Травневі молебні до Пресвятої Богородиці1. Походження традиції травневих богородичних відправ.

Ідея посвяти певних часів чи періодів року для вшанування деяких подій чи осіб з історії спасіння людства є спільною для всієї Христової Церкви. Втім, кожна із її гілок сама вирішує, як, коли і яким чином почитати спасенні події чи священних осіб, беручи до уваги насамперед власну літургійно-богословську традицію. У цьому контексті варто оцінювати також і звеличення Пресвятої Богородиці, матері Спасителя світу Господа Ісуса Христа, якій Церква із найдавніших часів віддавала найбільшу пошану. Численні молитви, гімни, ікони, свята – всі вони є лише земними відгомонами тієї богоматеринської гідності і небесної слави, котрими наділив Марію сам Бог.

Традиція звеличувати Богородицю у місяці травні походить із середньовічної Західної Європи. Витоки такої присвяти деякі дослідники вбачають у бажанні Римо-Католицької Церкви християнізувати окремі поганські звичаї місцевих народів, зокрема вшанування у цей час богинь розквіту та плодючості Флори і Артеміди. Перші згадки про травневі моління до Божої Матері походять з кінця ХІІІ століття: король Іспанії Альфонс Х закликав своїх підданих цього місяця єднатись у молитвах перед зображеннями Богородиці. Десь із XIV століття поширюється звичай приносити травневі зела і квіти, прикрашаючи ними статуї та вівтарі Пречистої Діви. Аж у XVI столітті в Німеччині травень вперше названо «місяцем Марії». Втім, найбільшого розвитку травневі богородичні відправи зазнали у XVII – XVIII століттях в Італії, у багатьох містах якої їх щоденно протягом усього травня звершували спершу ченці домініканці, а згодом і єзуїти. У подальших століттях Римські Архиєреї кількаразово видавали особливі звернення та постанови, заохочуючи вірних вшановувати Божу Матір через участь у марійських богослужіннях протягом цього місяця. До сусідньої Польщі травневі моління до Богородиці принесли вже згадані єзуїти, котрі у цей місяць почали звершувати марійські відправи десь від першої половини ХІХ століття. Сучасне травневе богослужіння римо-католицької традиції складається із лоретанської литанії (протяжної благальної молитви) до Богородиці, тематичної марійської проповіді та благословення вірних Святими Дарами.

Фактично аж до початку ХХ століття в Українській Греко-Католицькій Церкві особливий травневий богородичний культ був майже незнаним. Це пов’язано з тим, що Східні Церкви, до яких належить і УГКЦ, назагал не знають практики присвяти окремих місяців святим особам чи подіям. Натомість особливими марійськими періодами нашого церковного року є богородичні свята з їхніми передсвяттями і посвяттями, а також і особливий піст у місяці серпні перед Успенням Божої Матері, котрий ще у давній Візантії був обрамлений служінням особливого молебню на честь Пресвятої Діви – параклиса, про який мова йтиме нижче. Врешті, навіть кожна середа року присвячена звеличенню Пресвятої Богородиці.

Початки травневого марійського набожества в УГКЦ знаходимо під час Добромильської реформи Чину святого Василія Великого, котру проводили у 1882 році отці єзуїти. Саме завдяки їй у василіянських монастирях почали культивуватись тогочасні римо-католицькі практики, зокрема й присвята місяця травня для особливого вшанування Божої Матері. Для щоденних марійських відправ спершу використовували давній візантійський параклис (з грецької «покірне благання»), котрий ще у ІХ столітті уклав чернець Теостирікт. Основну частину параклису складає канон до Пресвятої Діви з приспівом «Пресвятая Богородице, спаси нас», який зазвичай читали на всяку скорботу душі і тіла. Однак, незабаром василіянин о. Мелетій Лончина (за іншими даними – василіяни о. Платонід Філяс і о. Андрей Шептицький) скоротив параклис, забравши з нього канон і додавши натомість ряд благальних закликів до Божої Матері, скомпонованих частково на основі богородичного акафісту. На них богомільці відповідали вже згаданим приспівом канону. Такий спрощений молебень і досі є основною літургійною молитвою до Божої Матері протягом цілого місяця травня на багатьох парафіях УГКЦ.

