Якими ми будемо після воскресіння?Якими ми будемо після Воскресіння? Чи всі будемо однакового віку?

Після загального Воскресіння усі воскреснуть з тим же самим тілом, яке було під час земного життя, але перетвореним і прославленим. Воскреснуть всі - і Блаженні, і засуджені, - при цьому перші вічно перебуватимуть у славі, а другі - в пеклі. Це підтверджує святий апостол Павло: «Бо тлінню належить одягнутись в нетління, і смертному одягнутись у безсмертя». (1 Кор 15,53). Оскільки тіло стане нетлінним і безсмертним, після Воскресіння воно НЕ потребуватиме ні їжі, ні інших плотських речей. Це відкрив сам Ісус, кажучи: «Бо в воскресенні ні не женяться, ані заміж виходять, але як Анголи ті на небі» (Мт 22,30).

Воскресіння тіл буде цілісним, тобто воскреслі тіла НЕ будуть володіти ніякими дефектами, знову ж згідно слів апостола Павла: «Мертві воскреснуть нетлінними» (1 Кор 15,52). Що стосується віку, то на цю тему святий Фома Аквінський писав: всі воскреснуть так, як якщо б їм було 32 або 33 роки - «у віці досконалості». Святий Фома стверджує, що дітям будуть «додані» роки, а старим «повернені», - і посилається на слова апостола Павла: «Доки всі не досягнемо з'єднання віри й пізнання Сина Божого, в мужа досконалого, у міру повного віку Христового» (Еф 4,13).

Христос воскрес! На час посту зробив собі постанову відмовитися від Facebook і обмежити час в Інтернеті. Дозвольте поділитися досвідом, може буде цікавим чи корисним для когось з Вас, бо знаю, що схожу постанову робили сотні людей.

По-перше, дуже задоволений, що у Великий піст відмовитися від соціальних мереж таки вдалося категорично, бо під час Пилипівки час до часу піддавався спокусі дізнатися, що ж там нового. По-друге, зрозумів наскільки це цінний засіб комунікації, бо справді бракувало інформації, а найважливіше - спілкування і зв’язку з певними людьми і середовищами. Це великий привілей дізнаватися про перспективи та думки інших людей, які так далеко від нас, обіймати одним жестом і словом сотні та тисячі людей. Таке спілкування для нас стало рідним, потрібним і корисним, але не варто забувати, що може ставати обтяжливим.

Відмова від соцмереж вивільнила трохи часу, але найважливіше – дозволила чути і бачити щось інше, краще пережити літургійні, біблійні пропозиції Великого посту, а зокрема, перше в житті паломництво до Святої Землі – довгоочікувану і благословенну подію мого життя, яка випала саме на цей час. Швидкість віртуального спілкування, звичка отримувати інформацію миттєво і так само нею ділитися, втомлює.

Мою настанову підтримувало те, що за останні кілька років через переїзд з України у Францію, політичну ситуацію в Україні, Майдан, війну, я відчував обов’язок та потребу спілкуватися і підтримувати зв’язок зі спільнотами та друзями. Таке спілкування відбувалося не лише через соціальні мережі, але також через сотні публікацій. І у певний момент відчув, що сказав те, що можу, і тепер настав час більше слухати, передусім голосу Божого. Тому ці місяці були благословенням, мене переповнювала вдячність до Бога і людей.

Також була банальна причина – на побутовому рівні відчув, що треба просто більше спати, відійти від гіперстимуляції, яку дають соціальні мережі. Не скажу, що вдалося виспатися, але було краще.

Звичайно, що у всіх нас є бажання ділитися враженнями, відчувати підтримку однодумців, але іноді, коли ми перебуваємо у фейсбуківській модальності є спокуса враження штучно творити, шукати чи вигадувати, щоб було чим ділитися.

Відмова від соцмереж допомогла ще глибше пережити перше паломництво до Святої Землі. Я не спішив щокілька годин щось публікувати про свої пережиття, відчуття, роздуми, хоча їх не бракувало і охоче цим ділитимуся. Вдячний тим учасникам паломництва, які розказували про наш потужний досвід.

Я б радив багатьом пожити без Фейсбука. З досвіду стверджую, що жити можна. Відмова від цього засобу комунікації дозволить вам відчути, наскільки він є цінним для спілкування з іншими. Але також глибше розуміти, що використовувати ці засоби треба максимально вільно, не будучи їхніми невільниками. Відмова від Фейсбуку один з засобів нереволюційного, ненасильницького тихого звільнення. Один з найпростіших і найдоступніших.

Ми часто виправдовуємо себе тим, що мусимо інформувати інших, і соцмережі нам потрібні «для роботи». І справді новітні засоби комунікації це дозволяють робити швидко та ефективно, недаремно у документах Католицької Церкви їх називають дивовижними (Inter mirifica). Однак важливо зберігати баланс. Митрополит Андрей у своїй молитві про Божу Мудрість, вчив нас просити Бога, щоб наші добрі діла були вільні від самоуподобання, а папа Франциск часто говорить про небезпеку авторефлексивності дій, слів і постав. Моніторинг лайків, чекання на ангажування друзів в соціальних мережах – це все може бути самовподобанням та авторефексивністю. І тому добре відпочити час до часу.

P.S. Справді скучив за Вами. Лайкати можна.

Борис (Гудзяк)

Логіка пасхальних богослужінь у нас абсолютно заламанаЗ наближенням свята Пасхи в розкладі богослужінь “з’являються” нові назви: Утреня страстей, Царські часи, Єрусалимська утреня, Вечірня з Літургією Василія Великого. Хтось на ці богослужіння ходить, а хтось навіть не знає, що такі існують. Про значення тих богослужінь у передпасхальний час говоримо з отцем Василем Рудейком, доктором богослов’я, заступником голови Патріаршої літургійної комісії УГКЦ, священиком храму священномученика Климентія Шептицького у Львові.

– Коли починається пасхальне тридення, у Велику п’ятницю?

– Пасхальне тридення – це п’ятниця, субота, неділя. Літургійно це тридення починається у четвер ввечері Вечірнею з Літургією Василія Великого, яка є спомином Тайної вечері. Тільки у нас усі богослужіння зсунені на півдня, і ця вечірня тепер відбувається у четвер зранку.

Тридення святкуємо як одне свято, під час якого йдемо крок за кроком: спочатку Тайна вечеря, потім схоплення Ісуса, хрестовий хід до Голготи, розп’яття, покладення в гріб. І як завершення – воскресіння. Ці три дні богослужбово дуже насичені. Богослужіння, які тоді звершуємо, є дуже давніми, вони походять з Єрусалиму, зародилися у IV ст. Подібно святкують і вірмени, і копти, і сирійці, і римо-католики.

– Чому тридення починається саме з Вечірні з Літургією у Великий четвер?

– Бо це одне з найважливіших богослужінь в літургійному році. Тайна вечеря – це момент встановлення Євхаристії. Під час цієї Вечірні з Літургією у стихирах зрада Юди протиставляється гостинності Христа, який годує учнів Хлібом небесним. У монастирських церквах та у єпископських катедрах є ще й окремий обряд омивання ніг, а у митрополичих катедрах у цей день освячують миро для таїнства миропомазання.

Наступне богослужіння, яке тепер звичайно відбувається в четвер ввечері (хоча його мали б звершувати в п’ятницю вдосвіта), це Утреня страстей. Після Тайної вечері Христа схопили, і під час цієї утрені ми читаємо 12 фрагментів з Євангелій, в яких ідеться про арешт, засудження і розп’яття Ісуса. Таким чином намагаємося пройти з Христом Його шлях. Звичайно, ми не терпимо страждань, які Він терпів, але можемо співстраждати з Ним. Під час Утрені страстей також є традиція на кожне з 12-ти читань запалювати принесену зі собою свічку. Це дуже гарна традиція, вона свідчить про те, що Христові страждання для нас є світлом, що дає духовну силу, яка просвітлює нас і зігріває зсередини.

– Які тоді богослужіння звершуються у Велику п’ятницю?

- Зранку звершуються Царські Часи, під час яких співають 12 тропарів святого Софронія Єрусалимського, які дуже гарно передають Ісусові терпіння.

Також у п’ятницю, на вечірній, виставляють плащаницю. Через уже згаданий зсув це відбувається зранку, хоча логічно виставляти плащаницю ввечері, бо, історично, тоді Христа покладали в гріб.

Ввечері служать Єрусалимську утреню. Це, можна сказати, похоронна утреня. З одного боку, її суть у тому, щоб по-людськи оплакати покладення Христа в гріб, а з іншого – під час утрені в певний момент співаємо дуже гарний ірмос “Не ридай наді мною, Мати... бо воскресну і прославлюся”. Тобто, з одного боку, у текстах прочитується людський сум за усопшою дорогою людиною, а з іншого – видно християнське ставлення до смерті, що зі смертю нічого не закінчується, що насправді це славний початок. Єрусалимська утреня – це одне з найгарніших богослужінь у нашому обряді, з дуже чутливими текстами. Оригінально після цього богослужіння мали б забирати виставлену для вшанування плащаницю. Але через вже згаданий зсув богослужінь її забирають вдосвіта в неділю і для цього укладене особливе богослужіння – Надгробне – яке насправді є дуже скороченим варіантом Єрусалимської утрені.

– А що відбувається в суботу?

– В суботу маємо вже пасхальне чування: Вечірню з Літургією Василія Великого.

– Що означає пасхальне чування?

– Люди збираються в церкві й очікують на воскресіння Христове. Тобто вони не сплять, так як спали апостоли. Це очікування воскресіння Христового літургійно виражається таким чином, що ми прийшли і в нас ще є сум, священики в постовому одязі. І коли починаємо співати прокімен “Воскресни, Боже, судити землю, бо ти народами всіма володієш”, священики змінюють одяг з постового на світлий, пасхальний. І після цього читають пасхальне Євангеліє про Христове воскресіння, причащають людей. Насправді це богослуження треба звершувати у суботу ввечері. Якщо б люди дуже хотіли це зробити по-євангельському, то момент переодягання мав би припадати на північ. Тобто о 12-ій годині священики одягнули б світлі ризи, продовжили літургію, причастили людей, після служби поблагословили їжу, тобто паски, яйця тощо. Опісля сіли до спільної святкової трапези. Потім почали Пасхальну утреню і вже зранку сходилися б на недільну Літургію Йоана Золотоустого.

Але ця Вечірня з Літургією Василія Великого, знову ж таки через зсув, відбувається в суботу зранку. Мені прикро, що два чи не найважливіші богослужіння в нашій традиції – на які заохочую ходити всіх – Вечірня з Літургією Василія Великого у четвер (спомин Тайної вечері) і суботу (пасхальне чування) для людей “випадають”, бо їх звершуємо зранку. А ранок – це “мертвий” літургійний час, люди зранку рідко можуть знайти час, щоб прийти до церкви.

– А чому так сталося, що відбувся цей зсув?

– Насправді ніхто не знає, чому так сталося. Такі зміни відбулися не тільки в нашому обряді – скажімо, у римо-католиків теж таке було, але вони провели літургійну реформу і впорядкували час звершення богослужінь пасхального тридення. Однією з причин може бути те, що в певний момент було заборонено причащатися двічі на день. Виходило б, що на Пасху в один день відбувалися дві літургії і, відповідно, священики причащали двічі: під час суботньої Вечірньої з Літургією Василія Великого (яка відбувалася ввечері) та недільної Літургії Йоана Золотоустого (в неділю зранку).

– Зачекайте, чому кажете, що причащалися в один день двічі? Є субота, а є неділя... Два різні дні.

– Всі вечірні є вечірніми наступного дня, бо день починається з вечора. Так є від самих початків сотворення світу. Коли Бог творив світ, Він творив його з вечора на ранок. Сотворив світло, відділив його від темряви, і був вечір, і був ранок – день перший, сотворив небо і землю, і був вечір і був ранок – день другий. Книга Буття на всі шість днів творіння подає цю схему і за нею слідувала літургійна традиція старозавітної церкви, де богослужіння починали з вечора. Це перейшло також до богослужінь новозавітної Церкви. Тому Вечірня з Літургією, яка відбувалася ввечері в суботу, була вже недільною. І саме вона є пасхальною.

– А якою ж тоді є Служба Божа в неділю вранці? Не пасхальною?

– Ні. Вона нічим не відрізняється від звичної недільної літургії, крім того, що там співаємо пасхальні тропарі та задостойник. Вона вже відкриває новий літургійний період, період П’ятдесятниці. Починаючи з неї, всі богослужіння будуть спрямовані на очікування зіслання Святого Духа. Тому на цій Службі і читаємо Євангелія від Йоана, що розпочинається текстом: “Спочатку було Слово...”. А фрагмент про воскресіння Христа вже читали на пасхальній Літургії в суботу ввечері, точніше, за теперішнім впорядкуванням, у суботу зранку (усміхається). У ньому йдеться про те, як мироносиці прийшли до гробу, побачили гріб відкритим, а Христа нема...

– Тобто люди йдуть до церкви в неділю зранку і думають, що зараз буде пасхальна літургія. А, виявляється, вона вже відбулася...

– Так, і більшості з тих людей там не було. Щобільше, пасхальне чування (тобто Вечірню з Літургією Василія Великого) сьогодні звершуємо в суботу зранку при виставленій плащаниці. Як уже було сказано, під час цієї служби священики переодягають постові ризи на святкові. А потім, вже перед початком Пасхальної утрені, знову одягають постові, бо треба правити Надгробне, забирати плащаницю. Тобто логіка пасхальних богослужінь у нас абсолютно зламана.

– І що тепер робити? Може просто впорядкувати ці богослужіння? Може б тоді і люди почали на них приходити...

– Впорядкувати просто так не вдасться. В нас повинен початися літургійний рух. А він може початися тільки тоді, коли люди почнуть осмислювати те, чим вони моляться, зацікавляться текстами, почнуть запитувати священиків, чому все так, а не інакше. Бо багато людей напівмагічно ставляться до богослужінь: ти ніби приходиш, ніби присутній, але насправді те, що відбувається там, тебе мало стосується. Чому треба йти до церкви на Стрітення? Щоб посвятити свічку. Чому треба йти до церкви на Пасху? Щоб посвятити їжу. Так, можна поміняти утрені та вечірні пасхального тридення місцями. Але якщо тексти, які там лунають, до людей ніякого стосунку не мають, якщо ніхто не прийшов на богослужіння з молитвословом і не підкреслює в ньому речі, які зачепили, то переставляння місцями нічого не дасть.

Люди повинні осмислювати службу. Тексти, якими Церква молиться, можна пристосувати до свого життя, бо богослужбова логіка не є паралельною до людської, а навпаки, з нею збігається. Звичайно, у цьому людям також мають допомагати дослідники, богослови, пояснювати незрозуміле, давати поштовх до запитань. В Україні це зараз відбувається, але дуже слабо.

Недавно УГКЦ розробила стратегію розвитку до 2020-го року: “Жива парохія – місце зустрічі з живим Христом”. Живою парохія стане тоді, коли люди почнуть жити літургією, зрозуміють для себе логіку богослужінь і будуть використовувати їх у своєму житті. Не тому, що мусять, а тому що хочуть, бо бачать ті богослужіння для себе корисними. Набагато краще дозволити змінити порядок богослужіння пасхального тридення в одній парохії, яка до цього дозріла. Бо якщо зробити такий перехід обов’язковим для всіх, виникне багато незрозумілостей. Тобто директива згори нічого не змінить.

– Ви згадали про освячення їжі на Пасху. Яке воно має для нас значення?

– Важливе. У раю перші люди жили в достатку. Але потім унаслідок гріхопадіння втратили цей достаток. І в час посту Церква пропонує відмовитися від м’ясних, молочних та інших продуктів, щоб ми таким чином нагадали собі про ту втрату. Благословення їжі на Пасху є символом того, що з Христовим воскресінням ми ту райську повноту отримали знову. Тобто це не те, щоб ми такі мудрі накоптили ковбас, шинок – насправді Господь нам це все дав. І якщо б ми таки відмовилися від певної їжі на час посту, то відчули б принаймні на фізичному рівні, що означає для нас втрата раю і Господня жертва, яка той рай нам повернула. Я ж кажу... нам важко в це повірити, бо ми звикли до нелогічності літургійної традиції, але вона двістівідсотково логічна. Вона хоче нам передати дуже чітку і зрозумілу інформацію. Просто треба прислухатися до її послання.

– Як богослужіння Світлого тижня нам допомагають тривати в пасхальній радості?

– Треба сказати таке: початково ніякого Світлого тижня не було. А був період П’ятдесятниці. Майже 50 днів люди постили, а потім 50 днів святкували. Але у минулому, під різними монашими впливами (вважали, що 50 днів – це забагато), це велике святкування скоротили до Світлого тижня. Протягом Світлого тижня відбуваються такі ж богослужіння, як і в день Пасхи, така ж утреня, вечірня, щодня – Літургія Йоана Золотоустого. Наголошуємо на темі воскресіння, темі порожнього гробу як образу того, що смерть не має над нами ніякої влади. Це навіть стосується похоронних богослужінь. Коли люди помирають у Світлий тиждень, відбувається похорон за уставом богослужінь Пасхи.

– Як ті воскресні богослужіння можуть допомогти нам пережити всі ті події, які відбуваються в нашій країні, війну і її наслідки?

- Я вважаю, що годі шукати якихось особливих богослужінь на час війни. Будь-яке богослужіння передовсім є намаганням наблизитися до Господа і з Ним розмовляти, перебувати, відчувати Його присутність, кликати, щоб Він діяв у нашому серці. Я думаю, що не існує якогось конкретного богослужіння, яке змусить Господа діяти в нашому житті так або інакше. Єдине, що ми можемо зробити, це щиро молитися, приходячи на будь-яке богослужіння. Молитися про те, щоб Господь прийшов у наше серце, щоб Він керував нашими думками, показував нам, де істина, а де брехня, підказував, як кожен із нас може цю ситуацію поліпшити. Не треба чекати на Пасхальні богослужіння чи на богослужіння Страсного тижня, треба просто інтенсифікувати для себе молитву, яка на цей момент відбувається в церкві, спільноті, куди ти ходиш, твою особисту молитву. Можна молитися молитву Христа в Гетсиманському саду: “Отче мій, якщо можливо, нехай мине ця чаша мене. Однак не як я бажаю, лише – як Ти”. Це найкраща молитва, якою ми зараз можемо допомогти собі, країні, світові в контексті цієї війни. Просто просити Господа, щоб Його воля сповнилася і ми всі з тої волі скористали.

о.Василь Рудейко

Християнський портал КІРІОС за матеріалами nykodym.blogspot.com

Причащатися в космосіАмериканський астронавт Майкл Скотт Хопкінс, член екіпажу корабля Союз ТМА-10М, зізнався, що брав із собою в космос Пресвяті Дари і причащався на МКС .

Майкл виріс в родині методистів, але після шлюбу з католичкою перейшов в Католицьку Церкву і виховує своїх дітей в католицькій вірі. Коли стало відомо, що астронавт візьме участь в космічному польоті на МКС, то він задався питанням, чи зможе він взяти з собою в політ Тіло Христове. Після довгих консультацій архієпископ Даніель Ніколас Дінардо, дозволив Майклу Хопкінсу взяти з собою в космос Пресвяті Дари. Астронавт взяв з собою невелику дарохранильницю з шістьма облатками, кожна з яких була поділена на 4 частини. Таким чином, він міг би причаститися 24 рази, здійснюючи свою піврічну космічну пригоду.

«Кожна річ, яку ми беремо в космос повинна бути задокументована і класифікована. Коли ви летите на російському кораблі, то члени російського космічного агентства протягом двох тижнів зважують всі особисті речі і затверджують їх для космічного польоту. Але я не міг віддати Тіло Христове комусь іншому », - розповідає Майкл Скотт Хопкінс. Я прийшов зі своїми особистими речами і пояснив сенс дароносиці і її значення для мене: «Для вас це просто хліб або вафлі, але для мене це Тіло Христове». Вони мене зрозуміли і сказали: «Добре, ми не будемо це зважувати, вага тут невелика, немає проблем. Можете залишити це у себе ».

Причащатися в космосі

Всі двері були відкриті, і я міг взяти Дари в космос, щоб причащатися щотижня. Кілька разів я причастився, скажімо, в особливих випадках. Я двічі виходив у відкритий космос, і вранці у ці дні я причащався. Для мене було важливо знати, що Ісус зі мною, коли я виходив через люк в безповітряний простір. Останній раз на орбіті я причастився в модулі «Купол», що представляє собою велике вікно з видом на землю. Це був особливий момент перед моїм поверненням додому ».

Майкл Скотт Хопкінс був членом екіпажу корабля Союз ТМА-10М разом з Олегом Котовим та Сергієм Рязанським. Їх політ проходив з 26 вересня 2013 року по 11 березня 2014 року. Всього американський астронавт провів у космосі 168 діб.


Причащатися в космосі \

Християнський портал КІРІОС за матеріалами gaudete.

Я практично впевнений, що кожен, або майже кожен священик, під час Великого посту, або безпосередньо перед ним, страждає від надокучливих питань прихожан і просто людей, випадково зайшовших до храму, про те, як постити, що можна їсти, що не можна , коли можна олію, коли рибу, коли не можна ні того, ні іншого, скільки разів в день і в який час і т.д.

І мимоволі виникає таке враження, що православний піст є така надзвичайно складна і витончена дієта, яка жодному фахівцю-дієтологу не присниться і в кошмарному сні.

Так, на жаль, дуже і дуже часто  для тих, хто поститься час посту стає часом скрупульозного дослідження написів на упаковках харчових продуктів: чи є в складі молоко, яйця і т.д., нехай в незначних кількостях, але їх наявність навіть на рівні 0,001% вже робить продукт непридатним до вживання.

Коли я, зайшовши одного разу в супермаркет, вирішив подивитися на навколишнє різноманіття,  очима такого ось гастрономічного фарисея, то був поставлений в абсолютний  ступор написом на коробці з рисовими пластівцями. Напис свідчив: «продукт МОЖЕ містити незначну кількість молока». І тут виникає дилема не слабкіше гамлетівського  «бути чи не бути?» - «Містить чи ні?» З напису відомо, що продукт МОЖЕ містити молоко, отже, може і НЕ містити. І як тут бути бідному , що постить, без проведення серйозної експертизи, незрозуміло.

Може те, що я пишу, комусь здасться насмішкою над християнським утриманням і благочестям, але описане - лише цілком невинна ступінь постових забобонів. Наприклад, існує думка, що в піст не можна їсти нічого смачного, солодкого, солоного, приправленого, нічого щоб приносило приємні смакові відчуття, тому що це вже страшний гріх «гортанобєсія». Так само дуже не рекомендується соєве «м'ясо» (у кого тільки язик повернувся назвати цю гидоту м'ясом - прим. Авт.) Тому що воно, нібито схоже (?) на м'ясо, отже. Той хто їсть цей рослинний продукт, думає про м'ясо то в думках своїх порушує піст.

Але це все знову ж, дрібниці. Бувають випадки відвертого постового мазохізму, коли не в міру поститись і доводить себе як мінімум до голодного обмороку, тому що (це найчастіше буває на першому тижні посту) не дозволяють собі зробити до заходу сонця навіть ковтка води. Я особисто знав одну «велику постницю», яка надкусив булочку і проковтнувши шматочок, виявила в булочці крем. В ту ж мить вона кинулася бігом в санвузол, щоб за допомогою відомого способу витягти назад з організму «небогоугодну» їжу.

До таких же забобонних курйозів можна віднести і речі ,що не мають безпосереднього відношення до Великого посту, забобони: не їсти м'яса в день причастя (до речі, таку рекомендацію іноді можна почути і від священнослужителів), не їсти нічого 2 години після причастя, чекати поки «всмокчеться», не їсти після причастя рибу, а вже якщо забув і поїв і вже якщо виплюнув кісточки, то спалюються вони з такими церемоніями, з якими, напевно, не приносилася жертва в старозавітному Храмі. Існує надзвичайно стійка традиція (яку знову ж нерідко підтримують священнослужителі) постити перед причастям кілька днів (зазвичай три) навіть в ті дні, в які пост заборонений уставом (субота і неділя). Абсурдність цієї традиції ускладнюється ще й тим, що священики, які благословляють такій  піст, самі його не дотримуються і з чистою совістю їдять м'ясо перед недільною службою, не дивлячись на те, що завтра служити Літургію, втілюючи слова Христа: «Вони ж в'яжуть тяжкі тягарі, і кладуть їх на людські рамена, самі ж навіть пальцем своїм не хочуть їх порушити...»(Мф. 23: 4).

Але якщо все сказане можна назвати прикрим непорозумінням, існуючим або через невігластва, або показного благочестя, або нерозумну ревність у вірі, то особливо хотілося б виділити одне блюзнірське і антицерковне марновірство - недопущення всіх без розбору віруючих до Євхаристії на Великдень і всю Світлу седмицю під приводом : мовляв, вони весь піст постили, причащалися, а тепер посту немає і причащатися не треба. Таким чином доводиться спостерігати, що великодні Літургії всю Світлу седмицю - час особливого торжества Церкви, особливої ​​радості, час Свята над святами і Торжества із торжеств (а церковне торжество поза Євхаристією - НЕ церковне торжество), перетворюється в театр одного актора і слова єктенії: «за  принесені  і освячені Чесні Дари  Господу помолимось »звучать в порожньому просторі, нікому за них молитися, тому що в ці центральні для всього богослужбового року дні ніхто до цих Дарів не причетний.

Але повернімося до Великого посту і до тієї прикрої обставини, що дуже часто піст зводиться для нас у вивчення вмісту власної тарілки. У зв'язку з цим мені мимоволі спало на думку: якби зараз до влади прийшли якісь таємні вороги Церкви, то для того, щоб деморалізувати віруючих їм не довелося б, подібно до Юліана Відступника, кропити все підряд ідоложертовною кров'ю. Досить було б на всіх продуктах написати, бажано побільше, що до складу входять молоко і яйця.

Звичайно ж не можна говорити, що піст в їжа є щось менш важливе і другорядне. Про важливість і користь постового утримання в їжі пишуть всі святі отці, і кожен хто не лицемірно постить, знає, яку вони мають рацію. Мова про інше. Про те, що однобоке, чисто гастрономічне розуміння посту без моральної і духовної основи, яка є покаяння та  Євхаристія, і  саме від них народжується смиренність. Піст без смирення перетворюється в свою протилежність. Всім відомо, що злий і голодний чоловік це набагато гірше, ніж просто злий. І тут сам собою згадується один літературний анекдот: вбили розбійники вночі на дорозі мужика, обшукали труп, грошей не знайшли. Знайшли пакунок, а в ньому хліб і сало. Хліб забрали, а сало не чіпали, бо був Великий піст.

Проте піст необхідний. І як все в Церкві, піст регламентований уставом. Ось там-то, в Типіконі, і написано, коли з олією, коли без олії, коли можна рибу і т.д. Але перш ніж обрати для себе Типікон як непорушне керівництво в справі посту, треба згадати, що це древній чернечий устав, статут древніх і справжніх, а не показушних, подвижників, для яких строгість тілесного посту була повністю співзвучна їх духовному і моральному утриманню. Духовне і тілесне життя перебувало в них у повній симфонії. Тому піст за Типіконом для сучасних любителів гламурних журналів і «Поля чудес» - це просто насмішка над постом і його профанація.

Ще необхідно відзначити, що піст строго за Уставом розрахований на здорову людину і само собою неприйнятний для хворих, людей похилого віку, дітям, вагітним і годуючим жінкам, або людям, які займаються важкою фізичною працею. І в такій ситуації Устав  поступається місцем об'єктивним людським потребам. І немає нічого антиправославного, що селянам, які працюють навесні в полі під час посту, дозволяються молочні продукти, а учням (навіть семінаристам) риба, тому що Типікон ж не з неба впав. Його писали люди. І одним з найбільш яскравих свідчень його людяності, під словами які  стоять на початку глави про Святу Чотиридесятницю: ««в понедельник первыя седмицы знаменает параекклесиарх к свету коснее, вечернего ради утешения», українською: «в понеділок першого тижня посту, вранці паламар скликає братію на молитву пізніше звичайного, через вчорашнє застілля ». Мовою типікона словом «утишения» вказує на  наявність на монастирській трапезі вина і чисто по-людськи зрозуміло, що того, хто випив спиртного напередодні трохи більше звичайного, сьогодні не завадить поспати довше. Ось про цю людяность уставу непогано б згадати його надмірним ревнителям.

Постячи  тілесно, не можна забувати, заради чого ми постимо, якій меті служить цей церковний засіб. Піст - це подвиг нашого церковної єдності, єдності не просто традиціоналістичного, не просто прояв єдності наших переконань, а перш за все прояв єдності євхаристичної, без якої піст перетворюється просто в порожню зовнішню форму.

Прекрасним прикладом правильного ставлення до Євхаристії, служить історичне оповідання про гоніння римського імператора Діоклетіаном (кінець lll - початок lV століття) гоніння ці були найсильнішими за всю трьохсотрічну історію гонінь. Ніхто до нього не проливав стільки християнської крові.

Імператор, будучи людиною доволі розумною, зумів знайти основний нервовий вузол Церкви і нанести в нього удар. Він своїм указом оголосив поза законом євхаристійні зібрання християн, а тих, хто в них бере участь - державними злочинцями, які заслуговують смертної кари. Діоклетіан видав таке розпорядження, прекрасно знаючи, що християни не зможуть не збиратися на Євхаристію, не зможуть жити без Причастя, і звичайно ж не помилився. Можливість брати участь в Євхаристії була для перших християн дорожче життя.

Легко можна собі уявити, як би був спантеличений великий гонитель, якби спробував провернути такий маневр сьогодні. Кругом начебто християни, а хапати і левам згодовувати нікого.

Ми надзвичайно багато втрачаємо, бачачи в пості тільки дієту, яка передує рясному великодньому столу. Піст - це нагадування нам про нашу гріховність, нагадування про те, як ми залежні від матеріального світу, від ситості і як ми в цій залежності перестаємо бути рабами Христа. Піст нагадує нам про втрачену Небесну батьківщину, недарма за Всенічним бдінням  звучать слова 136-го псалма - плачу полонених вавилонянами ізраїльтян. Це нагадування нам про те, що ми на землі чужі, на якій не можна співати пісню Господню.

Суть посту не в пості, а в Світлому Христовому Воскресінню, а суть Великодня в порятунку, обоженню людської природи, що дарується нам через Причастя.

Тому православний піст, як і взагалі християнське життя, повинен свідчити про те, що християнин живе для того, заради чого не страшно померти. І тому Діоклетіан не помилився.


Для Християнського порталу КІРІОС, священик Олександр Пікалєв


Важливий період літургійного року, розпочатий Різдвом Христовим, немов би увінчується святом Стрітення Господнього. Характер цього давнього християнського свята багато в чому споріднених зі самим Різдвом Ісуса, і з подією Його найменування і обрізання, і з Його Хрещенням у Йордані. Адже всі ці літургійні святкування об'єднує ідея явління Бога в людському тілі, Його приходу у світ задля спасіння людини. Разом з тим кожне зі згаданих свят має свої особливі тематичні наголоси, які значною мірою пов'язані з тим, хто і в яких обставинах зустрічає воплоченого і явленого Бога.

Вірність. В центрі події, яку досить детально описує Євангелист Лука - зустріч праведного старця Симеона з Дитятком Ісусом, принесеним Його матір'ю Марією до Єрусалимського храму (див.: Лк. 2, 22-36). Короткий момент цієї зустрічі відкриває довготривалу історію стосунків Бога зі Своїм народом, виявляє Його мудрий задум щодо світу. Сповнений Святим Духом старець жив надією на сповнення Божих обітниць, а, зокрема, очікував утіхи Ізраїлю, себто надією на звільнення народу (пор.: Іс 40, 1; 49, 13; 51, 3; 57, 18). Подія Стрітення наче сповняє основне життєве прагнення, мрію та ідентичність Симеона, адже його ім’я в перекладі з гебрейської означає «Господь почув». Він приймає на свої руки і бачить саму Надію, Спасіння, Світло і Радість Ізраїля та, загалом, цілого світу. Симеон в глибокій старості пересвідчується в тому, що Господь є зі Своїм народом і вірний Своїм обітницям. Зустріч Симеона є одночасно і глибоко особистою подією і універсальною: Ісус Христос, Спаситель, зустрічається у особі старця Симеона зі старозавітним людством, веденим Святим Духом.

Сама святкова подія є виконанням старозавітного припису, який знаходимо у Вих. 13, 1-2:

"І промовив Господь до Мойсея, кажучи: Посвяти Мені всіх первенців; усе, що між синами Ізраїля вперше розкриває матірню утробу, в людини і в скотини, воно Моє."

Посвята. Ісус сповняє цей припис Закону, і якраз цей Його жест є ключовим для розуміння суті події. Зі Стрітення, фактично, розпочинається життєвий шлях Ісуса - як служіння в любові до Отця і до людей. Ісус приноситься до храму в дар Богові, щоб посвятитися і належати Йому повністю. Змістом життя Христа було бажання спасти людину, визволити її від гріха й прокляття, немочі, недуги і смерті, в яку людина сама перетворила своє життя. А бажання Христа спасти – це не що інше, як прояв любові до Бога і до людини, послуху Божій волі, відмова від якої, зрештою, і привела людину до смерті. Принесений до храму на руках Марії Христос виявляє і започатковує Свою спасенну місію. Це - перший крок Ісуса до жертви на хресті.

Справедливість. Бог також постає перед нами у цьому святі як справедливий Законодавець. Господь проявляє вражаючу справедливість стосовно Свого творіння. Той, Хто на Синаї дав Мойсеєві закон, сьогодні підкоряється законним приписам. Через підкорення Себе законові Господь сходить до нашого рівня, свідомо ставить Себе в такі самі умови, в яких ми всі перебуваємо. Але це обмеження Він приймає задля того, аби відкрити нам зміст справжньої свободи і дарувати нам її. Адже справжня свобода можлива лише за умови любові і добровільної самопожертви.

Відповідальність. Разом з тим, у події Стрітення розкривається і Божа відповідальність за людину, світ та історію, адже Бог є одночасно і законодавцем і виконавцем Закону. Встановлені Ним закони не є обтяжливим і незрозумілим тягарем для людини, а шляхом і дороговказом до справжньої повноти життя. Христос показує, що Закон не є і не може бути ціллю сам у собі, він – лише засіб до справжнього єднання людини із Богом. Господь справді воплотився, явився світові як Чоловіколюбець, аби все людство привести до Себе. Йому, всемогутньому Богові, була потрібна людина, і Він прийшов до неї покірним слугою, аби не вразила її Його безконечна могутність, а щоби людина відчула свою тендітність і мізерність, і щоб, як Симеон, захотіла зустрітися зі своїм Господом.

Максим Тимо, викладач УКУ

Про що розказує Йорданська вода 1947-гоЙорданську воду, якій уже 70 років, береже парафіянка УГКЦ Стефанія Гаврилишин (Далик) у Розгадові на Тернопільщині. Назване село у Зборівському районі відоме ім’ям Романа Купчинського — літератора, журналіста, композитора і громадського діяча, сина місцевого священика. Утім, цікавих розгадівських історій набагато більше. Одна з них — йорданська. І пов’язана вона з періодом, коли Греко-Католицьку Церкву заганяли у підпілля, а духовенство і свідомих вірних ув’язнювали, вивозили «у віддалені райони СРСР».

 «Цього року я прийшов із йорданською водою до парафіянки, колишньої старшої сестриці при церкві Стефанії Гаврилишин, дівоче прізвище Далик, — розповідає о. Іван Гавдяк, який служить у Розгадові. — Жінка й каже: “У мене є вода, освячена на Йордан 1947 року. Давайте я вам її покажу”. Я спробував ту воду — вона, як свіжа. Не зіпсувалася. Пані Стефанія розповіла, що святив ту воду о. Василь Баран в урочищі “Нетеча”, і що їй тоді було років приблизно сім».

Родина Даликів по завершенні Другої світової війни саме повернулася з Сибіру, із заслання.

«Нас вивезли на Сибір у 1941-му через участь родини — мого дядька Івана Далика, в ОУН. Тож і мого батька Михайла, і маму Анастасію, і мене, і діда Василя вивезли. Батька — окремо на роботи у лісі, а нас в Тюменську область, далеко за ріку Об, — згадує Стефанія Гаврилишин-Далик. — Дідо так і помер там у 72 роки… От нас забрали, а через три місяці вибухнула війна. Пізніше, коли до армії почали брати вже всіх, бо солдатів бракувало, тата також взяли. Він дійшов з боями до Берліну. Потім із розпорядження Сталіна репресованим, які проливали кров на фронтах, дозволили повернутися у рідні краї. То ми повернулися. Але реабілітацію отримали тільки у незалежній Україні».

У цей час в Розгадові служив о. Василь Баран, уродженець села Рай теперішнього Бережанського району. Його шлях до священства був складним. Народився 27 липня 1909 р. у селянській родині, де було 12 дітей. Він — наймолодший. У 1937-му закінчив Бережанську гімназію і Львівську Богословську Академію, яку очолював майбутній Патріарх УГКЦ Йосиф Сліпий. Одначе В. Барана тоді не висвятили — не було вільних місць на парафіях. Відтак чоловік зайнявся громадською діяльністю: створював читальні товариства «Просвіта», осередки антиалкогольного товариства «Відродження», церковні братства, підтримував товариство «Рідна школа», кооператив «Єдність», осередки «Сільського господаря», поширював релігійну літературу, іконки.

Після початку Другої світової В. Барана, як і тисячі інших свідомих українців Галичини, польська влада запроторила до табору в Березі Картузькій. Тільки за день-два до приходу радянських військ місцеві жителі випустили в’язнів. В. Баран місяць добирався додому пішки. У дорозі рятували прості люди — селяни, які годували і давали прихисток подорожньому.

Надалі В. Баран працював учителем біля містечка Козова (тепер райцентр на Тернопільщині). У 1942 році він, зрештою, отримав священичі свячення від єпископа Никити Будки і призначення на служіння в Розгадові.Про що розказує Йорданська вода 1947-го

Після приходу «других совітів» у 1944 р. розпочалися масштабні переслідування Греко-Католицької Церкви. І у 1946-му, як вважали ідеологи та функціонери радянської системи, «питання уніатів» вирішили назавжди. Та не так сталося. Люди вперто дотримувалися своєї віри і не бажали переходити на «московське православ’я».

«Те Водохреща у 1947-му в Розгадові було прилюдним. Пам’ятаю хрест, зроблений з льоду на Золотій Липі, у Нетечі. Пам’ятаю, що було дуже багато людей», — говорить Стефанія Гаврилишин.

Десь у той період о. В. Барана змусили перейти в РПЦ. Хтозна, як священика «стимулювали». Можливо, боявся за дружину й доньку. Та все ж, “возз’єднання” тривало лише декілька місяців.

«…у І кварталі 1948 року від служіння в РПЦ відмовився раніше “возз’єднаний” і зареєстрований колишній греко-католицький священик Василь Баран, випускник Львівської Богословської Академії. У заяві на ім’я архиєпископа Львівського і Тернопільського Макарія від 14 березня 1948 року він пише: “…заявляю і своїм власноручним підписом стверджую, що звертаючи Вам Посвідчення №1421 з 14.ХІ.1946 р. м. Львів, видане як документ молитовного єднання з Московською патріархією, тим самим зриваю звязь з православною церквою. Оставшись дальше вірним Греко-католицькій церкві як догматично, так і канонічно, прошу прийняти до відома мою вище наведену заяву…”», — читаємо у книзі Ярослава Стоцького «Українська Греко-Католицька Церква і релігійне становище Тернопільщини 1946-1989».

Заяву взяв до уваги, звісно, не тільки архиєпископ Макарій (Оксіюк), а й державні репресивні органи. Уже через декілька місяців о. В. Барана заарештували. Як подав Богдан Головин у книзі «Ісповідники віри — наші сучасники», священику дали 25 років позбавлення волі з утриманням у таборі, конфіскацією майна, позбавленням громадянських прав на п’ять років, а після звільнення — довічним виселенням «у віддалені райони СРСР».

Розгадівську церкву св. Параскеви-П’ятниці у радянський період не закрили. У ній служили православні священики, але вірні зберігали греко-католицьку ідентичність. Наприклад, церковне братство не дало зруйнувати головний престіл, освячений 29 червня 1938 року єпископом Іваном Бучком. Так само беріг свою віру й віру інших людей репресований о. В. Баран. Його заслали у табір в Караганді, де працював на цегольні.

«Там о. Василь Баран не припиняв душпастирської діяльності, над ранком відправляв Службу Божу на верхніх нарах і причащав співв’язнів. Для вина використовував виготовлений у таборі сік із сухого винограду або родзинок. На свята співали церковних пісень, колядували, щедрували», — подає Б. Головин у вказаній книзі.

