божа, то в літургійній молитві, в церковних богослужіннях щоразу відновлюється діло спасіння: Отець подає Народові Своє Слово й дар Свого життя через Сина у Святому Дусі, а Церква, приймаючи життєдайне Слово й дар Благодаті, відповідає Отцеві любов’ю також через Христа у Святому Дусі. У цьому обміні любові зміст нашого спасіння й ціль, задля якої ми були сотворені.
Спільнотна, або літургійна молитва доповнює особисту щонайменше трьома способами, оскільки є три аспекти літургійної молитви, недоступні молитві особистій.
Перший: для літургійної молитви збираємось спільнотою; стоїмо на молитві перед Богом з тими, яких знаємо, і з тими, яких не знаємо; з тими, з якими радо й легко спілкуємось, і з тими, з ким важко знайти спільну мову. На літургійній молитві ми конкретно бачимо, що з усіма, що довкола нас, творимо одне тіло: літургійна молитва є не тільки сукупністю особистої молитви всіх присутніх, а молитвою Церкви, Тіла Христового. Через нашу духовну незрілість можемо деколи вважати, що різні недосконалості спільнотної молитви можуть перешкоджати нашій особистій молитві, але насправді в богослужіннях молитва кожного з нас підтримується і доповнюється молитвою спільноти; віра спільноти, незважаючи на недосконалості її членів, підтримує й доповнює віру кожного в слабкості чи в випробуваннях.
Другий аспект виявляється у співах, молитві, у всьому, що чуємо й бачимо у священнодіях богослужінь. Через слова й жести промовляє до нас (не так до голови, як до серця) вікова церковна традиція – чуємо про подвиги багатьох поколінь апостолів, мучеників, аскетів і праведників, які повчають нас словами, кличут прикладом, надихають на зрозуміння Євангельських правд для нашого життя, щоб воно могло стати проповіддю Христової Благовісті. Усвідомлюючи себе ланкою в цій лінії живої церковної традиції, християнин «стає на плечі титанів» і набирає нових сил для духовного змагу.
Третій аспект – сам храм, храмовий простір і все, що в ньому бачимо. Із вулиці входимо до середини храму не безпосередньо, а через притвор, який нагадує, що для того, щоб зустрітися з Господом у нашому житті, щоб почути Його життєдайне Слово, потрібно мати чисте серце, не обтяжене, не засліплене житейськими принадами, серце «голодне й спрагле» Христової правди і краси. Входячи до храму, не нехтуємо світом і щоденними нашими справами, а відкладаємо їх на короткий час, щоб виразніше скерувати внутрішній погляд нашого серця до «єдиного потрібного», до «найціннішої перлини» нашого життя – до присутності Царства Христового серед нас.
Храм вірних, у якому збирається церковна спільнота, є образом тієї ж повноти Божої присутності серед свого Народу тут на землі: у найвищій точці над вірними, у бані, зображений Христос – Голова Церкви, яка є Його Тілом. Через святі ікони на стінах вірні споглядають невидиму присутність лику ангелів і святих, які своєю молитвою підтримують і доповнюють молитву конкретної церковної спільноти. Особливо через іконостас вірні усвідомлюють, що перебувають у присутності Христа, Богородиці й святих; що через богослужіння вони таїнственно стають свідками й учасниками подій історії спасіння: Благовіщення, Різдва Христового, Його Преображення, Страстей, Воскресіння, Вознесіння й Зіслання Святого Духа. На іконостасі також вже споглядаємо Другий прихід Христа-Царя, який приходить судити живих і мертвих за Словом Євангелія і об’явити правду про життя кожної людини. У тому ж іконостасі є двері-проходи, які відкривають доступ до простору за іконостасом – до святилища, посеред якого Престол Божий, з Трапезою Господньою. Цей простір представляє ту повноту Божественного життя, Божественної Правди й Краси, яку зараз нашим розумом і чуттями тільки частково сприймаємо, оглядаємо «мов у дзеркалі», але яка для нашої віри й духа справді доступна, бо від того Престолу подається нам життєдайне Слово Боже і від тієї Трапези подається нам у Поживу безсмертя – Тіло й Кров Господні, щоб ми стали Йому співтілесними і співкровними. Священнослужителі – це ті, через кого наявним стає це спасенне спілкування любові – низсходження до нас Божого миру й благодаті і сходження до Бога нашої молитовної відповіді. Дві намісні ікони обабіч царських дверей в іконостасі найповніше демонструють цей обмін: Христос – Божа Особа, яка взяла на себе наше життя, всю людську природу, щоб людина, передовсім Богородиця, змогла прийняти Боже життя, стати учасником Божої природи. Ці дві ікони нам проповідують, що Бог став людиною, щоб людина стала богом.
Ось у такому комплексі слів і зображень, жестів і простору, що відкривають нам Божу присутність і підносять до неї, душа кожного християнина розкривається і приймає те натхнення й силу, без яких неможливо розпочати Євангельське життя й долати всі перепони на ньому. У світлі Божої любові, правди й краси християнин бачить по-новому своє життя, бачить те добро, до якого потрібно прямувати, і те зло, яке треба долати. Розуміє Божі слова, звернені до нього, щоб виконував їх у своєму житті, щоб його життя стало тією доброю ріллею, яка приноситиме плід сторицею. Через постійну участь у такій літургійній зустрічі Воскреслого Христа зі своєю Невістою-Церквою, в зустрічі, яка завжди таж і завжди нова, людина зростає у свідомості, що християнське життя – це не система теоретичних ідеалів чи моральних вимог, а перебуванням у «благодаті Господа нашого Ісуса Христа, в Любові Бога-Отця, і у причасті Святого Духа» щодня і на всі віки.
Михайло ПЕТРОВИЧ,
д-р богослов’я
завідувач кафедри
літургійних наук УКУ