2. Різновиди молебнів. Травневий богородичний молебень.


Як вже було зазначено вище, сучасний варіант короткого молебню до Богородиці, котрий звичайно служать у травні, постав із стародавнього параклису. У свою чергу параклис укладений як наслідування утрені, маючи у своєму складі її характерні частини: псалом 142, «Бог Господь», тропарі, канон, прокімен, Євангеліє тощо. Крім параклису існують також інші молебні. Зокрема, сучасний Требник УГКЦ вміщає у собі, приміром, чин загального молебню до Господа, Божої Матері або святих, котрий можна служити на всякі потреби та в різних обставинах, молебень на святу Пасху, який служиться у період від Великодня до Вознесіння, і молебень за недужого, що його слід відправляти у домі хворого. Окрім цих згаданих молінь старовинні літургійні книги мають спеціальні молебні у часи бездощів’я чи сльоти, за припинення епідемії, за воїнів під час війни та ряд інших.

Травневий молебень до Пресвятої Діви зазвичай відправляють у храмі перед престолом, тетраподом або шанованою іконою Богородиці. Також його можуть служити у каплицях, громадських закладах, приватних будинках, або навіть на відкритому повітрі – приміром, біля хрестів та фігур на дорогах чи полях. Часто до місця служіння поза храмом вірні виходять хресним ходом, несучи святий хрест, хоругви та ікони, а йдучи дорогою туди й назад співають пісні марійської тематики.

Молебень до Богородиці починається з начала обичного – ряду молитов, котрі відкривають майже всі літургійні моління нашої традиції. По благословенні священика вірні співають стихиру «Царю небесний…», котрою прикликається помочі Святого Духа для здійснення моління. За нею слідує ряд покаянних та звеличних благань до Пресвятої Тройці – трисвяте, славослов’я, потрійне «Господи, помилуй», молитва «Пресвята Тройце, помилуй нас». Завершає начало обичне Господня молитва «Отче наш», котрої нас навчив сам Ісус Христос.

Після цього читається 142 псалом, який є молитвою-благанням до Бога, щоб Він вислухав наш голос. За ним вірні співають навпереміну із псалмічними стихами піснеспів «Бог Господь і явився нам», котрий є запевненням Господньої допомоги й підтримки у всіх наших обставинах. Часто псалом та «Бог Господь» опускають, тому після начала обичного співають одразу тропарі (короткі гімни) на прославу Матері Божої «До Богородиці з запалом прибіжім» і «Не замовкнемо ніколи, Богородице», якими молільники висловлюють свою надію та любов до Пресвятої Діви.

За тропарями відбувається спів прокімена «Пом’яну ім’я Твоє у всякім роді і роді» зі стихом. Цим співом вірні благають Богородицю зглянутись на їхню молитву. Одразу після прокімена співається «Всяке дихання нехай хвалить Господа» і читається уривок з Євангелія від святого Луки. Зачало оповідає про відвідини Марією Єлизавети, під час яких Єлизавета вітає її як Матір Господа, а Богородиця, сповнившись Святим Духом, виголошує пророчі слова про те, що вона буде звеличена всіми поколіннями. Після Євангелія співається стихира, в якій збідована людина благає Пресвяту Діву як могутню помічницю вірних допомогти у скорботах цього життя.

Якщо ж стихиру опускають, то священик по Євангелію одразу виголошує благальні заклики до Божої Матері, на які вірні відповідають «Пресвятая Богородице, спаси нас». Ці 16 благань продовжують провіщене в Євангелії звеличення Марії, котра своїм Богоматеринством і святим життям стоїть понад всяке земне і небесне створіння. Як вже було сказано, більшість цих епітетів взято укладачем з акафісту до Богородиці, котрий постав у Константинополі біля VI століття.