Про що розказує Йорданська вода 1947-гоУ 1957 р. душпастиря звільнили з табору і він зміг знову жити зі своєю сім’єю: дружина з донькою на час його заслання мешкали у її рідному селі Цебрів теперішнього Зборівського району.

Духівник з великими труднощами влаштувався працювати вантажником на заводі «Електроарматура» у Тернополі. Спершу сім’я винаймала житло, а в 1967-му отримала квартиру площею 31 кв. м. на п’ятому поверсі панельного будинку. Весь цей час священик служив у підпільній УГКЦ: вдома, на квартирах у вірних, у районах. Серед сіл, де часто бував, — Зарваниця, Доброполе, Курівці, Великий Глибочок, Ярчівці, Пронятин, Воробіївка.

«А одного разу в селі Пронятин він відправляв Службу Божу у приватному помешканні. Хтось із присутніх доніс про це православному священику Валерію Кудрякову (майбутній Предстоятель УАПЦ Мефодій — прим. ред.), який сповістив у КДБ, — писав Б. Головин. — Викликали о. Василя до уповноваженого у справах релігій при Тернопільському обласному виконавчому комітеті ради народних депутатів, де зробили застереження, погрожували, заборонили відправляти на приватних помешканнях, бо віруючі повинні ходити й молитися у церкви російського православ’я».

Незважаючи на тиск, греко-католицький священик продовжив служити далі. Після легалізації УГКЦ він став парохом Цеброва, де й помер 19 лютого 1998 року. У Розгадові він уже не служив, але пам’ять про нього залишилася. Зокрема, й пов’язана з Йорданом 1947-го.

«Спершу ту воду, а я маю три літри ще у довоєнних пляшках, берегла моя мама. У неї була сильна віра. Мама тримала воду як оберіг і вона досі, як свіжа. До мене ж казала: тримай її доти, доки будеш жити. Мама прожила до 1992-го. Проголосувала на референдумі за Незалежність і сказала: “Можу вмирати, бо дочекалася того, чого ціле життя чекала — Незалежної України”, — підсумовує Стефанія Гаврилишин. — Але, як бачите, цілковитої незалежності досі немає…»

Що ж до Розгадівської громади, то вона в час виходу УГКЦ з підпілля, прилюдно й офіційно вся повернулася до УГКЦ.

Відразлива личина «русского міра» з ополонкиВ останнє десятиріччя поряд із нездоланним «дідом Морозом» у зимові свята поширилася ще одна «скрепа», що має єднати українців із «русскім міром», - звичай хрещенського моржування.

Київська християнська традиція завжди ставилася до Богоявлення, або ж Хрещення Господнього з пієтетом. У церкві велике освячення води відправлялося напередодні, 5 січня (за старим стилем). А в сам день Богоявлення, 6 січня, громада вирушала на річку, озеро або ставок. Там заздалегідь виливався зі скрижанілої води, часто забарвленої буряковим квасом, хрест, ставився престіл, розчищалася ополонка і священик відправляв у ній освячення води. Це освячення називалося ще Йорданським, бо кожна водойма з освяченою водою символічно уподібнювалася до річки Йордан, у якій Ісус Христос прийняв хрещення від Іоана Предтечі. Воду з освяченої водойми пили, нею кропили оселі, її зберігали в хатах як велику святиню. Нікому й на гадку не спало б купатися в цій воді. Навпаки – подекуди існувала навіть народна пересторога: до кінця богоявленських свят або принаймні три дні не використовувати освячені водойми для побутових потреб, не занурюватися в них оголеним тілом.

Натомість у російських селах поширилася цілком інша звичка: пірнати в ополонку відразу після освячення води. Вона мала свої історичні прецеденти. Пригадаймо: ще наша «Повість временних літ» передає подив апостола Андрія Первозваного, коли він, встановивши хрест у Києві, подався на північ і там побачив у землях фіно-угорських племен, де згодом сформувався російський народ, лазні. В уста апостола Нестор-літописець вкладає розгублені спогади про диваків, які після лазні «вилізуть ледве живі. А обіллються водою студеною — і тоді оживуть». Можливо, спонукою для росіян став теж побачений у Греції звичай кидати після освячення води хрест у море, звідки його діставали пірнальники. 

Перед большевицьким переворотом і запровадженням державного атеїзму хрещенські купання поширилися в російських селах, а звідти перейшли і в марґінальні верстви міщан. Ясна річ, жодному чиновникові, а тим більше - високопосадовцеві чи інтеліґентові, не спало б на гадку приєднатися до цих простонародних розваг. Російська церква їх не забороняла, приймаючи за одну з ознак сили свого народу за логікою популярного там прислів’я: «Что русскому здорово, то немцу - смерть». Мірою зросійщення захоплених Москвою теренів цей дивакуватий обряд починає поширюватися і на них.

Заборона комуністами церковних відправ поза храмом унеможливила хресні ходи «на Йордан» і супровідні звичаї. Але з падінням"імперії зла та беззаконня" та приходом до церкви натовпів невоцерковлених людей із напівпоганськими уявленнями про віру, богоявленські купання раптом перейшли із категорії сумнівного ескорту в центральні елементи нової російської релігійности. Різного роду жириновські почали демонструвати свою наготу перед телекамерами, виражаючи цим російський патріотизм і «почвенническую» причетність до народної звичаєвости. «Шарикови», що повилазили на поверхню суспільного життя, не усвідомлювали, що до революції представники суспільних еліт ніколи б не полізли прилюдно в ополонку. Публічне купання на Богоявлення перетворилося в Росії Путіна на маніфестацію національної ідентичности, одну зі «скреп», що єднають російський народ у протистоянні цивілізованому світові.

Політичні еліти України, позбавлені міцного відчуття власної національної ідентичности й обтяжені безліччю комплексів, з дивовижною недалекоглядністю включилися в цю гру. За часів Віктора Ющенка участь у хрещенському купанні стала візитівкою лояльности до київських еліт. Президента і його оточення стали наслідувати реґіональні чиновники, причому часто формально належні до «національно-демократичних» партій. І поступово купальний супровід освячення води вийшов за межі російської громади в Україні, почав, ніби ракова пухлина, заражати й ідеологічно далекі від неї середовища.

Годі й говорити, що хрещенське купання абсолютно суперечить характерові християнського свята. Адже на Богоявлення Церква вшановує акт смирення Божого Сина. Ісус Христос, не маючи жодного гріха, приходить, аби перед усіма скласти символічний акт покаяння: прийняти від Іоана Хрестителя обмивання йорданською водою. Натомість занурення в крижану воду має продемонструвати фізичну силу, витривалість, тілесну привабливість учасника цієї гри. По суті - гри марнославства. А до неї неодноразово додається й споживання оковитої – мовляв, «щоб нагрітися». Ну і одяг купальників не вкладається в межі церковного дрес-коду. Один знайомий священик, котрий згодився був освятити воду на Дніпрі, потім із соромом розповідав: не встиг він вийняти з води хрест, як озирнувся – аж до води мчить натовп нудистів і з галасом стрибає в річку! Він ледь встиг сховати від сорому необачно взяту з собою маленьку дочку... 

Гібридна війна відкриває, – на жаль, із запізненням – багатоманітність засобів інформаційної аґресії. Ми вже бачили, як слідом за «дарами волхвів» приходять у Крим «зелені чоловічки». «Георгіївські стрічки», якими ще кілька років тому були завішані в першій декаді травня наші міста, засвідчили себе згодом як символ агресивної - імперсько-шовіністської експансії Кремля. Можу припустити, що і з хрещенської ополонки, в яку так захоплено полізли наші політики, може несподівано вислизнути відразлива личина «русского міра».

Архиєпископ Ігор

Чи несуть відповідальність Мас-медіа за зміст реклами, а також за наслідки від неїБезперечно, що питання надзвичайно цікаве і заслуговує на дискусію у суспільстві, бо останні дні ведуться безпредметні розмови відносно політики  майбутнього президента США Дональда Трампа. Всіх бентежить його позиція до  України. Настав  модний тренд у ЗМІ -  вести політичні діалоги. Зрештою, пропоную конкретику відносно відповідальності за рекламу. Певно, що господарі  чи власники ЗМІ  аби вберегти себе від непередбачуваних наслідків платного оголошення, в один голос  твердять: відповідальність за достовірність реклами несе рекламодавець.

 В гонитві за грошима мас-медіа  не надто себе обтяжують проблемами  і наслідками, що в подальшому наступлять від реклами. Звичайно, що вони таким чином  вмивають руки від змісту оголошення. Передусім дискусія відносно наслідків від реклами має  конкретику на відміну від  того риторичного, перше було яйце чи курка. Принаймні, оголошення про народних цілителів, або шарлатанів  котрі мають надумані чи приписані таланти, на думку медійників не шкодить здоров’ю і життю. Чимало прихильників вважає, що чаклуни і відьми необхідні для соціуми. Так, але пам’ятаємо, що  доктор Пі також починав з реклами. Наслідки від його практики жахливі, бо привели до смерті. Відповідальність за рекламу, котру замовляв шарлатан несе  тільки він, бо так хитро відмежовуються від відповідальності  носії інформації. 

ЗМІ  повинні відповідати  солідарно, бо вони поширювали  неправдиве  оголошення. Реклама , що несе інформацію, котра може вести до суїциду також небезпечна. За формою і змістом вона необхідна замовнику, він  від неї отримує зиск.  Але подальші наслідки від такого оголошення можуть бути непередбачуваними.   

Нещодавно прочитав оголошення в районній газеті, що ясновидюща Марія надає послуги: знімає порчу, лікує від тяжких недугів, допомагає у фінансових справах,  позбавляє від  алкогольної залежності. Їй під силу  повернути  до сім’ї одного з подружжя, що заблукав у лабіринтах кохання. Перелік можливостей, що надає звичайна жінка, ну просто Марія,  надто великий. Безперечно він емоційне підсилений тим, що саме  її  Бог наділив талантом. Тепер вона  здатна вирішувати долю людей. 

Безперечно, що ця  реклама  не містить натяків на  повалення конституційного ладу України. Вона не закликає до насильства і тероризму. Також не пропонує наркотичних засобів чи методів  покінчити життя самогубством. Зрештою,  редакція газети може не поділяти думку автора. За наслідки чи дії  від публікацій не відповідає.

За бажанням замовниці,  оголошення поміщено в кольорі  на  першій шпальті.  Читачі носія інформації, замість того аби дізнатися про життя району, проблеми і шляхи їх вирішення місцевою владою, натомість   дізнаються про послуги чаклунки її чудесні звершення. В хаосі, що виник через проведення  АТО , безробіття, недуги і безгрошів’я з’являється тепер «Месія». Звісно, родичі військових котрі зараз воюють  на сході України поїдуть до неї аби дізнатися про долю своїх синів. Заробітчани в пошуках роботи поцікавляться чи  поталанить їм на чужині. Вкладники банків теж звернуться  до жінки з проханням погадати. Чимало роботи з’явиться у ясновидющої від надрукованого оголошення. Відчутно, що клієнтів побільшає, а також заробить на бідах багато грошей. 

Пригадую, що минулого року на автобусній зупинці прочитав оголошення цілительки про чудо послуги. Вона себе позиціонувала майже «Намісником» Божим на землі. Знизу реклами висіли  відривні клаптики паперу з номером її телефону. Безперечно, що з цікавості зателефонував до ворожки. В розмові вона підтвердила свої здібності. На моє прохання аби вона назвала шість цифр для лотереї Супер лото чаклунка перервала розмову. Хіба чародії можуть все зробити, а  вгадати цифри і отримати понад десять мільйонів гривень, аби гроші роздати злиденним чи на потребу війни зась, безсилі.  

Наслідки  від такої реклами мають прихований аспект, несуть негативне сприйняття християнства. За твердженням Марії, вона має Боже благословення і наділена відповідним хистом. За релігійними засадами тільки апостоли мали благословення Господнє. Відтак вони його передали єпископам. Відповідно, що подальше продовження мають священники. Вони піклуються про духовні потребами. До священиків приходять за порадою. Натомість просто  Марія, або  чаклунка поставила себе вище єпископів і прирівняла свій статус до апостолів. За життя стала «святою».

Безперечно, від таких чаклунів  настає невідворотний процес. З’являються різноманітні секти, терористичні угруповання, бандитські зграї. Звичайно, що редакція вмиє руки від надрукованого оголошення, бо вона за зміст не несе відповідальності, але моральне сприйняття того, що знайдуться українці, що перестануть довіряти церкві, морально деградують, байдуже.  В Конституції закріплено, що  Україна християнська держава. Про це свідчить, що великі християнські свята стали державними. 

Здебільшого комунальні видання фінансуються з районних і міських бюджетів. Вони повинні зосереджувати увагу на  згуртування громадськості навколо національної ідеї, пропагувати християнські цінності. ЗМІ мають відображати правдивість. Багато віруючих знають, що тільки священники можуть мати право на сповідь і просити у Бога блага для християнина. 

Реклама про чаклунів і різноманітних цілителів  підриває релігійні засади християнства, ставить під сумнів християнську релігію. Тим паче, що на першій шпальті помістити оголошення в кольорі коштує дорого.

Тепер у скрутні часи на тлі зубожіння українців, на арену виповзають цілителі і пророки. Наче гриби після дощу, щоправда такі червоні з білими цятками на шапці. 

Чи мають моральне право Мас-медіа публікувати рекламні оголошення про їх дивовижні здібності вирішувати нам.   



Ліпчанський Володимир, журналіст

Що Церква каже про лікарів ?Це справедливе чи дурне запитання? Поняття медичні працівники існує стільки ж, як і саме людство . В історії ми завжди спостерігали глибоку повагу до медичної професії , але були часи , коли медицина була не дуже ефективною при лікуванні захворювань , але , взагалі кажучи , наука завжди була дуже високу оцінювана .За часів ранньої церкви, тобто близько 2000 років тому, медична наука була в кращому випадку дуже хитромудрою, але це дуже цікаво, що деякі з найяскравіших богословів Церкви говорили про лікарів . Я пам’ятаю, що коли я вперше вступив до монастиря 60 років тому, нам казали, щоб ” слухати лікарів, як би вони були голосом Бога .
Всі батьки церкви, які говорили на цю тему, підкреслювали, що рецепти знайдені в природі або які були створені з природних елементів , а також мистецтво їх створення , всі вони мають своє походження від Бога . Вони є подарунками для людства. Святий Василій сказав : ” Кожен з науковців були дані нам Богом, щоб заповнити те , чого не вистачало в природі , і це , безумовно , стосується медицини . ” Він продовжує : ” Бог дав нам ліки , яки забирають те, що в надлишку і дають те, чого не вистачає ” .

Це дуже цікаво побачити глибоку повагу до природи, про яку було написана майже 2000 років тому . ” Якщо творець створив землю і так багато рослин, не тільки їстівних , але і неїстивних, це саме тому , що людина потребує не тільки їжі , але і засобів для власного зцілення . Саме тому лікарі анґажують інших для створення ліків для лікування наших недуг , ” сказав Святий Теодор . Творець сказав щось, що церква повторює по сьогоднішній день . ” Творець не тільки дав природі засоби , такі як потрібні людині , але і наділив її розумом , дав їй знання, щоб дати їм хороше застосування . ” Він продовжує , що ця ” наука про здоров’я » походить безпосередньо від Бога ,
Я знаходжу це дуже захоплюючим , що наші предки мали таку глибоку повагу і розуміння землі та природи, а також медицини . Мені також сумно, що тільки в минулому році Папа Франциск був змушенуй нагадати нам , що ми перетворюємо наш світ в смітник без поваги до Богом даного навколишнього середовища . Дозвольте мені на закінчення нагадати ще одну цитату святого з минулого ” це в ім’я Господа, що ми довіряємо себе лікарям, вважаючи, що Він буде впливати на наше зцілення через них ” . Схоже, що мої вчителі більше 60 років тому знали , про що вони говорили .

Владика Петро Стасюк

Християнський портал КІРІОС за матеріалами catholicukes

Чи Facebook підслуховує вашу сповідь?В епоху мобільних мікрофонів і додатків з мікрофоном як священик, так і каяник, що приходить до сповіді, мають розуміти, що вони беруть з собою в сповідальницю. Оскільки наші смартфони стали розумнішими, а соціальні медіа розширюються, зростає ризик того, що ваша приватність все більше порушується.

 У такому разі, скільки небезпеки може принести з собою ваш смартфон у сповідальниці. І як священик та пенітент* можуть цьому запобігти?

“Всі телефони мають мікрофон, а Facebook і багато інших додатків потребують доступу до мікрофона і камери,” – каже о. Джордж Хадж, парох храму Святого Антонія Падуанського маронітської церкви в Сполучених Штатах Америки. “Тому ми не знаємо, які технології з прослуховування сповіді існують та в чиїх інтересах вони застосовуються“.

Отець Ендрю Пінсенс, науковий директор Оксфордського центру науки та релігії Яна Ремсі, закриває камери, які „можуть вмикатися електронікою“, щоб запобігти шпигуванню (директор ФБР Джеймс Комі недавно радив всім користувачам електронних пристроїв зробити те саме). Він також згадує про такі нюанси як вбудовані мікрофони на комп’ютерах та мобільних пристроях, а також запис даних вашого профілю, який виходить з того, що ви переглядаєте в інтернеті. Він називає електронних асистентів на кшталт Siri „просто жахливими з точки зору приватності“.

Проте все більше священиків беруть свої телефони до сповідальниці, оскільки портативність та простота використання смартфона є практичною для молитви, це легше, ніж нести з собою важку книгу. Так само і пенітенти воліють використовувати додаток на смартфоні, щоб зробити іспит совісті перед сповіддю. Часто вони приносять смартфон і до сповіді, щоб легше перечислити всі свої гріхи священику.

Отже, священики зацікавлені в тому, щоб Церква поглянула на ці питання уважніше, а єпископи мали б отримати експертну пораду на основі необхідної технічної експертизи.

Чи Facebook „слухає”?

Технологія „слухання“ Facebook використовує той самий алгоритм, що дозволяє вашому смартфону визначати пісню, яка грає в ресторані. Телефон завантажує „зображення хвилі“ навколишнього шуку за допомогою мікрофона, а тоді порівнює дану хвилю зі своєю базою даних музичних чи звукових записів. Коли він знаходить збіг, смартфон повідомляє вам про це. Такий алгоритм здійснюється практично миттєво.

Такий же алгоритм „слухання“ відслідковує окремі слова чи фрази, якщо вони попадають в радіус мікрофона на вашому смартфоні. Отже, якщо ви спілкуєтесь з другом про подорож в Нову Зеландію, алгоритм почує та ідентифікує слова „Нова Зеландія”, а тоді показуватиме вам рекламу в Facebook та Google, вміст якої буде так чи інакше стосуватися теми туризму до Нової Зеландії.

Такий же алгоритм може запросто запрограмувати дані після отримання зображення хвилі такого звукового сигналу як „Останній раз сповідався…“.

Facebook визнає, що додаток може підслуховувати те, що відбувається навколо. Але після низки скарг 2 червня 2016 року Facebookзробив заяву про те, що програма не використовує мікрофон телефону для „інформативної реклами“ або „зміни“ інформації у стрічці новин, а також про те, що це неправда, що Facebook “слухає розмови людей, щоб показувати їм відповідні оголошення.” Швидше за все, каже Facebook, він показує рекламу “на основі інтересів та іншої інформації з профілю користувачів, а не на основі того, про що ви згадуєте вголос“.

Проте навіть якщо Facebook не “слухає” розмови, це не означає, що інші додатки цього не роблять або не можуть цього робити. Простий спосіб уникнути такого “підслуховування”, особливо в сповідальниці, – це заборонити мобільному пристрою доступ до мікрофона. Або просто залишити свій смартфон вдома, в машині, або з одним з членів сім’ї на певний час.

Для того, щоб побачити, хто потенційно „слухає” вас на iPhone, просто перейдіть в розділ Налаштування >> Конфіденційність >> Мікрофон, щоб переглянути програми, які запитали про доступ до мікрофона. Якщо вам не подобається ідея того, що додатки мають доступ до мікрофона, ви можете відключити їх, поки вони не стануть потрібні.

Позиція Ватикану

Проблема підслуховування та запису сповідей не є новою для Ватикану.

У 1988 році Конгрегація Доктрини Віри звернулася до загального питання про записи сакраментальних зізнань в документі під назвою “Decretum де sacramenti paenitentiae dignitate tuendam” (Декрет про відлучення тих, хто розголошує сповідь) [AAS 80 (1988) 1367] , Цей короткий документ викладає загальні принципи, що запис сповіді “якими б то не були технічними засобами” є “найбільш серйозним” злочином, тим, який прямо зачіпає гідність Тайни, а отже це вважається в певному сенсі злочином проти віри і, отже, цей злочин зарезервовано для Конгрегації доктрини віри. Іншими словами, якщо когось звинуватили в цьому злочині, тільки Конгрегація може вирішити це питання. Цей переступ  знаходиться в тій же категорії, що й сексуальні насильства щодо неповнолітніх, єресі і відступництва.

Злочин також включає в себе „навмисне розповсюдження інформації”, про яку йшлося в сповіді, незалежно від того, є вона істинною чи хибною.

Ці норми були встановлені задовго до появи смартфонів і, звичайно ж, задовго до будь-якої технології, яка могла б дистанційно – і без сповіщення власника – активувати мікрофон або записуючий пристрій. Ці норми, однак, носять загальний характер, щоб застовувати її до актуальної ситуації. Прослуховування – це не те саме, що записи, але має той же принцип. Якщо хтось підслуховує і поширює інформацію, це умисний злочин.

Офіційний представник Ватикану, який спеціалізується на таких питаннях, повідомив виданню, що тільки священик зобов’язаний не розголошувати сповідь. Будь-хто інший, хто прослухав інформацію, яка розкривається в сповіді, тим не менше, також зв’язаний таємницею і будь-яке порушення цієї таємниці буде вважатися аморальним і серйозним.

Отже, чи є розумним рішенням для священика брати смартфон з собою в сповідальницю? “Ні,” – каже представник Ватикану. „Розсудливим було б не створювати реальність з гіпотези.”

Священна приватність Сповіді

Що робить це питання настільки актуальним, так це те, що під час Тайни Сповіді людина “найбільш вразлива щодо іншого, а зрештою, щодо Христа,” – каже офіційний представник Церкви. “Це момент нашої найбільшої ранимості. Лише завдяки приватності люди готові прийти до Сповіді; немає ніякого іншого способу, щоб люди ділилися особистим”.

Він зазначив, що сьогодні „ера селфі прославляє слабкість” з відображенням цього в соціальних медіа задля отримання популярності. Але Сповідь „взагалі не є такою справою“. Він каже, що ми не йдемо до Сповіді, щоб показати свою слабкість, швидше, ми показуємо свою слабкість та гріх, щоб визнати його як такий, а також тому, щоб залишити його.

“Те, що людина отримує під час Сповіді, визнаючи свою слабкість – це спасіння”, пояснює представник Ватикану. „Перегородка в сповідальниці захищає інтимність людини в момент її повного одкровення. Це захист дару, який Ісус Христос дав апостолу Петру, – розв’язувати й відпускати».

Запобіжні заходи для священика і пенітента

У світлі необхідності збереження священної Сповіді о. Езра Салліван, ОР, професор морального богослов’я в Папському університеті святого Томи Аквінського в Римі, каже, що каяник є “зобов’язаним вимкнути мікрофон”, щоб гарантувати, що “його або її приватність, а також приватність священика, зберігається таким чином, що ні один розробник додатка не може прослухати священний момент Сповіді”.

Крім того, він зазначив, що під час очікування сповіді, священик “має унікальну можливість молитися за майбутніх пенітентів, щоб підготувати себе до дії Святого Духа щодо того, як порадити каянику, а також може просити Бога, щоб він привів більше людей до священної Тайни примирення. Якщо священик використовує свій телефон, щоб перевірити електронну пошту або Facebook, він більше не відкриває себе на отримання благодаті”.

Як для пенітентів, так і для священника вважається за краще залишити смартфон поза Сповіддю. “Місце телефона, – каже о. Хадж, – у ризниці, в режимі „без звуку“ під час богослужіння“.


Християнський портал КІРІОС за матеріалами osbm-kyiv

*пенітент – особа, що приступає до Тайни Сповіді. Від латинського слова penitentio – каюся.

Чи може католик копати картоплю в неділю?Це питання, здається, має просту відповідь. Неділя - день Господа, про яке Він ясно і зрозуміло говорить у третій заповіді: Пам'ятай день Господній. Але сьогодні навіть це питання чомусь викликає суперечки серед віруючих.

Кінець літа і перша половина вересня - це «час картоплі». Щоб зібрати «другий хліб», нерідко потрібні великі зусилля. І, хоча, здається, ця справа має турбувати тільки жителів сіл, вона зачіпає також і міста. Студенти і робоча молодь, серед яких багато католиків, повертаються в свої рідні місця з міста, щоб допомогти рідним викопати картоплю. І це тільки один з прикладів.

Саме копання картоплі - справа хороша, але, як і будь-яка необов'язкова робота, відповідно до третьої заповіді, не може виконуватися в неділю.

Як виявилося, не всі католики так вважають. В одному з сіл я чула версії, що копати картоплю можна, оскільки "це - не робота, а збір врожаю», так як «місцевий настоятель дозволив», «можна копати після 9 ранку, коли відправиться перша Літургія, при цьому можна в ній і не брати участь », або «можна копати тільки після того, як взяв участь в недільній святій Літургії».
Де ж правда? На питання погодився відповісти о. Аркадій Кулях OCD.

«Воскресіння - святий день»

«Про вшанування та переживання неділі Катехизм Католицької Церкви пише в номерах 2168 - 2195. Номер 2185 говорить, що "в неділю і святкові дні віруючі мають утриматися від робіт і занять, які заважають віддавати належну шану Богові, переживати властиву для дня Господнього радість, виконувати справи милосердя і відпочивати як духовно, так і фізично"», - зазначив священик.

"Церква вчить також, що" допускаються дії, пов'язані з сімейними обов'язками або з послугою заради великої суспільної користі, якщо тільки це не веде до шкідливих звичок щодо святкування неділі, сімейного життя і здоров'я "(пор. Компендіум Катехизму Католицької Церкви, 453)» , - розповів о. Аркадій кулях.

Необов'язкову роботу в неділю, по коментаря, не можна виправдати участю в ранковій Літургії.

«Хтось міг би помилкою вважати, що заради вшанування Бога в неділю досить взяти участь в Службі Божій, краще з самого ранку, а пізніше зайнятися чим завгодно. Неділя - це святий день, день відпочинку і відновлення духовних і фізичних сил, зустрічі з родиною та близькими людьми і зростання в християнській любові у всіх її вимірах, день єднання з Богом і ближніми. Віруючий, який жадає по-справжньому спілкуванню з Богом і поглиблення свого духовного життя, сам буде прагнути утриматися в неділю від усього, що не сприяє ціій меті », - підкреслив священик.

Можна копати картоплю в неділю?

«Риття картоплі, а ще раніше її посадка - це для більшості тих, хто вирощує "другий хліб", турбота про життя, не тільки своє, а й всієї родини, рідних або близьких людей. Трапляються ситуації, коли дійсно неможливо зібрати урожай в будні дні, наприклад, діти або онуки не можуть ніяк приїхати до улюблених мами і тата чи бабусі і дідусі в інший день, а вони самі захворіли або вже не мають сили працювати. В такому випадку можна вважати, що копання в неділю - це необхідність (немає інших можливостей, наприклад, не вистачає коштів, щоб найняти когось протягом тижня)», - зауважив о. Аркадій Кулях.

«Проте не можна виправдати порушення третьої Божої заповіді, якщо хтось відкладає копання картоплі чи іншу роботу саме на неділю, хоча може зробити це в будній день. Гріхом є не тільки необов'язкова робота в неділю, але і лінь взагалі», - додав священик.

Також християнам не варто забувати, що в неділю слід неодмінно брати участь в Службі Божій, не дивлячись на форс-мажорні ситуації, які вимагають виконання роботи.

Кожен наш вчинок, за словами священика, потрібно розглядати з трьох сторін - з точки зору на предмет вчинку, за його метою і на обставини в яких вчинок був здійснений.

«Якщо всі три елементи людського вчинку - хороші, тоді і вчинок вважається хорошим. Буває, однак, і так, що предмет вчинку хороший (наприклад, робота, допомога іншим), але обставини знижують його моральну цінність (наприклад, необов'язкова робота в неділю). Найгірше, коли моральна цінність вчинку знищується або зменшується метою (наприклад, хтось допомагає ближньому напоказ або робить щось, щоб показати зневагу до віри або особи)», - зауважив священик.

Неділя - це не тільки день відпочинку, який Бог визначив для кожного з нас; це ще одна можливість, щоб сім'я зібралася разом. Спільна участь у Святій Літургії, а також відпочинок з рідними - ось що може не тільки посприяти духовному розвитку кожного члена сім'ї, але також посилити любов, повагу і взаєморозуміння в ній.

Отець Аркадій Кулях згадує свідоцтво Папи на пенсії Бенедикта XVI, який підкреслював, що «Воскресіння в його родині завжди було справою принциповою»:

«Воскресіння починалося вже в суботу після полудня. Батько читав нам недільні літургійні тексти з дуже популярної на той час книжки, в якій вони пояснювалися (...). На наступний день ми йшли на месу (...), а пізніше в будинку, важливий був, звичайно, спільний великий обід. Ми також багато співали разом (...). Співала вся сім'я. Це незабутні моменти. Пізніше ми, звичайно, гуляли. Ми жили недалеко від лісу, і прогулянка по лісі була гарною: пригоди, ігри тощо. Одним словом, об'єднувало нас одне серце і одна думка, багато спільних переживань, навіть в дуже важкі часи війни (...) панувала між нами взаємна любов, радість з простих речей».

Таким чином, неділя - це особливий день, який потрібно, в першу чергу, присвятити відпочинку і спогляданню Бога, і, якщо дійсно немає форс-мажорних обставин, не варто копати картоплю, так само, як і не варто робити будь-яку необов'язкову роботу.

Християнський портал КІРІОС, за матеріалами catholicby.

Бути привітною парафієюНаша програма живої парафії ( Vision 2020 ) знаходиться приблизно на півдорозі запланованої місії . Суть програми полягає в тому, щоб мати душпастирський план, збудувати спільноту, підкріпити Царство Боже , і підготувати віруючих до нашої кінцевої мети в житті .

На чисто практичному рівні, зміцнення парафії чи громади є ключем до успіху наших планів.

Церква є сім’я, Бог є відносини, і парафія є серцем і душею Божого плану для нас .

Так, парафія – це Божа воля для його церкви. Перші апостоли і учні подорожували навколо відомого світу, проповідуючи Євангеліє, а також створюючи громади, метою чого було збереження і розвиток віри. Парафії настільки ж старі, як і сама церква.

Гостинність і обслуга є головною особливістю будь-якого християнської спільноти. Бути гостинним – означає бути привітним і доброзичливими для гостей, мандрівників та іноземців. Наша здатність бути гостинним є ознакою нашого християнської зрілості. Від цього так би мовити залежить честь всієї парафії чи громади. Так , це так важливо і необхідно. Наша здатність бути гостинними насправді це наш спосіб життя, а не робота або завдання, яке ми повинні виконати .

Незважаючи на важливість цього, це надзвичайно проста річ у виконанні. Бути привітними є частиною нашої людської природи . Але на жаль, ви можете знайти так багато парафій, які не є гостинними а , навпаки , дуже ігоцентричними.

Нам потрібен план . І ми повинні його дотримуватися . Кожна парафіяльна рада повинен починати зі створення комітету гостинності .

Люди повинні планувати свою роботу і дійсно повинні бути підготовлені до цього . Кожен парафіянин повинен взяти на себе роль господаря, а не просто бути гостем в церкві . Ми повинні вітати кожного незнайомця, що ми бачимо в церкві . Ми повинні прикласти зусиль для того, щоб вони відчули себе як вдома серед нас, щоб вони хотіли залишитися з нами і прийти знову до церкви .

Запрошення людей до молитви і богослуження також є важливим аспектом парафіяльного життя.

Кава і обід після Божественної Літургії – це спосіб спілкування в деяких парафіях, але це повинно бути зроблено в усіх наших парафіях щонеділі. Нам слід заохочувати наші родини до спілкування .

Неможливо перебільшити необхідність особистого спілкування з гостями. Священик може і повинен вітати гостей в церкві, але, і в парафії кожен зобов’язаний бути привітним. Кожен з нас має інший Божий дар.

Бог потребує використовувати кожен з них, щоб будувати Його Царство .

Владика Петро (Стасюк)


Християнський портал КІРІОС за матеріалами catholicukes

Неймовірне свідоцтво Чака НоррісаЧак Норріс виступив з промовою перед студентами Університету Свободи (штат Вірджинія, США). Замість моральних настанов розповів про те, як Бог увійшов у його життя «ударом ногою з півоберта». За словами самого Чака, Бог направляє його шлях протягом багатьох років і буде продовжувати це робити і надалі! Також він розповідає про своє важке дитинство, нелегку кар’єру у кінематографі та про те, як серіал «Техаський рейнджер» став частиною його навернення.

«Дуже рідко це роблю. Взагалі то я ніколи не виступав в університеті. Але сподіваюся, що коли почуєте моє свідоцтво, то зрозумієте наскільки сильно Бог допоміг мені у житті.

Я народився в Оклахомі в дуже бідній родині. Але моя мати мала надзвичайної сили віру. Брала нас з братом до костелу. Я був охрещений у віці 12 років і зберіг свою віру протягом усього життя.

Мій батько був алкоголіком, тож практично не був присутнім у моєму житті. Я зростав дуже несміливим, замкнутим і слабким фізично хлопцем. Ніколи не міг змусити себе сказати що-небудь перед усім класом. Щоразу, коли учитель просив мене встати і розказати вивчене, я сидів і махав головою, що не буду цього робити. Дуже боявся сказати щось не так. Тож просто сидів на лавці весь червоний від сорому.

По закінченні школи я вступив до армії. Як солдат військово-повітряних сил був відісланий до Кореї. Там я познайомився з бойовими мистецтвами. Коли повернувся до Штатів, то мав чорний пояс з Тхе-квон-до та бронзовий з Дзю-до. Тоді, в 60-х, мало хто мав будь-яке уявлення про бойові мистецтва. Я відкрив клуб і дав рекламу авторських курсів.

На свою першу зустріч я ретельно готував промову. Вивчив її так, що міг дослівно проговорити від початку до кінця. А тоді від кінця до початку (сміється).

До гімнастичної зали, де відбувалася зустріч, прийшло близько 500 осіб. Я взяв мікрофон і сказав: «Доброго вечора, пані та панове. Мене звати Чак Норріс. Сердечно вас вітаю». Це останнє , що я пам’ятаю. Не знаю, що було потім, пригадую тільки, що ходив по залі і показував різні удари руками. Щось у мені переламалось. Переламалось почуття небезпеки, з яким я жив протягом 21 року.

Тоді я спитав у Бога, що мені робити далі. Думав, що маю викладати бойові мистецтва, але відчував десь усередині, що це не є моїм справжнім покликанням. Тож став чекати.

Одним з моїх приватних учнів був знаменитий кіноактор Стів МакКвін. Він запитав мене, чим би я займався, якби не мав своїх шкіл бойових мистецтв. Запитав також, чи був я колись актором. Я сміявся над ним. Я ніколи не грав навіть у шкільних виставах. Але Стів сказав: «У тобі є щось таке, що мені подобається. Давай подивимось, що покаже камера». Він переконав мене.

Моя життєва філософія була така: якщо я щось починав, то мав це закінчити. Тож я вирішив продовжувати акторську кар’єру. Потім зіграв у багатьох фільмах, використовуючи свій досвід бойових мистецтв. Зняв свій перший фільм про ніндзя. Він приніс мені успіх.

На жаль, саме тоді я повністю влився у повне розваг Голівудське життя і загубив свою віру. Це просто неймовірно наскільки я був нещасним, хоча знімав багато хороших фільмів і заробляв багато грошей. Не розуміючи для чого. Тоді я подумав, що, можливо, треба працювати ще більше, щоб бути щасливішим. Але чим більше я працював, чим більше отримував слави, тим більше дірок було у моєму серці і більше пустоти. Не зрозуміло, чому.

Тоді я отримав пропозицію зніматися в серіалі «Уокер: Техаський рейнджер». Я влився в нього. Зазначалося, що серіал мав бути орієнтований на родинний перегляд. І отримав величезний успіх. Але він знову не радував мене, не давав мені відчуття щастя. І знову не зрозуміло чому.

Під час своєї кар’єри я розлучився з першою дружиною. Через 14 років друг познайомив мене з моєю теперішньою дружиною Джиною. Джина завжди була християнкою.

Наше життя виглядало так: я йшов зніматися у «Техаському рейнджері», а вона читала Святе Письмо. Читала Біблію щодня. Зрештою запропонувала, що буде читати мені вголос.

Одного ранку під час читання я почув голос Святого Духа: «Чак, саме час повернутися до мене».

І я зробив це, повернувся.

В тому часі ми з Джиною почали знімати телешоу. Я дуже палко прагнув Бога. Прагнув його увесь час. Мама завжди говорила мені: «Бог має на тебе свої плани». А мені завжди було цікаво, які саме. Я думав, що план для мене був стати кінозіркою, але в такому разі Бог переставав бути частиною мого життя.

Тоді була створена освітня програма KickStart Kids. Я знав, що за 15 років викладання, зміг передати філософію бойових мистецтв тисячам молодих людей. І думав про мільйони дітей, батьки яких не мають грошей на те, щоб віддати їх до професійної школи.

Я запитав себе: «Як я можу їм допомогти?» І ми почали впроваджувати освітні програми з бойових мистецтв у провінційних школах. Так, щоб діти могли приходити і навчатися безкоштовно.

Це було 10 років тому. З того часу нашу програму відвідало близько 150 тисяч дітей.

Бойові мистецтва змінили ціле моє життя. І відчуваю, що прямо зараз змінюють життя тисяч дітей, котрі живуть в умовах, в яких перебував я сам.

На кінець залишаю вам ще один вислів: «Багато задумів у серці людини, але тільки Бог її скеровує» (Прип. 19, 21). Бог справді скеровував мене протягом багатьох років і буде продовжувати далі. Сподіваюся, ви теж дозволите Йому це робити. Тоді ніколи не заблукаєте, я вам обіцяю».

Промова Чака Норріса відбулася під час церемонії вручення відомому акторові диплому доктора гуманітарних наук Університету Свободи (штат Вірджинія, США). Університетська влада хотіла таким чином вшанувати його благодійну діяльність. На початку церемонії ректор назвав Чака Норріса «таким взірцем для молоді, які рідко трапляються у світі розваг».

Чак Норріс заснував дві благодійні організації «Make-A-Wish» та «KickStart», котрі допомагають дітям з потребуючих родин. Відомий своїми християнськими переконаннями, він написав кілька книжок про свою віру та автобіографію. Також є членом комітету з впровадження уроків Біблії в публічних школах.

Християнський портал КІРІОС з посиланням на Відділу дущпастирства спорту УГКЦ.

Татуювання, Старий Завіт і християнський розум. Чи варто католикам робити тату?Від невеликих татуювань на щиколотці до цілих картин на шкірі - чоловіки і жінки з тату зустрічаються останнім часом все частіше. Якщо раніше в Україні татуювання асоціювалися майже виключно з злочинним минулим людини, яка їх має, то зараз проходять конкурси майстрів татуювання, працює багато майстерень на будь-який смак. Однак при всій популярності - чи не суперечить постійний малюнок на своєму тілі католицькій моралі?


«Я знаю, що відповіді на це питання постають дуже різні. Одні люди вважають, що робити татуювання - завжди аморально. Інші думають, що малювання на своєму тілі незмінних образів - нормальний спосіб самовираження », - зазначає католицький журналіст Сем Гузман.

Наскільки старий Старий Завіт?


Головний аргумент противників татуювань - цитата з біблійної Книги Левіта: «Не робіть нарізів на знак жалоби за померлими і НЕ робіть написів на шкірі вашій. Я - Господь! »Татуювання, Старий Завіт і християнський розум. Чи варто католикам робити тату?
Це виглядає як заборона будь-яких татуювань, але Церква офіційно ніколи не забороняла тату. Чому?

Цілком можливо, тому що старозавітний Закон має на увазі татуювання, які робилися як символ прихильності до того чи іншого язичницького культу і під час язичницьких ритуалів.
До того ж Євангеліє скасувало для всіх християн старозавітні закони - в тому ж 19 розділі Книги Левіт ми знаходимо аналогічні заборони: на певні зачіски; на гоління бороди; на засів полів різними сортами насіння; на одяг з тканини, в якій бавовна змішані з шовком.
Очевидно, що ці заборони мали значення в ті часи, коли потрібно було відокремити Обраний народ від сусідніх племен язичників, щоб зберегти єдинобожжя Авраама від будь-якого змішування і забруднення язичницькими ідеями, стилем життя і звичками.