Молебні стихири, котрі починаються після благань, надзвичайно поетично змальовують допомогу і заступництво Богородиці, про котрі Церква свідчить із свого живого досвіду ось уже протягом століть. Перші два гімни описують різноманітні випадки сприяння Пресвятої Діви християнському родові, а два останні мають радше догматичний характер, відкриваючи велич Марії перед Богом, завдяки якій вона може допомагати вірним.

Єктенія, яку священнослужитель виголошує після стихир, містить благання до Господа про визволення від усяких бід тих, котрі стоять на молитві, як теж і про відвернення справедливого Божого гніву, що надходить на світ через наші беззаконня. Наслідками гріхів є не лише хвороби, скорботи чи бідування, але й стихійні лиха, війни та міжусобиці, однак наш Спаситель може все це подолати своїм милосердям. Саме на нього ми покладаємось, багаторазово співаючи протягом єктенії «Господи, помилуй».

Своєрідним підсумком молебню є благальна молитва до Богоматері, яку читають на завершення богослужіння. Існує доволі багато різних богородичних молитов для молебнів, але, мабуть, найпопулярнішою з них є «Царице наша преблагая», котру зазвичай співають усі присутні на відправі. Головна її тема суголосна із початковими тропарями – Мати Божа є близько до всіх, що перебувають у бідах і скорботах, і може допомогти тим, котрі з вірою її проситимуть. Після завершення молитви настає відпуст, тобто останнє молитовне звертання до Бога перед виходом із храму. Доволі часто по відпусті вірні співають давній богородичний гімн «Під твою милість», а по відспіванні цілують ікону Пресвятої Діви Марії.

Важливим елементом травневих марійських богослужінь стали також проповіді про Пресвяту Богородицю, в яких душпастирі розповідають про її земне життя і служіння, небесну славу та заступництво для людей, а також закликають вірних ревно молитися до Марії та наслідувати її чесноти у повсякденному житті. Зазвичай такі повчання священики виголошують після Євангелія чи по завершенні богослужби.

У контексті богородичних молебнів місяця травня варто згадати теж і про побожні народні пісні, які звеличують Божу Матір, і число яких, мабуть, уже перевищує кілька сотень. Вірні залюбки співають богородичні пісні перед початком травневих марійських відправ та по їх завершенню, як також під час розмаїтих молитовних походів, причому багато богомольців знають щонайменше кількадесят таких пісень напам’ять. Однак, на жаль, глибина змісту, богословська витонченість та музичне оформлення багатьох із них спонукає бажати кращого.

3. Правильні акценти щодо участі втравневих молебнях.

Хоча молебень як такий є приватним богослужінням, до участі в якому ніхто не може бути зобов’язаний так само, як до участі у недільній чи святковій Божественній Літургії, однак його відправа на честь Богородиці є загально знаною і любленою в УГКЦ. Таке богослужіння допомагає вірним глибше пізнати роль Пресвятої Богородиці в історії спасіння світу. Щира та осмислена участь у молебні на честь Божої Матері невимовно збагачує наше пізнання величі Божого задуму відкуплення людства. Діва Марія наважилась сказати «так» Господній волі замість непокірного «ні», котре звучало протягом тисячоліть після гріхопадіння прародичів в Едемі. Від Богородиці ми можемо навчитись правдивого служіння Ісусові Христові, волоченому Слову, котре мусимо також завжди носити у собі. Через молитовні благання до Богородиці ми стаємо учасниками понад двотисячолітнього досвіду спілкування Церкви з Богоматір’ю, котра є ідеальною іконою єдності Бога з людиною.