Всі ці заборони не виконувалися нашими предками вже після прийняття християнства, не виконуються зараз, і Церква ніколи не вимагала виконання цих старозавітних законів.

Таким чином, звичайно, не варто засуджувати ближнього-християнина тільки за те, що у нього є татуювання.

Храм Святого Духа

В енцикліці «Laudato Si» Папа Франциск наголошував: «Наше тіло ставить нас в безпосередні відносини зі створінням і іншими живими істотами. Ухвалення власного тіла як дару Божого необхідно для прийняття всього світу як дару Отця і спільного дому ».

Одночасно наше тіло - храм Святого Духа, говорить святий апостол Павло в Першому Посланні до Коринтян: «Хіба ви не знаєте, що тіла ваші - це Храм Святого Духа, який в вас, якого ви маєте від Бога, і що ви не належите самим собі? »

Татуювання, Старий Завіт і християнський розум. Чи варто католикам робити тату?Таким чином, католик повинен поважати і приймати своє тіло таким, яким воно є - як святиню Духа Святого і дар Божий. Що це означає? Очевидно, кожен розуміє по-своєму.

Нудисти сказали б - це значить, що ми всі повинні ходити голими і демонструвати свої тіла у всій їх красі. Інші скажуть навпаки - що потрібно берегти тіло від можливого брудного погляду, і бажано, як мусульмани, ще й паранджу на обличчя повісити. Прихильники татуювань скажуть - хіба ми не можемо прикрашати наші святині? Противники дадуть - хіба кожному дозволено малювати те, що захочеться, на стінах храмів?

Повторимо, Церква ніколи офіційно не висловлювався на тему татуювань. Таким чином кожен католик може самостійно робити свої висновки на цей рахунок - варто прикрашати свою святиню і яким чином.

Може, простіше просто в спортзал частіше ходити? Гарантую, святиня через кілька місяців може стати набагато красивішою і здоровшою.

Голова - необхідний пристрій християнина

Що стосується мене - я навряд чи коли-небудь буду робити татуювання. Вони мені нагадують одяг, який неможливо зняти, а смаки у людей змінюються частіше, ніж можна було б подумати. До речі, це стосується не тільки вас, але і тієї людини, з якою ви, може бути, захочете створити сім'ю. Ваші естетичні смаки щодо татуювань зовсім необов'язково співпадуть, і багатообіцяюче знайомство може закінчитися нічим після першої ж зустрічі.
Татуювання, Старий Завіт і християнський розум. Чи варто католикам робити тату?

Символи, що мають субкультурне і окультне значення.

З цієї причини, навіть якщо ви все ж вирішили зробити тату, вам доведеться дуже добре подумати над змістом. Звичайно, свідомий католик не дозволить собі зробити порнографічне, кримінальне або сатанинське татуювання, але кожен зрозуміє сенс того чи іншого символу?

Також варто подумати - а чи не буде потім це тату (навіть найпристойніше) заважати вам в житті? Багато державних організацій і багато комерційних компаній можуть просто не взяти вас на роботу, коли з-під одягу буде видно татуювання. В деякі силові структури на певні посади вас можуть не взяти і тоді, коли знайдуть тату навіть під одягом.

Додамо, що деякі начебто зовсім невинні тату можуть означати щось інше для кримінальників чи представників певних субкультур - і це може бути для вас неприємним сюрпризом.

Політична символіка також несе певну небезпеку -  під час війни в Україні багато бійців вже на своєму досвіді зрозуміли, що з деякими татуюваннями в полон краще не потрапляти.

Маленька історія про вірність


При всіх старозавітних заборонах на татуювання, звичайно, що в деяких християнських народів, навпаки, вони робилися масово. І Церква знову ж таки допускала цю практику. Чому?Татуювання, Старий Завіт і християнський розум. Чи варто католикам робити тату?

У католиків хорватів і боснійців під час турецького панування дітей часто відбирали у батьків - хлопчиків змушували переходити в іслам, щоб потім виходити з них солдат-яничар, а дівчат брали в рабство.

Тому хлопці, дівчата, а також дорослі робили собі татуювання з християнськими і етнічними мотивами, щоб позначити свою ідентичність і показати свою віру, завжди пам'ятати про неї навіть в полоні на чужій землі.

Буде татуювання для вас таким же цінним і необхідним, як для цих християн? Значить воно для вас так само багато, як для них?

А може, це тільки мода і бажання виглядати крутим, але я впевнений, що не тату роблять крутими.

Християнський портал КІРІОС за матеріалами catholicby

В обороні правди - Церква проти мафії9 травня 1993 року в Агрідженто Папа Йоан Павло ІІ виголосив свою знамениту промову проти мафії та мафіозного терору.

На жаль, на сьогоднішній день це ледь не єдине, що відомо більшості громадян, зокрема, прочан,  про протистояння Католицької Церкви і «Коза ностри». Не знають вони про численні зусилля  єпископів, священиків та простих вірян. А ця тема варта  уваги суспільства.

Спотворений світогляд

Довгий час деякі засоби масової інформації ледь не «співали» про начебто єдність мафії і Церкви. Частково це було зумовлене таємними обрядами мафіозі, в яких були присутні елементи католицизму: клятва на крові над іконкою якогось зі святих, носіння розарію на шиї, освячення хресним знаменням зброї перед убивством. А чи не найголовніше — спотворена, але  здебільшого щира віра рядових членів мафії у здійснення ними Божого задуму. Крім того, мафіозні ділки  активно послуговувалися священиками для ведення переговорів про передачу викупу за викрадених людей. Практикувалося також «полегшення душі» —  злочинці, переважно погрозами, а подекуди й за гроші, спонукали священиків висповідати їх, хоча про щире покаяння не було

В обороні правди - Церква проти мафії

 і мови.

Мафіозо з іконою на шиї

Проблемою було й те, що дехто із авторитетних діячів Церкви на Сицилії публічно висловлювали своє незадоволення діями правоохоронних органів. Так, у 1964 році кардинал Палермо Ернесто Руффіні активно виступав проти роботи на острові парламентської комісії «Антимафія», заявляючи, що такі дії змушують цивілізований світ повірити, що усі сицилійці – мафіозі.

Не можна заперечувати, що за зв’язки з мафією були заарештовані деякі отці, зокрема,  падре Агостіно Коппола, причетний до справи про викрадення.

Та це були поодинокі випадки,  вони ніяк не затьмарюють героїчних зусиль більшої частини духовенства. Переломним моментом протистояння стає убивство на Сицилії у 1982 році генерала Далла Кьєзи та його дружини. Архієпископ Палермо, кардинал Сальваторе Паппалардо, виголосив з приводу цього гнівну проповідь, яку охрестили антимафіозною. Тоді ж кардинал поновив анафему, накладену Церквою на членів «Коза ностри» у 1944 та 1950 роках.

Паперові іконки з зображенням святих - невід'ємний атрибут посвяти в ряди мафії

Паперові іконки з зображенням святих - невід'ємний атрибут посвяти в ряди мафії

Християни Палермо активно підтримали дії архієпископа, опублікувавши у жовтні того ж року лист, в якому вимагали рухатися далі та скликати конференцію, яка б мала вирішити, «що сьогодні можна зробити для нового та вільного євангельського свідоцтва нашої Церкви у зв’язку з проблемами, що ставить перед нами… насильство мафії».

Кардинал Сальваторе ПаппалардоКардинал Сальваторе Паппалардо

Відважні отці

Прикладом істинного свідоцтва стала діяльність простих священиків. Так, отець Піно Пульїзі у своїй парафії в Бранкачо,  добився ремонту храму, відкриття школи, бібліотеки та спортмайданчику,  аби відволікти молодь від згубного шляху і показати, що можливе інше — краще та чесне життя. «Без школи у наших дітей немає майбутнього… Вони обирають вчителем вулицю», — писав Пульїзі урядовим чиновникам. Отець мужньо протистояв спробам мафії залучити його до «полегшення душі», але при цьому не закривав перед злочинцями шлях до щирого покаяння: «Двері церкви відкриті для вас! Ви наші брати, у цій церкві вас хрестили! У цього кварталу, у ваших родин може бути зовсім інше життя!».  1993 року на порозі свого храму отець Піно був застрелений. Його похорон перетворився у потужну антимафіозну демонстрацію.

Кардинал Сальваторе ПаппалардоОтець Піно Пульїзи

Отець Піно був не єдиний у своїй боротьбі. Отець Стефано Джанквіто з містечка Казаджове ось уже вісімнадцять років протистоїть злочинному угрупованню каморра. Його стараннями у його парафії був відкритий центр для наркозалежних «Назарянин». На жаль,  заклад спалили невідомі, отець ледве вижив. «Мене не зупинять. Я вірю в Церкву, яка, проголошуючи Євангеліє, викриває зло», - заявив він. У своїх проповідях він поіменно називає тих, хто замішаний у торгівлі наркотиками, рекеті та вбивствах. На закиди, мовляв,  це неетично, відповідає: «Звичайно, незатишно почувають себе ті, імена і прізвища яких я називаю з вівтаря. Але як я можу служити Святу Месу, коли за рогом… продають смерть?». Отець Стефано активно залучає до своєї діяльності молодь. На його думку, основною проблемою є те, що Каморра (неаполітанське злочинне угруповання) є армією, яка активно вербує новобранців. Водночас Церква проявляє недостатню увагу залученню молоді до християнських цінностей.

Мужній церковник відмовився від поліцейської охорони, не дивлячись на те, що озброєні бандити не гребують приходити до храму.

За його словами, за вісімнадцять років священства він був свідком навернень людей, які належали до Каморри. Ці моменти він називає найпрекраснішими і саме тому не збирається відступати. На його месах завжди велелюдно. Приходять на них  й ті, кого він урятував від згубного шляху.

Церемонія беатифікації отця Піно Пульїзі

Кардинал Сальваторе Паппалардо

Церква береться до справи

Це далеко не єдині приклади жертовної  боротьби священиків, але, можливо, усі ці зусилля не мали би сенсу, якби не чітка позиція Церкви загалом. За дорученням кардинала Ді Джорджи п’ять теологів Палермського університету підготували перелік проблем, з якими має боротися Церква, виходячи з принципів «прощення, милосердя та безкорисливої любові». Мова не про дії окремого священика, а про цілеспрямовану діяльність усієї Церкви.

Найпершою постала проблема  – чи може священик висповідати члена мафіозного клану? Було вирішено, що кожен отець, якщо вважає за потрібне, може один раз висповідати члена мафії, але за умови докладання всіх зусиль до навернення. Подальша сповідь можлива лише у випадку, якщо людина  після першої демонструє щире бажання почати нове життя. До того ж залишається дискусійним, чи достатньо злочинцю просто перемінитися, чи варто здатися поліції.

По друге, встановлено правило, що при контакті з мафіозі, священик має неодмінно поставити до відома єпископа.

І останнє – таїнство Євхаристії. Категорично заборонено уділяти його у підпільних храмах,  створених мафією, оскільки такі обряди є виключно ритуалами, які не призводять до євхаристійного єднання усіх віруючих. Лише щире покаяння злочинця відкриє перед ним цю браму.

22 червня 2014 року Папа Франциск відлучив мафію від Церкви. Водночас згідно із опитуванням, що проводилося в італійських тюрмах, 88% арештованих членів мафії вважають себе католиками. Збираючись скоїти злочин, навіть убивство,  вони просять захисту у Діви Марії. Тож перед Церквою стоїть завдання завадити цьому святотатству, розкривши перед злочинцями, чим насправді є віра в Христа.


Християнський портал КІРІОС за матеріалами КМЦ.

Червона нитка, шнурочок чи стрічка на руці, що означає цей Червона нитка, шнурочок чи стрічка на руці, що означає цей "талісман" насправді? Багато людей, носять на зап'ястях ці червоні "обереги" і навіть не підозрюють істинного значення нитки.

Багато вiдомих людей носять червону нитку на зап’ястку руки. Цей талiсман начебто захищає людину вiд злого ока, не впускає “в ауру негативну енергiю”.

Так, дійсно. На превеликий жаль та навіть жах, сьогодні чимало людей, які регулярно відвідують християнські храми, поза ним практикують відверто язичницькі та демонічні релігійні обряди. Одним таким, серед багатьох інших, є звичай носити на зап’ястку червону нитку, зав’язану особливим способом.

Насправді, це не порожня забавка, не варта уваги, а давня традиція прибічників каббали – релігії таємних юдейських знань, а також вірувань деяких індусів. За повір’ями, цей «амулет» має властивості охороняти людину від злої негативної енергії, чи, як кажуть у нас – “від вроків”. Тому не дивно, що не тільки одні старші люди піддаються цьому жахливому забобону, але й частенько зав’язують її навіть своїм дітям та родичам, бажаючи оберегти від якогось «злого ока».

У ставленні Церкви до такого явища варто виділити декілька принципових моментів.

По-перше, жоден бісівський ритуал чи обряд нікому та ніколи користі не приніс. Всі вони є згубними для душі та тіла, оскільки джерелом енергії, яку закликає та стяжає людина під час цього, є біси та головний ворог людського роду, який і стоїть за всім цим – сам диявол. Часто несвідомо та, очевидно, навіть не бажаючи цього, людина приймає сатанинські обряди, а виконуючи укладає певний духовний договір із дияволом. З того часу вона перебуває з ним в особливих стосунках. Хочеться наголосити, що тут вже немає значення, як тлумачить такий обряд сама людина, та що вона про нього думає. Має значення лиш те, що вона коли звернулася до бісівських сил, як до своїх помічників і союзників у житті, то цим свідомо відмовилася від благодаті Божої й віри в промисл Господній.

Другу проблему, що пов’язана з різноманітними забобонами, я б назвав типовим наслідком по-дитячому язичницької ментальності. Зверніть увагу, що мислячи в категоріях поганського світогляду, ми постійно відчуваємо себе в оточенні різних небезпек. Увесь світ стає ворожим для нас : дзеркала, чорні коти, люди з поганими поглядами, порожні відра! Все, що нас оточує може виступати проти нас! Таким чином, людина не тільки постійно виправдовується у власних помилках, але й дуже часто змушена шукати конкретні речі чи конкретних людей, які «насправді» винні в тому, що в неї все не так, як вона собі планувала. Шукати винних – це хибний шлях, як з духовного, так суто з прагматичного, світського погляду. Всім відомо, що коли в тебе надто багато ворогів, справа, очевидно, не так у них, як у тобі.

Третя проблема, здається, найважливіша. Людина, яка вступає в духовний зв’язок із злими силами, позбавляє себе найціннішого, що взагалі вона може мати – Божої благодаті. Оскільки Господь Бог може все, крім насильницької дії на людину, то в момент, коли людина віддає перевагу злу, Господь від неї відходить. Отже, тут починається в справжня проблема, гірша ніж усі попередні.

Звісно, забобони можуть принципово відрізнятися між собою за своєю природою, і, очевидно, не варто підходити до них із одним мірилом. Одні є безперечним спадком язичницької, явно сатанинської епохи, а їх дотримання є справжнім релігійним актом. Інші з’явилися в наслідок елементарної людської неграмотності, яка з віком не зникла, а лише здобула особливий містичний ореол. Ще інші є не стільки релігійними, скільки психологічними факторами захисту людини або тим, що психологія називає переносом. В іншому випадку має місце так званий «ефект Плацебо» або ж самонавіювання. Ще інші, як у випадку зі згаданою вже червоною ниткою, носячи її на руці, намагаються в цьому наслідувати свої кумирів, наприклад Мадонну, Бейонс чи Брітні Спірс. Вони, як відомо, є відвертими прибічниками Каббали, і тому червона нитка для них це не прикраса, а суто релігійний символ.

Отже, християнам у будь-якому випадку слід бути особливо обережними з речами, глибинну природу яких ми до кінця не розуміємо. Стараймося не допускати жодної нагоди привнести в своє життя елементи язичницького культу, оскільки вони несуть в собі ідею поклоніння не правдивому Богу, а бісам.

Що робити людям, якi не знаючи про такий ритуал, носили червону нитку на зап’ястi?
Людина, яка займалася чаклуванням, використовувала окультні предмети та брала участь у ворожбі чи інших ритуалах, повинна обов’язково фізично знищити всі предмети окультних практик, включно з літературою по окультизму. Далі раджу їй запросити священика, щоб той освятив будинок молитвою та окропив свяченою водою. Що ж стосується самого учасника такого дійства, то ця людина обов’язково повинна розповісти про цей свій гріх священику під час Сповіді, та після належної епітимії (покути), приступити до Святих Таїнств Тіла та Крові Христових з твердим наміром більше такого не повторювати.

Чи це якось може позначитися на життi людини, (тобто чи така людина справдi є посвячена демону)?
Про це питання складно відповісти, говорячи не про конкретну людину, чи конкретний випадок, а маючи на увазі якогось «гіпотетичного грішника». Бувають випадки, коли людина настільки «заграється» зі злими силами, що з часом вони доводять її до повного божевілля. Тоді приходиться говорити не про окультизм чи забобони, а вже про біснування та одержимість, які виникли в наслідок цього. З іншого боку, незнання принципів духовного життя аж ніяк не позбавляє людину від відповідальності за все, що вона робить. Те, що людина не веде себе ззовні наче біснувата, не зовсім не говорить про те, що вона духовно здорова. І хто знає, скільки ще потрібно людині згрішити, щоб її одержимість злими силами була настільки явною, що стала помітною фізичними очами? Можливо, комусь не хватає лише однієї такої ниточки на руці?

Тож, як слiд сприймати носіння нитки?
Є один дуже розумний тактичний принцип під час війни. Ніколи не варто недооцінювати власного ворога. Якщо будеш надто легковажний та безпечний, противник обов’язково знайде спосіб скористатися цим на свою користь. Для когось проста нитка буде лише ниткою, а хтось, порушуючи найпершу Заповідь Божу, буде приписувати їй божественні риси, невластиві фізичним предметам. Апостол Павло каже, що: «ідол у світі ніщо, і що іншого Бога нема, окрім Бога Одного».(1Кор.8:4)

Якщо людина хоче служити правдивому Богу, Господу Ісусу Христу, то вона не повинна одночасно з цим використовувати жодних язичницьких амулетів. Під час Таїнства Хрещення священик одягає на немовля хрестик, котрий є не тільки символом віри християнина, але й символом Божої благодаті, яка супроводжує віруючу людину по життю. Якщо ми носимо на шиї цей хрестик, нам не потрібно носити щось інше, бо Сила Божа більша за силу бісівську настільки, як вище небо від землі! І було би дуже нерозумно, якщо ми словами кажемо, що є християнами, а вчинками та способом мислення це будемо кожен раз спростовувати. Кращий спосіб зберегтися від злих сил – після ретельної підготовки систематично приступати до святих Таїнств Покаяння та Євхаристії.

Маємо пам’ятати, що диявол дійсно може робити певні чуда, але він не всесильний. Зате він може зробити так, щоб ми повірили в його всемогуття. Особливо ця спокуса губить маловірних людей. Йому не складно наслати на нас хворобу, а потім трохи відпустити, лише задля того, щоб ми прийняли його як свого особистого бога. Скажімо, оли Церква каже, що не можна «чарувати» чи «скидати вроки» бо це є смертний гріх, а ми все одно допускаємо це, значить ніякі ми не християни.

Тому, будемо надалі робити все можливе, щоб усвідомлюючи власні недоліки та слабості, не допускати в своє життя ніщо нечисте та таке, що може піддати небезпеці нашу безсмертну душу. Віра в забобони – це не «додаток» до нашої основної віри, а те, що є першою ознакою маловірства та малограмотності. Це все категорично суперечить вірі в Правдивого Бога. Забобони – це віра проти Бога.

протоієрей Євген Заплетнюк

Християнський портал КІРІОС за матеріалами gazeta-misto

Почитання Євхаристії у Церквах візантійської традиції, зокрема в УГКЦПро свято Євхаристії - кілька думок для роз'яснення:

1. Східна, зокрема візантійська, традиція завжди висловлювала щиру віру у дійсну присутність Господа нашого в таїнстві Євхаристії. Свідченням цього є молитви наших Літургій свв. Йоана і Василія, де неодноразово підкреслюється, що приготовані Дари освячуються та перетворюються у тіло і кров Господні, що на престолі возлежить Сам Ісус Христос, і що вірні причащаються не якогось ілюстративного символу, але самих пречистого тіла і чесної (дорогоцінної) крові.

2. Окрім згаданих Літургій, коли Святі Дари освячуються і роздаються на поживу вірним, на престолі завжди зберігаються з найбільшою почестю Передосвячені Дари, приготовані для причастя хворих, як теж і для причастя поза Літургіями свв. Йоана і Василія - на Літургії Передосвячених Дарів. На спомин про Передосвячені Дари перед святими дверима іконостасу, а часто й перед самою дарохранильницею, безперервно горить лампада. З пошани до приявних на престолі Таїн при вході до вівтаря і виході з нього звершується глибокий поклін, звернений до них. Святі Дари до хворих служитель переносить завжди у відповідних ризах та у супроводі свіченосця.

3. Згадана вже Літургія Передосвячених Дарів - незрівнянно чудовий приклад віри у присутнього в Євхаристії Христа. Всі священнодії, пов'язані зі Святим Хлібом - покладення, перенесення, - відбуваються з найбільшою пильністю і пошаною, але без промовляння будь-яких додаткових молитов принесення, оскільки Дари є досконало Передосвяченими. Під час Великого входу, коли служитель переносить Дари на престол, всі вірні припадають на коліна і схиляють голови до землі, творячи Христові богоналежне поклоніння.

4. Поза споживанням Євхаристії у причасті Східна/Візантійська традиція не знає іншого ще більш величнішого способу вшановувати Христа, приявного в Дарах, кріпко тримаючись Євангелія, в якому недвозначно говориться про тіло і кров Господні як про поживу, котра дає життя вічне.

5. Для достойного причастя як служителі, так і вірні, готуються постом і багатьма молитвами. Зокрема, тут варто згадати насамперед богослужби Часослова, як теж і Послідування до святого причастя, котре містить псалми, тропарі, канон і понад десяток молитов перед і після прийняття Євхаристії.

6. Із сивої давнини маємо чудові візантійські мозаїки, фрески та ікони на тему Євхаристії. З-поміж них варто згадати "Причастя апостолів", "Тайну Вечерю", "Небесну Літургію", "Явлення Христа св. Петру Олександрійському", "Агнець Божий", "Христос - виноградна лоза" та інші. Всі вони звеличують Господа, котрий віддав на поживу вірним Свої плоть і кров.

7. Отці Берестейської унії, приступаючи до єдності з Римом, вважали за немаловажне підкреслити, що у нашій традиції практика звершення і вшанування Євхаристії самобутня та відмінна від латинської, отже є три Літургії, немає ніяких походів зі Святими Дарами, але є урочисте перенесення Таїнств для причастя недужих.

Підсумовуючи оці тільки поверхневі зауваги, я хочу ще раз вказати на повноцінність і достойність східної/візантійської традиційної євхаристійної практики, котра для нашої Церкви є найкращим способом почитання Господа Ісуса Христа, Агнця Божого, Котрого їдять і не з'їдають, але причасників Він освячує.


Іван Дутка

Евтаназія ще не означає безболісної і швидкої смерті, бо лише у 16 зі 100 випадків люди помирали без агонії, а решта йшли з життя у тривалих і більших стражданнях. Як аргументують свою позицію прихильники евтаназії, чи полегшує вона передсмертні дні невиліковно хворої людини?  У багатьох країнах евтаназію обґрунтовують правом на смерть і свободою вибору людини. Згоду на умертвіння вважають достатньою умовою для того, щоб пришвидшити відхід людини із земного життя. Ще з часів античності дітей вбивали через генетичні прояви фізичних вад, а старших людей – через непродуктивність з економічної точки зору. У нацистській Німеччині також умертвляли людей, посилаючись на процедуру медичної гігієни. На початку ХХ ст. у багатьох європейських країнах все більше голосів лунає за легалізацію евтаназії. У 1935 році створено товариства, які боролися за легалізацію евтаназії «Англійське товариство добровільної євтаназії», у 1938 році – «Американське товариство евтаназії». У 1936 році вийшов фільм, який пропагував лагідну смерть. У 1980 році Г. Атротт засновує «Німецьке Товариство гідної смерті людини».  Нідерланди – перша країна, у якій легалізували евтаназію. У 1982 році заснували Комісію з питань евтаназії, 10 квітня 2001 року прийняли закон про Контроль над закінченням життя за бажанням і допомогою у самогубстві. Якщо у Нідерландах ще були обмеження щодо віку для дітей (від 12 до 16 років), то в Бельгії у 2002 році прийняли закон, який дозволив евтаназію без вікових обмежень.   У Швейцарії дозволена евтаназія для іноземців, атестовану лікарем. Це єдина країна, до якої приїздять проводити самогубство. У листопаді 2015 року Німеччина також прийняла закон про евтаназію.  Міф 1: Людина має право прийняти рішення про закінчення життя, бо вона є вільною  Прихильники евтаназії вважають, що людина має право прийняти рішення про закінчення життя, бо вона є вільною. Свободу людини розглядають як беззаперечне право. Насправді евтаназія стає виявом абсолютизації свободи і призводить до того, що людина вважає себе єдиною нормою і мірилом усіх дій, приписуючи свободу обирати долю виключно з моментом своєї смерті. З точки зору морального богослов’я життя є Божим даром і тільки Він є господарем життя і смерті. На цьому наголошують не лише в християнстві, але й інших релігіях.  Міф 2. Євтаназія як вияв любові і співчуття  Евтаназію розглядають як метод допомоги невиліковно хворій людині. Треба ще усвідомити, чи справді людина прагне смерті чи лише полегшення болісних відчуттів. Можливо, це лише підміна понять. Евтаназія не є правдивим співчуттям. Справжня любов – це присутність біля стражденного і допомога йому. Гуманність не в тому, щоб позбавити болі, а в тому, щоб підтримати і бути з людиною до кінця.   Міф 3. Евтаназія допустима як право на гідну смерть  Прихильники евтаназії стверджують, що людина має право вимагати від лікаря скорочення своїх страждань. Начебто невиліковно хворий сам просить про позбавлення життя, і невиконання його прохання є злочином. Це софізм. Дуже часто благання хворого про смерть не є його свідомим рішенням. Коли людині болить, вона будь-яким чином хочеться позбутися болю і не завжди усвідомлює, як це можна зробити.  Міф 4. Невиліковно хвора людина є непродуктивною для суспільства  Дехто виступає на захист евтаназії суто з економічних показників непродуктивності хворої людини. Начебто невиліковно хворі лише даремно займають місце в лікарні, використовуючи медичні ресурси, які можна було б віддати іншому пацієнту. Саме такими аргументами керувалися у своїй політиці нацисти. Вони не вірили у вартісність хворої людини і проголошували оздоровлення нації.  Евтаназія спотворює покликання лікаря і її використання може привезти до медичного тоталітаризму. Адже саме лікар має широкі права визначати, чи варто боротися за життя чи не варто. При цьому важлива ставлення рідних. У Бельгії у кінці 2015 року жінка подала в суд на лікаря, який відмовився встановити її невиліковно хворій матері. З міркувань жінки, така відмова спричинила як фізичні, так і моральні страждання матері.  «Що більше поступів у питанні евтаназії, то більше суспільство відходить від моральних стандартів визнання людського життя як найвищої цінності на землі. Це як слизький ненадійний схил, на якому ми стоїмо. Але ж треба завжди пам’ятати, що питання стоїть не в тому, як ми помиратимемо, а як ми будемо жити», – зауважила с. Йосафата.     доктор морального богослов’я, викладач біоетики,   старша медсестра паліативного відділення   у Шпиталі ім. Митрополита Андрея Шептицького   с. Йосафата Дробик   із Згромадження сестер милосердя св. Вікентія.    Довідка  У 2004 році с. Йосафата Дробик закінчила богословський факультет Люблінського католицького університету імені Івана Павла ІІ (Польща). У 2009 році захистила докторську у галузі біоетики на кафедрі історії морального богослов’я Люблінського католицького університету. Автор кількох наукових праць. З 2004 року працює в Шпиталі ім. Андрея Шептицького на посаді старшої медсестри відділення паліативного лікування, а також продовжує навчання здобуваючи ступінь бакалавра в галузі медсестринства у Львівському державному медичному коледжі ім. А. Крупинського.Евтаназія ще не означає безболісної і швидкої смерті, бо лише у 16 зі 100 випадків люди помирали без агонії, а решта йшли з життя у тривалих і більших стражданнях. Як аргументують свою позицію прихильники евтаназії, чи полегшує вона передсмертні дні невиліковно хворої людини?

У багатьох країнах евтаназію обґрунтовують правом на смерть і свободою вибору людини. Згоду на умертвіння вважають достатньою умовою для того, щоб пришвидшити відхід людини із земного життя. Ще з часів античності дітей вбивали через генетичні прояви фізичних вад, а старших людей – через непродуктивність з економічної точки зору. У нацистській Німеччині також умертвляли людей, посилаючись на процедуру медичної гігієни. На початку ХХ ст. у багатьох європейських країнах все більше голосів лунає за легалізацію евтаназії. У 1935 році створено товариства, які боролися за легалізацію евтаназії «Англійське товариство добровільної євтаназії», у 1938 році – «Американське товариство евтаназії». У 1936 році вийшов фільм, який пропагував лагідну смерть. У 1980 році Г. Атротт засновує «Німецьке Товариство гідної смерті людини».

Нідерланди – перша країна, у якій легалізували евтаназію. У 1982 році заснували Комісію з питань евтаназії, 10 квітня 2001 року прийняли закон про Контроль над закінченням життя за бажанням і допомогою у самогубстві. Якщо у Нідерландах ще були обмеження щодо віку для дітей (від 12 до 16 років), то в Бельгії у 2002 році прийняли закон, який дозволив евтаназію без вікових обмежень.

У Швейцарії дозволена евтаназія для іноземців, атестовану лікарем. Це єдина країна, до якої приїздять проводити самогубство. У листопаді 2015 року Німеччина також прийняла закон про евтаназію.

Міф 1: Людина має право прийняти рішення про закінчення життя, бо вона є вільною

Прихильники евтаназії вважають, що людина має право прийняти рішення про закінчення життя, бо вона є вільною. Свободу людини розглядають як беззаперечне право. Насправді евтаназія стає виявом абсолютизації свободи і призводить до того, що людина вважає себе єдиною нормою і мірилом усіх дій, приписуючи свободу обирати долю виключно з моментом своєї смерті. З точки зору морального богослов’я життя є Божим даром і тільки Він є господарем життя і смерті. На цьому наголошують не лише в християнстві, але й інших релігіях.

Міф 2. Євтаназія як вияв любові і співчуття

Евтаназію розглядають як метод допомоги невиліковно хворій людині. Треба ще усвідомити, чи справді людина прагне смерті чи лише полегшення болісних відчуттів. Можливо, це лише підміна понять. Евтаназія не є правдивим співчуттям. Справжня любов – це присутність біля стражденного і допомога йому. Гуманність не в тому, щоб позбавити болі, а в тому, щоб підтримати і бути з людиною до кінця.

Міф 3. Евтаназія допустима як право на гідну смерть

Прихильники евтаназії стверджують, що людина має право вимагати від лікаря скорочення своїх страждань. Начебто невиліковно хворий сам просить про позбавлення життя, і невиконання його прохання є злочином. Це софізм. Дуже часто благання хворого про смерть не є його свідомим рішенням. Коли людині болить, вона будь-яким чином хочеться позбутися болю і не завжди усвідомлює, як це можна зробити.

Міф 4. Невиліковно хвора людина є непродуктивною для суспільства

Дехто виступає на захист евтаназії суто з економічних показників непродуктивності хворої людини. Начебто невиліковно хворі лише даремно займають місце в лікарні, використовуючи медичні ресурси, які можна було б віддати іншому пацієнту. Саме такими аргументами керувалися у своїй політиці нацисти. Вони не вірили у вартісність хворої людини і проголошували оздоровлення нації.

Евтаназія спотворює покликання лікаря і її використання може привезти до медичного тоталітаризму. Адже саме лікар має широкі права визначати, чи варто боротися за життя чи не варто. При цьому важлива ставлення рідних. У Бельгії у кінці 2015 року жінка подала в суд на лікаря, який відмовився встановити її невиліковно хворій матері. З міркувань жінки, така відмова спричинила як фізичні, так і моральні страждання матері.

«Що більше поступів у питанні евтаназії, то більше суспільство відходить від моральних стандартів визнання людського життя як найвищої цінності на землі. Це як слизький ненадійний схил, на якому ми стоїмо. Але ж треба завжди пам’ятати, що питання стоїть не в тому, як ми помиратимемо, а як ми будемо жити», – зауважила с. Йосафата.

 

доктор морального богослов’я, викладач біоетики,

старша медсестра паліативного відділення

у Шпиталі ім. Митрополита Андрея Шептицького

с. Йосафата Дробик

із Згромадження сестер милосердя св. Вікентія.



Довідка

У 2004 році с. Йосафата Дробик закінчила богословський факультет Люблінського католицького університету імені Івана Павла ІІ (Польща). У 2009 році захистила докторську у галузі біоетики на кафедрі історії морального богослов’я Люблінського католицького університету. Автор кількох наукових праць. З 2004 року працює в Шпиталі ім. Андрея Шептицького на посаді старшої медсестри відділення паліативного лікування, а також продовжує навчання здобуваючи ступінь бакалавра в галузі медсестринства у Львівському державному медичному коледжі ім. А. Крупинського.


 Християнський портал КІРІОС за матеріалами прес-служби УКУ.

Твоя віра є приватною чи громадською ?Це дуже важливе питання. Як кожен з нас відповідає на це питання може визначити майбутнє нашого суспільства і навіть може вплинути на наше власне спасіння . Так , це дуже далекосяжне питання.

Наша віра приходить від Бога через наше хрещення . В Ефесян 4 : 7 ми читаємо: « кожному з нас було дано свою частку благодаті, як Христос нас наділив нею “. Це те, що він пообцяв. Наше хрещення дає нам членство в нашій церкві. Це робить нас праведними перед Богом. Це робить нас українськими католиками і дає нам новий початок. Так що ж це значить бути частиною церкви?

З метою повністю зрозуміти, що відбувається сьогодні з нашими переконаннями і церковним життям , ми повинні повернутися на пару сотень років тому в Європу. У той час були сформовані перші протестантські церкви, хоча і по уявних вагомих причинах. Люди хотіли переорієнтуватися на Христа і особисту відданість християнському життю. Вони підкреслили , що було найважливішим , щоб був наш власний ” приватний ” зв’язок з Богом . Навіть якщо це звучало так дуже добре, це призводить до неминучої зневіри, розколів і конфліктів .

Протестантські реформатори в основному казали : Що найголовніше в тому , що ви щирі, що ви живете добрим, моральним життям . Вони також казали , що не має значення яку доктрину ви будете наслідувати або до якої церкви ви належатимете. Вони організували приватні уроки Біблії, які виявилися фундаментальними за своєю природою, вони також позбулися старої моделі церковного керівництва, заохочуючи , щоб кожна конгрегація творила свої закони . Вони закликали до проповідувань, які були дуже особистими і промовляли до серця кожного присутнього.

Роблячи все це, що вони принизили значення почуття взаємної відповідальності віруючих один до одного. Поняття про те, що парафія була частиною більш великої церкви. Для них не тільки спасіння ” приватна ” справа, але і віра і релігія в значній мірі також ” приватні “. Цей рух ” вчення Церкви не має значення , релігія не має значення , членство в церкві не має значення , важливо те , що ви і Бог в хороших відносинах , дістав поширення в Північній Америці , Австралії і по всьому світу . Ви можете сказати , мабуть, що це дуже загальне розуміння того, що означає бути християнином сьогодні. Це не те, що Бог мав на увазі, коли він прийшов у світ і заснував церкви. Перше, що апостол Павло і апостоли після Вознесіння Христа зробили, було те, що вони подорожували по всьому світу і створювали громади або парафії .

Християнство – це не приватний шлях до спасіння . Йдеться про про те, що християни співпрацюють разом і, отже, торують шлях до порятунку своїх членів.Ще до того, як Ісус почав своє служіння , Іван Хреститель , проповідуючи про Ісуса, казав віруючим , щоб вони ділили одяг, їжу, збирали тільки справедливу заробітну плату. Ісусове суспільне служіння звертало велику увагу на бідних , хворих і безталанних .

Преосвященні Дари, які ми отримуємо від Бога не для приватних духовних потреб, а для загального блага провідних людей до святості і будування ” тіла Христового ” . Істинний християнин не приходить до церкви , щоб ” отримати ” щось з церкви , а церква є місцем , де людина використовує дари, дані їй, щоб працювати разом , плекаючи життя і душі віруючих .Сьогодні пересічний парафіянин не вважає , що він повинен бути вихователем, помічником або цілителем , що наше спасіння залежить від усіх нас бути ” церквою ” в повному розумінні цього слова . Скажімо так, ми є не просто членами церкви , ми є членом керівного персоналу . Ми всі без винятку повинні будувати ” Тіло Христове ” . Наша віра є ” особистою “, але не є ” приватною ” .

Владика Петро (Стасюк) 

Забобони похоронні, або як кинути табуреткою, щоб душа не сілаСвященики для газети "Експрес" від 7.04.2016 розвінчали народні упередження, пов'язані з похороном.

На жаль, рано чи пізно, але горе приходить у кожну родину, забираючи чиєсь життя. Згорьовані рідні часто не знають, як поводитись біля покійного, і питають про це в старших людей.  Але чомусь не священика…

Скажімо, у хаті, де лежить покійник, не можна відчиняти вікна і квартирки. Дзеркала завішують тканиною, після того, як винесуть тіло, перевертають усі стільці в хаті.

Що це – традиції, яких потрібно дотримуватись, чи звичайнісінькі забобони?  Про це розмовляємо з єпископом Євстратієм (Зорею), отцями: Тарасом Дзьобою, Миколою Микосовським (ЧСВВ), Зеновієм Хоркавим.


-  Які бувають забобони пов’язані із християнським похороном?

о. Тарас: 

- Найчастіше стикався з тим що «хтось», «чомусь» забороняє сім’ї померлого торкатись хреста, який очолює похоронну процесію, нести труну чи Євангеліє… мовляв, щоб не було нової смерті в родині. Правду кажучи, немає такої заборони. До несення хреста чи Євангелія в похоронній процесії слід запрошувати лише гідних людей, а не будь-кого, адже це - поважна місія: очолювати похоронну процесію, несучи хрест Христовий чи Слово Боже. Або ще один забобон – «не можна відчиняти вікна чи квартирки». Це також поширена практика, через яку люди які прийшли на парастас чи похорон, а в особливо гарячу пору року, мліють, їм стає зле. Адже коли бракує кисню, важко молитися. А похорон - це і є молитва за новопредставлену людину. І підготовка місця, де лежить покійна людина, полягає саме в тому, щоб це місце найбільше приготувати до такої молитви та щоб молитися було комфортно. Коли виносять небіжчика, у домі часто перевертають столи й стільці, – і цей забобон також немає нічого спільного із християнським похороном. Пригадую, якось спитав одних людей, для чого вони перевертають стільці. Кажуть, щоб «душа не сіла». Але ж душа - не тіло, їй крісла не потрібні. 

- Навіщо закривають тканиною усі дзеркала ?

о. Олег: 

- Начебто для того, щоб душа покійного, побачивши себе, не злякалася. Інший варіант тлумачення: щоб покійний не налякав родичів. Уважається також, що через дзеркало душа може піти в темний світ “задзеркалля”, де панує диявол і правлять біси. Насправді цей звичай пішов із далеких часів, коли в багатих будинках драпірували чорними тканинами дзеркала і кришталеві люстри, щоб вони своїм розкішним блиском не відвертали тих, хто молиться.

о. Микола:

- А насправді душа покійних відразу після фізичної смерті постає перед Богом на особистий суд, складаючи звіт з усього свого життя, а не “вештається” без потреби по світі.

- Які ще поширені забобони ?

о.Олег:

- Наприклад, вірять, що начебто людина, котра повернулася в помешкання після винесення тіла, але до повернення процесії з цвинтаря, неодмінно помре.



“ Коли виносять небіжчика, у домі часто перевертають стільці”



Або що людина, котра йде перед труною, піде за померлим. Вважають, що не можна дивитися з вікна на похоронну процесію, бо теж помреш. Кажуть, що не варто приносити з цвинтаря живі або штучні квіти, бо той, хто це зробить, буде важко і довго хворіти. Вірять, що на час похорону треба забирати із дому тварин, особливо собак. Бо собачий гавкіт лякає душу покійного. Після того, як покійного винесуть з дому, обов’язково миють підлоги – так «вимивають» із хати смерть. Або кажуть, що не можна нічого залишати з речей померлого, хоч би якими коштовними й гарними вони були, щоб не перебрати на себе чужі лихо і хвороби. Чи кладуть у труну всі улюблені речі, які мав покійник, скажімо, люльку палицю, окуляри.

о.Зеновій: 

- Найгірше, що використовують похоронні речі для магії. Наприклад, чув, що беруть той шнурок, яким були зв’язані ноги (руки, щелепи) покійника, намочують його в горілці й дають ту горілку чоловікові. Так хочуть віднадити його від неї. Часто, виносячи труну з дому, три рази піднімають її над порогом або ж навіть розхитують. Навіщо? 

о. Микола: 

- Якщо спитати, чому так роблять, ніхто не дасть раціональної відповіді. Річ у тім, що в давнину наші предки були, як знаємо язичниками і вірили, що в порозі живе домовик, тобто злий дух. Отож, виносячи померлих надвір, із ним прощалися. Тепер для чого робити таке «прощання» з нечистою силою і що це має із здоровим глуздом та, взагалі, із християнською вірою? З покійним ми прощаємось під час самого похорону, коли триває так зване останнє цілування.

Як ставитись до таких забобонів? Чому вони виникають?

о. Тарас:

- Звісно, у підготовці до похорону рідні питають порад у знайомих, старших людей, але парадоксально – чомусь не у священика. Усі забобони мають одне коріння – брак християнської свідомості. Саме через своє незнання люди придумують чи передають іншим те, що немає нічого спільного з ученням Церкви. Адже похорон – це молитва, а не лише обряд із певних дій, а в молитві кожна дія має свої зміст, символ і значення.

о. Зеновій:

- Інколи під час похорону люди звертають більшу увагу на другорядні речі, ніж на головні. Забуваючи, що в такий час потрібні тільки молитва про цю померлу людину та добрий спомин. Користі душі тієї людини, яка відійшла у вічність, усі ці забобони не дають. Навпаки: вони ще можуть і нашкодити її спасінню.

Єпископ Євстратій (Зоря): 

- Згоден, що єдине, чого померла людина потребує, - це молитви. Все інше зовнішнє й більш потрібне нам, живим. Наприклад, часто на поминках для покійника ставлять чарку з горілкою. Кажуть, що це - їжа для померлого. Але душі покійника, яка є нематеріальною, цього не потрібно. Краще запалити свічку . 

Леся Ясинчук
 Християнський портал КІРІОС з газети "Експрес" від 7.04.2016

Після кількох хвилин розмови свідки Єгови кулею вилетіли з моєї квартири

Після кількох хвилин розмови свідки Єгови кулею вилетіли з моєї квартири. Тепер я знаю, як їх коректно послати!

Не так давно хтось постукав у мій будинок. Відкривши двері, я побачив двох усміхнених жінок, які тримали в руках дуже барвисті буклети. «Ми хочемо поговорити з вами про Бога», - почали вони. «А я віруючий», - відповів я. Мою відповідь вони пропустили повз вуха і попросилися зайти в будинок.

«Те, що ви ходите і розповідаєте людям про Бога - це здорово! Я, наприклад, знаю в цьому під'їзді кілька сімей, до яких я б рекомендував вам сходити - роботи там непочатий край». Знову проігнорувавши мою мову, вони сказали: «Давайте поміркуємо про деякі місця з Писання».

Я зрозумів, у чому справа і запитав їх прямо: «Ви часом не свідки Єгови?» - «Ну так, і тому ми хочемо розповісти вам про Бога». «Почекайте, я ж тільки що вам сказав, що я вже вірю в Бога. Ви що хочете мені про іншого бога розповісти? Ви що не християнська релігія? »

- «О, ні! Ми - християни», - роздратовано відповіли вони. «Тоді, якщо ви - християнська релігія, то ким для вас є Ісус Христос?» - Запитав я. Трохи зам'явшись, одна жінка відповіла: «Син Божий».

Я про цей трюк уже чув раніше, тому запитав: «Син Божий, рівний Богу Єгові, або син Божий - як я і ви?» - «Ну, розумієш, тут з приводу цього є таке місце в нашій Біблії, яке ми б хотіли тобі показати...»

- «Все зрозуміло», - сказав я.

І тут я згадав, що я десь читав про те, що серед «свідків», які ходять по двоє по домівках, завжди буде один досвідчений, а один - новачок. Переконувати досвідчених - справа майже марна, а «новонавернених» - можна спробувати. Вичислити новеньку було неважко по її нервово бігаючим очам, тому в наступні пару хвилин я всю свою енергію сконцентрував на те, щоб донести до неї істину і посіяти в її серці сумнів в хибному вченні. Побачивши це, досвідчена почала розповідати, що їм вже потрібно йти, так як вони поспішають на якийсь захід ... Тоді я запропонував помолитися за них, але, почувши це, старша схопила молодшу, і вони кулею вилетіли з моєї квартири. З тих пір вони до мене більше не стукали :)

Я думаю, що багато хто із нас стикався з наполегливими представниками цієї релігії. Багато хто думає, що «свідки Єгови» - це християнська секта, але це не так. «Свідки» нічого спільного з християнством не мають. Ними керує організація, яка називається «Сторожова Вежа», штаб-квартира якої знаходиться в Брукліні, штат Нью-Йорк.

Я не хотів би вдаватися в подробиці і приводити всі їх помилки і історію виникнення, але наведу лише кілька ключових відмінностей «свідків» від традиційного християнства.

Самі ключові помилки: заперечують Триєдність Бога, Божество Ісуса, Особистість Святого Духа, воскресіння Ісуса в тілі, порятунок по благодаті і, звичайно ж, існування пекла.

Для того, щоб довести свою теорію, вони не тільки не соромляться перекручувати вірші з Біблії, вириваючи їх з контексту, а й створили свій «новий переклад» Біблії, в якому всі вірші підігнали під себе.

Коли недосвідчений християнин розмовляє зі «свідками», то спочатку навіть важко визначити відмінності і можна дійсно подумати, що це - християнська деномінація з незначними відмінностями. Але в цьому і весь підступ. У Біблії написано, що сатана прикидається ангелом світла, тому він завжди оману маскує під істину.

Будь-яка єресь, яка з'являлася в християнстві, завжди містить 95% правди і тільки 5% брехні.

У вас в будинку були коли-небудь миші або щури? Тоді ви знаєте, що щоб отруїти гризунів, потрібно взяти хорошу їжу і заховати в неї дуже маленький шматочок отрути, тому що якщо покласти тільки отруту, то жоден звір-паразит це їсти не захоче. Пам'ятайте пригоди Шурика, коли він хотів отруїти собаку ковбасою? Була ковбаса докторська, а після двох таблеток стала аматорська :)

Я помітив, що всі псевдохристиянські культи мають дві спільні риси:

Перше - у них завжди звеличена людина-засновник, хто написав багато праць, які можна порівняти по авторитету з Біблією. У «свідків» це Чарльз Рассел, у мормонів - Джозеф Сміт.

 Друге - у них завжди применшено Спасителя Ісуса Христа, який трохи не дотягує до рівня Бога ...

Наприкінці хотілося б сказати, що мета цієї статі не налаштовувати нас проти «свідків», і ні в якому разі не зробити їх ворогами. Вони звичайні люди, які попалися на вудку брехні і, точно також як і всі невіруючі, потребують Спасителя, божественність якого вони так завзято заперечують. Тому дві простих поради: моліться за них і сійте істину, особливо новачкам :)



Автор: Роман Савочка



Християнський портал КІРІОС за матеріалами storyfox.

Похоронні забобони як вияв нездорової віриДоволі часто доводиться мати в м. Івано-Франківську похорони. Ховаю різних людей: бідних і багатих, молодих і старших тощо. У більшості випадків усе закінчується на цвинтарі в с. Чукалівці. І що я зауважив? Що майже кожен начебто християнський похорон оповитий грішними забобонами (помилковою вірою), якимось напів’язичництвом… Ми християни чи хто?

Перевертання крісел


Люди мають дивне переконання, що смерть сидить на кріслі поруч небіжчика і коли випроваджують тіло померлого з оселі, бажають у такий спосіб немовби вигнати смерть на вулицю… І ще щоб на них не сів ніхто із живих. Як маємо померти, то помремо й без цього. Забобони не врятують нітрохи.

Родичі не можуть нести труни

Не роблять це тому, щоб потім померлі не подумали, що їх смерті раді або щоб не відправитися опісля слідом за ними. Тому не раз просять про це чужих. А як нема кому з неродичів нести труни? Буває ж таке, що обмаль присутніх на похороні. Чув про випадки, що навіть священик з дяком несли домовину… Тому треба поступати второпно. Я, буває, кажу, що труну мають нести ті, що мають силу та бажання. І так само у випадку з хрестом на могилу.

Заборона дітям бути на похороні

Найменші теж мають знати, що смерть існує, тому їх треба поволі до цього факту готувати. Кажуть, що якщо діток забирають від покійного в інше місце – вони згодом можуть мати перед смертю великий страх, боячись чи не всякої тіні. Наше земне життя не раз крокує поряд з дійсністю смерті. Все у руках Всевишнього.

Закривання дзеркал щільною тканиною

Забобонні люди думають, що дзеркало може бути як «пастка» для померлої особи. Вона нібито, заглянувши до нього, буде швидко «полонена», адже не відразу відправляється у потойбіччя. Треба знати, що душа покійних відразу після фізичної смерті стає перед Богом на особистий суд, здаючи звіт з цілого життя, а не вештається без потреби по світі…

Триразове піднімання домовини над порогом

До слова, коли тричі підносять труну з небіжчиком над порогом (теж і при виході з церкви), то така поширена нині практика походить саме з темного язичництва. Якщо спитатися, чому так роблять, ніхто не дасть раціональної відповіді. Річ у тім, у давнину наші предки були, як знаємо, язичниками і вірили, що в порозі помешкання живе… домовик, тобто злий дух. Отож, виносячи померлих надвір, з ним прощалися. Тепер для чого робити таке «прощання» з нечистою силою і що це має спільного зі здоровим глуздом і взагалі християнською вірою? З покійними ми прощаємося в час самого похорону, коли триває так зване «останнє цілування».

«Коли люди перестають вірити в Бога, вони починають вірити в усе інше» (англійський письменник-християнин Г. К. Честертон). Похоронних забобонів, антихристиянських народних традицій, є вдосталь. Я навів тільки найбільш поширені, з котрими сам неодноразово стикаюсь у своїй священичій діяльності.

Шкода, що «віруючі» люди не хочуть слухати святої Христової Церкви (голосу Бога) і не вдаватися до різного роду видуманих марновірств, що не мають місця у св. Писанні чи у священному Переданні. Хто вірить у нерозумні забобони, той у них і потоне. Проти цього явного гріха проти першої Божої заповіді треба нам боротися у духовній боротьбі, визнаючи його у сповіді, щоб потім не було запізно… «І пізнаєте правду, а правда вас вільними зробить!» (Ів. 8, 32).

о.Микола Микосовський

 Християнський портал КІРІОС за матеріалами сторінки Василянського монастиря Царя Христа.

Що ми знаємо про чесноту тверезості?В ситуації радикальної загрози існуванню людства, якою є зловживання алкоголем, та сам алкоголізм, чеснота тверезості є однією із основних людських цінностей, а одночасно одна з основних богословських чеснот. Брак тверезості не лише унеможливлює відповідальне ставлення до життя та реалізацію християнського покликання; це унеможливлює збереження і охорону будь-яких інших чеснот. Під чеснотою тверезості розуміємо повне утримання від алкоголю, або вживання в символічних кількостях. Пояснюючи біблійні вислови на тематику тверезості і вживання алкоголю, слід пам’ятати що Святе Письмо не знало занадто високопроцентних алкогольних напоїв. Зазвичай, вино вживали разом з водою, а відтак відбувалась певна градація вина. Після сильнішого подавалось слабше вино, щоб не допустити до оп’яніння. Тому чеснота тверезості не виключає поміркованого вживання. «Вино для людей - життєвий напій, коли то його помірковано п'ють. Гіркота для душі - вино, пите занадто, та ще й із пристрастю і з суперечкою» (Сир. 30, 27-29). «Зважайте на самих себе, щоб часом серця ваші не обтяжилися обжирством, пияцтвом» (Лк. 21, 34).

Святе Письмо не трактує вино як річ злу саму в собі, але закликає до стриманості і пильності.

Схожі слова говорить св. Йоан Золотоустий: «Не вино, а пияцтво - погана справа. Воно може притупити почуття і затьмарити розум. Тож будемо втримуватися від пияцтва; не кажу: будемо утримуватися від вина, але: будемо утримуватись від пияцтва; не від вина походить пияцтво, - бо вино є творіння Боже, а творіння Боже не заподіює нічого поганого, - але порочна воля викликає пияцтво."(Проповідь про вино і пияцтво)

Проте, існують ситуації, в яких тверезість означає абсолютну стриманість. Так є в випадку щодо дітей та молоді. У час, коли молода особа розвивається, кожне сягання за чаркою зі спиртним є завданням кривди самому собі. Така поведінка перешкоджає нормальному психофізичному розвитку, і водночас веде до швидкого узалежнення від алкоголю.

Чеснота тверезості відносно дітей та молоді означає цілковиту стриманість від вживання алкоголю, принаймні, до 18-ти років життя. Абстиненція є однак моральним обов’язком також для певного кола дорослих осіб та життєвих ситуацій. По перше, цілковита стриманість, до кінця життя, зобов’язує алкозалежних осіб. Це єдиний спосіб, щоб вони не зловживали алкоголем. В особливий спосіб абстиненція стосується вагітних жінок, водіїв в часі праці, всіх груп працівників на їх місцях праці, осіб, які склали присягу стриманості та тих, для кого навіть символічне вживання алкоголю було б шкідливе для здоров’я.

Поза згаданими випадками, повна абстиненція від алкоголю не являється обов’язковою формою чесноти тверезості зі сторони дорослих осіб. Натомість,  це - дуже цінний дар певної людини для себе і для інших людей. Особливо цінним і потрібним є цей дар для вихователів. До дару абстиненції запрошені педагоги, батьки, священики, Богопосвячені особи.

Надзвичайно цінним є дар абстиненції зі сторони близьких та рідних узалежненої особи, почавши від чоловіка чи дружини.  Слід підкреслити, що дар абстиненції є вповні зрілим тоді, коли виплаває з любові до людей, а не з ненависті до алкоголю. У цьому контексті можна сказати, що вживання алкоголю у символічній кількості є звичайним шляхом християнської чесноти тверезості.

Дар абстиненції зі сторони дорослих - це пророчий шлях, це свідчення. Це - дорога виняткової турботи про тверезість власну та інших. Це - дуже потрібна дорога.

У богословському вимірі чеснота тверезості є чимось більшим, аніж стриманість від алкоголю, чи не надуживання ним. Це - не лише тверезість у фізичному, матеріальному сенсі. Це також тверезість у сенсі інтелектуальному і духовному. Можна взагалі не вживати алкоголю, а мати деструктивне мислення і неправильну духовність. По суті, тверезою є та людина, яка стежить за правильністю цілісністю і второпністю свого мислення. «Тому, підперезавши стан вашого ума, тверезі…» (1Пет. 1,13). Твереза людина - це та, яка чуває над цілим своїм життям, над благородністю і святістю свого серця та своїх вчинків. «Ми ж, які належимо дневі, будьмо тверезі, надягнувши броню віри та любови й шолом надії на спасіння» (1 Сол. 5, 8).

Добре організована та ефективна праця на ниві тверезості вимагає випрацювання точної поглибленої концепції душпастирства тверезості. Найпоширенішою помилкою в цій царині є ототожнення душпастирства тверезості з душпастирством алкоголіків. Такий стан справ провадить до дуже завуженої концепції душпастирства тверезості, і передбачає що в тому середовищі де не маємо справи з узалежненими людьми, душпастирство тверезості є непотрібне.

Тим часом, душпастирство алкозалежних є лиш одним із вимірів душпастирства тверезості. Ясна річ, що це є важливо, тому що узалежнені та їхні найближчі переживають певну драму, а до таких людей і середовищ Христос посилає священиків в першу чергу.

.Душпастирство тверезості - це турбота за поширення і збереження чесноти тверезості всіма вірними. Також це є діяльність, яка зараховується до загального душпастирства, актуального у всі часи і в кожному середовищі, являючись водночас обов’язком кожного священика.

Натомість у душпастирстві узалежнених пастирська опіка скерована безпосередньо до людей узалежнених і водночас до їх співзалежних родичів. Ця опіка вимагає спеціальних знань, особливо з області психології, і водночас терапії узалежнення і співузалежнення. З цієї причини душпастирство тверезості є залічене до спеціального душпастирства і вимагає додаткової спеціальної освіти душпастирів.

о. Марек  Дзівіскі

Для Християнського порталу КІРІОС переклав з польської о. Тарас Гадомський.


Цьогоріч виповнюється 75-ліття з того зловісного червневого дня «літнього сонцестояння» 1941 р., коли всепожираюча – небувала до того кривава й спустошлива пожежа розпаленої гітлерівським і сталінським режимами Другої світової війни перекинулася на Схід Європи. А от наступного дня –  тільки ось рівно через 60 років по тому, 23 червня 2001 р., на українську землю вперше ступив великий і благословенний Христовий апостол новітнього часу – св. Папа Іван Павло ІІ. Зі своїм євангельським посланням до українського народу незбагненної Божої любові й милосердя, Господнього миру, прощення і спасіння, християнської єдності та братерства.

У цьому зв’язку пригадується, як запеклі «патриоты отечества чужого» – місцеві адепти войовничого мракобісно-шовіністського московського псевдоправослав’я влаштовували тоді «хресні ходи» та інші агресивно-гучні протестні акції з приводу приїзду в Україну понтифіка-поляка, в етнородоводі якого, до того ж, за деякими даними, була й українська складова. Вони, при цьому, тримали гасла й плакати та з великою нетерпимістю й злобою вигукували провокативні гасла й різні брехливі, всуціль облудні нісенітниці щодо, загалом, діяльності  та, зокрема, дійсної мети тієї поїздки єпископа Риму до України. Крім того, вони також тримали численні ікони із зображенням св. великомученика Георгія (Юрія) Змієборця.

Одначе: що в дійсності може бути спільного поміж особою цього відомого й відважного Господнього служителя й угодника і тими чорносотенними (де-факто) спідручними самого диявола, про котрого Ісус Христос дуже чітко й зрозуміло сказав, що «він – брехун і батько лжі» (Ін.8:44)?!

І тут звертає на себе увагу той факт, що постать св. побідоносця Георгія сирійсько-ліванського походження, якого почитають різноконфесійні християни Сходу і Заходу, – одначе, всуціль тенденційно й однобічно – так би мовити, "прихватизована" ідеологами московсько-імперського квазіправослав'я і "русского мира" в цілому. При цьому вони нерідко посилаються, зокрема, на ту історичну обставину, що вшанування св. Георгія Змієборця (тобто, 6 травня – за східною церковною традицією, що послуговується Юліанським календарем) у часі майже збігається з тими днями, коли у травні 1945 р. загасла пожежа Другої світової війни в Європі. І за що вся заслуга офіційною Москвою також зухвало "монополізована" та заідеологізована й міфологізована. Перетворена, по суті, в своєрідний культ (ледь не) релігійного поклоніння і служіння язичницько-шовіністському ідолу "великой победы". Іншими словами, власного – бравурно-гучного й пихато-горделивого самовивищення і самозвеличення. Звичайно ж, на тлі цинічного й безпардонного приниження й оббріхування, опльовування та очорення всіх інших. Включаючи і український народ.

Водночас тут варто пам'ятати, що ця – найбільш кровопролитна і жорстока, згубно-руйнівна та катастрофічна в історії людства війна, як було наголошено вище, була в 1939 р. розв'язана одразу двома диктаторами-"близнюками" – Гітлером і Сталіном. Тими супертиранами й оберкатами, котрі на першому її етапі діяли як союзники по територіальному розбою на Європейському континенті. Однак уже незабаром, у червні 1941 р., зіштовхнулися у смертельному, непримиренному двобої на взаємопоборювання і взаємознищення ("хто кого"), в часі якого ІІІ райхом були вчинені найжахливіші й найбільші його звірства. А надто – Голокост, а також нечувані злодіяння супроти полонених червоноармйців, – як складова частина величезного терору щодо низки слов'янських та інших народів ("унтерменшен") і т. п. І одним з тих основних регіонів, де наймасштабніше здійснювалися ці військові злочини та відбувалися найзапекліші, найстрахітливіші перипетії німецько-радянської та й, загалом, усієї Другої світової війни, була Україна. Її теренами той - гіперґрандіозний криваво-вогняний смерч прокотився двічі: спочатку із заходу на схід, а потім назад – зі сходу на захід.

І цей, означений вище, збіг тих двох травневих дат – справді і вочевидь, глибоко символічний і дуже знаковий. Бо тоді, в середині 40-х рр., – в результаті надзвичайних, неймовірних спільних зусиль всіх народів країн Антигітлерівської коаліції – зазнав нищівної військової поразки і беззастережно капітулював кривавий людожерський нацизм. Тобто, одна з тогочасних – вельми грізних і потужних богоненависних сил, що її зловісним партійним символом був криваво-червоний прапор із чорною (на круглому білому тлі) павукоподібною погансько-магічною свастикою посередині. Очолювана расово-ксенофобним маньяком Гітлером правоекстремістська, з елементами лівацького популізму, тоталітарна політична сила, що прагнула до "арійсько-нордичного" світового панування, і котрій в 30-ті рр. ХХ ст. вдалося здобути прихильність і симпатії більшості німецького народу. І за якою безпосередньо стояв отой "великий дракон, древній змій, званий дияволом і сатаною, що спокушає всю вселенну", і був "скинутий на землю", причому "у великій люті, знаючи, що небагато йому лишається часу" (Одкр.12:9,12).

Однак не лише в цьому диявол зазнав серйозної поразки у перебігу подій Другої свтової війни.

*

Як чітко було зазначено ще в пророчих Фатімських об'явленнях, і якраз того ж самого – 1917 р. сатана-Люцифер привів до влади в Росії очолюване Лєніним, що таємно отримав велику фінансову "ін'єкцію" від німецького ґенштабу, авантюрно-ультраліве політичне угруповання. Руками якого він прагнув збурити дуже могутні – всесвітні криваві революційні заворушення, потрясіння і війни. В перебігу яких й мало бути встановлене його абсолютне сатанинське панування над усіма країнами і континентами у формі т. зв. "диктатури пролетаріату". Й, мабуть, найголовнішим і найважливішим її завданням мало стати повсюдне – кардинальне й остаточне викорінення із свідомості й побуту трудящих мас християнства. Та, загалом, будь-якого різновиду «опіуму для народу» – віри в Бога та релігійного світогляду. І ця войовничо-богоборча «програма» почала масштабно й послідовно виконуватися на теренах Московської більшовицької імперії. На кінець 30-х рр. в тодішньому СРСР майже не залишилося мережі структур Православної та інших Церков і релігійних організацій. А більшість їх священнослужителів та численні віруючі були або фізично знищені або були запроторені в катівні ҐУЛАҐу.

Одначе спалах Другої світової війни вніс свої суттєві корективи у подальше здійснення цього зловісного сатанинсько-більшовицького замислу. По-перше, внаслідок реалізації змісту таємного протоколу до "пакту Молотова–Ріббентропа", протягом 1939-1940 рр. по інший бік свого міжвоєнного західного кордону сталінський режим окупував й анексував величезні території. На яких до того – за деякими винятками – більш-менш вільно діяли структури різноконфесійних християнських Церков, а також інших релігій.

Але головне те, що, внаслідок вибуху німецько-радянської війни і швидкого відступу Червоної армії й, відповідно, втечі органів більшовицької влади на Схід, на цих, зайнятих Вермахтом, теренах майже одразу почалося стихійне – масштабне й активне відродження церковно-релігійного життя, повернення великих мас людей до дієвої віри в Бога. І якому нова – окупаційна німецька влада, й особливо попервах, а надто в тих прифронтових областях, де була чинна не нацистсько-ґестапівська, а суто військова (армійська) адміністрація, не тільки не заважала, а подекуди навіть сприяла й допомагала. Оскільки це навернення до "віри батьків", до того ж, часто-густо носило виразно антибільшовицький характер. Й, мабуть, ще більшою мірою подібне – нове духовно-релігійне "цвітіння" й навернення тоді стосувалося тих територій, котрі опинилися під управлінням таких союзників Німеччини, як Румунія і Фінляндія.

Одначе – і що характерно – це явище досить потужно відбувалося не лише на захід, а й, назагал, по обидва боки німецько-радянського фронту. І з яким більшовицько-сталінський режим практично нічого не міг вдіяти й ефективно протиставити. Тим паче, що тут, по східному боці фронту, воно, здебільшого, носило вже патріотично-протинімецьку спрямованість. Іншими словами, в Кремлі, чітко усвідомивши це величезне фіаско свого попереднього – насильницького запекло-атеїстичного курсу, тоді вирішили не чинити цьому очевидному релігійному "ренесансу" якихось негайних – рішучих і занадто категоричних репресивних протидій. А, натомість, просто будь-що "приручити" й взяти під суворий контроль і диктат спецслужб. Та – в певних ситуаціях – використовувати його й, насамперед та головно, лояльно-слухняну верхівку й частину духівництва РПЦ МП, "відродженої" у 1943 р. за наказом Сталіна, на свою політичну користь...

*

Напевно, кожен бачив зображення святого Георгія, який сидить на білому коні і списом вражає змія, що звивається на землі. Це зображення ілюструє подію, яка сталася вже після мученицької смерті святого Георгія у 303 р.

Розповідають, що недалеко від місця, де народився св. Георгій, у місті Бейруті (столиці сучасного Лівану), в озері жив величезний змій, який часто пожирав мешканців тієї місцини. Щоб утамувати голод змія, місцеві жителі почали регулярно віддавати йому на поживу юнака або дівчину, яких вибирали за жеребом. Одного разу жереб випав на дочку правителя цієї місцевості. Її відвели до берега озера і прив'язали; вона в жаху стала чекати появи змія.

Коли звір став наближатися до неї, раптом з'явився на білому коні світлий юнак. Вершник вразив змія списом і врятував дівчину. Цей юнак і був святий великомученик Георгій. А от під виглядом змія, дуже схоже, ховався стародавній тамтешній поганський ідол – нечестивий, злий демон Молох-Ваал, якому і приносилися криваві людські жертви й, передусім, діти та підлітки. Таким чудесним чином св. Георгій Побідоносець припинив винищення юнаків і дівчат в межах Бейрута і навернув до Христа мешканців того краю, які до цього були язичниками.

До речі, свого часу, згідно відомої біблійної оповіді, із жерцями ("пророками") цього ж поганського божка (Молоха-Ваала), котрі й чинили ті криваві жертви своєму людожерському ідолу, досить успішно й справедливо розібрався ще св. Господній пророк Ілля. Й тим самим повернув до правдивої віри й поклоніння єдиному і істинному Богу-Творцю багатьох людей у тодішньому старозавітньому Ізраїлі.

Св. Георгій – покровитель воїнства. І як у цьому сенсі наголошує Святе Письмо, "коня готують на день битви, але перемога від Господа" (Пр.21:31). Зображення ж Георгія Побідоносця на коні символізує Божу перемогу над дияволом – "древнім змієм" (Одкр.12:9). Це зображення часто тлумачиться алегорично: царівна, врятована святим Георгієм, символізує Христову Церкву, Божий народ, а от змій – запекле й злостиво-безбожне – демонічно-сатанинське язичництво.

*

Не секрет, що тією травневою, у 1945 р., перемогою над гітлеризмом спритно і досить вправно скористав інший – вищезгаданий і теж дуже небезпечний різновид тоталітарного богоборства й безпрецедентно гігантського та безжального людиновбивства, своєрідним апогеєм чого і стали, зокрема, штучний Голодомор-ґеноцид 1932-1933 рр. в Україні й Кубані та Великий терор 1937-1938 рр. Себто, ліворадикальний комуно-більшовизм, доповнений суперпатологічним параноїком Cталіном великодержавно-імперською ідеологією російського "месіанства" й домінування над усім світом. Як усе це, власне, і було, у т. ч. і вибух нової світової бійні, пророче передбачено, зокрема, у тих же Фатімських об'явленнях 1917 р. –  напередодні більшовицького перевороту в Росії. І цей політфеномен, який також прямо, як своє знаряддя, використовував все той же "дракон величезний червоний" (Одкр.12:3), а на своєму (і теж) криваво-червоному полотнищі розмістив "золоті" (жовті) масонсько-окультні магічні знаки: молот, серп і пентограму.

Більше того. Диявол уже дуже давно – коли ще був світоносним архангелом у найближчому Божому оточенні – вельми горделиво-пихато мріяв і"говорив у серці своєму: "зійду на небо, вище за зірки Божі піднесу престіл мій і сяду на горі у зібранні богів, на краю півночі; зійду на висоти хмарні, буду подібний до Всевишнього"" (Іс.14:13). Як відомо, йому це тоді зреалізувати ніяк не судилося, бо, як згадувалося вище, був "скинутий на землю". Одначе тут, на землі, йому таки вдалося поставити отой свій "престіл сатани" (і, до речі, копію пергамського) –  у вигляді мавзолея Лєніна – на Червоній площі у Москві, котра розташована якраз точно на північ від Єрусалима! Крім того, кремлівські вежі були "прикрашені" (увінчані) тими ж пентограмами криваво-червоного кольору, виготовленими із найулюбленішого "коштовного каменя" Люцифера – "рубіну" (Одкр.2:12,13; Єз.28:13).

Розвал на зламі 80-90-х рр. ХХ ст. – спочатку т. зв. "європейського соцтабору", а одразу затим – і розпад самої Московської комуно-совдепівської "імперії зла й беззаконня", на жаль, ніяк не спонукав кремлівську правлячу верхівку до якогось суттєвого, докорінного перегляду своїх – як, між іншим, і доволі великої частини російського соціуму – глибинно-ментальних, світоглядно-ідеологічних настанов і стереотипів. Радше навпаки: наразі, тобто, судячи з усього, вже "в останні роки" Історії спасіння, коли ось "темрява землю вкриває, а морок – народи", спостерігаємо (поміж іншого) новітню й різку активізацію агресивних – експансіоністських, реваншистсько-загарбницьких устремлінь цієї авторитарної імперії (вищезгаданого – горезвісного "русского мира") з тієї ж –"з крайньої півночі" (Єз.38:8,15; Іс.60:2).

Тут, вочевидь, варто зауважити, що вже упродовж кількох століть Україна є першою і дуже важливою "зупинкою" і стратегічним плацдармом на шляху гегемоністських устремлінь правителів сусідньої "братньої" держави як на захід – в Європу, так і особливо її "сакральної" експансії на південь, у напрямку Київ – Херсонес Таврійський – Константинополь – Єрусалим.

Себто, і нині маємо, за своєю суттю, все ту ж московсько-шовіністську (євразійську) імперію – "гідну" правонаступницю Золотої орди та особливо "ІІІ Риму" (царсько-самодержавного, а ще більше – комуно-тоталітарного): "велику блудницю" – "жінку, яка сиділа на звірі червоному, сповненому імен богохульних", і  що "тримала золоту чашу в руці своїй, наповнену мерзотами і нечистотами блудодійства її". І ця "жінка упоєна була [великою] кров'ю святих і кров'ю свідків Ісусових" (Одкр.17:1-6).

Й, згідно відповідного трактування біблійного пророцтва, цією войовничо-богоборчою імперією – правдоподібно у новий і новітній час – будуть правити "десять рогів" – "десять царів". Ті, що "будуть вести битву з Агнцем" і які «мають одні думки, і [накінець] передадуть силу і владу свою [над царством новому правителю –] звірові» Антихристу, царю, "відмінному від попередніх", – ультратоталітарному очільникові т. зв. Світового уряду,"доки не здійсняться [певні пророчі] слова Божі" (Одкр.17:12-14,17; Дан.7:24).

Й конкретно. Цей Антихрист, або інакше – новий "ріг" мав "очі, як очі людські, і вуста, які говорять зухвало", "і який на вигляд став більшим за інші". Й він "проти Всевишнього буде говорити [богохульні] слова і пригнічувати святих Всевишнього". Й "цей ріг вів битву зі святими і переборював їх, доки не прийшов Ветхий днями [Христос], і суд даний був святим Всевишнього, і настав час, – і царство взяли святі". Це – коли "царство і влада і велич царствена в усій піднебесній дані будуть народу святих Всевишнього, Якого царство – царство вічне, і всі володарі будуть служити і коритися Йому" (Дан.7:8,20,22,25,27).

Як добре пам'ятаємо, першим з тих "десяти царів" був одержимий маренням "світової пролетарської революції" Лєнін, другим – кумир сучасних російських "червоно-коричневих" (комуно-більшовиків, імпершовіністів і чорносотенців, у т. ч. і декого з т. зв. "православних") Сталін. Третій "цар" – Хрущов проводив кампанію "десталінізації", яку, одначе, його наступник ("консерватор" Брежнєв) різко призупинив і згорнув. "Соцтабір" та СРСР назавше пішли в історичне небуття за правління сьомого "царя" – майже "ліберала" Горбачова. Восьмий же – псевдодемократ Єльцин ущент спився.

Ну а наразі, починаючи від 2000 р., їхній кремлівський "трон" посідає вже дев'ятий (за рахунком) "цар" – великий олігарх-плутократ і корупціонер. Й, до цього ж (як і п'ятий "цар" – Андропов), вихідець із cтруктур радянських репресивно-шпигунських та ідеологічно-пропагандивних спецслужб ("всюдисущого" КГБ, нині – ФСБ). Тих "компетентних органів", котрі – серед різного іншого – особливо "уславилися", зокрема, організацією й проведенням різного штибу провокацій і диверсій, терактів та держпереворотів. А от останнім часом (крім того) – ще і т. зв. "гібридних війн"...

Білійне пророцтво, у цьому ж контексті, сповіщає, що – внаслідок дії духу Антихриста –  "троє" з тих десяти "царів" будуть "принижені", тобто "скинуті" (позбавлені влади). Й, по суті, якраз подібна доля (дотепер) дійсно спіткала, принаймні, вже двох з тих "царів" – Хрущова і Горбачова. Так що, як виглядає, чекати залишилося на третього... Крім того, із контексту цього ж пророцтва можна зробити такий висновок, що той – "інший" цар (Антихрист)"постане" саме із тієї ж – московської імперії. І якщо це дійсно відбудеться саме так, то ним, мабуть, і буде отой"Ґоґ, верховний князь" з імперії "Маґоґ" ("з крайньої півночі"), домінуючим етносом якої є народ "Рош" (Рос) і на головній (Червоній) площі столиці якої – "Мешеха" (Месека, Москі), як зазначалось вище, стоїть "престіл сатани" (Дан.7:24; Єз.38:2,6).

До того ж, тоді стає зрозумілим, що майбутній "лжепророк" Антихриста (Одкр.16:13) наразі, скоріш за все, старанно опановує "мистецтво" та (свого часу) використовуватиме саме ті ж методи й прийоми ґеббельсівської, за суттю, демаґоґії й облуди, обовванювання і зомбування та різних інших – брехливо-брудних піартехнологій і провокацій. Ті самі, що застосовуються в сучасних офіційних (та, за духом і змістом, близьких і співзвучних до них) мас-медіа Кремля-ФСБ і РПЦ МП...

*

Кощунственно й цинічно прикриваючись і маніпулюючи т. зв. "георгіївськими стрічками", котрі, одначе, своїм смугастим забарвленням більше нагадують колорадських жуків, їх носії, цієї імперії «велике полчище» - «військо численне» (Єз.38:4,15), – подібно до оцих агрошкідників – на ті землі, куди вони силоміць вдираються, несуть диявольське знищення і смерть, спустошення та руйнування. І, не в останню чергу, стосовно незалежної і соборної України та її різноконфесійного Божого люду – щодо близькосхідного регіону, по той бік Чорного моря, – "з країни північної". Для якого, натомість, Боже Провидіння, як вбачається, приготувало зовсім іншу – доволі важливу й відповідальну духовно-цивілізаційну місію.

А саме: у подальшій есхатологічній перспективі, відновивши свою єдність (знову вони "ходитимуть разом"), стати своєрідним авнґардом і ґенератором тих об'єднавчих процесів у вселенському Тілі Христовому Сходу і Заходу, коли всі його наявні частини ("жезли"), як каже Сам Господь, "ось Я, візьму" й "прикладу їх" один до одного "і зроблю їх одним жезлом, і будуть одне у руці Моїй" (Єр.3:18; 31:8,31; Єз.37:19).

Й навряд чи є суто випадковим збігом та цікава обставина сучасної календарної доби, що в той самий день, коли частина християн, які живуть за старим (Юліанським) стилем, святкують Собор небесного покровителя-оборонця Києва та, в цілому, всього старо- й новозавітнього Божого народу - святого Архистратига Михаїла (тобто, 21 листопада), інші віруючі у Христа, котрі послуговуються новим (Григоріанським і Новоюліанським) стилем, відзначають празник Введення в храм Пресвятої Діви Марії. А надто, якщо взяти до уваги те, що саме у цей день двічі – у 2004 і 2013 рр., себто з різницею якраз рівно у біблійно-містичні дев'ять літ (9-ть чинів Ангельських та дарів Святого Духа тощо) і саме на київському Майдані Незалежності, де знаходиться скульптура Архангела Михаїла і який (цей Майдан) Святий Дух, судячи з усього, обрав одним з місць Своєї потужної благодатної присутності і дії "на всяку плоть" (Іоїл 2:28), розпочиналися добре знані і дуже важливі й знакові події. Причому, не лише новітньої української, а й, загалом, європейської і, навіть, світової історії. Дуже схоже, що у такий спосіб Боже Провидіння пророче дає нам дещо зрозуміти.

А саме: що внаслідок грядущої – тріумфальної і яскравої перемоги Небесних Сил безтілесних над диявольсько-демонічною армією, чия нині, як зазначалося вище, "темрява землю вкриває, а морок – народи" (Іс.60:2), до Господнього храму (за прикладом, зокрема, Преблагої Матері Ісуса), тобто Христового "спасіння" остаточно "ввійде повна кількість язичників", слідом за якими й "увесь Ізраїль спасеться" (Рим.11:11,25,26).

*

Й тому – за посередництвом св. побідоносця Георгія Змієборця, шанованого християнами східної і західної традицій, – просімо й благаймо всемилостивого й справедливого Господа, аби Він благодатно й повномасштабно виконав Свою обітницю, у т. ч. щодо сучасної України, що от могутньо "виллю від Духа Мого на всяку плоть" і, зокрема, "на землі північній". Й це особливим чином станеться «як світанкова зоря – явлення Його [Святого Духа], і Він прийде до нас, як дощ, як пізній дощ зросить землю». І буде це якраз «на третій день» (на початку ІІІ тисячоліття) християнської ери (Іоїл 2:28; Зах.6:8; Ос.6:3; 2Пет.3:8).

Й унаслідок чого у нашому краї, нарешті, відбудеться загальносуспільне, всенародне покаяння (у т. ч. за багатовіковий братовбивчий "дух Каїна", а також тотальну корупцію та оліґархізацію, кричущу соціальну несправедливість, масові аборти тощо), євангельське духовне пробудження й навернення, оновлення і єднання. Все те, що неминуче має позитивно вплинути і на розвиток подій у всьому довколишньому світі: "І буде у той день, що живі води" – незбагненної Божої любові, милості й благодаті, зцілення (духовного й фізичного) і спасіння потужно "потечуть з Єрусалима". Тобто, великою мірою якраз "із землі північної" ІІ Єрусалима, котрий "назветься домом молитви для всіх народів". Причому, "половина їх до моря [багатьох народів] східного і половина їх до моря [багатьох народів] західного: влітку й узимку так буде" (Зах.14:8; Єр.3:18; Іс.56:7).

І на що неодмінно "відповість Господь, і скаже [тутешньому] народу Своєму: ось Я пошлю вам хліб і вино і єлей, і будете насичуватися ними, і більше не віддам вас на наругу [іншим] народам. І того ворога, хто прийшов з [крайньої] півночі, віддалю від вас, і вижену в землю безводну і порожню... і піде від нього сморід, і нідніметься від нього смердота, оскільки він багато наробив зла" (Іоїл 2:19,20). Й тому "і буду судитися з ним моровицею і кровопролиттям, і проллю на нього і на полки його і на багато народів, які з ним, всепотопляючий дощ і кам'яний град, вогонь і сірку; і покажу Мою велич і святість Мою, і явлю Себе перед очима багатьох народів, і пізнають, що Я – Господь" . Й неодмінно "ось, це прийде і збудеться, говорить Господь Бог, – це той день, про який Я сказав" (Єз.38:22,23; 39:8).