Конституція Другого Ватиканського Собору про святу літургію Sacrosanctum Concilium повчає, що побожні практики, до яких відносяться і травневі богородичні богослужби, мають здійснюватись з урахуванням літургійної пори, тобто відповідного періоду церковного року, а також мають узгоджуватись із літургією Церкви, з неї якоюсь мірою випливати і до неї провадити вірних (див. SC 13). Тобто, травневі богородичні молебні зовсім не випадає служити, приміром, у Страсному тижні, кожен день якого має свою доволі інтенсивну молитовну тематику. Також марійські відправи не можуть витісняти канонічне молитовне правило Церкви – утреню, вечірню, часи тощо: вони можуть звершуватися після нього, але не замість нього. Такі й подібні правильно розставлені акценти зможуть ґрунтовно збагатити практику як травневого богородичного культу, так і всього молитовно-літургійного життя Церкви.


Іван Дутка,

викладач літургійного богослов’я

Івано-Франківського богословського університету

ім. св. Йоана Золотоустого УГКЦ



 Християнський портал КІРІОС .

1. Час і місце проведення

· День тижня.

Якщо Божественна Літургія має відбутись в неділю, то найкраще організовувати її на 10-12 год. Якщо ж Літургія планується на седмичні дні, то тут потрібно врахувати можливість присутності більшої кількості вірних, оскільки це переважно робочі дні мирян. Тому в такі дні Літургія може організовуватися і після обіду.

· Храм.

Оптимально урочистості проводити у великих храмах або у храмах з великим подвір’ям. Також прийнятним є проведення Літургій надворі. Для цього необхідно подбати про монтування підвищення з накриттям для облаштування повноцінного Святилища. Але слід подбати про широкі, пологі та зручні сходи до нього, з огляду на те, що по них будуть іти процесії та священнослужителі в ризах.


2. Необхідні речі для облаштування Святилища. 

Квадратний (рівносторонній) Престіл: на ньому Семисвічник або дві лампади (такі, щоб не задувалися вітром) по боках, обруси, антимінс, ілитон, губка, напрестольний хрест (ручний), запрестольний хрест, рипіди, Святе Євангеліє, подушка під служебник.

Проскомидійник: обруси, дві лампади, хрест на ніжці, достатня кількість чаш (йдеться про чаші, які будуть переноситись на Престіл; інші ) і дискосів на ніжці, ілитонів червоного (принаймні три), рушничків червоного кольору (згідно кількості чаш), ложиць, дискосів без ніжки (згідно кількості чаш). Також має бути приготована посудина для Теплоти (посудина має бути достатніх розмірів, щоб наповнити всі чаші Теплотою), копіє.

Для Божественної Літургії слід підготувати червоне вино, свіжі великі просфори для служіння Чину Проскомидії.

Також у Святилищі має бути приготоване Горне Сідалище та бічні крісла в достатній кількості.

Дві кадильниці та ладан належної якості.

Також слід звернути увагу на облаштування Святилища іконами. Принаймні, обов’язково мають бути поставлені дві великі намісні ікони (при можливості, краще чотири ікони) та запрестольна ікона храмового празника. Намісні ікони мають стояти на відстані принаймні 2 метра від краю підвищення та незадалеко одна від одної.

Спереду у підніжжі підвищення приготовляється достатня кількість столів, покрита обрусами та ілитонами для приготування на них чаш з вином і посудин з частицями. Частиці для причастя мирян мають бути приготовані заздалегідь у посудинах достойного вигляду. Також потрібно подбати про ковшики для наповнення чаш частицями. Для доброї обслуги цих столів слід заздалегідь призначити достатню кількість ієреїв чи дияконів. Розпочинати наповнювати чаші для причастя вірних можна відразу після Анафори. На цих столах мають бути рушнички, дискоси та ложиці в достатній кількості.

Для причастя Крові священнослужителів слід підготувати окремі столи з достатньо наповненими Чашами. Про всяк випадок можна підготувати додаткові збанки достойного вигляду, в яких буде освячено вино. На цих столах мають бути приготовані рушнички для причастя священнослужителів.

· Подбати про озвучення, а по можливості і телебіми.