Іншими словами, тут таке обіцяє й "говорить Господь Саваоф", що "перше ніж" як у цей світ (уже вдруге) "прийде Бажаний усіма народами" – Месія-Христос й, відповідно, судний "день Господній настане, великий і страшний", ось "ще раз, і це буде скоро, Я потрясу небо і землю, море і сушу, і потрясу всі народи", й захитаю та "скину престоли царств, і знищу силу царств язичницьких" (Аг.2:6,7,22; Мал.4:5).

Тобто, неминуче цей судний "день Господній настане, великий і страшний. І буде: всякий, хто [вчасно й у щирому покаянні] прикличе ім'я Господнє, спасеться". Бо тоді Ісус увійде в його серце і Своїм Святим Духом замешкає там. Й саме у Церкві Божій і "буде спасіння, як сказав Господь" (Іоїл 2:31,32). Або, як наголошує Він у цьому зв’язку, «а ось на кого Я [милостиво] спогляну: на смиренного і скрушеного духом і на того, хто тріпоче перед словом Моїм» (Іс.66:2).

Й, безперечно, що серед них буде і велика кількість  зцілених і спасенних людських душ, зокрема, з Росії й деяких інших країн на пострадянському просторі, які неодмінно досягне та – згадана вище животворна й спасаюча «вода», що «з-під порога храму тече». Тим більше, «бо храм стояв лицем на схід» (Єз.47:1). Себто, історично євангельське благовістя туди завше поширювалося й нині доходить, переважно, саме через служіння душпастирів-місіонерів – вихідців з нашого українського краю.

А от сам "дракон червоний" – "диявол", врешті-решт, буде "ввергнутий в озеро вогняне і сірчасте, де звір [Антихрист] і лжепророк [його], і будуть мучитися день і ніч на вікі віків". Котре чекає також і на нерозкаяних, запеклих грішників і затятих нечестивців і богоненависників – усіх тих, «хто не був записаний у книзі життя». У т. ч. «боязких же і невірних, мерзотних і убивць і любодіїв, і чародіїв та ідолослужителів, і всіх лжеців – доля в озері, що горить вогнем і сіркою» (Одкр.20:10,15; 21:8).

Лев Овштейн,

християнський публіцист

Як Російська православна церква співпрацювала з фашистамиСидоренко В.
Зрадники Батьківщини, або Російська Церква під німецьким правлінням під час Другої світової війни

Пропонуємо вам в скороченому варіанті історичну монографію В. Сидоренка про співпрацю православної Церкви з фашистами.

Разом з тим, оскільки дана публікація подається скороченю - окремими своїми частинами, то деяким читачам, можливо, буде не так просто "скомпанувати" докупи деякі окремі і, на перший погляд, дещо "суперречливі", її тези й термінологію (вислови). Причому, деколи, мабуть, намірено "провокативно" - без змін (і коментарів) запозичені ним з лексикону офіційної радянської пропаганди. Й, відповідно, не одразу вповні зрозуміти його цілісну - і якраз російсько-патріотичну - ідейно-світоглядну позицію в її, судячи з усього, консервативно-православному забарвленні. Водночас - із досліджуваного автором історичного контексту - тут ясно, насамперед, те, що на тлі того - дуже й неймовірно жорстокого, непримиренного збройного конфлікту на взаємознищення ("хто кого"), в якому тоді, в першій половині 40-х рр., зіштовхнулися ці дві криваві тоталітарно-людиноненависні системи (нацизм і більшовизм), вельми великому числу людей довелося, керуючись певними своїми резонами, робити, а згодом - і дуже багатьом навіть суттєво змінювати, цей свій вибір: власне, на чиєму вони боці.

І тут релігійний чинник, а точніше - добре відоме (довоєнне) ставлення войовничо-богоборчого комуністичного режиму до Церкви і самої віри в Бога, часто-густо відігравало далеко не останню роль. Й, принаймні, для частини з них - у цьому їх виборі на користь ІІІ рейху - все зазначене залишалося важливим і засадничим якраз доти, допоки не ставала чітко зрозумілою справжня сутність тієї нової влади гітлерівських "визволителів". А надто в тих окупованих ними реґіонах і місцинах, де нацистський - політичний і расовий терор, приниження і насильства, каральні акції та соціально-економічний визиск і грабунок тамтешньої людності виявилися найбільш масштабними, жорстокими й нещадно-звірячими.

Також слід відзначити і той факт, що певні тодішні обставини, а особливо досить потужний церковно-релігійний "ренесанс", котрий, до того ж, мав місце по обидва боки Східного фронту, спонукав сталінське керівництво використати його в своїх політичних цілях. А тому внести деякі "пом'якшувальні" корективи й, насамперед, щодо РПЦ у свою попередню - радикально-екстремістську політику повного й остаточного викорінення із свідомості і буття радянських людей "дурману опіуму для народа".


1 частина

«Релігія є найлютішим ворогом радянського патріотизму... Історія не підтверджує заслуг церкви в справі розвитку справжнього патріотизму».
Журнал «Безбожник», червень 1941 р.

До початку німецько-радянської війни в 25 областях Української РСР не було жодного діючого православного храму, а в 20 областях функціонувало не більше ніж по 5 церков. В Україні жодної діючої церкви не було у Вінницькій, Донецькій, Кіровоградській, Миколаївській, Сумській, Хмельницькій областях; по одній діяло в Луганській, Полтавській та Харківській. (26) Згідно з даними НКВД, до 1941 року в тодішньому Радянському союзі діяв 3021 православний храм: з них майже 3000 знаходилися на територіях, що відійшли до СРСР в 1939-1940 роках, тобто на анексованих теренах Східної Польщі (Західної України і Західної Білорусії), Литви, Латвії, Естонії, Бессарабії, Північної Буковини та частини Фінляндії.
Чисельність членства "Союзу войовничих безбожників" в 1932 році досягла 5 млн. чоловік. Планувалося до 1938 року кількість його членів довести до 22 млн. осіб. (28) Тираж антирелігійних видань досяг на початок війни 140 млн. примірників.
З датою німецького вторгнення в СРСР пов'язано чимало міфів, які отримали особливо широке поширення в церковному середовищі. Згідно одного з найбільш відомих, дата 22 червня була нібито обрана Гітлером відповідно до астрологічних прогнозів. Від цієї легенди відштовхуються і ті, хто не проти представити події червня 1941-го як похід «язичницької Німеччині» на «православну Русь»... Проте німецький Ґенштаб при виборі дня і часу удару по СРСР керувався міркуваннями іншого плану...
Зазвичай, ніч з суботи на неділю була найбільш «недисциплінованою» в РККА. У військових частинах влаштовувалися лазні, за якими слідували рясні узливання; командний склад в недільну ніч, як правило, був відсутній, перебуваючи зі своїми сім'ями; для рядового ж складу ця ніч завжди була найбільш підходящою для «самоволок». Саме цим, цілком земним розрахунком (а зовсім не «пошепками зірок») і керувалося гітлерівське командування при виборі декількох дат нападу на СРСР. Події першого дня війни блискуче показали справедливість такого розрахунку.
Отримавши звістку про початок війни, місцеблюститель патріаршого престолу РПЦ митрополит Сергій (Страгородський), як кажуть сучасні церковні історики, випустив своє «Послання пастирям і пасовим Христової Православної Церкви». Факт його появи
22.6.1941 р. досі оскаржується.
У посланні, зокрема, говорилося: «фашиствуючі розбійники напали на нашу Батьківщину... Жалюгідні нащадки ворогів православного християнства хочуть ще раз спробувати поставити народ наш на коліна перед неправдою... Але не вперше доводиться російському народу витримувати такі випробування. З Божою допомогою, і на цей раз він розвіє в прах фашистську ворожу силу... Церква Христова благословляє всіх православних на захист священних кордонів нашої Батьківщини.» (37) Містився в цьому посланні і прихований докір тодішній сталінській владі, яка стверджувала, що, мовляв, війни та території СРСР не буде. У митр. Сергія це місце виражено так: «... ми, жителі Росії, сподівалися, що пожежа війни, що охопила майже всю земну кулю, до нас не дійде...» (38) Цікаво, що задовго до відповідного звернення Кремля, митр. Сергій уже назвав «лукаві міркування» про «можливі вигоди» по іншу сторону фронту нічим іншим, як прямою зрадою Батьківщини.» (39) Однак дієвість такої риторики невблаганно перетворювалася в прах у міру стрімкого просування німецьких армій на Схід...
В історії воєн, мабуть, важко знайти аналог настільки (спочатку) лояльного ставлення до агресора, яке демонструвало населення окупованих німцями низки областей СРСР. І той факт, що так багато росіян заздалегідь було готове перейти до німців, виглядає для багатьох неймовірним. Але саме так і було. Приклади - із самого початку - ворожого ставлення до вигнання більшовиків були, скоріше, винятком, ніж загальним правилом. Німецьким кінематографістам не було потреби вдаватися до штучних декорацій для того, щоб зафіксувати на плівку приклади зустрічей місцевим радянським населенням німецьких військ хлібом-сіллю і закидання німецьких танків квітами. Ці кадри є найяскравішим свідченням такого, здавалося б, на перший погляд, ненормального сприйняття чужоземного вторгнення. Але це - тільки на перший погляд, бо після понад двох десятиліть кривавих жахів богоборчого більшовицького режиму по-своєму було цілком логічно, що попервах доволі велика частина радянських громадян дійсно сприймали й зустрічали німецьку армію як своїх визволителів...

Чи варто дивуватися, що з неменшим натхненням сприйняла напад Німеччини на СРСР і велика частина російської еміграції. Для багатьох російських вигнанців з'явилася реальна надія швидкого «звільнення» Батьківщини. Причому, такі надії зустрічалися незалежно від церковної юрисдикції (а не тільки в РПЦЗ - як це намагалася представити радянська історіографія). Вторгнення Німеччини в СРСР вітав паризький ієрарх РПЦЗ митр. Серафим (Лук'янов), що згодом перейшов в Московську Патріархію. У своєму зверненні з нагоди німецького нападу, він заявив: «Нехай Господь Всевишній благословить великого Вождя Німецького народу, який підняв меч на ворогів Самого Бога... Та зникнуть з лиця землі масонська зірка, серп і молот.» (45) З неменшою радістю сприйняв 22 червня 1941 року і архімандрит Іоанн (Шаховськой, майбутній архієп. Сан-Франциський), що належав тоді до «евлогіанської» юрисдикції: «Кривава операція повалення Третього Інтернаціоналу доручається майстерному, досвідченому в науці своєї німецькому хірургу.» (46) І навіть клірик Московської Патріархії о. Георгій Бенігсен згадує про початок війни в Ризі: «На всіх обличчях затаєна радість...» (47).
В. Ципін: «У всіх містах і в багатьох селах, залишених радянською адміністрацією, знаходилися священики, які або перебували там на положенні засланців, або ховалися в підпіллі, або заробляли на життя якимось ремеслом або службою. Ці священики отримували у окупаційних комендантів дозвіл на здійснення богослужінь в закритих храмах.» (41) Інший очевидець (псаломщик Ніколо-Конецького приходу Гдовського району Псковської області) С. Д. Плескач зазначав таке: «Російська людина зовсім змінилася, як тільки з'явилися німці. Зруйновані храми заново споруджувалися, церковне начиння робили нове, облачення доставляли звідти, де збереглося, і багато будували і ремонтували храми. Усюди фарбували... Коли все було готово, тоді запрошували священика і освячувався храм. В цей час були такі радісні події, що я не вмію описати.» (42) Такі почуття були характерні для населення самих різних районів на окупованій території. Журналіст В. Д. Самарін так описує німецьку окупацію в Орлі: "Вже спливло на поверхню душі заховане глибоко при більшовиках релігійне почуття. Люди молилися в переповнених церквах, по селах носили чудотворні образи. Молилися так, як давно не молилися.»

Адольф Гітлер і православна еміграція:
«... Якщо уряд німецького Рейху забажає
залучити російські православні церкви до співпраці
в боротьбі з комуністичним безбожним рухом...,
то уряд Рейху знайде з нашого боку
повну згоду і підтримку».
митр. Євлогій (Георгієвський), жовтень 1937 р.
Примітно, що перші контакти російської еміграції з Гітлером відносяться ще до початку 20-х років. (4) Посередником в цих контактах був Альфред Розенберґ. Народжений в Російській імперії, який навчався в Київському університеті і служив в російській армії під час I світової війни, Розенберґ по-російськи говорив краще, ніж по-німецьки. В оточенні Гітлера він знайшов славу кращого фахівця з Росії і «російської душі», і саме йому була довірена розробка расової теорії в нацистській ідеології. Можливо, що саме він переконав Гітлера в доцільності дружніх відносин з Російською Православною Церквою на території Німеччини. Так, в 1938 році нацисти побудували в Берліні православний кафедральний собор Воскресіння Христового на Курфюрстендамм і фінансували з імперської скарбниці капітальний ремонт 19 православних храмів.
Крім того, за указом Гітлера від 25.2.1938, російські парафії, що підпорядковувалися митрополиту Євлогію (Георгієвському), були передані під юрисдикцію Німецької єпархії Руської Православної Церкви Закордоном (далі - РПЦЗ). (5) Цитований тут проф. Поспеловський схильний кілька драматизувати цю подію, виставляючи його одним з наріжних каменів церковно-емігрантського розколу. Необхідно все ж враховувати, що конфронтація між карловацьким Синодом і митр. Євлогієм почалася задовго до приходу Гітлера до влади і носила все-таки церковно-адміністративний, а не богословський і не політичний характер. Справедливим буде так само відзначити, що тільки 6% російських емігрантських парафій перебували під юрисдикцією митр. Євлогія, а решта 94% підпорядковувалися Зарубіжному Синоду. (6) Навіть, виходячи тільки з елементарної арифметичної логіки, навряд чи буде справедливим говорити про «розкольницькі устремління карловчан».
Ймовірно, подібної ж логікою керувався і Гітлер, який побажав «централізувати» православні парафії на території Рейху, а тому підпорядкував евлогіанську «меншість» синодальній «більшості» (було б дивно, якби він зробив навпаки. В історії з евлогіанськими парафіями Гітлер був рухомий ідеєю все централізувати - для полегшення контролю над релігійними організаціямі (7). І для досягнення цієї мети він створив рейхсміністерство релігійних культів, надав Німецької єпархії РПЦ державний статус «корпорації публічного права» (яку мали тільки лютерани і католики) і передав під юрисдикцію Німецької єпархії 13 евлогіанських парафій.
Що стосується будівництва нацистами православного собору і капітального ремонту 19 храмів, то з цим "благодіянням" пов'язано і лист подяки Гітлеру за підписом тодішнього першоієрарха РПЦЗ митрополита Анастасія (Грибановського).
Гітлер виступив як «будівельник і піклувальник» храмів, і вираз подяки предстоятелем Церкви за таке "благодіяння" - явище цілком нормальне і природне: для зрадників. Не можна не враховувати і того факту, що в передвоєнному 1938-го році Гітлер асоціювався з людиною, що чесно перемогла на виборах і яка очолила уряд, визнаний всіма країнами світу.
Як вже зазначалося вище, Гітлер сприймався російською еміграцією на противагу безбожному більшовизму. Ще в 1921 році Вища монархічна рада вела переговори з Гітлером про можливу допомогу в разі його приходу до влади в підготовці духовенства для звільненій від більшовиків Россіі. (9) На відміну від лідерів західних демократій, Гітлер не дозволяв собі висловлювання «російський комунізм», вважаючи за краще цього інший термін - «юдо-більшовизм». Така термінологія російську еміграцію цілком влаштовувала і не різала вухо. Відверто расистські - русофобські місця в «Mein Kampf» були мало кому відомі, і не дивно, що навіть найзапекліші русофіли на кшталт І. А. Ільїна закликали російську еміграцію «не дивитися на націонал-соціалізм єврейськими очима».
Цілком справедливо буде припустити, що проправославні жести Гітлера носили дипломатично-пропагандистський характер. Такими жестами можна було здобути собі симпатії в країнах потенційних союзників, в країнах з переважно православним віросповіданням (Румунія, Болгарія, Греція). У ніч на 1 вересня 1939 року - буквально через тиждень після укладення "пакту Ріббентропа-Молотова" - німецький Вермахт перейшов польський кордон. 3 вересня Ангія і Франція оголосили війну ІІІ рейху, а 17 вересня Червона армія вдерлася на тодішні терени Польщі зі сходу. II світова війна почалася...
Незважаючи на те, що Гітлер виступив як відвертий агресор, його - разом зі Сталіном - напад на Польщу серйозно не позначився на сприйнятті його російською еміграцією. Ця обставина дозволила нацистам після окупації Польщі зробити ще один проправославний жест. Почалося повальне повернення православним відібраних у них парафій. Як писав журнал «Церковне життя», «...православне населення зустрічає доброзичливе ставлення з боку німецької влади, яка на перше прохання населення повертає йому відібране поляками церковне майно.» (13) Крім цього, за підтримки німецької влади в Бреслау (нині - Вроцлав) був відкритий православний богословський інститут.

2 частина

Церковна політика нацистів в окупованих областях СРСР:
«Православ'я - барвистий етнографічний ритуал»
(Рейхсміністр Розенберґ).

Зайняті німцями райони (ледь не половина європейської частини СРСР) зазнали територіального поділу на рейхскомісаріати, що складалися з округів, областей, районів, повітів і волостей. Прифронтова територія перебувала під управлінням Вермахту. Північна Буковина, Молдова, Бессарабія і Одеська область були передані союзній Румунії. Галичину приєднали до Польського генерал-губернаторства. Решта території склала рейхскомісаріат «Україна» (з центром у Рівному). Центральна частина Білорусії утворила генеральний комісаріат Білорусії. Північний Захід Брестської і Гродненська області відійшли до Східної Пруссії (тут діяли загальнонімецькі закони). Велика частина Брестської, а також Пінська і Поліська області відійшли до рейхскомісаріату «Україна», а північний захід Віленської області - до генерального округу Литви. Сам же генеральний округ Білорусії входив до складу рейхскомісаріату «Остланд». (51)
Національне питання, на думку нацистського ідеолога Розенберґа, полягало в тому, «щоб розумно і цілеспрямовано підтримати прагнення до свободи всіх цих народів... виділити з величезної території Радянського Союзу державні утворення (республіки) і організувати їх проти Москви, щоб звільнити Німецький Рейх на прийдешні століття від східного кошмару.» (52) 
Що стосується релігійної політики німців на окупованих землях, то вона навряд чи може бути охарактеризована однозначно. Тут панувало кілька взаємовиключних підходів, однак найбільш поширеними були два...
Позицію рейхсміністра Східних земель Альфреда Розенберґа можна сформулювати приблизно так: «Уклад життя російського народу століттями формувався під впливом Православ'я. Більшовицька кліка позбавила російський народ цього стрижня і перетворила його в ні що не віруюче, некероване стадо. Століттями росіянам втовкмачували з амвонів, що «всяка влада від Бога». Царська влада, не зумівши забезпечити своїм підданим гідний рівень життя, змогла за допомогою Церкви сформувати в народі свідомість, що злидні, страждання і утиски йдуть на користь душі. Подібна проповідь забезпечувала правителям раболепську покірність народу. Цей момент абсолютно не врахували більшовики, і, з нашого боку, було б нерозумно повторювати їх помилку. Тому, в наших же інтересах, реанімувати ці православні постулати в умах народу, якщо ми хочемо тримати його в узді. Набагато краще, якщо в Східних землях будуть створені автономні і непідзвітні один одному церковні структури, щоб виключити можливість виникнення єдиної потужної церковної організації».
Такою була позиція Розенберґа, яка визначала ставлення нацистів до РПЦ і якою - в тій чи іншій мірі - керувалися нацистські чиновники. Основні її положення були викладені в листі Розенберґа до рейхскомісарів Остланду і України від 13.5.1942 р. Їх можна сформулювати так: релігійні групи не повинні займатися політикою. Вони повинні бути розділені за ознаками - національною і територіальною. Національна ознака повинна особливо суворо дотримуватися при підборі очільників релігійних груп. Територіально ж релігійні об'єднання не мають виходити за межі однієї єпархії. Релігійні громади не повинні заважати діяльності окупаційної влади. (53)
Церковну політику Вермахту можна охарактеризувати як відсутність будь-якої політики по відношенню до Церкви. Власний кодекс поведінки, вірність старим традиціям сприяли поширенню в середовищі німецьких військових стійкої антипатії до проявів нацистського фанатизму і расової шизофренії. Тільки цим і можна пояснити той факт, що фронтові генерали і офіцери, здебільшого, закривали очі на директиви та інструкції з Берліна, якщо ті будувалися на теорії про «унтерменшів». Збереглося чимало свідчень і документів не тільки про привітний прийом російським населенням німецької армії, а й нерідко про «ненацистське» ставлення німецьких солдатів до населення зайнятих ними областей СРСР. Зокрема, збереглися документи про накази німецьким солдатам пам'ятати, що вони знаходяться не на окупованих територіях, а на землі союзника. (54) Досить часто солдати і офіцери Вермахту демонстрували щиру дружелюбність і симпатії до народу, який страждав протягом понад двох десятиліть під владою більшовиків. У церковному питанні таке ставлення виливалося у всебічну підтримку відновлення церковно-релігійного життя.
Військові в багатьох місцях не тільки охоче підтримували ініціативи місцевого населення по відкриттю парафій, але і надавали різну допомогу у вигляді грошових коштів і будматеріалів для відновлення зруйнованих більшовиками храмів. Збереглося чимало свідчень і того, що німецькі військові самі проявляли ініціативу щодо відкриття церков на підконтрольних їм територіях і навіть наказували це робити. (55) Так, наприклад, в збереженій в матеріалах Управління пропаганди і агітації ЦК ВКП(б) доповідній записці З. В. Сиромятнікова «Про перебування на території Харківської області, окупованій німецькими військами з 15 по 22 грудня 1941 р.» зазначалося: «Німецьке командування особливу увагу звертає на роботу церков. У ряді сіл, де незруйновані церкви, вони вже працюють... У селах, де вони зруйновані, дано наказ старостам негайно підібрати приміщення і відкрити церкви.» (56)
Іноді ініціативність німців мала анекдотичні форми. У тому ж фонді зберігається і довідка уповноваженого Себежської комендатури від 8.10.1941 р.: «Дана ця довідка в тому, що німецька влада, яка звільнила селянство від більшовиків, порушує питання відкрити богослужіння в церкві, і тому уповноважую особисто вас, Рибакова Якова Матвійовича, через брак священика - зайняти місце священика і виконувати церковний обряд. Прохання: ніяких відмов не може бути, в чому і видана ця довідка за підписом представника німецької влади Енґельґарда»... На що Рибаков відповідає: «Бути священиком не можу, бо не знайшов на те від єпископа благословення, крім того, за християнським законом, двоєженці священиками бути не можуть, а я - двоєженець.» (57)
Слід зазначити, що допомога німецької армії у відновленні російських православних храмів завжди будувалася на принципах «християнського ґуманізму». Командувач групою армій «Центр» фельдмаршал Теодор фон Бок сам з німецькими офіцерами брав участь у православній службі в Борисові.
Вищенаведені характеристики і приклади досить яскраво відображають всю строкатість церковного життя на окупованих німцями територіях СРСР, бо стає цілком очевидним, що розмах і характер «релігійного відродження» багато в чому залежав від місцевих особливостей окупаційної адміністрації (НСДАП і СС або ж Вермахт). Тому і положення РПЦ на зайнятих німцями територіях доцільно розглядати не за періодами війни, а по регіонах і областях.

3 частина

Положення Церкви в Прибалтиці
«Не таких обманювали.
З НКВД справлялися, а цих ковбасників обдурити неважко».
Митр. Віленський і Литовський Сергій (Воскресенський).

На момент приходу до країн Балтії німецької армії екзархом Прибалтики був митр. Сергій (Воскресенський). Посаду цю він займав з січня 1941 року. Перед втечею більшовиків з Риги митр. Сергію було наказано евакуюватися. Всупереч наказу, він сховався в крипті ризького кафедрального собору.
Сергій, в миру - Димитрій Воскресенський, народився в Москві в 1898 р. в родині московського священика і до революції 1917 р. навчався в семінарії, яку не встиг закінчити. На початку революції був послушником в Даниловому монастирі. Там же прийняв чернецтво з ім'ям Сергій. Дослідники, які розмовляли з людьми, які знали його особисто, відзначають, що в 1920-ті роки це був релігійний монах, проте, любив життя і світські задоволення, любив випити і провести час серед молоді, за що на нього неодноразово накладалися епітимії. З 1926 р. він став співробітником канцелярії Московської Патріархії. Ймовірно, в 30-ті роки єпископ Сергій тісно співпрацював з митр. Сергієм (Страгородським), що і вплинуло на подальшу кар'єру молодого епіскопа. (63)
З приходом в Прибалтику німців (Вермахт увійшов до Риги 30 червня) митр. Сергій постарався знайти спільну мову з новою владою. При його дипломатичності успіх йому був заздалегідь забезпечений. Він умів подати себе в потрібному світлі. Незабаром він добре зарекомендував себе як запеклий антикомуніст. За допомогою розкішних банкетів і щедрих подарунків митр. Сергій обзавівся потрібними знайомствами з партійними функціонерами НСДАП і вищими чинами СС. Комфортабельний будинок митрополита і особистий автопарк справляли враження на німців.
На відміну від інших радянських територій, які опинилися під німецькою окупацією, в Прибалтиці відбулося розширення території РПЦ і зміцнення влади її екзарха, незважаючи на те, що в Естонії і Латвії відкрито проявилися тенденції до автокефалії. Відразу ж після відступу совітів з Прибалтики митрополити Латвійський і Естонський постаралися відновити втрачену незалежність від Москви. 20.7.1941 р. митр. Ризький Августин (Петерсон) зробив запит німецькій владі з проханням про відновлення Латвійської Православної Церкви під юрисдикцією Константинополя. Аналогічне прохання, але вже від імені Естонської Православної Церкви, зробив митр. Таллінський Олександр (Паулус). Здавалося, що церковний розкол був неминучий. Але 12.9.1941 р. митр. Сергій (Воскресенський) звернувся до німецьких властей з доповідною запискою, в якій пояснював всю небажаність для Берліна допускати, щоб Церква в Латвії та Естонії підпорядковувалася Константинопольському патріарху, чий західноєвропейський екзарх проживав в Лондоні і мав тісні зв'язки з британським урядом. Владика Сергій зумів довести німцям переваги "канонічного" підпорядкування православних Прибалтики. Іншими словами, він запропонував залишити православну Церкву в Прибалтиці в підпорядкуванні РПЦ, а себе - її екзархом.
По суті, Сергій домігся від Берліна дозволу. В результаті розкол в Прибалтиці не відбувся, а деяким «автокефалістам», не без участі Сергія, довелося навіть мати справу з ґестапо. Німцям набридло терпіти амбітні заяви прихильників автокефалії, які вимагали видворення з Латвії «більшовицького ставленика», агента ЧК екзарха - митр. Сергія. (64) У Латвії розкол закінчився в листопаді 1941 р., коли ґестапо зажадало від митр. Августина негайного припинення діяльності його Сінода. (65)
Що ж стосується його, екзарха Сергія, відносин з Москвою, то німці спочатку виступали за їх розрив. Однак митр. Сергій зумів переконати Берлін, що РПЦ ніколи не примирялася з радянською владою, підкорившись їй тільки зовні. Доводив німцям екзарх і те, що їх втручання в управління Церквою (як, наприклад, розрив канонічних зв'язків з Москвою) може бути використано совітами для антинімецької пропаганди.
Всі ці переговори призвели до того, що, коли в 1942 році митр. Естонський Олександр порвав з Сергієм, в той час, як інший естонський єпископ (Павло Нарвський) залишився йому вірний, німці ухвалили, що митрополити Олександр і Августин повинні іменуватися, відповідно, митрополитами Ревельським і Ризьким, а не Естонським і Латвійським, тому що митрополитом всіх трьох прибалтійських держав є Сергій (Воскресенський). (66) В інструкціях, розісланих нацистськими чиновникам, вказувалося, що, хоча парафії в Естонії можуть входити як до Естонської єпархію митр. Олександра, так і в російську єпархію єп. Павла, німецьке командування вважає за краще, щоб якомога більше парафій увійшло в російську єпархію. Слід зазначити, що більшість парафій в Прибалтиці залишилося в підпорядкуванні митр. Сергію. Частково це пояснюється тим, що паства не хотіла рвати відносин з Російською Церквою, а частково тим, що всі бачили, на чиєму боці німці.
Остаточно німецька політика стосовно РПЦ в Прибалтиці була сформульована на нараді в рейхсміністерстві Східних земель 20.6.1942 р. Суть підсумку наради зводилася приблизно до наступного:
1. Окупаційна влада вважає для себе вигідним об'єднання всіх православних навколо московського екзарха з метою виселення їх після війни в Райхскомісаріат «Москва».
2. Для німецького керівництва не настільки важливо, кому номінально підпорядковується екзарх в Прибалтиці - Москві чи Константинополю, тим більше, що перебування екзарха Константинопольського Патріарха в Лондоні дійсно не може бути приємним.
3. Така політика дає можливість окупаційній владі підкреслювати свою віротерпимість і використовувати повністю антикомуністичні виступи екзарха Сергія в пропагандистських цілях. (67) 
Можна лише здогадуватися про той тиск, який випробував на собі в Москві митр. Сергій (Страгородський) з боку функціонерів радянської влади, що вимагали від нього засудження свого прибалтійського екзарха. Зрештою, більшовики свого домоглися, і 22.9.1942 р. митр. Сергій (Страгородський) звернувся з посланням, в якому говорилося: «...Народ заради блага батьківщини не шкодує своїх жертв і кров проливає і саме життя віддає... А ось в Ризі на початку серпня з'явилися православні наші архієреї... на чолі з надісланим з Москви Сергієм Воскресенським, які «не побажали страждати з народом Божим», а віддали перевагу «іметі тимчасову гріха солодкість» (Євр. 11,25), пожити благополучно, харчуючись від крупинок з фашистського столу... Волосся стає дибки при читанні про катування фашистами жінок, дітей і поранених. А митрополит Сергій Воскресенський зі своїми «сподвижниками» -архієреямі телеграфують Гітлеру, що вони «захоплюються ведомою (Гітлером) героїчною боротьбою» (з беззахисними?!) і «молять Всевишнього, нехай благословить Він (фашистську) зброю швидкою і повною перемогою...» (68) Це послання не викликало у екзарха Прибалтики образи, а коли московський архієрейський Собор 1943 р. відлучив від Церкви всіх кліриків, які виявили себе колабораціоністами, і серед них був названий і митр. Сергій (Воскресенський). Останній надрукував в прибалтійських газетах статтю під назвою «Сталін - не Савл, він не стане Павлом», в якій висміяв ілюзорність надій на мир комуністів з Церквою, (69) але з Москвою все-таки не порвав. Примітно, що цього розриву вимагали від нього і німці, коли митр. Сергій (Страгородський) став Патріархом, але владика Сергій переконав їх в нелогічності такої вимоги, пояснивши, що більшовики зможуть використовувати цей церковний розкол в антинімецькій пропаганді - граючи на втручанні окупаційної влади у внутрішньоцерковні справи.
По суті, єдине, чого не вдалося митр. Сергію домогтися від Берліна, це - дозвіл на канонічне підпорядкування собі Білорусії. У Розенберґа на цей рахунок були свої міркування.
Але, незважаючи на «невдачу» митр. Сергія з Білорусією, не буде помилкою назвати його найактивнішим ієрархом Російської Церкви з тих, які співпрацювали з нацистами на окупованій території СРСР. «Крім відбудови церковної організації і відстоювання інтересів Церкви на території свого екзархату, митр. Сергій доклав чимало зусиль для духовного окормлення православної пастви в захоплених гітлерівцями північно-західних районах СРСР. Чого варта тільки одна Псковська Місія (про що буде розказано у відповідній главі). Вся ця діяльність, безперечно, ніяк не могла викликати схвалення у радянської влади.
Люди, що сміли це робити, абсолютно справедливо заносилися нею в розряд "ворогів народу" і посібників гітлерівців. І караючим мечем радянського правосуддя, за задумом Сталіна, повинні були тут служити прокомуністичні партизанські загони, що діяли на окупованій території. Саме до них був звернений заклик радянського вождя «створювати нестерпні умови для ворога і всіх його посібників, переслідувати і знищувати їх на кожному кроці...» (70) Митр. Сергій (Воскресенський) і був одним з цих посібників. Згідно зі спогадами людей, які близько його знали, він всерйоз побоювався за свою безпеку...
28.4.1944 року по дорозі з Вільнюса в Каунас екзарх Сергій і його оточення були ліквідовані невідомими. За свідченнями місцевих жителів, нападники були одягнені в німецьку військову форму. Німці заявили, що вбивство митрополита було організовано радянськими партизанами. Радянська пропаганда приписала це вбивство нацистам.
Ризький священик о. Микола Трубецькой, який відсидів 10 років за участь в Псковській Місії, стверджує, що зустрів у таборі людину, нібито колишнього радянського партизана, який повідомив йому, що він брав участь у вбивстві митрополита, скоєному за наказом радянської развідки. (71)
Про сумнівність версії про вбивство митр. Сергія німцями говорить і той факт, що ніхто з сучасних церковних істориків не зміг зв'язно арґументувати логіку, за якою німцям було б вигідно позбутися митр. Сергія.

4 частина

Положення Церкви в Білорусії

Білорусія була реґіоном, що одним з перших опинився під окупацією, внаслідок стрімкого просування Вермахту на Схід, і в той же час вона була для німців наочним прикладом результатів радянського - затято-атеїстичного правління. Як писав історик Білоруської Церкви єп. Афанасій (Мартос), «німецькі війська застали церковно-релігійне життя в Східній Білорусії в зруйнованому стані. Єпископів і священиків не було, церкви були закриті, перероблені в склади, театри, а багато - зруйновані. Монастирів не існувало, ченці розбрелися.»
Білорусія - разом з Прибалтикою - входила в один рейхскомісаріат (Остланд), В силу того, що екзарх західних областей України і Білорусії митр. Микола (Ярушевич) не зрадив батьківщину і вважав за краще залишитися на радянській території, Білорусія і Україна опинилися без правлячого архієрея.
Буквально з самого початку окупації в церковному житті Білорусії проявилося протистояння між прихильниками підпорядкування Москві і тими, хто вважав за краще автокефалію. Заохочуючи білоруський націоналізм, фашисти прагнули створити національну автокефальну Церкву, спираючись тут на білоруських націоналістів, які приїхали сюди з Чехії та Польщі.
Сутність нацистської релігійної політики в Білорусії зводилася до семи пунктів:
1. Організувати православну Церкву самостійно, без будь-яких зносин з Москвою, чи Варшавою, або Берліном.
2. Церква повинна носити назву «Білоруська автокефальна православна національна Церква».
3. Церква керується своїми св. канонами, і німецька влада не втручається в її внутрішнє життя.
4. Проповідь, викладання Закону Божого, церковне управління повинні проводитися білорусьоюй мовою.
5. Призначення єпископів повинно проводитися з відома німецької влади.
6. Повинен бути представлений німецькій владі статут «Білоруської Православної автокефальної національної Церкви».
7. Богослужіння повинні відбуватися церковнослов'янською мовою. (74) 
В березні 1942 р. собор білоруських єпископів обрав архієпископом Пантелеймона (Рожновського), До моменту проведення собору Білоруська Церква включала в себе вже 6 єпархій:
1. Мінська - на чолі з митр. Пантелеймоном (Рожновського).
2. Гродненсько-Білостоцька (знаходилася за межами рейхскомісаріату «Остланд» і тому отримала статус екзархату) - на чолі з архієп. Венедиктом (Бобковським), який отримав права екзарха Східної Пруссії.
3. Могилевська - з єп. Філофеєм (Нарком).
4. Вітебська - з єп. Опанасом (Мартосом).
5. Смоленско-Брянська - з єп. Стефаном (Севбом).
6. Барановичсько-Новгородська. (75)
Відмова від проголошення автокефалії Білоруської Церкви не могла сподобатися білоруським націоналістам. Саме тому вони доклали всіх зусиль для усунення митр. Пантелеймона від управління Церквою - зусилля, в кінцевому підсумку, увінчалися успіхом. За наполяганням націоналістів, фашисти передали управління Церквою його найближчому помічникові - архієп. Філофею (Нарку). Філофей писав і в своєму листі рейхскомісарові «Остланд» Х. Лозі від 30.7.1942 р.: «Це - дуже важливе і відповідальне положення, яке вимагає точності і правильності церковного канону священної загальної Православної Церкви...» (77)
В кінцевому підсумку, 30.8.1942 р. в Мінську відбувся т. зв. «Всебілоруський Православний Церковний Собор». Ініціаторами його скликання виступили прихильники автокефалії. Результатом чотирьох днів роботи собору стало вироблення статуту Білоруської Церкви та затвердження заходів щодо досягнення автокефалії. Гітлеру була послана телеграма: «Перший Всебілорусьиій Церковний Собор у Мінську від імені православних білорусів шле Вам, пане рейхсканцлер, сердечну подяку за звільнення Білорусі від московсько-більшовицького безбожного ярма, за надану можливість вільно організувати нашу релігійне життя у формі Святої Білоруської Православної автокефальної Церкви і бажає якнайшвидшої повної перемоги Вашої непереможної зброї.» (79) Послання глав інших Церков були передані нацистам лише через рік.
У травні 1944 р. собор білоруських єпископів видав резолюцію, яка називає більшовизм «сатанинським кодлом» і «сином диявола». (81) 
Коли білоруські архієреї (на чолі з митр. Пантелеймоном) бігли до Німеччини, всі вони приєдналися до РПЦЗ, що зайвий раз підтверджує їх «проросійську позицію».
Хоча Розенберґ і вимагав від ґауляйтера Лозі, щоб Російська Церква, дотримуючись помірності, не поширювала свого впливу на православних білорусів, останнім виконати таку директиву було не так-то просто. У своїх рапортах СД була змушена констатувати відсутність священиків-автокефалістов. (82) Крім того, в західних областях Білорусії, де були сильні позиції католицтва, німці були схильні підтримувати православних, бачачи в католицькому населенні польську «п'яту колону».
Однією з відмінних рис німецької окупації в Білорусії була особлива поширеність нелюдського поводження окупантів з цивільним населенням. Масові облави, арешти, каральні рейди СС, зрештою, не могли викликати у місцевих жителів ніжних почуттів по відношенню до творців «нового порядку».
Ймовірно, цим і пояснюється факт співпраці близько десятка білоруських священнослужителів з ​​радянським підпіллям і НКВД. Іноді подібним священнослужителям доводилося за це розплачуватися не тільки власним життям, а й життям своїх прихожан. Так, наприклад, священик с. Хоростово Мінської єпархії о. Іоанн Лойко за активну партизанську роботу був спалений СС у власному храмі разом з 300 парафіянами. Дивом уникнув такої долі і священик Кузьма Раїна, чия діяльність в якості партизанського інформатора була викрита ґестапо. Подібна поведінка духовенства (як, втім, і поведінка німців) разюче відрізняло Білорусію від інших, окупованих нацистами, реґіонів СРСР.
.
У самій же Білорусії німецька окупація викликала повсюдно "релігійне піднесення". В одному лише Мінську, де до приходу німців не було жодної діючої церкви, через всього 3-4 місяці їх відкрилося вже 7 храмів і було хрещені 22 тис. дітей. За Мінської єпархії було відкрито 120 церков. Окупаційна нацистська влада дала дозвіл на відкриття пастирських курсів, які кожні кілька місяців випускали 20-30 священиків, дияконів та псаломщіков. (83) Аналогічні пастирські курси були відкриті і у Вітебську. У листопаді 1942 р. у вітебську Свято-Покровську церкву було перенесено мощі св. Єфросинії. У травні 1944 року мощі преподобної були перевезені в Полоцьк, де діяли 4 храми і монастир. (84) У деяких районах Білорусії, наприклад, в Борисовському, було відновлено до 75% дореволюційних церков (в самому Борисові - 21 храм). Процес «відродження церковного життя» тривав аж до самого відступу німців з Білорусії. Так, в донесенні командування групи армій «Центр» за січень-лютий 1944 р. говорилося, що в районі розташування 4-ї армії знову відкрито 4 храми, а в Бобруйську, вперше за час війни на Водохреща, відбулася хресна хода на р. Березину за участю 5000 осіб.

5 частина

Церква в окупованій Україні

На відміну від Білорусії, церковне життя в Україні в період німецько-фашистської окупації було вельми насичене катаклізмами і міжусобною боротьбою. В регіоні, який і в кращі часи ніяк не славився єдиновірством і релігійною терпимістю, що тільки почалася війна, як оголилися всі міжнаціональні та міжконфесійні протиріччя, що накопичилися, принаймні, за останні кілька століть.
Гітлерівський похід на СРСР жителі України, у великій масі своїй, вітали з неменшим ентузіазмом, ніж жителі Прибалтики, німців багато хто сприймав як визволителів. Про період перед приходом німців одна киянка згадує так: «Що стосується передач радянського радіо про звірства німців, то ці передачі розцінювалися як пропаганда і не сприймалися всерйоз. Трагічно було те, що деякі наші друзі, євреї за національністю, також не вірили вістям про переслідування і вбивства євреїв і відмовлялися евакуюватися на схід. Для опонентів радянської влади думка про те, що німці - культуртреґери, була більш переконлива.» (86)
Однак якщо в центральних і східних областях України прихід німців сприймався просто як порятунок від сталінізму, то в Західній Україні з крахом режиму "перших совітів" пов'язувалися певні далекосяжні перспективи. У Галичині та ряді інших областей Західної України націоналістичні кола були схильні бачити в німецькій окупації не тільки позбавлення від більшовизму, а й можливість здобути повну незалежність від Москви. Складений С. Бендерою «Акт проголошення Української Держави» заявляв, що «оновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Велико-Німеччиною, що під проводом вождя Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під російської окупації.» (87)
Самостійники вважали, що виникнення дружньої - по відношенню до Рейху - України буде достатньою нагородою Гітлеру. Зі свого боку, німці, принаймні, до певної пори, охоче підтримували український націоналізм, заохочуючи різні амбітні починання цих, здебільшого, вихідців з Галичини. Водночас ніяк не толеруючи, одначе, їхніх домагань створити українську - і бодай навіть (на початках) чи не всуціль залежну від Берліна (квазі)державу. І ця політика більш, ніж красномовно, позначилася на житті Православної Церкви в Україні...
Крім націонал-шовіністського фактора, складність релігійної ситуації на Україні полягала ще й в тому, що в Галичині існувала досить сильна Греко-католицька (уніатська) Церква. Саме до неї належала більшість найактивніших діячів націоналістичного руху. Їх антиросійські погляди викликали симпатію в окупаційного режиму, для якого гасло «розділяй і володарюй» становило стрижень в концепції боротьби за життєвий простір на Сході. Бажаючи звести до мінімуму російський вплив на Україну, нацисти підтримували український сепаратизм, однак при цьому енергійно відкидали будь-які спроби католицької й, передусім, римо-католицької місіонерської діяльності на схід від Галичини. Бо в Україні, також як і в Білорусії, німці були схильні бачити в латинянах-католиках провідників польського впливу.
Ще однією особливістю релігійного життя в Україні було те, що в її західних областях існувала Польська Православна Церква, ієрархи якої були схильні скористатися Східним походом фашистів для збільшення своєї «канонічної території». Однак, коли глава Польської Церкви митр. Діонісій (Валединський), після заняття німецькою армією всієї України, заявив свої права і на її східні землі, він отримав однозначну відмову з боку німецької влади.
Придушувалися також фашистами і спроби відродити обновленчество, в активістів якого вони бачили радянську агентуру. Так, у зведенні СД від 18.10.1941 р. вказувалося, що в м. Бердичеві були заборонені богослужіння «живоцерковників». (88)
Всі ці протиріччя, конфронтації і негаразди в повній мірі використав рейхскомісар України Е. Кох, один з найбільш аморальних і цинічних представників еліти Рейху, що вирізнявся надзвичайною жорстокістю навіть на тлі інших нацистських функціонерів. (89) Будучи по-своєму досить проникливою людиною, він умів майстерно маніпулювати людьми і грати на їх найнижчих почуттях.
На тлі всього вищевикладеного, особливо відрадно виглядає той факт, що більшість православного духовенства «зберегло вірність своїй Церкві» і не пішло на поводу пристрастей і закликів різних націонал-радикалів. 18.8.1941 р. більше половини православного єпископату, який на той час опинився на зайнятій німцями території України, зібралося на Собор в Почаївській Лаврі. На цьому соборі і було проголошено створення автономної Української православної Церкви. Її головою був обраний архієп. Олексій (Громадський), зведений на цьому ж Соборі в сан митрополита 25.11.1941 р.
Митрополиту Варшавському Діонісію, який відмовився визнати автономну Українську Церкву і не був у силах поширити свій вплив на схід, нічого не залишалося, як сприяти появі в Україні незалежної від Москви автокефальної Української православної Церкви.
У самій сутності автокефальної Української Церкви добре відбилися антиросійські і відверто сепаратистські настрої і амбіції українських націонал-радикалів. Крім розриву канонічного спілкування з Москвою і відмови від молитовного поминання митр. Сергія (Страгородського), борці за національне відродження скасували навіть церковнослов'янську мову богослужіння, замінивши її українською. У той же час націоналістична преса піддавала цькуванню священнослужителів, які відмовилися визнати права архієп. Полікарпа (з травня 1942 року - вже митрополита) на очолення Української Церкви.(92)
Виконуючи рекомендації Розенберґа стимулювати зростання антиросійських настроїв і перешкоджати поширенню російського націоналізму, рейхскомісар Кох спочатку співчував автокефальній Церкві. Одначе вже в зведенні СД від 9.9.1941 р. з явним занепокоєнням зазначалося, що в Галичині група С. Бандери проводить пропаганду незалежної України, використовуючи в своїх цілях релігійні праздники. (93) і В іншому зведенні, від 8.12.1941 р., зазначалося, що частина українських сепаратистів арештована, політика їх приймає все більш антинімецький характер, керівні кола ОУН не вірять в перемогу Німеччини та створюють власні партизанські загони. (94)
Власне, ряди українських націоналістів були прикладом згуртованості. Виниклі в Україні повстанські рухи мельниківців і бандерівців не проти були вирішувати свої розбіжності за допомогою зброї. І тим, і іншим Православна Церква потрібна була як пропагандистський символ.
Що ж стосується радянських партизан, то, діючи за директивами Москви, вони представляли серйозну небезпеку для духовенства, яке «ризикнуло відроджувати релігійне життя» на місцях, окупованих нацистами.
Діяли на території Західної України і польські партизани Армії Крайової, які боролися за відновлення Польської держави в кордонах до 1939 року, які брали участь у сутичках і з німцями, і з бандерівцями, і з мельниківцями, і з червоними партизанами. Зі зрозумілих причин, в православному населенні поляки бачили не союзника, а продукт російського імперського шовінізму.
Що стосується німців, то вони спочатку симпатизували ідеї об'єднання автономної та автокефальної Церков. Однак, коли вони побачили, що український націоналізм приймає все більшу антинімецьку спрямованість, до можливості встановлення церковної єдності окупанти почали ставитися більш прохолодно. І якщо раніше, виходячи з принципу «розділяй і володарюй», Кох явно підтримував автокефалістів, то до 1943 року, з огляду на зростаючий партизанський рух українських націоналістів (ОУН), ґауляйтер вважав за краще не втручатися у внутрішньоцерковну конфронтацію.
Власне, спроби до об'єднання робили і самі ієрархи. Так, в жовтні 1942 року в Почаївській Лаврі відбулася зустріч глави автономної Церкви митр. Олексія (Громадського) з двома архієпископами автокефальної Церкви - Никанором (Абрамовичем) та Мстиславом (Скрипником). В результаті було досягнуто згоди про об'єднання двох Церков. Сторони погодилися на тому, що об'єднана Церква буде очолюватися Варшавським митр. Діонісієм (Валединським), який буде виконувати функції Київського місцеблюстителя до того часу, поки не буде скликаний Всеукраїнський Собор. Угодою передбачалося, що буде створено Священний Синод, який буде складатися з трьох автокефальних і двох автономних архієреїв. Секретарем Синоду повинен буде стати відомий автокефаліст єп. Мстислав (Скрипник) - племінник С. Петлюри.

23 жовтня митр. Алексію на прийомі в рейхскомісаріаті було заявлено, що окупаційна влада вважає неприпустимим будь-яку участь митр. Варшавського Діонісія в житті православної Церкви в Україні, і що він жодним чином не може виконувати функції митр. Київського, і його компетенція обмежується православними парафіями в Польському генерал-губернаторстві. Крім цього, митр. Алексію було заявлено, що німецька влада не допустить участі в діяльності Синоду особистостей, що в минулому займалися політичною діяльністю... Негативне ставлення німців до ідеї злиття українських Церков цілком задовольнило митр. Алексія, і він відмовився від подальших спроб їх об'єднання. (99)
На відміну від автокефальної, священноначаліє автономної Церкви демонструвало повну аполітичність і абсолютну лояльність до німецької влади, і вже тим більше - не підтримувало ніяких зв'язків з партизанським рухом. Випадки співпраці духовенства з партизанами були надзвичайно рідкісним винятком. Беручи все це до уваги, рейхскомісар Кох знайшов автономну Церкву як більш заслуговуючу на довіру, ніж автокефальну.
Цим і пояснюється той факт, що з кінця 1942 р. нацисти стали з більшою прихильністю ставитися до автономної Української Церкви. І якщо навіть в 1941 р., незважаючи на тодішню підтримку нацистами автокефалістів, до автономної Церкви належало 55% віруючих (100), то з 1943 року автокефальна Церква стала ще більше програвати свої позиції.
Пішла широка хвиля вбивств духовенства автономної Церкви. Був убитий її глава митр. Олексій (Громадський), а також єп. Мануїл (Тарновський). Тільки на Волині за літо 1943 року було знищено партизанами 27 священиків автономної Церкви. У деяких випадках духовенство знищували разом з членами їх семей. (101) Хоча на Волині подібна практика сприяла збільшенню числа парафій автокефальної Церкви, в цілому ж юрисдикційна розкладка від цього не змінилася. Донесення німецької влади, як і свідчення церковних діячів, свідчать про те, що, незважаючи на партизанський терор, переважна більшість населення України тоді підтримувало вже автономну Церкву. (102)
Набагато спокійніше протікало життя Православної Церкви в регіоні, окупованому фашистською Румунією. У нього входила південно-західна частина України (т. зв. Транснистрія) і Молдавія. Якщо врахувати, що державною релігією в Румунії було Православ'я, то стає зрозумілим щире бажання румунської влади сприяти церковному відродженню на зайнятій нею території. В одній тільки Транснистрії було відкрито близько 500 храмів, а чисельність духовенства досягла 600 осіб. У Дубоссарах знову відкрилася духовна семінарія, а в школах було введено релігійне навчання. (103) Диктаторсько-шовіністській румунський уряд робив спроби румунізації місцевого населення.
Для України ж, незважаючи на всі тягарі війни, німецька окупація теж обернулася «відродженням релігійного життя». Було відкрито 5400 храмів і 36 монастирів. У Київській єпархії, де до приходу німців залишилося всього 2 храми, до кінця окупації їх було вже 798. (104) Що стосується даних по інших єпархіях, то вони такі: у Вінницькій області було відкрито при німцях 822 храми, Одеській - 500, Дніпропетровській - 418, Рівненській - 442, Чернігівській - 410, Полтавській - 359, Житомирській - 346, Сталінській (Донецькій) - 222, Харківській - 155, Миколаївській і Кіровоградській - 420 і не менше 500 в Запорізькій, Херсонській та Ворошиловградській (Луганській). (105) Само собою зрозуміло, що така кількість храмів вимагала і нових священнослужителів. Саме для цього і автономна, і автокефальна Церкви організовували пастирські курси.
Велика увага приділялася і наверненню до віри тих, хто не був охрещений. Одним з яскравих прикладів може тут служити Крим. Як згадує одна з православних очевидців тих подій: «Феодосія зустрічала німців хлібом-сіллю, за що люто потім поплатилася. Тимчасове звільнення міста представляло суцільний кошмар: розстріли, масові зґвалтування, отруєння колодязів... А німецькі окупанти все ж проявляли людяність, коли діяли не за наказами, а по «руху людського серця». Було все: страшні розстріли невинних й, передовсім, євреїв, що залишилися в місті, безнадійне становище російських військовополонених; і разом з тим німці підтримували якийсь порядок, відкрили церкви.» (106)
Саме в Криму «релігійне пробудження» відчувалося особливо сильно. Відповідно до одного з донесень СД, лише за грудень 1942 р. Криму було хрещені 200 тис. чоловік. (107) ​​Люди «знову тяглися до храмів, після двох десятиліть торжества богоборців».
Підводячи підсумок аналізу релігійної ситуації в Україні, не можна не відзначити її специфічності. У Прибалтиці Православна Церква зберегла єдність (не без німецької підтримки) і не дозволила місцевим націоналістам вчинити церковний розкол. У Білорусії ініціаторами розколу виступили вже самі німці, всіляко підтримували білоруських націоналістів і підштовхували їх (абсолютно марно) до створення «своєї» білоруської Церкви. Лише тільки в Україні Церква не змогла уникнути розколу, бо його двигуном тут стали групи українських націоналістів, досить потужні і добре організовані...
І, все-таки, незважаючи на відмінності в діях фашистської окупаційної адміністрації цих реґіонів, церковна політика німецьких властей тут, так чи інакше, координувалася і визначалася з Берліна.
Однак не скрізь було так. На великій окупованій території Російської Федерації часто єдиними представниками німецької влади були військові. На відміну від Прибалтики, Білорусії і України, де влада повністю належала «надлюдині» з СС і партапаратчикам НСДАП, в російських областях, які перебували під управлінням Вермахту, як правило, панувала зовсім інша атмосфера.

6 частина

«Духовне відродження» на Півдні Росії

Значна частина населення Дону, Кубані і Ставропілля не схильна була розглядати німецький режим як окупаційний.
1-у танкову армію генерал-лейтенанта фон Клейста, що прорвалася восени 1941 р. на Дон, населення зустрічало квітами. Те, що де-небудь в Білорусії ще могло іноді сприйматися як кривляння перед фашистськими окупантами, тут представляло не що інше, як «демонстрацію щирих почуттів вдячності».
Саме в цьому контексті і слід розглядати, наприклад, промову єп. Таганрозького Йосипа (Чернова) від 17.10.1942 р., присвячену річниці визволення міста від більшовиків. У ній, зокрема, було сказано наступне: «...кати російського народу назавжди втекли з Таганрога, в місто вступили лицарі німецької армії... під їх захистом ми, християни, підняли повержений хрест, стали відновлювати зруйновані храми. Відродилося наше колишнє почуття віри, підбадьорилися пастирі Церкви і знову понесли людям живу проповідь про Христа. Все це стало можливим тільки під захистом німецької армії.» (111) Тоді ж, 17 жовтня, єпископ Йосип відслужив літургію в Нікольському соборі Таганрога, виголосив коротке слово присутнім, присвячене події, а потім поклав вінок на могили німецьких вояків.
Сучасному російському досліднику, знайомому з матеріалами Нюрнберзького процесу, дуже важко зрозуміти германофільські заяви і поведінку православного духовенства і мирян тієї епохи. Ще складніше уникнути поверхневих суджень і узагальнень при характеристиці умонастроїв російських громадян, що опинилися під німецькою окупацією.

Подібні настрої не були секретом і для 60-річного генерал-лейтенанта фон Клейста, з яким особливості прифронтового життя (без ґауляйтеров і берлінських чиновників) дозволили видати наказ по своїй 1-ї танкової армії з нагадуванням солдатам про те, що вони знаходяться не стільки на окупованій території, а на землі союзника. (113) 
Наказ цей вилився не тільки в «ґуманне поводження» солдат Вермахту з цивільним населенням, а й в активне сприяння відновленню та відкриттю там православних храмів.
У Ростові-на-Дону, де до війни діяла лише одна церква, при німцях відкрили 7 храмів. Щодня в храмах служилось по дві літургії. У Новочеркаську були відкриті всі храми, які тільки можна було відкрити. (114) В одній тільки Ростовській області було відкрито 243 храми. Єпископу Таганрозькому Йосипу вдалося навіть повернути собі колишній архієрейський будинок. (115) З боку німців ніякого втручання в церковні справи не спостерігалося. Мало того, восени 1942 р. всерйоз розроблялися плани проведення Помісного Собору Російської Православної Церкви в Ростові-на-Дону або Ставрополі - з метою обрання Патріархом митр. Берлінського Серафима (Ладі). (116)
Відмінною особливістю церковного «відродження» на Півдні Росії було і те, що православному духовенству доводилося займатися не тільки богослужіннями, требами і катехізаторськими бесідами, а й духовною опікою солдат численних російських військових підрозділів, що перебували на службі у фашистів. Від Дону до Терека "подяку німецькій армії виражалася населенням не тільки в словах, але і на ділі". Число одних тільки фашистських козацьких частин досягло 20 полків. (117) Варто також відзначити, що козачі полки мали у Вермахті «особливо добру репутацію». Впадав також в очі і їх релігійний настрой: обов'язкове для всіх ранкове і вечірнє правило, молебні перед боєм. (118)
Само собою зрозуміло, що подібне «відродження кращих традицій російського воїнства» лягало на плечі місцевого духовенства. До «честі» цих православних священнослужителів слід сказати, що вони не тільки самовіддано виконували свій пастирський обов'язок і несли разом зі зрадниками батьківщини всі «тягарі військового життя», а й розділили їх трагічну долю в кінці війни...
У своїх спогадах «Падіння Ростова» Н. Турів описав німецького генерала, який був присутній в храмі на літургії і уражений глибиною віри народу, що там молився. Генерал був засмучений, і очі його були вологі. (119)

7 частина

Положення Церкви в окупованих областях Центральної Росії
«...Саме Небо заступилося за наші зневажені права...»
єп. Смоленський і Брянський Стефан (Севбо)

«Релігійне піднесення», породжене німецькою окупацією, не меншою мірою охопило і населення середньої смуги Росії. Тільки-но совіти залишали будь-який населений пункт, як відразу ж «духовне життя в ньому починало повертатися в природне русло.»...
Відразу після заняття Смоленська німецькою армією в чудом уцілілому кафедральному соборі почалися богослужіння. З 160 тис. населення міста зуміли уникнути евакуації лише 25 тис. чоловік. І хоча собор зберігав ще на собі напис «антирелігійний музей», церковні служби в ньому відразу ж стали збирати безліч городян. У місті, де до приходу німців діяла лише одна церква, через рік їх було вже п'ять. За час німецько-фашистської окупації поголовно було охрещено все дитяче населення міста. Потім почалися виїзди в села. За одне хрещення хрестили від 150 до 200 чоловік. Брак священнослужителів спонукав єп. Смоленського і Брянського Стефана (Севбу) організувати в Смоленську пастирські курси, що випустили за перші 7 місяців свого існування 40 священиків. (120)
З приходом німців пов'язана і ще одна «знаменна подія» - повернення ікони Божої Матері Смоленської. Знаменита святиня була знайдена німецьким солдатом на даху собору якраз під 10 серпня (день, коли ця ікона вшановується). (121) Ця чудотворна ікона вважалася втраченою. Передбачалося, що її знищили більшовики ще в 1918 році. І ось, вперше за 23 роки, перед цією святинею була відслужена служба. Данський журналіст Янсен так описує це богослужіння: «Священик не пам'ятав такої безлічі народу, що зібрвся на цю службу. З кварталів біля собору, із близьких і далеких околиць зібралися люди похилого віку, жінки і діти. Тихенько піднімалися вони високими сходами собору до стародавнього Божого храму, нині знову їм поверненого. Під час богослужіння були вони спочатку тихі, як ніби не розуміли того, що перед ними відбувається, але потім сльози стали стікати по їх переляканим обличчям, і, нарешті, плакали всі ці нещасні, зголоднілі люди. Священик з довгою білою бородою і розбитими руками, Сергій Іванович Лукський, піднімає хрест до образу Божої Матері, який німецький солдат знайшов під дахом собору, і, просячи благословення у Пресвятої Богородиці, він благословляв всіх віруючих перед тим, як вони розійшлися до своїх бідних жител». (122)
Хоча формально Смоленська область перебувала під управлінням рейхскомісаріату «Остланд», на ділі ж окупаційну адміністрацію представляли військові. Церквам ця обставина дозволяла не тільки уникнути зайвої опіки з боку нацистської влади, а й відкривала такі можливості, яких на території рейхскомісаріату у неї б не було. Зокрема, з дозволу Вермахту були організовані радіопередачі на релігійні теми. Це завдання взяла на себе група смоленської інтеліґенції, яка об'єдналася навколо кафедрального собору. Цей же гурток займався найрізноманітнішою «просвітою». Так, наприклад, ними було видано молитвослов тиражем в 15 тис. примірників, організовані дві пересувні бібліотеки духовної літератури, а також духовні концерти на радіо і міських майданчиках. Успіхи цього гуртка були настільки вражаючими, що 25.3.1943 р. він був перетворений в Смоленський єпархіальний комітет «з моральної освіти» під головуванням преосвященного Стефана, єпископа Смоленського і Брянського.(123)
Подібна різнобічна діяльність Церкви не могла не відбитися і на її сприйнятті населенням області. Все частіше і частіше храми ставали не тільки центром «духовного життя», а й центром служіння окупаційному режиму. «Реалії нового життя змушували замислюватися про майбутній державний устрій, про розтрощення більшовизму і відродження нової Росії». Саме з цією метою вищезгаданий гурток смоленської інтеліґенції звернувся з посланням до Гітлера, виявляючи готовність закликати російське населення на боротьбу проти Сталіна і виставити Російську Визвольну Армію в 1 млн. солдатів. Умовою з російської сторони було визнання кордонів 1939 року, рівноправне становище російського народу і утворення незалежного російського національного уряду на демократичних засадах. (124) Текст цієї смоленської відозви був переданий в Берлін через фельдмаршала фон Бока.

Необхідність створення такого уряду і російської військової сили розуміли не тільки в російських церковних колах, а й у середовищі німецьких військових. У відповідному меморандумі Гітлеру командувач сухопутними силами генерал-фельдмаршал фон Браухіч написав: «Вважаю вирішальною умовою для результату війни». (126) Цю позицію підтримав і командувач групою армій «Центр» генерал-фельдмаршал фон Бок, який висловив Гітлеру своє обурення з приводу каральних дій СС на російської території. У грудні 1941 р. і фон Бок, і фон Браухіч були зміщені Гітлером зі своїх посад «за станом здоров'я». Політичні задуми фюрера серйозно відрізнялися від етичних міркувань німецьких військових...
І, тим не менше, життя тривало. Відбувалося не тільки відновлення зруйнованих храмів, а й відбудова церковної організації. 12-13 травня 1943 р. в Смоленську відбувся з'їзд духовенства Смоленсько-Брянської єпархії. Судячи з порядком денним, цей захід був дуже важливою подією. Учасники обговорили в доповідях і дебатах цілий ряд питань:
1. Про організацію пастирських курсів.
2. Про введення викладання Закону Божого в школі.
3. Про виховання юнацтва.
4. Інформація про організацію благочинницьких округів.
З'їзд обрав членів єпархіального управління, затвердив кошторис на утримання управління. (127)
Характерно, що, коли фашисти зайнялися переписом населення окупованого Смоленська, з'ясувалося, що з 25.429 тогочасних жителів міста 24.100 назвали себе православними, 1128 - віруючими інших конфесій і лише 201 (менше 1%) - атеістами. (128) Настільки несподівані цифри послужили для німців підставою, щоб передати православним ще один храм, який функціонував до цього в якості костелу. Правда, не можна сприймати ці дані за такі, що повністю відповідали тодішній реальній ситуації. Адже, передовсім, серед тих, що пішли на схід разом з радянськими військами жителів міста, дійсно був досить високий відсоток атеїстів. Крім того, частина населення могла думати, що німці будуть асоціювати атеїстів з більшовиками, і тому вважали за краще приховувати свої справжні погляди. Всього в Смоленській області було відкрито при фашистах 60 храмів, в Брянській і Бєлгородській - не менше 300, Курській - 332, Орловській - 108, Воронезькій - 116. (129)
У Курську в березні 1942 р. був відтворений Свято-Троїцький жіночий монастир зі 155 насельницями. За недовгу окупацію Орла фашистами було відкрито в ньому чотири храми. Як писав англійський журналіст А. Верт: «Церкви в Орлі процвітали, вони перетворилися в активні центри російської національної самосвідомості...». (130)
Слід зазначити, що прорадянські настрої в церковному середовищі були рідкісним винятком, як, наприклад, факт співпраці з радянськими спецслужбами священика села Вовки Смоленської області о. Аркадія. При ньому ж служив, в якості диякона, «Пилип Іванович» (комуніст-підпільник). (131) Втім, більшовицькі агенти в рясах зустрічалися все-таки рідко - переважна більшість співпрацювали з окупантами.
Особливо це відчувалося в Брянську, де при німцях було відкрито 12 храмів. Інтенсивне відновлення церков охопило і всю Брянську область. «Появлялося» заховане при більшовиках богослужбове начиння, ікони, облачення. «З'являлися» і люди, здатні співати і читати в церкві.
У Локотському районі Брянської області виникла навіть ціла «республіка». Генерал-полковник Шмідт - командувач 2-ї танкової армії визнав її автономним районом під «російським самоврядуванням». В районі панував порядок, відроджувалося матеріальне благополуччя. Була у Локотській «республіці» навіть власна профашистська армія РВНА - Російська Визвольна Народна Армія (20 тис. чоловік). Згодом «республіка» збільшувалася, і в неї увійшли 8 районів з 581 тис. жителей. (133) Як це не дивно, але Локотська «республіка» так і не опинилася під пильним поглядом нацистських чиновників з Берліна.

8 частина

Церковне життя в окупованих німцями північно-західних областях Росії
«Не забувайте, що ви прибули в країну, де протягом більше 20 років релігія найбезжаліснішим чином заборонялася і переслідувалася,
де народ був наляканий, принижений, пригнічений і знеособлений...»
(З напуття митр. Сергія (Воскресенського) членам псковської Місії).

«Відродження церковного життя» на північному заході Росії, в силу різних причин, виявилося тісно пов'язаним зі знаменитою Псковською Місією.
Діяльність Місії стала можливою, по-перше, завдяки особистості митр. Сергія (Воскресенського), який користувався довірою у окупаційної нацистської адміністрації. А, по-друге, завдяки політичним старанням фашистських чиновників з міністерства Розенберґа, які вважали, що окупаційній адміністрації не слід перешкоджати поширенню впливу прибалтійського екзархату на російські райони, зайняті групою армій «Північ».
Той факт, що митр. Сергій зробив енергійні кроки для духовного окормлення православної пастви сусідніх з Прибалтикою областей, представляється «з канонічної точки зору, абсолютно законним», бо митр. Ленінградський Алексій (Симанський) знаходився в блокованому Ленінграді, і, в силу цього, лише формально був керуючим єпархією. Як писав сам митр. Сергій: «Ми вважали завданням своїм на час прийняти цю територію під своє архіпастирське заступництво, щоб негайно приступити на ній до відновлення церковного життя, і для цієї мети направили туди місіонерів з Екзархату,» (135)
Мовою нацистських чиновників, ця Місія називалася «Die Orthodoxe Mission in den befreiten Gebieten Russlands» (Православна Місія в звільнених землях Росії). Відразу ж після отримання дозволу від німецької влади Місія виїхала з Риги в Псков. Перші місіонери (15 осіб) прибули туди 18.8.1941 р. Територія, на якій Місії належало розгорнути свою діяльність, включала в себе частину Ленінградської, частину Калінінської, Великолуцьку, Новгородську та Псковську області і мала населення близько 2 млн. чоловік. Незважаючи на таку велику площу, стан церковного життя в цих областях був однаковим і виражався в її повній відсутності... На всій території, охопленій діяльністю Місії (території, що дорівнює за розміром Ірландії), був лише один діючий храм з двома священнослужителями.
Окупаційна нацистська влада визнавала за митр. Сергієм право керувати діяльністю Місії, а саму Місію вважали частиною РПЦ, а не якою-небудь автономною структурою.
«Саме любов і співчуття» змусило місіонерів покинути тиху, благополучну Ригу і відправитися в прифронтові області Росії, незважаючи на реальну загрозу стати жертвою всюдисущих «народних месників». Про це о. Олексій згадує так: «Кращий час мого пастирства - час, проведений в Псковській Місії, хоча зовні воно протікало в найсуворішій обстановці. Кругом партизани. Зустріч з ними - кінець. Їм не втовкмачиш, що ми проповідуємо Христа розп'ятого. Ми на цьому боці - значить, вороги...» (137)

«До серпня 1942 р. (тобто, через рік) в Місії налічувалося вже 77 пастирів, які обслуговували 200 приходів. (138) Проте і місіонерам доводилося, як і раніше, служити на ниві Христовій з повною віддачею». Одних тільки хрещень доводилося здійснювати за одну службу від 25 до 100. Священик Іоанн Легкий в серпні-листопаді хрестив 3500 дітей.
Тому цілком можна довіряти донесенню СД від 21.9.1942 р., що повідомляє: «Успіх місіонерської роботи забезпечений». (140)
До храмів ходили не тільки жінки і діти. Істотну частину прихожан становили чоловіки, колишні військовополонені, а тепер - власовці. Та й німці явно вважали, що Місія повинна духовно піклуватися про своїх звільнених співвітчизників. Як згадує о. Георгій Тайлі: «Окупанти ставилися до нас ввічливо, але вимогливо.»
Однак, якщо для звільненого з полону власовца питання про особисте духовного життя залежало від його бажання прийти в храм, то у тих, хто до сих пір перебував у полоні, такої можливості не було. Розуміючи це, місіонери звернулися до військової нацистської влади, щоб та дозволила священнослужителям приходити в табори і здійснювати богослужіння. Прохання було задоволене. Священики змогли не тільки здійснювати богослужіння в таборах, а й приходити в лазарети для військовополонених, щоб сповідувати й причащати поранених і вербувати до власовського війська нових зрадників батьківщини.
Священикові Алексію Іонову вдалося навіть організувати Великодню службу для військовополонених в одному з міських храмів, оточеному з цього приводу німецькими солдатами. На службі були тільки військовополонені, парафіянам же вхід був заборонений. Понад 300 полонених червоноармійців, що нібито виявили бажання помолитися, наповнили храм. Про це богослужіння о. Алексій Іонов згадує так: «З яким хвилюванням я його чинив... Я промовив слово, в якому переконував їх не падати духом, я вітав всіх звичайним «Христос Воскрес!» І всі, як один, відповідали: «Воістину Воскрес!» Це були бійці Червоної армії, що потрапили в полон в 1941-1942 роках.» (143)

Для «релігійного відродження» на зайнятих німцями російських територіях був важливим прояв будь-яких знаменних духовних подій. Найбільш значущою для Церкви на Псковщині була передача духовенству Тихвінської ікони Божої Матері...
Згідно зі спогадами про. Георгія Тайлова: «Коли німці увірвалися у Тихвін, то там в монастирі, як музейний експонат, зберігалася чудотворна ікона Тихвінської Божої Матері. Як мені розповідали, під час бою храм загорівся, але один фашистський солдат, який помітив велику старовинну ікону, схопив її і виніс з вогню. Рятуючи ікону, він був поранений і відправлений в Даугавпілс. Німці відправили ікону до Льгова і передали її о. Н. Колібернському, який в той час очолював Місію. Чудотворна ікона зберігалася у нього в окремій кімнаті та 1 січня 1942 р. була перенесена в кафедральний собор.» (145) Згодом, коли більшовики вже щосили напирали на Псков, німці встигли евакуювати ікону в Ригу, де і передали її на зберігання архієпископу Ризькому Іоанну (Гарклавсу). (146)
Крім слова усного, Місія поширювала і слово друковане. Із серпня 1942 р. у Пскові видавався журнал «Православний християнин», що виходив щомісяця накладом 2-3 тис. примірників. Нацистська влада дала і доступ на радіо, щоб церковне слово звучало і в ефірі. Радіопроповідями займався, як правило, о. Георгій Бенигсен. Згадуючи про той час, о. Георгій писав: «Ми йшли в народ, несли йому слово Христової любові і правди, слово розради і надії... Дитячий сад, школа, вуз, піонерська та комсомольська організації - ось ті страшні кола пекла, які проходила недосвідчена, м'яка душа в радянському «раю». Слава Богу, слов'янська душа постояла за себе. Вона залишилася християнською.» (147)
Вдалося домогтися у військової нацистської влади і наказу про обов'язкове вивчення Закону Божого в середніх школах (на тій підставі, що він є обов'язковим предметом у всіх школах Рейху). Серед викладачів комуністичної закалки цей наказ викликав повну розгубленість. Та й самі місіонери були не зовсім готові забезпечити всі школи грамотними викладачами.
Одне з відозв Місії:
«Російські патріоти зобов'язані всебічно сприяти знищенню і плодів, і коріння комунізму. Ми віримо, що знайдеться чимало російських душ, готових до участі в знищенні комунізму і його захисників.» (148) Міркуваннями шанобливого ставлення до влади керувався і митр. Сергій (Воскресенський) в своєму наказі від 8.7.1943 р., де вказувалося: «В день Св. Трійці німецьке командування оголосило торжество передачі землі в повну власність селянства, а тому пропонується управлінню Місії: 1) Дати циркулярне розпорядження всьому підвідомчому духовенству... спеціально в проповідях відзначити важливість цього заходу. 2) У Духів день в Соборі, після Літургії, зробити урочистий молебень за участю всього духовенства м. Пскова.» (149)
Десять співробітників Місії були членами білоемігрантської націоналістичної організації НТС (Національно-Трудовий Союз). У листопаді 1942 р. в місті пройшов перший пастирський з'їзд. Духовенство 11 регіонів Псковської і Новгородської областей зібралося, щоб обговорити наболілі питання: «Про завдання духовенства в справі відродження церковно-парафіяльного життя і принципах виховання народних мас», «Про церковно-парафіяльну практику» і ряд інших тем.
У відозві, прийнятій на з'їзді, відзначалося: «Тільки німецька армія, звільнивши російський народ, дала можливість абсолютно вільно будувати своє духовне і церковно-парафіяльне життя. Тільки німецькі визволителі з перших днів війни дали російському народові повну свободу, надавши нам матеріальну допомогу у відновленні пограбованих і зруйнованих храмів Божих... Духовенство та народ православний висловлюють глибоку вдячність німецького народу і його армії, які визволили нас від поневолення духовенства.» (153) Вельми примітно, що пастирі висловили щиру подяку Вермахту.
Псковська Місія стала єдиним прикладом блискуче організованого місіонерського служіння на окупованих німцями територіях СРСР. Переоцінити «християнський подвиг» місіонерів так само неможливо, як і висловити його в конкретному числі «врятованих» людських душ. Відомо лише, що до кінця німецької окупації на північному заході Росії було відкрито близько 470 храмів. Правда, близько 40 з них було відкрито в Карелії, на території, зайнятій фінськоюї армією, - теренах, на які псковська Місія свою діяльність не поширювала. Варто зазначити, що, оскільки ці відкриті храми на окупованій радянській території окормлювало фінське православне духовенство, то богослужіння в Карелії йшли переважно фінською мовою і відбувалися за новим стилем. Ця обставина призвела навіть до розколу серед братії Валаамського монастиря (на «новостильників» і «старостильників»). (155) До 1946 р. 85% відкритих фінами храмів були знову закриті. (156)
Коли до Пскова рвалися радянські танки, значна частина співробітників Місії була німцями «евакуйована». Всі місіонери, що звідси не пішли з відступаючою німецькою армією, за зраду батьківщини розстріляв НКВД або вони отримали тривалі терміни таборів...

9 частина

Церква під бомбами: російське розсіяння і кінець війни
«У храмах Німеччини ми молилися за цю країну і її народ».
архієп. Сан-Франциський Іоанн (Шаховськой)

Для митр. Берлінського і Німецького Серафима (Ладі) великих зусиль коштувало домогтися у нацистської влади дозволу, щоб православному духовенству дозволили відвідувати табори радянських військовополонених. Дозвіл, в кінцевому підсумку, було дано лише для 15 священиків, та й то - з правом відвідування тільки таборів, що знаходяться на території Рейха. (158)
Одним з активних учасників допомоги «остарбайтерам» і військовополоненим був о. Іоанн Шаховськой, настоятель храму Св. Володимира в Берліні (згодом - архієп. Сан-Франциський).» (161)
Перебувала в словацькому Ладомирові обитель преп. Іова Почаївського, що друкувала Євангелія (100 тис. прим.), молитовники (60 тис.) та інші видання для поширення в Росії (в тому числі і через солдат-словаків). (162) З Берліна відправлялися на парафії в Росію вино, свічки. Виготовлялися натільні хрестики, хоча метал був військовим сировиною. У 1941-му в емігрантських колах ще не знали й не підозрювали, що через якихось три-чотири роки Росія сама прийде до них...

У світовій історії неможливо підібрати аналог подібної реакції на перспективу звільнення від іноземців. Коли англійці звільняли Норвегію, норвежці з німцями не йшли. Не йшли з німцями і французи, коли Францію звільняли американці. Не бігли з окупантами і голландці, данці, бельгійці... Коли ж Червона армія перейшла в стратегічний контрнаступ по всьому Східному фронту, від неї кинулися тікати мільйони зрадників батьківщини. Скільки їх в цьому потоці було - залишається і донині невідомим. Відомо лише, що 7 млн. «біженців» - гітлерівських прихвостнів і обдурених ґеббельсівською пропагандою зуміли дістатися до території Рейха. (164)
Про це в тому потоці «біженців» один з очевидців тих подій згадував: «Каравани йдуть в темну даль, в невідомість, йдуть не куди-небудь, а «звідти», йдуть від більшовиків. Скільки їх? До чого вони прагнуть? Ніхто, в тому числі і вони самі, не змогли б відповісти на ці питання. Навскидку вважалося, що їх, що вийшли за межі батьківщини, було від десяти до дванадцяти мільйонів чоловік." (165)
Вся ця людська маса, яка виявилася на чужині, потребувала «духовного окормлення». Саме тому, як пише Іоанн (Шаховськой), «...російські емігрантські поділи і різнодумства відійшли на другий план, коли Росія хлинула на наші берлінські вулиці... Росія - до якої ми двадцять років так прагнули, зустрічі з якою так чекали - сама прийшла до нас... Скільки юнаків і дівчат, дорослих, немовлят було нами в ті дні в Німеччині висповідано, причащено, хрещено, долучено до Церкви. Яку глибоку віру і благодатну відкритість вірі ми знайшли серед цієї молоді, яка народилася після «Жовтня»!..» (166)
Незважаючи на наплив духовенства з Росії, від священиків була потрібна максимальна фізична віддача, щоб причащати, сповідувати всіх бажаючих. За спогаду владики Іоанна, «...іноді до двох-трьох десятків священиків з різних кутів храму починали сповідувати говіючих... Причащались з двох-трьох-чотирьох-п'яти чаш, по півтори, по дві години. Дуже часто в цей час якраз відбувалися повітряні тривоги, і люди підходили до св. Причастя під страхітливий смертоносний гуркіт... Після літургії починалися треби: хрещення, по 30, по 40, іноді навіть по 70, по 80, весілля, по 20, по 25. Потім незліченні «заочні відспівування»... Після кожного повітряного нальоту авіації союзників... священики вичитували довгі списки новопреставлених рабів Божих...» (167)
Той же о. Іоанн, домігшись від німецької влади дозволу на відвідування офіцерського табору військовополонених під Бад-Кіссінґеном, був приємно здивований, коли хор радянських офіцерів зміг без нот заспівати літургію, а близько половини полонених виявили бажання сповідатися і прічаститися. (168)
Чимало зробив для росіян, що втекли з фашистами, і «остовців» настоятель берлінського кафедрального собору о. Адріан Римаренко. Нескінченні авіанальоти робили життя в Берліні для багатьох просто нестерпним. Багато позбулися даху над головою, та й табори для «остовців» були найчастіше розбомблені. У православних храмах було заведено, що, якщо авіаналіт починався до початкуу - всі спускалися в бомбосховище, якщо ж служба вже почалася, то бажаючим (з числа прихожан) благословлялося піти в бомбосховище. Як пише дослідник: «Чудо полягало в тому, що російські православні церкви Берліна вціліли і залишилися живі ті прочани, які не захотіли покинути храм під час нальоту і піти в бомбосховище.» (169)
Як згадує Іван (Шаховськой): «У Німеччині ми бачили не тільки її гріхи, але і те людяне, що було в її християнстві... Згадую щиро-релігійного, що розчарувався в протестантизмі, вже в кінці 30-х років есесівця... який незабаром перейшов в Православ'я. Його особливо відштовхнуло від нацизму, коли він дізнався, що фюрер сліпо вірить гороскопам і має при собі придворного укладача гороскопів...» (170)
Антилюдяність гітлерівського режиму спонукала деяких чад Роійсської Православної Церкви, що мали ще залишки совісті, вступити на шлях відвертої боротьби з ним. Найбільш відомим прикладом тут може служити член мюнхенського приходу РПЦ унтер-офіцер Вермахту Олександр Шморель. Не в силах примирити свою християнську совість з людиноненависницьким нацистським режимом, він вступив в підпільну групу «Біла Троянда», де займався розповсюдженням листівок, що протиставляють християнські цінності нацистському ідоло-язичницькому варварству. А. Шморель був заарештований гестапо 24.2.1943 р.
Крім «піклування про «остовців», військовополонених і біженців, Церква не могла залишити без опіки і зароджуваний Російський Визвольний Рух. Генерал А. Власов відразу ж знайшов розуміння у глави РПЦ митр. Анастасія (Грибановського)... (173) Найголовнішою перешкодою для створення РОА були, як уже зазначалося, страхи Гітлера, що вона вийде з-під контролю Берліна. Гітлер погодився на створення РОА вже тоді, коли війна палала в самій Європі і не було місця в Росії, на яке РОА могла б спертися. Знаменитий Комітет Визволення Народів Росії (КВНР) був зібраний в Празі тільки 14.11.1944 р. (174) Створення КВНР було підтримано закордонним духовенством. У промові митр. Анастасія це було виражено особливо яскраво: «Цей рух справді заслуговує назви Визвольного, бо він прагне не тільки звільнити людство від найстрашнішого ярма, але людську душу від найлютішого гніту... Дорогі брати і сестри, об'єднаємося ж всі навколо цього нашого Національного Визвольного Руху, будемо кожен змагатися на своєму шляху і сприяти загальній великій справі визволення нашої Батьківщини, поки не впаде це страшне зло більшовизму, поки не повстане зі свого одра наша змучена Росія і поки в ній не засяє нова благословенна зоря життя, сповненого свободи...» (175) Надії ці, а точніше - досить наївні тодішні ілюзії, що антигітлерівська коаліція таких - дуже несумісних між собою союзників, як західні демократії і безбожний сталінський більшовизм, невдовзі має розвалитися, після чого - майже напевно - поміж ними вибухне збройний конфлікт, розсипалися під гуркотом бомб і вогнем пожарищ квітня - початку травня 1945 року...
Для мільйонів російських зрадників Друга світова війна закінчилася репатріацією в СРСР, трибуналами, розстрілами, переводом з нацистських таборів в радянські і т. п. Багато представників православного духовенства розділили разом з паствою цю долю. Спроби емігрантської громадськості умовити священнослужителів бігти на Захід далеко не завжди закінчувалися успішно. (177) Ті ж, хто в силу різних причин, зумів уникнути репатріації в СРСР, склали знамениту «другу хвилю» російської еміграції.