Слід подбати про якісне озвучення. Практика показує, що стаціонарного храмового озвучення буває недостатньо. Тому варто забезпечити додаткове озвучення як всередині храму, так і назовні. Під час Божественної Літургії рекомендується використовувати якомога більше кабельних мікрофонів, оскільки радіомікрофони дуже часто дають збій (фонять, невчасно сідає батарея, ловлять радіохвилі мобільних телефонів, FM станцій, недостатня потужність і т.д.). Використання радіомікрофонів рекомендується лише в крайній необхідності, коли з кабельним мікрофоном немає доступу до певних місць у Святилищі, в храмі чи надворі.

Щодо кількості мікрофонів та їх розташування є наступні рекомендації:

На Престолі слід поставити 4 мікрофони по одному з кожного боку. Щоб уникнути зайвих переміщень прислуги по Святилищі кожен священнослужитель для виголосу нехай підходить до Престолу.

Також слід поставити два мікрофони на штативах на солеї перед іконостасом для дияконів.

Дуже важливо гарно та якісно озвучити хор (3-4 мікрофони).

Використання телебімів при великій кількості вірних є дуже практичним та зручним моментом. По-перше, вони допомагають мирянам брати активнішу участь у Богослуження. По-друге, всі вірні не підходять до переду та не скупчуються на одному місці.

· Завчасне попередження про проведення Богослуження.

Інформування щодо проведення такого роду Богослужень та паломництв необхідно проводити щонайменше за пів року до того. Оскільки дуже важливо, щоб якомога більша кількість вірних взяла участь у таких духовних заходах. А це дуже часто потягає за собою вирішення різних організаційних питань: виготовлення закордонного паспорта, візи, планування відпусток чи вихідних з місця праці, замовлення квитків, оренда транспорту, резервування готелів, тощо.

· Доїзд і паркінг. Харчування.

Оргкомітету слід також подбати про достатнє інформування щодо найзручніших варіантів доїзду, розміщення та місць паркування транспорту. Для цього необхідно виготовити буклети з картами і схемами та завчасно їх розіслати. На схемах потрібно вказати пункти, де віряни можуть отримати питну воду (пляшки з водою об’ємом 0,5-1л.), харчування, туалети. Таких пунктів має бути приготована достатня кількість в різних місцях, щоб не творилася тиснява і можна було швидко та зручно обслужити присутніх. Варто також подбати про достатню кількість смітників.


3. Літургія

· Список запрошених єпископів і священиків та їх розміщення при Престолі.

· Прислуга, два диякони, еклезіарх.

· Місце одягання духовенства, формування процесії, вхід і вихід з храму, сповідь, спільне фото.

· Місця для VIP гостей.

· Хор.

· Всі деталі обговорити з церемоніймейстером завчасно.

Хрест процесійний і ручний.

Рипіди.

Кирії (воскові ДОВГІ свічки на них і стрічки для прикрашення).

Чаші ( достатня кількість ), ложечки, дискоси, достатня кількість рушничків та ілитонів ( червоні).

Орлеці.

Євангеліє.

Дві кадильниці ( ладан, вугілля).

Ризи для прислуги.

Частиці (достатня кількість просфор), червоне вино.

Збанок і рушник для вмивання рук.

Пуфік (крісло БЕЗ СПИНКИ) для Патріарха.

Примикирій ( велика і висока свічка з підставкою)

Посудина для теплоти

Губка.

· Святе Причастя.

Заздалегідь обговорити як буде проходити причастя духовенства і вірних. Практика останніх Літургій показує що добре є коли двоє єпископів іде причащати священиків Пресвятого Тіла відразу після роздроблення Агнця. До причастя Крові священики приступають самі. Єпископи, запричащавши священиків, причащаються самі.

4. Гості, преса, привітання.


· Розміщенням запрошених гостей має займатися відповідальна особа, яка завчасу готує списки, місця для них.

· Для преси відвести місце і поставити відповідального за них. В особливий спосіб наголосити на відповідному одязі журналістів.

· Під час Святої Літургії заборонити єпископам і священикам у ризах фотографувати.

· Для зйомки у святилищі призначити одного відео оператора і одного фотографа.