Церковний погляд на Другу Світову Війну 1939-1945 рр.

Якби Патріарх Сергій (Страгородський) дожив до закінчення Другої світової війни - він зміг би побачити, що ця війна стала для Російської Церкви дійсно «очисною бурею». І справа тут не у відновленому патріаршестві (воно було відновлено ще при ньому), і не у відмові більшовиків від старих методів боротьби з Церквою (на зміну старих методів прийшли нові), і навіть не в без малого 10 тис. храмах, які були відкриті під німецькою окупацією.
Друга світова війна стала причиною «справжнього релігійного відродження» на окупованих німцями територіях. І справа тут не в німцях, а в тому, що - після втечі більшовиків - мільйони людей змогли знову приєднатися до Церкви Христової. Незважаючи на майже 25-річне панування запекло-войовничого атеїзму, «Росія преобразилася». Вивчення цього процесу спонукає до серйозних роздумів щодо місця цієї війни в російській історії, та й, взагалі, в історії людства. Духовний характер цієї війни полягав у тому, що шляхом неймовірно тяжких і суворих страждань, поневірянь, скорбот і, в кінцевому підсумку, - воцерковлення вдалося повернути російський народ чи, принаймні, досить значну його частину до віри і способу життя, що формувався під впливом цієї віри. І цей духовний характер Другої світової війни позначився не лише на Росії. Величезна кількість православних воцерковлених людей - східних робітників, біженців, військовополонених та учасників Російського Визвольної Руху - утворило «другу хвилю» російської еміграції, яка розселилася в країнах Західної Європи, Південної Америки, США, Канаді, Австралії. Відбулося не тільки «омолодження» російського зарубіжжя, але і змінилося його духовне обличчя: виникли нові православні парафії та монастирі, з'явилися нові церковні видавництва. Події Другої світової війни виявили нових обдарованих пастирів, мирян-подвижників, які подолали надзвичайні страждання і злидні воєнного часу і принесли Світло Христового Навчання в країни російського розсіяння.
Для Російської Церкви в самій Росії ця війна стала свого роду «духовної перепочинком», «цілющим вітром», що дав Церкві можливість вистояти в наступні повоєнні десятиліття. Дослідникам ще належить зайнятися цим періодом російського церковного відродження, бо, всупереч волі і розрахунками «вождів», він відбувся як історичний факт. Нам ще належить дізнатися імена тих незліченних сповідників, які не побоялися перспективи «розплати» і віддали всі свої сили відродженню віри на російській землі; як і імена тих, хто, за наказами свого фюрера, цьому відродженню - так чи інакше - сприяв.
Цілком можливо, що ще не скоро вийде повноцінна наукова праця, присвячена церковному відродженню на окупованих Німеччиною територіях. І перешкоди, які можуть тут виникнути, аж ніяк не релігійного плану. Церковне відродження під німецькою окупацією тісно пов'язане з Російським Визвольним Рухом генерала Власова, з яким дуже важко примиритися тим людям, які (нехай і з безліччю застережень) все ще сприймають радянське і радянських як «своє». Політична заанґажованість ніколи не сприяла об'єктивним історичним оцінками. І все-таки хотілося б сподіватися, що коли-небудь хоча б віруючі люди зуміють побачити в Другій світовій війні не тільки політичний, але і певний духовний сенс...

Бібліографія

1. Александров К. Таємна зброя Вермахту // Посів. - 2001. - № 6. - С. 4 - 7.
2. Олександр Шморель, розіп'ята совість німецького народу // Православна Русь. - 2002. - № 2. - С. 12 - 13.
3. Андрєєв І. Короткий огляд історії Руської Церкви від революції до наших дней.- Джорданвіллі: тип. Іова Почаївського, 1951. - 182 с.
4. Бенигсен Г. прот. Христос Переможець // Журнал Московської Патріархії. - 2001. - № 9. - С. 62 - 66.
5. Власов А. Останній міф // Посів. - 2001. - № 5. - С. 5 - 8.
6. Всесвітня історія: Друга світова війна. Підсумки Другої світової війни. - М .: АСТ, Мн .: Харвест, 2001. - 512 с.
7. Голос Америки, 15.12.2001, релігійна сторінка.
8. Григорій (Граббе), єп. Російська Церква перед обличчям панівного зла.- Джорданвіллі: Свято - Троїцький монастир, 1991. - 175 с.
9. Дробязко С. Козацькі частини в складі Вермахту // Матеріали з історії Російського Визвольної Руху (1941 - 1945 рр.): Вип. 1 / За заг. ред. А.В. Окорокова. - М .: Грааль, 1997. - С.182 - 232.
10. Дудників В. Спогади старого козака про пережите і роздуми про сьогодення // Матеріали з історії Російського Визвольної Руху (1941 - 1945 рр.): Вип. 1 / За заг. ред. А.В. Окорокова.- М .: Грааль, 1997. - С. 328 - 354.
11. Єлецька Т. Спогади дочки // Матеріали з історії Російського Визвольної Руху (1941 - 1945 рр.): Вип. 1 / За заг. ред. А.В. Окорокова.- М .: Грааль, 1997. - с.290 - 308.
12. Іван (Шаховськой), архиєп. Вибране / Упоряд., Авт. вступ. статті Ю. Линник. - Петрозаводськ: Святий острів, 1992. - 575 с.
13. Ільїн І. Батьківщина і ми. Статті. Упоряд., Вступ. ст. і коммент. Ю.Т. Лисиці. - Смоленськ: Палиця, 1995. - 512 с.
14. Казанцев А. Третя сила: Росія між нацизмом і комунізмом. - М .: Посів, 1994. - 344 с.
15. Кірсанов Н., Дробязко С. Велика Вітчизняна війна 1941 - 1945 рр .: Національні та добровольчі формування по різні боки фронту // Вітчизняна історія. - 2001. - № 6. - С. 60 - 75.
16. Комуністичний режим і народний опір в Росії 1917 - 1991. М .: Посів, 1997. - 80 с.
17. Корнілов А. Перетворення Росії. Монографія. Н.Новгород: ІФ ННГУ, 2000. - 192 с.
18. Михайлов К. Несостоявшаяся реабілітація // Посів. - 2001. - № 6. - С. 11 - 14.
19. Назаров М. Таємниця Росії. Історіософія ХХ століття. - М .: Російська ідея, 1999. - 736 с.
20. Назаров М. Еміграція і війна // Грані. - 1991. - № 161. - С. 211 - 243.
21. Нові мученики Російські / Упоряд. протопресвітер М. Польскій.-Репринт. изд. - М .: Світлячок, 1994. - Ч.1. - 304 с.
22. Окороков А. Козаки і Російське Визвольний Рух // Матеріали з історії Російського Визвольної Руху (1941 - 1945 рр.): Вип. 1 / За заг. ред. А.В. Окорокова. - М .: Грааль, 1997. - С. 232 - 259.
23. Окороков А. Комітет Визволення Народів Росії // Матеріали з історії Російського Визвольної Руху (1941 - 1945 рр.): Вип. 1 / За заг. ред. А.В. Окорокова.- М .: Грааль, 1997. - С. 106 - 181.
24. Полчанінов Р. Спогади о. Георгія Тайлова про його роботі в Псковській православної місії 1941-1944 рр. // Православне життя. - 2001. - № 1. - С. 5 - 19.
25. Полчанінов Р. НТС у Пскові 1941-1943 // Посів. - 2001. - № 6. - С. 41 - 45.
26. Полчанінов Р. Псковське співдружність молоді при православної місії // Православне життя. - 2001. - № 1. - С. 20 - 30.
27. Попов В. прот. Пам'яті батька Костянтина Шаховського // Журнал Московської Патріархії. - 2001. - № 9. - С. 66 - 70.
28. Поспеловский Д. Історія Російської Православної Церкви в ХХ столітті. - М .: Республіка, 1995. - 511 с.
29. Пушкарьов С. Спогади історика 1905 - 1945. М .: Посів, 1999. - 113 с.
30. Раєвська-Хьюз О. Про Псковської Місії // Журнал Московської Патріархії. - 2001. - № 9. - С. 58 - 62.
31. Регельсон Л. Трагедія Руської Церкви 1917 - 1945. - М .: Крутицький Патріарше Подвір'я, 1996. - 632 с.
32. Російська Православна Церква за радянських часів (1917 - 1991). Матеріали і документи з історії відносин між державою і Церквою / Упоряд. Г. Штріккер. М .: Пропилеи, 1995. - 400 с.
33. Русланів І. Молодь в російській истории.-Франкфурт-на-Майні: Посів, 1972. - 142 с.
34. Самарін В. Фронт в тилу // Грані. - 1953. - № 18. - С. 118 - 129.
35. Сінкевич В. Спогади про сталінській Росії і Другій світовій війні // Грані. - 1990. - № 158. - с.292 - 297.
36. Столипін А. На службі России.-Франкфурт-на-Майні: Посів, 1986. - 303 с.
37. Тучина Н. З новітньої історії Валаамського монастиря // Православне життя. - 1998. - № 5. - С.1 - 12.
38. Цурганов Ю. Народ і режим в 1941-му // Посів. - 1999. - № 10. - С.35 - 40.
39. Ципін В., прот. Історія Російської Православної Церкви (1917 - 1990) - М .: Видавничий дім «Хроніка», 1994. - 255 с.
40. Ципін В., прот. Історія Російської Церкви. - М .: Спасо-Преображенський Валаамського монастиря, 1997. - Кн. 9. - 831 с.
41. Ципін В., прот. Православна Церква на Україні в роки німецької окупації (1941 - 1944) // Щорічна Богословська Конференція Православного Свято-Тихонівського Богословського Інституту: Матеріали 1992 - 1996 рр. - М .: Видавництво Православного Свято-Тихонівського Богословського Інституту, 1996. - с.381 - 397.
42. Шкарівська М. Російська Православна Церква за Сталіна і Хрущова. - М .: Крутицький Патріарше Подвір'я, 1999. - 400 с.
43. Штрик-Штрікфельдт В. Проти Сталіна і Гітлера. - М .: Посів, 1993. - 447 с.
44. Енциклопедія Третього Рейху / Упоряд. С. Воропаєв. - М .: Локид; Міф, 2000. - 592 с.
Список скорочень і абревіатур
Абвер - Abwehr - військова розвідка і контррозвідка.
Вермахт - Wehrmacht - збройні сили Німеччини в 1935-45 рр.
Ґестапо - Gestapo (Geheime Staatspolizei) - таємна державна поліція.
ҐУЛАҐ - Головне управління таборів.
КВНР - Комітет Визволення Народів Росії.
НКВД - Народний Комісаріат Внутрішніх Справ СРСР.
НСДАП - NSDAP - (National-Sozialistische Deutsche Arbeiterpartei) - Націонал-соціалістична німецька робітнича партія.
НТС - Національно-Трудовий Союз.
ОКВ - OKW (Oberkommando der Wehrmacht) - Верховне командування збройних сил Німеччини.
ОКХ - OKH (Oberkommando des Heeres) - Верховне командування сухопутних сил.
ОУН - Організація Українських Націоналістів.
РККА - Робітничо-Селянська Червона Армія.
РОА - Російська визвольна армія.
РПЦ - Російська Православна Церква.
РПЦЗ - Російська Православна Церква Закордоном.
РСХА - RSHA (Reichssicherheitshauptamt) - Головне управління імперської безпеки.
СД - SD (Sicherheitsdienst) - служба безпеки при СС.
СС - SS (Schutz-Staffeln) - охоронні загони нацистської партії.

7 найбільших обманів - Свідки ЄговиКоли католик стикається зі Свідками Єгови, може мати клопіт, бачачи, як легко вони віднаходять біблійні вірші на підтримку своїх тез. Такий католик може також із соромом констатувати, що ось він зустрів людей, які «насправді знають Біблію»!

Однак реальне знання Біблії Свідками Єгови обмежується вирваними з контексту віршами, завченими на пам’ять у рамках студіювання відповідних тем.

Про неточність цитування Біблії у «Вартовій башті» можна говорити довго. Детальній полеміці з викладеним у цьому часописі присвячено купу публікацій. Я наведу лише кілька показових, найвиразніших «затемнень» в ученні Свідків Єгови.

 

1 обман — Біблія Свідків Єгови

Свідки Єгови послуговуються власною версією Святого Письма, що називається «Перекладом Нового Світу». Не було би в цьому нічого невідповідного, але, на жаль, це текст дуже сильно зманіпульований, сповнений переінакшень, які мають на меті «допасувати» Святе Письмо до того, чого навчає Товариство Вартової Башти. Внаслідок цього здійснено фальшування Слова Божого. Свідки Єгови переконані, що це найкращий і найточніший переклад, бо так написано у «Вартовій башті»; однак це текст, що постав із порушенням усіх принципів сучасної герменевтики й лінгвістики. Зокрема, це переклад з англійської. Тобто текстовий рівень такого видання Біблії — приблизно якби «Кобзар» Шевченка перекладали з німецької на угорську. В сучасній біблістиці так не робиться, бо це просто несерйозно.

Зазираючи у цей «переклад», не знайдемо прізвищ перекладачів, тобто це анонімне опрацювання. Свідки Єгови стверджують, що неважливо знати про компетентність перекладачів, бо цінність перекладу визначається його позитивними рисами. Можна припустити, що головною «перевагою» тут є згідність з ученням «Вартової башти».

 

2 обман — Єгова як ім’я Боже

Свідки Єгови велике значення надають імені Божому, об’явленому у Старому Завіті. Вони вважають усі християнські віровизнання помилковими, бо вони не використовують цього імені.

Однак слово «Єгова» є мовним викрутасом, що постав унаслідок помилки.

Гебрейський алфавіт складається виключно з приголосних літер. У гебрейській Біблії ім’я бога записується чотирма літерами JHWH (т. зв. тетраграма, тетраграматон). Але юдеї, зі страху перед негідним вимовлянням імені Божого, читаючи біблійний текст, часто використовували замінники, такі як Adonaj або Elohim.

У Середньовіччі юдеї-масорети вигадали систему зазначення голосних і дописали до теграграматону знаки, взяті з імен Адонай чи Елогім, аби таким чином зазначити, що саме це слово тут потрібно вимовити замість написаного. Люди недовчені прочитали все це разом як «Єгова», Jehowah. Сенс цього — приблизно такий, якби до назви «Київ» підставити голосні слова «місто», і тоді можна стверджувати, що насправді це читається як «Кійво».

Ми, нинішні, просто не знаємо, як правильно звучить ім’я Боже. Однак біблісти дійшли згоди, що найімовірніша версія — це Ягве.

Свідки Єгови, приперті до стінки, стверджують, що в кінцевому підсумку не така вже важлива вимова, як промовляння імені Божого, а водночас уперто стоять за безсумнівно помилкову форму. Певно, тому, що інакше мусили б змінити назву свого віросповідання.

Натомість «Вартова башта» не забуває допасовувати свою Біблію до науки про ім’я Бога. З цією метою Свідки зважилися на крок неймовірного нахабства: вони просто вставили ім’я Єгова (в сумі аж 273 рази!) у Новий Завіт туди, де в грецькому тексті є слово Kyrios (Господь). Це неприпустиме перекручення тексту! Якщо ім’я Боже ми знаходимо тетраграматоном у текстах Старого Завіту, то в Новому воно ніколи не з’являється поза грецькою транслітерацією єврейського «алелуя» (Hallelu Jah).7 найбільших обманів - Свідки Єгови

Брошура Свідків Єгови під назвою «Ім’я Боже, яке залишиться навіки» пояснює, що перекладач мав право «повернути» це ім’я, навіть якщо його немає у жодних наявних на сьогодні рукописах, бо початково воно мало виступати у Новому Завіті, але було усунуте. В процесі перекладу, однак, слід виходити з наявного тексту, мовою оригіналу, а не з фантастичним домислів.

Людство має у своєму розпорядженні грецькі рукописи Нового Завіту, які не містять імені Бога, отож і в перекладі цього не повинно бути. Це питання елементарної поваги до тексту, який перекладаємо.

Слово «Єгова» впроваджене Свідками до Нового Завіту також і в тих місцях, які не є цитатами зі Старого Завіту. Однак вони зробили це тільки там, де їм було потрібно.

Оскільки титул Kyrios (Господь) у Новому Завіті стосується Бога Отця так само, як і Ісуса, Свідки Єгови через вибіркове трактування термінології нейтралізували вірші, які підкреслюють божественність Ісуса і Його єдиносущність з Отцем, Богом Ягве.

Наприклад, у Діяннях Апостолів (7, 59 і далі) Стефан каже: «Господи Ісусе, прийми дух мій» та «Господи, не постав їм цього за гріх». Свідки Єгови у другому вірші вважають, що Стефан звертається не до Ісуса, а до Єгови.

У Посланні до Римлян (10,13) фрагмент про спасіння в імені Господньому змінений у Біблії Свідків так, щоб можна було прочитати, ніби спасіння звершується в ім’я Єгови. Хоча, якщо взяти контекст, видно, що від 9 вірша мова йде про Ісуса.

Далі 1 Кор 2, 16 говорить про пізнання задуму Господнього, і тут ідеться про задум Христовий. Свідки ж говорять про задум Єгови. Лк 1, 16 і далі, говорить про Йоана Хрестителя, який навернув багатьох до «Господа, їхнього Бога; він час піде перед Ним». Свідки ж проголошують, що Йоан ішов перед Єговою, хоча Новий Завіт виразно вказує, що він іде перед Христом (Мт 3, 11; Мк 1, 7; Лк 1, 76).

Єдиним критерієм, який визначав, що перекладачі Біблії Свідків вписували чи оминали ім’я Боже в місця, які не були цитатами зі Старого Завіту, була ідеологія, оскільки переклад Свідків послідовно змінює тексти, які стосуються божественності Ісуса, так, щоб вони набирали інакшого значення. Іншими словами, допасовують текст Святого Письма до доктрини, яку проголошує «Вартова башта».

Свідки Єгови «підправили» також і Старий Завіт. До загалом відомих 6828 місць, де зазначено ім’я Ягве, вони додали ще 141, стверджуючи, що юдейські переписувачі усунули це ім’я з первісних текстів і замінили його словом Елогім — чого не підтверджує жоден із юдейських рукописів біблійних текстів.

 7 найбільших обманів - Свідки Єгови3 обман — Ісус це «менший» бог і архангел

Свідки Єгови відкидають фундамент християнства, яким є віра в божественність Ісуса Христа, вважаючи Його ангелом, що був створений Богом. Вони охоче посилаються на фрагменти Біблії, з яких випливає підпорядкованість Ісуса Богові-Отцю, хоча їх легко пояснити тим, що вони стосуються Божого Сина після втілення, тобто після прийняття Ним людської природи.

Божественність Ісуса це вочевидь надто розлога тема, щоб її тут викласти, а кількість біблійних текстів, що її підтверджують, — величезна. Я обмежуся показом відвертих маніпуляцій, яких допускаються Свідки Єгови у своїй Біблії. В оригінальному (грецькому) тексті прологу Євангелія від Йоана (Йн 1, 1) слово «Бог» (Theos) з’являється двічі. Спершу він стосується Бога Отця, а потім — Предвічного Слова, тобто Ісуса.

У перекладі свідків Єгови цей вірш записаний так: «На початку було Слово, а Слово було у Бога, і богом було Слово», тобто Ісуса названо богом з малої літери. Свідки Єгови аргументують це браком артикля перед другим «Theos». Тим часом такий запис випливає з принципів граматики грецької мови. Ісус, зрештою, в багатьох інших місцях названий словом Theos з артиклем, що видно, наприклад, із визнання «невірного» Томи (Йн 20, 28). З іншого боку, є також місця, в яких артикля немає при слові «Бог», що відноситься до Отця (напр., Йн 1, 6 і Йн 1, 13).

Якщо Свідки Єгови вважають Ісуса богом з малої «б», то вони політеїсти, бо вірять у двох богів: більшого і меншого. Відкидаючи віру в Єдиного Бога у трьох Особах, вони впадаютьу багатобожжя.

У перекладі Свідків змінено чимало віршів, які підкреслюють божественність Ісуса.

 Послання до Колосян (1, 16-17) у Перекладі Нового Світу каже: «за його посередництвом було створене все інше у небесах і на землі, що видиме і що невидиме, чи то престоли, чи начальства, чи уряди, чи власті. Все інше було створене через нього і для нього. Він також є перед усім іншим і за його посередництвом усе інше було покликане до існування». Слово «інше» тут додане, в оригіналі його нема. У Старому Завіті читаємо, що Творець це Ягве, а отже, Ісус не міг бути Творцем усього, а тільки того, що залишалося створити після творчого акту Бога. Переклад «за його посередництвом було створене» це також маніпуляція, бо грецький текст виразно стверджує: «В Ньому було створено все».

Наступний приклад можна знайти у Посланні до Юдеїв (1, 8). Цитата зі Старого Завіту, яка стосується Сина, тобто Ісуса, згідно з Перекладом Нового Світу звучить так: «Бог є твоїм троном навіки». У грецькому оригіналі натомість маємо «трон твій, Боже, навіки» (пор. Пс 45, 7‑8).

У Діяннях Апостолів говориться про громаду Божу, яку «набув для себе кров’ю своєю». Оскільки цей вірш називає Ісуса Богом, Свідки Єгови додали до нього на кінці слово «Сина», яке повністю змінило сенс вірша: «зібрання Бога, набуде для нього через кров його власного Сина».

Досить курйозною ідеєю Свідків є думка, ніби Ісус це та сама особа, що й архангел Михаїл.7 найбільших обманів - Свідки Єгови

Це справді повністю оригінальне, бо на питання Ісуса: «За кого люди вважають Сина Чоловічого?» та «А ви за кого Мене вважаєте?» ніхто не відповів, що за архангела Михаїла.

Біблія виразно показує вищість Ісуса над усіма ангелами (Євр 2, 5.8; Одкр 14, 10). Послання до Колосян застерігає нас від надмірного вшанування ангелів (Кол 2, 18; пор. Євр 1, 4‑7), а Христові ми повинні віддати таку само честь, як Богу Отцю (Йн 5, 23). У Першому посланні до Солунян читаємо: «Бо сам Господь на даний знак, на голос архангела та при сурмі Божій, зійде з неба» (4, 16). Отже, архангел це особа, відмінна від Господа. Підтверджує це 2 Сол 1 7: «Коли з’явиться з неба Господь Ісус з ангелами своєї сили». Свідки Єгови, аби легше ідентифікувати Ісуса а архангелом Михаїлом, змінили у своїй Біблії цей вірш і переказали його так: «сам Господь зійде з неба (…) з голосом архангельським і трубою Божою». І на підставі свого фальшування доводять, що як Ісус має архангельський голос, то Він — архангел.

 

4 обман — Святий Дух як електрична енергія

Свідки Єгови у публікаціях та своїй Біблії визначення «Дух Святий» пишуть з малих літер. Вони вважають, що це назва «чинної безособової сили Бога», чогось на зразок електроенергії. Однак Святе Письмо відрізняє Духа Святого від сили чи моці Божої (Зах 4, 6; Діян 10, 38; 1 Сол 1, 5; 2 Кор 6, 4нн). Міць є рисою Духа Святого, а Він є Подателем (пор. «щоб ви збагатились у надії, силою Духа Святого», Рим 15, 13; «силою знаків і чудес, силою Духа Святого, Рим 15, 19). Дух Святий названий «Утішителем» (гр. Parakletos), який усього навчить і все нагадає (див. Йн 14, 16.26; 15, 26; 16, 7). Так названо і Бога Отця (див. 2 Кор 7, 6; пор. Іс 51, 12нн), і Сина Божого (див. Йн 14, 16 і 1 Йн 2, 1).

Новий Завіть навчає про божественність Святого Духа, а Свідки Єгови відкидають це.

У Першому посланні до Корінтян читаємо: «Хіба ж не знаєте, що ваше тіло — храм Святого Духа?» (6, 19), «прославляйте Бога у вашому тілі» (6, 20). Ми — святиня Бога, бо Дух Святий мешкає в нас (див. 1 Кор 3, 16). Обманути Духа Святого це обманути Бога (див. Діян 5, 3).

У перекладі Свідків Єгови зроблено чимало маніпуляцій, аби з Духа Святого як Когось зробити духа як щось. У Першому посланні до Тимотея взагалі усунуто слово «дух». У грецькому оригіналі читаємо «а Дух виразно промовляє». Замість цього у тексті Свідків маємо: «натхненний вислів виразно промовляє». Іменник «pneuma» передано через вираз «натхненний вислів», бо ж Свідки навчають, що Дух Святий то не особа, а тому промовляти не може.

 

5 обман — Ісус помер на палі

Якщо хтось переглядав колись «Вартову башту», то напевно бачив ілюстрації, які представляють Ісуса, прибитого до простої палі. Свідки Єгови стверджують, що грецьке stauros, перекладене як «хрест», насправді означає палю. В класичній грецькій мові (тобто у період до V-IV ст. до н.е.) це і справді було так: stauros означало палю або стовп. Проте з часів Гомера мова змінилася. Слово stauros набуло нових значень, і за часів Ісуса ним називали все, що високо підносилося на вертикальній палі, отже, застосовувалося також і до розп’ять. Стосовно самої палі то вже радше вживали слово skolps. Тобто згадане stauros не є однозначним словом. Отож як воно має бути перекладене? З археологічних та історичних даних ми знаємо, що під час екзекуції засуджених прибивали як до простих стовпів, так і до стовпів у формі Х, +, Т або подібних. Ісус же був прибитий до стовпа, перехрещеного балкою. Знаємо про це не тільки з переказу традиції. Ламання ніг засудженим не мало би жодного сенсу, якби ті були прибиті до простого стовпа. То після прибиття з розпростертими руками людина поступово вдушувалася і мусила спиратися на пробиті стопи, аби зачерпнути повітря. Смерть на хресті наставала від удушення, коли засуджений уже не мав сили підтягнутися для вдиху. Ламання гомілок робило так, що засуджений більше не міг спертися навіть на пробиті ноги, тіло повисало на руках і таким чином швидко наставала смерть.

Ісусові не перебивали ніг, але не тому, що Він був прибитий до простого стовпа, але тому, що на момент розпорядження про це Він уже не жив. Крім того, читаємо, що над головою Ісуса було вміщено напис (див. Мт 27, 37), а не над Його руками, витягнутими догори. Напис над головою міг бути доданий тільки тоді, коли руки були розпростерті. Окрім того, на руках Воскреслого були сліди цвяхів, а не одного тільки цвяха, як це випливає з ілюстрації в «Вартовій башті».

Можна поставити питання: чому Свідки Єгови так сильно наполягають, що знаряддя страти Ісуса не мало форми хреста? Тому що це становить свідому спробу порвати з християнською символікою. Таким чином вони відмежовуються від усіх християн, заперечуючи знак, що визначає нашу автентичність.


6 обман — життя по смерті не існує

Ми знаємо вислів Ісуса, скерований до розіп’ятого поруч, розкаяного розбійника: «Поправді кажу тобі: сьогодні будеш зі Мною в раю» (Лк 23, 43).

Свідки Єгови перекручують сенс Христової обітниці, переносячи її далеко в майбутнє. За їхньою версією, після смерті розбійник не існував, бо безсмертної душі немає, але після встановлення раю на землі він буде знову покликаний до існування.

Тому згаданий вірш у Біблії Свідків звучить так: «Поправді кажу тобі сьогодні: будеш зі Мною в раю». Буває, що розділовий знак становить дрібницю, але «диявол криється в деталях». У цьому разі пересування розділового знаку змінює сенс сказаного Христом. Вочевидь у грецькій мові Нового Завіту немає наших розділових знаків, теоретично можна прочитати так і так; проте конструкція вислову стає дивною.

 

7 обман — Бог як противник переливання крові?

На завершення — це один «туман», якого напускають Свідки Єгови. Можна було би сприйняти це як нешкідливе дивацтво, якби не факт, що ця ідея призводить до численних трагедій. Свідки Єгови проголошують, що ті, хто споживає їжу, яка містить кров, як і ті, кому переливають кров, звершують гріх, рівний ідолопоклонству.

Фактом є, що Старий Завіт наказував утримуватися від споживання крові, що було пов’язане, серед іншого, з її жертовним значенням (див. Євр 9, 7; 13, 11; пор. Лев 17, 11). Кров та утримання від неї, як і її культова цінність, утратили своє значення з моменту пролиття жертовної крові Ісуса (див. 1 Йн 1, 7). Порада Якова, щоб не споживати їжі з кров’ю (див. Діян 15, 20), дана християнам, обґрунтована виключно контактами зі сповідниками юдаїзму (див. Діян 15, 21). Ішлося про неспокушування тих, які залишалися виключно при Старому Завіті (пор. 1 Кор 10, 32). Так діяв св. Павло, який писав: «Я став як юдей для юдеїв, щоб юдеїв придбати» (1 Кор 9, 20). У Діян 15, 29 читаємо: «Добре зробите, коли будете берегтися цього», а отже, заборона споживати кров не була беззастережним наказом, а тільки вказівкою тактовної поведінки стосовно юдеїв. Однак у Святому Письмі також написано: «Їжте все, що на торговиці продається, нічого не розпитуючи заради сумління» (1 Кор 10, 25), а також: «Все, що Бог створив, — добре, і не слід нічого відкидати, коли його з подякою приймати, бо воно освячується словом Божим і молитвою» (1 Тим 4, 4). Зрештою, «Царство Боже це не справа того, що їсться і п’ється» (Рим 14, 17).

Для Свідків Єгови неспоживання їжі з кров’ю (класичний приклад — кров’яна ковбаса) має фундаментальне значення — хоча вони самі не практикують ритуального забивання тварин; але насправді складно зрозуміти, чому «Вартова башта» пов’язує споживання в їжу крові тварин із переливанням людської крові. Ісус навчав, що рятування людського життя має першість навіть над дотриманням шабату. Тим сумнішою є відмова від переливання крові тільки на підставі того, що у 1940‑х роках така ідея прийшла до голови тодішньому керівнику Товариства Сторожової башти Натану Кнорру.

Розмовляючи зі Свідками Єгови, ми повинні пам’ятати, що прості рядові члени цієї організації — це загалом люди, яких вона обдурила і якими маніпулює. Проте до них треба ставитися з повагою і проявляти любов до ближнього, а заодно робити собі іспит совісті, чи ми не сприяємо тому, що деякі католики воліли відійти до цієї секти (керованої якимось Директором), аніж перебувати в Церкві, заснованій Христом і керованій Наступником св. Петра.

Роман Зайонц — бібліст, демонолог, випускник Інституту біблійних наук Люблінського католицького університету. Автор книжки «Сатана у Старому Завіті». Публікується головно в часописах «Egzorcysta», «List», «Biblia krok po kroku».

Християнський портал КІРІОС за матеріалами CREDO

Цього року, як відомо, минає 30 років Чорнобильської трагедії. І нині, мабуть, вже мало хто пам’ятає, що той – дуже гучний і тривожний передзвін «дзвонів Чорнобиля» припав якраз на той самий день, коли – згідно східного церковного календаря – була Лазарева субота, напередодні великого християнського свята Входу Господнього в Єрусалим.

Й тут, напевно, нам доведеться пригадати, що те велике й дивовижне чудо, яке здійснив Ісус у суботу, напередодні Свого урочистого входу в Єрусалим, – воскресіння померлого близького й улюбленого Свого друга Лазаря, котрий вже чотити дні, як знаходився у гробі, Святе Євангеліє описує так.

Коли "відвалили камінь від печери, де лежав померлий [Лазар]", Ісус "звів очі до неба" і звернувся до Бога-Отця з хвалебною молитвою, після чого "Він голосно промовив: "Лазарю! Вийди геть". І вийшов померлий, оповитий по руках і ногах поховальними пеленами, і обличчя його обв'язане хусткою. Ісус говорить їм: розв'яжіть його, нехай іде" (Ін.11:41-44).

Над українським Поліссям – і саме в ніч у Лазареву суботу, 26 квітня 1986 р., яка, до того ж, тоді збіглася з початком старозавітньої Пасхи, – апокаліптичний "третій ангел затрубив, і впала з неба велика зірка, що палала подібно до світильника, і впала на третю частину рік і джерела вод. Ім'я цієї зірки – "полин"; і третя частина вод стала, як полин, і багато з людей померло від вод, тому що вони стали гіркі" (Одкр.8:10,11).

У такий – символічний, образно-алегоричний спосіб, причому ще приблизно за 19 століть до цієї події, Слово Боже пророче сповістило й попередило людство про майбутню – світового рівня й масштабів техногенну та екологічну аварію – Чорнобильську катастрофу. Ту, яка дуже голосно й нагально поставила на світовий порядок денний різке загострення різноманітних екологічних проблем. І, щонайперше, гранично чітко окреслила всі ті згубні, нищівні небезпеки розвитку й нічим не обмеженого – як слід не продуманого й неконтрольованого поширення та застосування атомної енергетики. Та, загалом, різних інших новітніх технологій. Й, насамперед, щодо природного довкілля та людського здоров'я, безпеки і благополуччя.

Й у цьому сенсі нам тут, вочевидь, варто також пригадати і те, що премудрий і всемилостивий Творець усього сущого – видимого і невидимого, звертаючись через Святе Письмо, передусім, до Свого старозавітнього вибраного народу й даючи тогочасним людям, зокрема, деякі конкретні й елементарні – практичні екогігієнічні настанови, звертає і нашу увагу та наголошує на тому, "що Господь Бог твій ходить серед стану твого, щоб визволяти тебе і віддавати ворогів твоїх у руки твої, а тому стан твій  повинен бути [чистий і] святий, щоб Він не побачив у тебе чого соромітського [й негожого] і не відступив від тебе" (Втор.23:10-14).

І чи, приміром, якраз вельми грубим, безвідповідальним і, по суті, (скажемо прямо) антипатріотичним нехтуванням цієї Божої вимоги щодо середовища нашого замешкання (причому, в різних її аспектах – духовних, душевних і матеріальних) можна – принаймні, почасти – пояснити той факт, що Господь допустив щодо нашої молодої держави цю – таку несподівану і досить небезпечну й трагічну годину випробувань та потрясінь? Тобто, щоби нині, "в [ці] останні роки"  і "в останні дні"  всесвітньої Історії спасіння, (поміж іншого) із підступними "злими  намірами" – ось «піднімуся я на [сусідню] землю необгороджену, піду на [її мешканців] безтурботних, які живуть недбало, – усі вони живуть без [захисних] стін, і немає у них ні запорів, ні дверей», «щоб учинити грабіж і назбирати здобичі», «щоб захопити велику здобич», до нас, до народу, «який живе на вершині [перехресті, посередині] землі» і де знаходяться знамениті Господні святині («гори Ізраїлеві»), "від крайньої півночі" з колишньої метрополії вдерся лютий імперський ворог "у повному озброєнні, велике полчище" (Єз.38:4,6,8,10-13,16)...

*

Ця трагічна дата – 26 квітня 1986 р. припала на 333-й рік з тієї, дуже сумної і драматичної, події вітчизняної історії, коли – в перебігу (і як по-своєму логічний, закономірний результат) тодішньої жорстоко-кривавої, спустошливої релігійної і суспільно-станової війни (Хмельниччини) була – і якраз на 666-му (!!) році по Володимировому хрещенні Київської Русі 988 р. – скликана приснопам'ятна "Переяславська (з)рада".

Проте, як про подібне каже Господь, цим самим "синами непокірними і бунтівливими" був "укладений союз, але не за духом Моїм" і ніяк "не спитавши вуст Моїх", а іще – "щоб додавати гріх до гріха". Й то була та угода, яка, доповнена деякими схожими (наступними) кроками їх послідовників з (ілюзорною, наївною) надією "підкріпити себе силою" правителів сусідньої імперії "й укріпитися під тінню" її, врешті-решт, круто розвернули стратегічний – єврохристиянський цивілізаційно-історичний напрям розвитку України. Тобто, в бік московсько-імперського її поневолення та культурно-цивілізаційного й духовного занепаду, знекровлення і переродження, брутального шовіністського нищення з боку верховодів цієї неоєгипетської і неовавилонської "країни гноблення й утисків, звідки виходять [хижі] ревучі левиці і леви, аспиди й огнистий летючий дракон". І тому за це "всі вони будуть посоромлені", покрившись "нечестям", а вічним їх уділом стане "горе" та "стид і сором", – і все "через люд, який некорисний для них; не буде від нього ні допомоги, ні користи" (Іс.30:1-6).

Й цілком зрозумілим є те, що вельми й вельми високу і неймовірно тяжку й трагічну ціну довелося заплатити (і нині, схоже, ще не край тим терпінням і стражданням!) українському народові за цю – дуже безвідповідальну і, по суті, самовбивчу – ментально-психологічну, політичну й ідеологічно-світоглядну (включаючи і церковно-релігійну) "прив'язку" до імперсько-шовіністського "старшого брата" та його євразійства. Ту саму "прив'язку", розвоєві якої – поряд з іншим – немало посприяв і драматичний розкол Київської Церкви на зламі ХVI-XVII cт. та те гостре конфесійно-громадянське протистояння ("Русь нищить Русь"), котре спалахнуло на його тлі і, зрештою, вибухнуло потужно-масштабною пожежею Хмельниччини.

І далеко не секрет, що, власне, і сама ця Хмельниччина, і деякі більш пізні повстання та інші внутрішні й зовнішні збройні конфлікти на теренах України ХVII-XVIII і першої половини ХХ ст. нерідко супроводжувалися запеклими й масовими – проте явно деструктивно-руйнівними й всуціль безглуздими і згубними – зіткненнями і розправами. У т. ч. на соціально-майновому та політичному, міжконфесійному і міжнаціональному ґрунті.

І на все це до люду нашого краю ось що «сказав Господь: що ти зробив? Голос крови брата твого волає до Мене від землі; і нині проклятий ти від землі, що розкрила вуста свої прийняти кров брата твого від руки твоєї; коли ти будеш обробляти землю, вона не стане більш давати сили своєї для тебе; ти будеш вигнанцем і мандрівником на [цій] землі» (Бут.4:10-12). Й далі про таку поставу (та дещо інше) так наголошує Господь, "і Я вилив на них гнів Мій за ту [невинну] кров, яку вони [рясно й нещадно] проливали на цій землі, і за те, що вони осквернили її ідолами своїми" (Єз.36:18).