· Для журналістів зробити прес-конференцію.

· Визначити осіб та їх по черговість у виголошенні промов.

(Проповідь, привітання офіційних осіб та подячне слово).

·Особисті привітання, нагородження грамотами і т.д. робити в часі обіду.



Літургійна патріарша комісія УГКЦ

Перш за все потрібно узгодити час і дату приїзду Архиєрея на канонічну візитацію. Оскільки Ви можете бути не одним з числа охочих запросити Архиєрея, запрошення потрібно подати принаймні за три місяці.

Так само потрібно попередити диякона про ті чи інші проблеми, які можуть виникнути.

Наприклад:
Пояснити дорогу, якою найкраще можна добратися до місця призначення, намалювати найлегший проїзд чи карту.
Повідомити чи буде хор на парафії і чи він добре орієнтується у співі Архиєреської Божественної Літургії. По можливості приїхати з головним дяком або взяти у диякона чин Архиєреської Літургії (посібник для хористів, де є вказані змінні частини Літургії).

Зауваги та настонови:
Звертання до Архиєрея: до Митрополита чи Архиєпископа – Високопреосвященний Владико (Ваше Високопреосвященство), до єпархіального Єпископа чи Єпископа-помічника – Преосвященний Владико (Ваше Преосвященство).
Архиєрей приїжджає приблизно за 10 – 15 хвилин до початку Божественної Літургії. Якщо є потреба, щоб Владика був швидше чи пізніше, потрібно заздалегідь попередити.

Зустріч Архиєрея відбувається за місцевим звичаєм (у воротах, на подвір’ї храму, на початку села, тощо...). Зустрічає Владику настоятель храму з іншими сослужащими ієреями, у супроводі церковного братства з хоругвами і парафіян. Настоятель храму стоїть попереду із напрестольним Хрестом, тримаючи його на підносі.

Після привітальних слів і благословення Владики усі процесійно заходять до Храму.

Перед приїздом Архиєрея потрібно забрати тетрапод зсередини храму і відставити його вбік або деінде. Замість нього слід підготувати звичайний аналой з іконою храмового празника або біжучого празника дня чи посвяття. Після цього, як Архиєрей поцілує ікону, цей аналой потрібно забрати.

Архиєрей служить Божественну Літургію за повним чином (без скорочень), тому слід заздалегідь попередити про це хор.
Прохання до настоятеля храму попередити всіх запрошених священнослужителів про пунктуальність. Якщо хтось з ієреїв спізнився на Архиєрейську Божественну Літургію, то не подобáє йому приступати до служіння.
Настоятель храму повинен подбати, щоб усі ієрея були в ризах однакового кольору.
Літургійний посуд повинен мати належний вигляд (чистий, без окислень та іржі і т.д.)
Просфори для Божественної Літургії повинні бути свіжі.
Просфору потрібно нарізати великими частицями, щоб потім було зручно подавати вірним на Причастя (наприклад, з одної малої просфори має вийти приблизно 27 частиць).
Царські Врата мають бути зачинені, але катапетасма – відсунута.