Й попри все зазначене, можемо однозначно стверджувати, що тоді, 26 квітня 1986 р., милостивий і преблагий Господь – досить чітко й зрозуміло – означив Свою святу волю і задум і, зокрема, щодо подальшої долі України та її Божого народу. В т. ч. обох еклезіальних (східної традиції) його частин – головних нащадків і спадкоємців історичної Київської Церкви. Котрі тоді – подібно до померлого Лазаря у гробі – перебували у стані рабського поневолення (по руках і ногах оповиті "поховальними пеленами" та "хусткою" на власному національно-культурному і духовному обличчі). Себто, в складі (в спільному "гробі") Московської комуно-совдепівської "імперії зла й беззаконня" та її, по суті, одержавленої РПЦ. "Суперканонічно" відновленої у 1943 р. за наказом кривавого оберката Сталіна і всуціль ручної та слухняної правлячій – запекло-атеїстичній тоталітарній диктатурі та її репресивно-каральним органам.

А нині – вщерть заідеологізованої «русским миром» – вірної і запопадливої служниці авторитарно-реваншистського путінського режиму (ФСБ і Ко), а надто що стосується політики її верхівки стосовно України. І як досить вичерпно характеризує Господь подібного духовного горе-«пастиря», що ось постане «на цій землі», то він та схожі на нього «священики» зовсім «ухилилися з [правдивого] путі» і «для багатьох послужили спокусою у [Божому] законі». І такий «душпастирський» загал «про загиблих не турбується і загублених не буде шукати і хворих не буде лікувати, здорових не буде годувати, а м’ясо повнотілих буде їсти і копита їх відірве» (Зах.11:16; Мал.2:7,8).

Й тому, як каже нам з цього приводу текст Святого Письма, "і почув я інший голос з неба, який говорив: вийди з неї [геть]" – неовавилонської "великої блудниці" (євразійсько-шовіністської імперії "ІІІ Риму"), улюблений "народе Мій, щоб [більше] не брати вам участі у [тяжких переступах і] гріхах її та не зазнати покарань її; бо гріхи її дійшли до неба, і Бог пригадав [усі ці] неправди її" (Одкр.18:2,4,5). Й, при цьому, добре запам'ятай, що ця «жінка» ("велика блудниця") «сиділа на звірі червоному, сповненому імен богохульних» – самому дияволові, і "вона тримала золоту чашу в руці своїй, наповнену мерзотами і нечистотами блудодійства її", і що ця "жінка упоєна була [великою] кров'ю святих і кров'ю свідків Ісусових" (Одкр.17:2-6).

Наразі, як відзначалося вище, Україна переживає дуже непростий і нелегкий етап у своєму важкому протистоянні, у т. ч. і збройному, «гібридній» агресії вельми «гідного» наступника отієї московсько-шовіністської «великої блудниці». Й особливо на її початках чимала кількість наших співвітчизників щиросердно сподівалися й вірили, що держави «демократичного й дружнього» Заходу (включаючи і Ватикан) неодмінно нададуть нашій країні – жертві цього зухвалого вторгнення всю необхідну й суттєву їй в цьому допомогу й підтримку. Одначе, як ясно й численно досвідчуємо, далеко не все, не завше й не у всьому тут, на жаль, відбувається вповні і саме так, як би нам того хотілося.

Тим паче, що і чинна – вже постмайданівська влада в Україні теж, м’яко кажучи, ніяк не поспішає, а де в чому, по суті, всіляко гальмує, а то й просто блокує (і навіть попри тиск країн того ж Заходу) проведення таких необхідних і вельми нагальних – системних суспільних реформ. А особливо що стосується, зокрема, боротьби з корупцією та деоліґархізації, а також очищення й оздоровлення правоохоронних та інших адмінструктур тощо. Й у цьому проглядаються домагання певних кіл будь-що (де-факто) максимально зберегти наявні рудименти і схеми неконтрольованого й незаконного збагачення, котрі, як і раніше, дозволяли б їм безперешкодно й непрозоро отримувати величезні незадекларовані надприбутки…

І, як видається, тут хтось дуже зацікавлений, зокрема, в тому, щоб наш – розташований на Київських «Ізраїлевих горах» край більше нагадував своєрідну «печеру розбійників» та вщент забруднену й засмічену, спотворену і збочену – духовно мертву «чорнобильську зону». Тобто, ту «сіру зону», де свавільно панують оті сучасні безбожні й аморальні великі торговці і міняйли, аніж святий і праведний – Господній ІІ Єрусалим!

Й саме до них, цих новітніх безсоромних скоробагатьків, котрі ще дотепер, по суті, цинічно й зухвало правлять бал в Україні, – як сувора, але вельми актуальна й нагальна пересторога, – скеровані наразі отакі рядки з відомої поеми Тараса Шевченка (і які, до того ж, дещо нагадують декотрі викривально-пророчі біблійні тексти):

«І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнє посланіє»

«…Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших... і не буде
Кому помагати.
Одцурається брат брата
І дитини мати.
І дим хмарою заступить 
Сонце перед вами,
І навіки прокленетесь
Своїми синами!
Умийтеся! образ Божий
Багном не скверніте.
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тілько, щоб
панувать...
Бо невчене око
Загляне їм в саму душу
Глибоко! глибоко!
Дознаються небожата,
Чия на вас шкура…» (***)

І дуже й дуже б не хотілося, щоб воно, це Тарасове попередження – не дай, Боже, – «незабаром» таки знову (і вже вкотре й, причому, якраз попри Господньої волі й відповідного плану-задуму щодо майбутнього України!) стало стихійною й жорстоко-нищівною і вельми криваво-трагічною дійсністю на нашій землі! Тим паче, що вже не раз подібні масштабні, з великими жертвами, потрясіння й катаклізми в українській минувшині, зрештою, незмінно завершувалися Великою Руїною і (новою) ганебною московською займанщиною. Або ж черговим поділом українських теренів поміж двома чи навіть окупацією більшим числом сусідніх держав…

Водночас, як голосить прадавня біблійна істина, набагато «краще уповати на Господа, аніж надіятися на людину. Краще уповати на Господа, аніж покладатися на князів» (Пс.117:8,9). Як світських, так і церковних.

І навіть мало того, бо з цього приводу «так говорить Господь: проклята [та] людина, яка надіється на людину [у т. ч. і виключно на самого себе] і плоть робить своєю опорою, і серце якої відходить від Господа. Вона буде як вереск у пустелі і не побачить, коли прийде добре, й оселиться у місцях спекотних у степу, на землі неплідній, ненаселеній. Благословенна [й блаженна ж та] людина, яка надіється на Господа, і уповання якої – Господь» і що «не звертається до гордих [та зухвальців] і до тих, що збочують у брехню» (Єр.17:5-7; Пс.39:5).

Й кожному з цих останніх – побожних і благочестивих людей Господь обіцяє, що неодмінно настане такий час, коли «тільки очима твоїми будеш дивитися і [саме Божу] помсту над [нечестивими і] беззаконними бачити» (Пс.90:8). Внутрішніми і зовнішніми. Й разом з тим «горе негідному пастиреві, який залишає [напризволяще своє] стадо!» (Зах.11:17).

*

Упродовж цих останніх трьох – після з’явлення над Поліським краєм «зірки «Полин» – десятиліть відбувається  дуже нелегкий і суперечливий (і, на жаль, часом не без прикрих, серйозних помилок і прорахунків, відкатів та поразок) і разом з тим – благословенно-благодатний («неомакавейський») процес національного і духовного визволення і воскресіння, відродження й оновлення українського народу. Поступова і така непроста й важка відбудова й очищення Храму його християнської душі і серця від різного штибу згубного поганського ідолопоклоніння і спотворення та чужинсько-імперських – лжерелігійних й політико-ідеологічних викривлень, спотворень та нашарувань, а також різних інших беззаконь і неправд.

Але немає жодного сумніву, що Господь, тобто Той, «Хто почав у вас [це] добре діло», – наполегливо, послідовно та успішно, крок за кроком, етап за етапом – «вершитиме його аж до дня Ісуса Христа» (Флп.1:6). У т. ч. відновлення за розмаїтим українським християнством визначеної для нього Божим Промислом місії – бути, за образним висловом св. Папи Іоана Павла ІІ, «лабораторією екуменізму». Тією територіально-еклезіальною згуртованою спільнотою, котра буде потужно й активно ініціювати й ґенерувати процеси діалогу і возз’єднання різних – ще наразі поділених поміж собою частин Тіла Христового по всьому світу. Задля того, «щоб увірував світ» у Сина Божого, «посланого» до нього люблячим його Богом Отцем (Ін.17:21). «Увірував» і таким чином духовно й фізично відродився і спасся!

Тут, мабуть, слід зауважити, що упродовж цілих шести століть по Володимировому хрещенні Русі-України наша вітчизняна Київська Церква – і навіть після й попри Велику схизму 1054 р. – зберігала певну духовно-еклезіальну поставу (тоді ще) єдиної Христової Церкви І тисячоліття.  Тобто, соборності і сопричастя, а також рівноправності та рівнозначності у справі зцілення і спасіння людства обох основних – у тій порі – богословсько-літургійних обрядів: східного (візантійського) і західного (латинського).

При цьому, будучи засадничо закоріненою у східнохристиянській обрядовості й духовності, прагнула й практично старалась гармонійно збалансовувати та з'єднувати і синтезувати, взаємодоповнюючи і взаємозбагачуючи та плекаючи кращі й передові християнські традиції і досвід, набутки, новації й реформи (у т. ч., приміром, соборноправність, створення навколоцерковних братств тощо) Сходу і Заходу. Того християнського Заходу, котрий, у свою чергу, починаючи від першої половини ХVI ст. і далі, також втратив свою попередню еклезіальну та теологічно-літургійну цілісність і однобарвність.

І лише тоді, коли у нашій – до того (фактично) майже самостійній – вітчизняній Церкві більшістю її ієрархії наприкінці ХVІ ст. цей міжконфесійний баланс і рівновага були однобічно й доволі швидко, без урахування думки численних опонентів, кардинально «перезавантажені» на користь найпотужнішого з протиборствуючих світових конфесійно-церковних центрів (Рима), стався отой прикрий, драматичний - постберестейський розкол всередині вже русько-українського християнства («Русь нищить Русь»). Котрий практично й досить скоро унеможливив подальше повноцінне виконання ним тієї його благотворної «екуменічної» місії. А надто після жорстоко-кривавої - нещадно-антикатолицької Хмельниччини та, відповідно, ординського - поетапного (крок за кроком, частина за частиною) - «поглинання» України та її Церкви хижою Московською імперією.

Одначе жива пам’ять про неї продовжувала жити в серцях низки визначних і славних представників вітчизняного християнства, котрі мріяли і прагнули до її відродження й благословенного продовження. Й, зокрема, передусім, через відновлення єдності саме Київської Церкви – відкритої, рівної і вільної у Христі та соборно-сопричасної (Церкви-Сестри) як із Заходом, так і Сходом християнської ойкумени. Як до того змагали, приміром, митрополити Йов Борецький, Петро Могила та Велямин Йосиф Рутський, Андрей Шептицький і Мирослав Іван Любачівський, патріархи Йосиф Сліпий та Любомир Гузар…

Так от, коли в сучасній Україні, що наразі переживає великі й різноманітні труднощі, негаразди й проблеми, включаючи зовнішню збройну агресію, нарешті, відбудеться щиросердне – загальносуспільне, всенародне покаяння й навернення до Бога, то тоді неодмінно "відповість Господь, і скаже [тутешньому] народу Своєму: ось Я пошлю вам хліб і вино і єлей, і будете насичуватися ними, і більше не віддам вас на наругу [іншим] народам. І того ворога, хто прийшов з [крайньої] півночі, віддалю від вас, і вижену в землю безводну і порожню... і піде від нього сморід, і нідніметься від нього смердота, оскільки він багато наробив зла" (Іоїл 2:19,20; Єз.39:2). Й тому "і буду судитися з ним моровицею і кровопролиттям, і проллю на нього і на полки його і на багато народів, які з ним, всепотопляючий дощ і кам'яний град, вогонь і сірку; і покажу Мою велич і святість Мою, і явлю Себе перед очима багатьох народів, і пізнають, що Я – Господь" . Й неодмінно "ось, це прийде і збудеться, - говорить Господь Бог, - це той день, про який Я сказав". (Єз.38:22,23; 39:8).

*

"Вийди з неї геть", – вельми голосно пролунало тоді, 30 років тому над українським Поліссям, – з цієї богоненависної, кривавої імперії, та "розв'яжи" ті "поховальні пелени" і зніми цю недоречну, ганебну "хустку" з власного обличчя. Але ви, при цьому, неодмінно "щоб усі були єдине" (Ін.17:21), щоб між вами усіма не було якихось прикрих і безглуздих непорозумінь і розділень, конфронтацій і ворожнечі, ненависті та взаємопоборювань на будь-якому ґрунті: чи то політичному, або соціально-суспільному, релігійному чи світоглядному, мовно-етнічному (етнокультурному), реґіональному або расовому тощо.

А хто ж – у цьому контексті – злобно й безпідставно зводить наклепи та  «лихословить» і «проклинає» інших людей чи цілі їх спільноти, той, як пообіцяв Господь ще патріархові Аврааму та його нащадкам – тілесним і духовним (по вірі), ризикує накликати на себе (й своїх рідних) досить серйозні наслідки і проблеми: «Я… того прокляну» (Бут.12:3). Й «той, хто торкається вас, торкається зіниці ока Його» (Зах.2:8).

"Вийдіть" і "у ті дні", як вказує шлях їх подальшої спільної подорожі Господь, йдіть "разом із землі північної", тобто сучасної України, що (через Чорне море) розташована на північ від близькосхідного реґіону, "у землю, яку Я дав у спадщину батькам вашим" та що, як сказав Господь, "Я укладу" з ними "новий завіт": в єдності і взаємній любові досягайте Божого Царства (Єр.3:18; 31:8,31). А вже потім, урешті-решт, і відбудеться цей другий "вхід Господній в Єрусалим" – величне й переможне повернення Ісуса Христа на землю, у цей світ – до Свого Божого народу!

Іншими словами, в Бога є для нас, українських християн, дуже важливе й відповідальне доручення і завдання. А саме: «і буде після того, [могутньо] виллю від Духа Мого на всяку плоть» – благословенний «пізній дощ» у Моєму народі, а особливо «на землі північній», а також близькосхідній Святій Землі - "на дім Давида і на жителів Єрусалима". Й це особливим чином станеться «як світанкова зоря – явлення Його» (Святого Духа) і якраз «на третій день» (на початку ІІІ тисячоліття) християнської ери (Йоїл 2:28; Ос.6:2,3; Зах.6:8; 12:10-14; 2 Пет.3:8).

"І буде у той день", що, передусім і якраз, саме з української землі славного Господнього ІІ Єрусалима (Києва), котрий "назветься домом молитви для всіх народів", потужні й благодатні "живі води потечуть" – Божої милості і любові, воскресіння та зцілення (духовного й фізичного) і спасіння. Причому, "половина їх до моря [багатьох народів] східного і половина їх до моря [багатьох народів] західного; влітку й узимку так буде". Й, безперечно, що та животворна й спасенна «вода», що «з-під порога храму тече», неодмінно досягне і Росії, й деяких інших країн на пострадянському просторі. Тим більше, «бо храм стояв лицем на схід», себто історично євангельське благовістя туди завше поширювалося й нині виходить, переважно, саме через священнослужителів-місіонерів - вихідців з нашого українського краю.

І всюди й скрізь, "куди ввійде цей потік, усе буде живе там". "І будуть стояти біля його берегів рибалки" - служителі Христового воїнства і "будуть закидати сіті. Риба буде у своєму вигляді і, як у великому морі, риби [спасенних і зцілених людських душ] буде дуже багато". А "біля потоку по берегах його, з того й іншого боку, будуть рости всякі фруктові дерева, які приносять їжу: листя їх не будуть в'янути, і плоди на них не будуть виснажуватися; кожен місяць будуть [дуже рясно] визрівати нові, тому що вода для них тече зі святилища; плоди їх будуть уживані в їжу, а листя – на лікування" (Зах.14:8; Іс.56:7; Єз.47:1,9,10,12).

А тому наразі "утішайте, утішайте народ Мій, – говорить Бог ваш; говоріть до серця Єрусалима" – як того, що на Святій Землі, так і на "землі північній", – "і сповіщайте йому, що сповнився час боротьби його, що за [переступи і] неправди його зроблено відкуплення, тому що він від руки Господньої прийняв удвічі за усі гріхи свої".

Так, дійсно, бувало раніше, що будь-який чоловік "подивиться на [цю нашу] землю, а там – лише горе й морок і темрява густа. Але ця тьма-тьменна розійдеться. І не буде більше темноти в країні, де було горе. Час, що минув, принизив [цей] край", проте "майбутній – звеличить і прославить". Й тоді «над тобою засяє Господь, і слава Його явиться над тобою. І прийдуть народи до світла твого, і царі – до сяйва, яке сходить над тобою». «Тоді побачиш, і зрадієш, і затремтить і розшириться серце твоє, тому що багатство моря повернеться до тебе, надбання народів прийде до тебе» (Іс.40:1,2; 8:22,23; 60:2,3,5).

Тобто: щоб, здобуваючи та зміцнюючи цю "єдність духу в союзі миру" (Еф.4:3), різноконфесійне українське християнство та, загалом, уся – проваджена Святим Духом – багатобарвна й жива Христова Церква по цілому світі нині, коли якраз надзвичайно ота демонічна "темрява землю вкриває, а морок – народи", ось "бо зійшов диявол до вас у великій люті, знаючи, що небагато йому лишається часу (Іс.60:2; Одкр.12:12), – поміж іншого – потужно відродили й розвинули в собі благодатне служіння свв. пророків Іллі та Іоана Предтечі. Або, як повелів Своїм учням з цього приводу Ісус, «ось даю вам владу наступати на змій, і на скорпіонів, і на всяку [диявольську] силу вражу; і ніщо не зашкодить вам» (Лк.10:19).

Аби неспростовно й успішно викривати і протистояти в суспільстві всілякому ідолопоклонінню, збоченню й беззаконню, агресії, нетерпимості й ворожнечі, будь-якій несправедливості і неправді. Та "щоб навернути серця батьків до дітей [та дітей – до батьків], і непокірних – до мудрості праведників, щоб приготувати [грядущому] Господеві народ звершений"  (Лк.1:17; Мал.4,5). Так, щоб  коли "у той час назвуть Єрусалим престолом Господа, і всі народи заради імені Господа", заохочувані й проваджувані, а особливо прикладом живих християн "із землі північної" (України), "зберуться в Єрусалим" (Христову Церкву), то вже вони "не будуть більше чинити [гріхів і переступів] за впертістю [колишнього] злого серця свого" (Єр.3:17,18).

І для чого, щоб українська Церква та й ціле вселенське Тіло Господнє Сходу і Заходу максимально відповідало тому – всевоскресаючому й оживляючому взірцю і стандарту, які визначив для нього Сам його Божествений Глава й Первосвященик – Ісус з Назарету. Це – коли "проповідуючих" Його "Євангеліє всьому творінню" і дійсно духовно "народжених згори" – правдивих і активних, себто утверджених та діючих у дарах і плодах Божого Духа "віруючих супроводжуватимуть такі знамення: іменем Моїм виганятимуть бісів; говоритимуть новими мовами, братимуть змій; і якщо смертоносне щось вип'ють, не пошкодить їм; покладуть руки на недужих, і вони будуть здорові" (Мк.16:15,17,18; Ін.3:3,7).

Як це було, наприклад, в першоапостольській Церкві, коли "до [християнської спільноти] Єрусалима сходилося безліч людей з навколишніх міст, які приносили хворих та одержимих нечистими духами, і вони всі зцілялися". Й усе це немало сприяло тому, що в тому часі "церкви утверджувалися вірою і повсякденно зростали кількісно" (Діян.5:16; 16:5). Крім того, в середовищі таких вірних "і будуть пророкувати сини ваші і дочки ваші; старцям вашим будуть снитися сни, і юнаки ваші будуть бачити видіння" (Іоїл 2:28).

*

Наприкінці ІІ тисячоліття н. е. здійснилося – або, принаймні, почало успішно здійснюватися – дуже важливе й значуще пророче передбачення Святого Письма, згідно з яким, Господь «оживить нас через два дні [=тисячоліття]» (Ос.6:2; 2 Пет.3:8). Себто, саме тоді і мало «скінчитися» богопротивне чужинське «потоптання» та, відповідно, настати велике потішення «всім, хто визволення Єрусалиму чекав» (Лк.21:24; 2:38). І близькосхідного, і східноєвропейського.

Так от, у зв’язку з цим та, судячи з багатьох інших характерних і красномовних подій та ознак довкіл нас, дуже схоже, що "в [ці] останні роки"  і "в останні дні" (Єз.38:8,16) всесвітньої Історії спасіння, вже невпинно зближається той – такий довгоочікуваний Христовою Нареченою  благословенний час, коли, нарешті, відбудеться – вже другий, у всій Його силі, славі і тріумфі, "вхід Господній в Єрусалим".

«Як побачите, що збувається те, – саме з цього приводу наголошував Ісус, – то знайте, що Боже Царство вже близько! Істинно кажу вам: не перейде рід цей [покоління, сучасне тим подіям], як усе це станеться» (Лк.21:31,32). Й тоді «ми будемо жити перед лицем Його» – Месії-Христа. «І Господь буде Царем над усією землею; у той день буде Господь єдиний, і імя Його єдине» (Ос.6:2; Зах.14:9).

Однак цьому, як пророче попереджає Слово Боже, безпосередньо передуватиме небувале й надзвичайне – «армагеддонське» загострення і вибух суперекстремальної ситуації у всьому світі. А надто – в близькосхідному реґіоні і, зокрема, довкіл і прямо на Святій Землі. І в найбільш небезпечний і дуже критичний момент цього збройного конфлікту «тоді виступить [Сам] Господь» – Ісус Христос та «у той день захищати буде Господь жителів Єрусалима». І на всій планеті Земля всі люди «тоді побачать Сина Людського, Який гряде на хмарах, з силою і славою великою». «І стануть ноги Його у той день на горі Елеонській, яка перед лицем Єрусалима на сході» (Зах.12:8; 14:3,4; Мк.13:26).

Та, відповідно, судний "день Господній настане, великий і страшний. І буде: всякий, хто [вчасно й у щирому покаянні] прикличе ім'я Господнє, спасеться". Бо тоді Ісус увійде в його серце і Своїм Святим Духом замешкає там. Й саме у Церкві Божій і "буде спасіння, як сказав Господь" (Іоїл 2:31,32). Або, як саме наголошує Він у цьому зв’язку, «а ось на кого Я [милостиво] спогляну: на смиренного і скрушеного духом і на того, хто тріпоче перед словом Моїм» (Іс.66:2).

Й от сьогодні «дзвони Чорнобиля» суголосні з радісним, натхненним очікуванням багатьох і багатьох сучасних християн, які з великим нетерпінням проголошують і кажуть: "Так, гряди, Господи Ісусе!" (Одкр.22:20).

Лев Овштейн,

християнський публіцист


(***) Цит. за:  Тарас Шевченко. Кобзар. К., вид-во «Дніпро», 1980, с. 267-268.

Не дайте себе обдурити - Церква про астрологіюВсе більше набирає популярності захоплення гороскопами, які, нібито, повинні чітко розкласти по поличках життя, підказати, з ким дружити, кого любити, як вести себе на роботі, вдома, чи варто вступати в шлюб найближчим часом і т.д. Може справжній християнин наївно визнавати, що його життя залежить від зірок або інших небесних сил, а не від нього самого і Божого Провидіння?

Астрологія вже далеко не перший рік є одним з найбільш поширених елементів сучасної культури. Згідно зі статистикою, 55% поляків читають гороскопи і 46% стверджують, що серйозно відносяться до тієї інформації, яка там дається, керуються нею у своєму житті. У Росії 52% населення цікавляться прогнозами астрологів. У Білорусі цифри тих, хто захоплюється гороскопами, приблизно такі ж. А попит, як то кажуть, народжує пропозицію, тому більшість друкованих видань залишає на своїх сторінках місце для «параду зірок», багато телеканалів і радіостанції не шкодують ефірного часу, щоб розповісти, що чекає найближчим часом «стрільців», «близнюків», «левів» і т.д.

Однією ногою в печери

 Чому в XXI столітті, коли наука і технології досягли високого розвитку, гороскопи користуються такою популярністю, що деякі люди не уявляють без них свого життя? Раніше вважалося, що астрологію, нумерологію, різного роду ворожіння тощо практикують неосвічені люди, які таким чином намагаються пояснювати собі те, чого не розуміють. Сьогодні ж трапляється так, що людина, яка має вищу освіту, а іноді і не одну, починає свій тиждень «чтивом», де зірки йому щось пророкують і пропонують. Дуже правильно про цей парадокс сказав доктор Рафал Вишневський, соціолог з університету кардинала Стефана Вишинського: «Людина XXI століття однією ногою стоїть на Місяці, а другу все ще тримає в печері. Звичайно, люди, які звертаються до гороскопів, стверджують, що не трактують їх серйозно, адже відносять себе до людей релігійних. Але чому ж багато хто з них тоді вішають біля хреста підкову "на щастя", чому читають Євангеліє, а після - гороскоп на найближчий тиждень?» Доктор Вишневський пояснює, в чому криється феномен популярності астрологічних прогнозів. Вчені називають його «ефектом гороскопу», або «ефектом Барнум». Він полягає в тому, що деяким людям здаються влучними описи їх власної індивідуальності, а насправді - це загальні характеристики, які властиві великій групі людей. І чим більше узагальнено подається інформація в гороскопах, тим більше людей сприймає її як справжню. Іноді трапляються ситуації, коли особа, що вірить в гороскопи, починає таким чином будувати своє життя, так міняти свої дії, щоб відповідати тому, що написано в прогнозі астролога. Однак найсмішніше, як зазначає Вишневський, що інформація, яка подана в гороскопах, в основному не має нічого спільного з зірками, планетами, якимись астрологічними обчисленнями, а банально залежить від настрою і гумору журналіста, який відповідає за цю тему в редакції.


Чому Біблія і Церква засуджують гороскопи?

«Неможливо співвіднести з християнською вірою надію на те, що доля людини начебто залежить від зірок або від інших небесних сил. Гороскопи просто спекулюють на людській цікавості, на бажанні дізнатися про те, що чекає в майбутньому, - зазначив в одному зі своїх пастирських листів єпископ Олександр Кашкевіч. - Часто віра в гороскопи стає фундаментом для нового язичницького руху, прихильники якого говорять про "космічну енергію", практикують ворожіння, викликають духів. Вони вірять в переселення душ і інші речі, які суперечать християнській вірі. Це - рух, який називають ще світоглядом "нового століття", є мішаниною буддизму, індуїзму, каббалістики і примітивного язичництва. Його послідовники часто використовують християнські поняття, надаючи їм іншого змісту». «Така доктрина, яка наполегливо пропагується деякими засобами масової інформації, суперечить вченню Церкви», - підкреслив ієрарх. Напевно, важко буде сперечатися з висловлюванням, що кожен, хто читає гороскопи і в них вірить, вважає Христа обманщиком, і навпаки, кожен, хто вважає, що Ісус - це Правда, буде ставитися до гороскопів як до брехні. Чому? Згідно з Євангелієм, навіть волосся на нашій голові вже полічені, і нічого без волі Отця не може з нами статися. Тому: або вірую в Боже Провидіння, в те, що через молитву і роботу над собою можу випросити для себе та інших потрібні ласки, або вірю в те, що Господь тут взагалі ні при чому, а майбутнє залежить виключно від того, як зійшлися зірки. Одне з іншим немає нічого спільного, тому віра в гороскопи - це злочин проти віри в Бога. Катехизм Католицької Церкви засуджує астрологію, підкреслюючи, що вона суперечить вірі в абсолютне панування Бога над нашим життям.

«Звернення до гороскопів, астрології, хіромантії, тлумачення символів і доль, феномена передбачення, звернення до медіумів приховують за собою бажання отримати владу над часом, над історією, і в кінцевому рахунку над людиною, і одночасно прагнення зробити близькими собі якісь окультні сили», - йдеться в Катехизмі.

Одночасно відзначається, що «Бог може відкрити майбутнє Своїм пророком чи іншим святим. Проте, справедлива християнська поведінка полягає в тому, щоб з довірою віддавати себе в руки Божого Провидіння в тому, що стосується майбутнього, і відмовитися від будь-якої нездорової цікавості з цього приводу». Не зірки керують світом, але всемогутній, добрий і милосердний Бог, Який все створив і послав свого Сина, щоб Він відродив, зцілив - духовно й фізично і врятував цей грішний і беззаконний світ. I те, що ми повинні знати про майбутнє світу і людства, Бог явив нам через Свого Сина Ісуса. Багато Христос нам сказав про це? Трохи і чимало - а рівно стільки, скільки нам необхідно знати. А якщо тебе, дорогий читачу, хтось запитає, під яким знаком зодіаку ти народився, не будеш проповідувати довгих нотацій на цю тему, а просто скажи: «Під знаком Голгофського Хреста. А ти?»

Християнський портал КІРІОС, за матеріалами catholic.

Христос і Адам,- симоли року МилосердяХристос і Адам: Добрий Пастир і загублене людство

Як емблему Ювілейного Року Милосердя Церква запропонувала логотип авторства отця Марка Івана Рупніка. Сенс символіки цього логотипа розкривається у світлі навчання Отців Церкви. Розглянемо окремі елементи емблеми:

Дві людські постаті

Перша центральна людська постать - це Христос. Він представлений як Добрий Пастир з притчі. Він залишив 99 овець, які не потребують навернення, покаяння, які вважають, що не потребують Божого милосердя, і пішов шукати одну загублену. А коли її знаходить, тоді, проявляючи до неї любов і милосердя, бере з радістю її на власні плечі і заносить у дім Отця і там робить свято з приводу одного грішника, що розкаявся (див. Лк. 15, 1-7).

Друга людська постать, що знаходиться на плечах, - це Адам, який представляє усе загублене людство. Отці Церкви у світлі притчі про заблукалу вівцю прочитали всю історію спасіння. Людство, починаючи від Адама, відійшло від Божого пасовиська, де мало вдосталь їжі і пиття, де було у безпеці. Відійшовши звідти, воно потрапило у країну смерті, заплуталося у пастках, яке наставив на неї диявол - ворог Бога і людини. Проте Бог не дозволив диким звірям розшматувати цю загублену вівцю. Отець послав Свого Сина, що Він пішов шукати те, що запропастилося; щоб повернути те, що відлучилося; щоб перев'язати те, що поранене; щоб підсилити й зцілити те, що недуже (див. Єз. 34, 16).

Добрий Пастир сходить до шеолу

Якщо звернемо увагу на фон, на якому зображені ці дві постаті, то зможемо побачити три овала, які, починаючи від центрального чорного центрального, починають розсвітлюватися. Таким чином вказується рух - з темноти у світло.

Куди потрапив Адам після свого гріхопадіння і після своєї смерті? Отці Церкви говорять, що у шеол - країну смертних тіней. До приходу Христа там опинялися усі, з єдиною різницею, що праведні були відокремлені від неправедних. Адам і всі праведники очікували на прихід Месії, Який повинен був щасливо випровадити їх з цієї країни практичного небуття.

Говорить святий Ефрем, що Ісус, "Добрий Пастир усіх, зійшов [у шеол], розшукав Адама, заблудлу вівцю, взяв її на свої плечі, і вийшов [з нього]" (Гімн про воскресіння).

Невідомий автор другого століття дуже поетично описує зустріч Христа і Адама: "Що сталося? Велика тиша огорнула землю; велика тиша і порожнеча. Велика тиша, бо Цар заснув. Злякалася і замовкла земля, бо заснув Бог в людському тілі, пробудив тих, хто спали одвіку, Бог помер в тілі і зрушив шеол.

Він іде туди, щоб відшукати першу людину, як пастир загублену овечку. Він прагне прийти до тих, хто сидять з головою занурені в тіні смерті; прийти, щоб визволити від болю невільника Адама, а разом з ним – невільницю Єву, Він – їхній Бог і Син Єви. Ось прийшов до них Господь, тримаючи в руці непереможну зброю хреста. Повний здивування праотець Адам вдарив себе в груди, побачивши Його, і закричав до всіх: Мій Господь з усіма нами! Христос у відповідь: І з духом твоїм. І, схопивши його за руку, підняв, промовивши: Пробудись, о сплячий, і воскресни із мертвих, і засяє тобі Христос. Це - Я, твій Бог, Котрий заради тебе став твоїм сином. І тепер Я говорю тобі і всім, хто закуті в кайдани: Вийдіть! А тім, хто заснули, наказую: Встаньте!" (з Проповіді на велику і святу Суботу).

Дорога до Світла

Контрастом до чорного кольору, яким представлений шеол, є білий одяг Христа - символ Божественного Світла. Вже, починаючи від Йоан,а Христос представляється як "справжнє Світло, що просвітлює кожну людину, що прийшло у цей світ" (Йн. 1, 9). Христос - це Світло, Яке віддзеркалює Світло, Яким є Отець, що живе у недоступному світлі. У символі віри ми говоримо, що Ісус Христос - це "Світло від Світла, Бог істинний від Бога істинного".

Христос, наш Добрий Пастир, не тільки витягає нас з темряви гріха й помилок, прокляття, хвороби і смерті, але й веде до глибокого занурення у Світло, Яким є Бог. Отцям Церкви, особливо грецьким, є дуже близькою тема - обожествлення людини. Вони постійно повторюють формулу "дивовижного обміну, предивного бізнесу", який робить з нами Бог: Син Божий став Сином людським, щоб синів людських зробити синами Божими. Він взяв нашу людську природу, щоб подарувати нам природу божественну. Він увійшов у нашу темряву, щоб розпорошити її і відкрити нам доступ до недоступного до цього нам Божественного Світла.

Вже євангеліст Лука у пісні Захарії представляє нашого Спасителя як "Схід сонця", що сходить над країною темряви та смертної тіні (Лк. 1, 78-79). Нав'язуючи до цього образу, древня сиро-західна літургія представляє Христа як Ранок, Який приходить до нас із Своїм світлом. "Слава Тобі, Христе Ранку, який Своїм ранішнім світлом нас відкупив. Ось ранком завершилося засідання трибуналу священиків, зачинателів злочину. Ранком Тебе вони бичували, сповнені заздрощів; ранком вони видали Тебе судді - Тебе, Який є джерелом життя для кожного, хто в Тебе вірує. Ранком [у день створіння] Ти зодягнув Адама красою, славою, величністю, і ранком Тебе зодягнули одягом погорди. Ранком з Єгипту вийшов народ, і ранком його же поводирі - разом з римськими окупантами - поклали Тобі хрест на плечі і повеліли іти на смерть. Тобі слава від усього, що гарне. Ти є блиском, гарнішим за усі сузір'я. Ти - Той, Хто зодягає красою усі рослини і усі квіти".

У цей божественний ранок ми покликані увійти і самі стати Світлом у Світлі.

Око Адама для Христа і око Христа для Адама

Якщо уважно придивитися, то можна помітити, що дві постаті мають одне спільне око, а через нього - спільний погляд. Можна також подивитися на це таким чином: Адам наче позичає Христу своє око, щоб Він міг заглянути у людський світ. Христос же, в Свою чергу, позичає Адаму Своє око, щоб він міг заглянути у божественний світ.

Тут ми наближаємось теми, про яку говорили Отці Церкви - про свого роду "звикання" Бога до людського світу. Це шокує - Бог вирішив "побувати в нашій шкірі" - пережити увесь людський досвід зсередини. Після того, як Син Божий уподібнився до нас в усьому, крім гріха, ми можемо з впевненістю сказати, що Бог вміє співчувати нам в усіх наших труднощах, проблемах і негараздах (див. Євр. 4, 15). Тепер не можемо Йому сказати: Ти нас не розумієш, бо ми - люди, а Ти - Бог. Ти не був "у нашій шкірі". Тепер Бог по праву може сказати: ти маєш страждання, випробування, спокуси, труднощі? Ти маєш ворогів, тобі загрожує смерть, ти бачиш її наближення? Я тебе розумію, Я знаю, що це таке. Я пройшов через усе це. І можеш не боятися, бо Я переміг все те, що тебе обмежує: страждання й страх, немочі і смерть. Я переміг світ!".

Христос насправді може дивитися на тебе поглядом Адама, людського сина, твого брата. Оком Христа дивиться на тебе також Отець і Святий Дух - уся Троїця і співчуває тобі, дивиться на тебе з любов'ю і милосердям. Адже, як говорять Отці Церкви, через Втілення Божого Сина у людському світі "звикають" жити і Отець, і Святий Дух. Це дивовижно, це викликає захоплення всього ангельського світу: "Хто така людина, що Ти пам'ятаєш про неї? Хто такий людський син, що так про неї дбаєш?" (див. Пс. 8, 5). Хто така людина, що Творець усього вирішив стати як один із них? Ці запитання можуть мати лише одну відповідь - нашу вдячність за нічим не заслужений дар: "Господи, Боже наш, яке предивне Ім'я Твоє по всій землі!" (Пс. 8, 10).

Цікаво, що і людина поволі має "звикати" до божественного життя, адже її покликання - стати, як Бог. Тому першим даром Бога для людини є можливість побачити всі речі очима Самого Бога. На логотипі не тільки Христос дивиться на світ оком Адама, але й Адам дивиться оком Христа. Дивитися очами Бога - сьогодні це означає дивитися очима віри, яка уможливлює нам зазирнути у те, що є за межами видимого, скінченного і тлінного. "Ми вдивляємось не в те, що видиме, але в невидиме. Адже те, що видиме, минає, а те, що невидиме, перебуває вічно" (2Кор. 4, 18). Ми вдивляємось у ясність Господню наче у дзеркалі (2Кор. 3, 18). Ми вдивляємось у славу Отця, що на обличчі Христа (пор. 2Кор. 4, 6).

Це давня мрія людини - зазирнути у інший світ, своїми очима пересвідчитись, що він існує. Очима Христа ми можемо, врешті, побачити Бога, Його ясність, Його славу - побачити божественний світі зсередини - як сини у Сині.

Обличчям в обличчя

Христос бере Адама на свої плечі і їхні обличчя зустрічаються - Христос дивиться на Адама і Адам - на Христа. Тут розпочинається те, що християнська традиція називала суттю вічного щастя - споглядання, що ощасливлює (visio beatifica).

Бог є Любов і встати перед Його обличчям - це значить встати перед обличчям Любові. Неможливо споглядати на Любов і не насичуватися нею. А коли хтось, хто скуштував любові, зможе споглядати на Того, Кого любить його серце - це щастя, це - блаженство. Це блаженство хоче подарувати нам Бог, Який повертає Своє обличчя в нашу сторону.

У поетичний спосіб у християнстві говориться про те, що Бог закоханий в людину, що деякі Його "шалені вчинки" не можна зрозуміти без логіки закоханого. Згадати хоча б любов до не завше вірного вибраного народу - Його містичної дружини (див., напр., символічну історію Єрусалима в Єз. 16). Це - неймовірно, що, незважаючи на всі наші невірності, Бог хоче бачити наше обличчя, зустрітися з нами віч-на-віч. І щоб ми боялися це зробити, щоб із сорому не відвертали свого обличчя, щоб не ховали своїх очей, Він простив усі наші провини, "омив, очистив, освятив, щоб поставити нас перед Собою прославленими, без пороку і без жодної зморшки, святими і непорочними " (пор. Еф. 5, 27), "дозволив вибілити наші одежі у Крові Агнця" (пор. Одкр. 7, 14).

Подих Христа є подихом Адама

Обличчя двох постатей є настільки близько, що й уста знаходяться дуже близько. Адам, якого Христос несе на Своїх плечах, не тільки споглядає на обличчя Сина Божого, але й дихає на повні груди Його Подмухом любові - Святим Духом.

Традиція Церкви, інтерпретуючи євангельський опис смерті Христа, а саме слова: "Ісус віддав духа", говорить про те, що останнє видихання Христа стало першим вдиханням Церкви. Ісус віддав Свого Духа нам, щоб ми дихали Його Духом, щоб Він жив і діяв у нас всередині, як у Своєму храмі. Святий Дух розливає в наших серцях любов Божу (пор. Рим. 5, 5), забирає страх і засвідчує нашому духу, що ми - улюблені діти Божі (пор. Рим. 8, 15-16).

Християнський портал КІРІОС, за матеріалами vinkap