Прохання до настоятеля храму, щоб перед Божественною Літургією закласти потрібне зачало у Святому Євангелії.
Майже посередині храму, трохи ближче до Святилища, ставиться так звана катедра, на якій стоїть Архиєрейський трон (це крісло має бути без спинки).
Хоругвоносці та всі вірні мають стояти під час Божественної Літургії позаду катедри так, щоб був вільний прохід для процесії на Малому Вході.
Не подобає на Архиєрейській, як і на кожній Божественній Літургії, використовувати дзвіночки чи іншого роду речі, не притаманні обряду нашої Церкви.
Всі священнослужителі повинні стояти живим коридором один навпроти одного згідно своєї гідності. Під час Літургії прохання стояти рівно і благоговійно, не крутитися і не оглядатися на різні сторони.
Категорично забороняється священнослужителям, котрі сослужать Божественну Літургію, фотографувати чи займатися іншими негідними справами.
Також прохання перед початком Літургії вимкнути мобільні телефони.
Якщо з числа запрошених священнослужителів є митрофорні протоієреї, то вони не можуть одягати мітру на Архиєрейській Божественній Літургії.
Переважно для служіння Божественної Літургії з Архиєреєм прибувають двоє дияконів. Тому, при можливості, потрібно подбати про мікрофони чи інше озвучення з двох боків Царських Врат, а також про два кадила для дияконів.
Кадило має бути розпалене ще до приїзду Архиєрея і винесене кимось з парафіяльної прислуги на середину храму.
Також, якщо є можливість, настоятель храму має подбати, щоб було двоє осіб з парафіяльної прислуги (один має тримати протягом всієї Божественної Літургії жезл біля ікони Христа Спасителя, другий під час Літургії – одну свічу (примикирій) біля ікони Богородиці).
На початку Літургії, після діалогу Архиєрея і протодиякона, перший ієрей цілує хрест і правицю Архиєрея, заходить до Святилища, відкриває Царські Врата, поклоняючись, творить хрест і поклін двічі, цілує Святе Євангеліє і Трапезу, ще раз творить хрест і поклін, поклоняється до Архиєрея (якщо той благословляє, ієрей теж творить на собі знак хреста), тоді обертається, підіймає Святе Євангеліє і чекає на виголос протодиякона «Благослови, Владико». Тоді виголошує: «Благословенне Царство…». Після цього кладе Святе Євангеліє, цілує його і Святу Трапезу, поклоняється до Архиєрея і відходить на правий бік Престолу.
Ніхто з ієреїв до Малого Входу не може заходити до Святилища через Царські Врата, а лише через дияконські. На «Заступи, спаси…» після Великої і двох Малих єктеній, ідучи на виголос до Святилища, потрібно ізпросити в Архиєрея благословення, поцілувати його руку (або, якщо він тримає, Хрест і руку), тоді зайти до Святилища, поцілувати Святу Трапезу, поклонитися до Архиєрея, відійти вбік і тоді творити виголос вкінці єктенії.

На третьому антифоні всі ієреї, після благословення Владики, заходять до Святилища, цілують Святу Трапезу, і формують процесію на Малий Вхід. Коли співці співають третій антифон, або Блаженства, перший священнослужитель та протодиякон стають перед Святою Трапезою, творять два поклони, ієрей цілує Євангеліє і Трапезу, диякон – Трапезу, тоді третій раз хрест і поклін, кланяються до Архиєрея і один до одного. Тоді ієрей бере Святе Євангеліє, дає протодиякону, всі починають процесію, йдучи від правої сторони поза Престолом, і так, вийшовши північною стороною, зі свіченосцями попереду, творять Малий Вхід. Вийшовши, стають так, як і до входу, згідно своєї гідності.

Після Малого Входу всі виголоси, які Архиєрей буде передавати, потрібно творити наступним чином: коли Архиєрей поклоняється на знак того, що передає виголос, ієрей відповідає поклоном голови до Архиєрея, виголошує, і на кінці виголосу творить, з місця, хрест, поклін до Горного Сідалища і до Архиєрея.

На Святій Трапезі не має бути нічого зайвого, що не належить до устрою храму загалом та Трапези зокрема: квітів, карток з інтенцій, молитовників, требників, тощо. До устрою Святої Трапези в храмі належать: Кивот або Скинія (перед ними ставиться лампада), Святе Євангеліє, всі обруси за уставом, ілитон, Мирниця з-заду Кивоту, напрестольний Хрест на рушничку.

На Проскомидійнику слід підготувати мінімум дві Чаші (залежно від кількості запрошених священнослужителів). Також дуже важливо врахувати, скільки мирян будуть приступати до Причастя. Якщо священнослужителів мало, але причасників передбачається багато, тоді слід приготувати достатню кількість чаш, щоб зручно і швидко причастити всіх мирян у храмі. Наприклад, для Причастя у великих храмах має бути приготовано ХОЧА Б ТРИ ЧАШІ, і більше.

Додаткові два або більше ілитонів (залежно від потреби, кількості сослужащих ієреїв та Чаш), рушнички та інші ложиці для Причастя мають бути заздалегідь підготовані, але не на Престолі, а на Проскомидійнику.
Усі ілитони та рушники для Причастя повинні бути лише червоного кольору.
Євхаристійне вино має бути червоне.

Під час Божественної Літургії служебник ієреї повинні тримати в руках і ні в якому разі не ставити на Престіл.
Усі сослужащі ієреї мають стояти хоча б один метр від Святої Трапези для зручності дияконського служіння.
Прохання до всіх ієреїв, котрі будуть сослужити на Літургії, біля Престолу стояти рівно коридором, стоячи один навпроти одного, а також не заокруглювати ряд поза престолом. Якщо не вистачає місця в Святилищі для одного ряду сослужащих ієреїв, тоді можна стати у два ряди.

Всі ієреї під час Божественної Літургії повинні бути максимально уважними та слідкувати за виголосами, котрі їм буде передавати Архиєрей.

Згідно з уставом нашої Церкви, до Святої Чаші вливається Теплота (це має бути окріп). Тому потрібно заздалегідь подбати, щоб її приготували і принесли на спів «Єдин Свят…».

Також, згідно з уставом нашої Церкви, на ілитоні обов’язково має бути губка.
Під час Символу Віри братське цілування відбувається наступним чином: усі ієреї підходять з лівого боку Святої Трапези; ієрей творить хрест і поклін до Чесних Дарів, цілує (через Воздух) Святий Дискос і Святу Чашу, також Трапезу, тоді підходить до Архиєрея, цілує спочатку його праве, потім ліве рамено і руку.

На закінчення Анафори Архиєрей виголошує «Найперше пом’яни, Господи…» і перед поминанням свого імені зупиняється, передає продовження виголосу першому ієреєві, який має продовжувати наступним чином: «Пом’яни (без «Найперше»), Господи, (ім’я предстоячого Архиєрея), і даруй їх святим Твоїм Церквам…», тобто, закінчує за всю ієрархію, за котру творили виголос.
ВАРТО ПЕРЕД ПРИЇЗДОМ АРХИЄРЕЯ АБО, В КРАЙНЬОМУ ВИПАДКУ, ПЕРЕД СВЯТИМ ПРИЧАСТЯМ ПІД ЧАС БОЖЕСТВЕННОЇ ЛІТУРГІЇ, ЧІТКО, ВИРОЗУМІЛО І ГОЛОСНО ОГОЛОСИТИ ВІРНИМ ПРО ПОРЯДОК ПРИЙМАННЯ ТАЇНСТВА ЄВХАРИСТІЇ, А ТАКОЖ В ОСОБЛИВІШИЙ СПОСІБ НАГОЛОСИТИ, ЩОБ ВІРНІ НЕ ОБЛИЗУВАЛИ ЛОЖИЦІ, ГАРНО І ЧІТКО ХРЕСТИЛИСЬ (А НЕ ТВОРИЛИ ЯКИХОСЬ НЕЗРОЗУМІЛИХ ВИМАХІВ РУКАМИ) ТА НЕ ТВОРИЛИ ПОКЛОНІВ БЕЗПОСЕРЕДНЬО ПЕРЕД СВЯТОЮ ЧАШЕЮ, ОСКІЛЬКИ ТАКІ ДІЇ МОЖУТЬ СПРИЧИНИТИ ДО ВИБИТТЯ ЧАШІ З РУК СВЯЩЕННОСЛУЖИТЕЛЯ.

До причастя Тіла Христового священнослужителі підходять за таким порядком: підходять зліва від Престолу, творять хрест і поклін, приймають Тіло, цілують подаючу руку Архиєрея і рамено, відходять в правий бік Святої Трапези. Якщо величина Престолу дозволяє, руки з Тілом потрібно покласти на нього. Споживати можна тільки після того, як спожив Архиєрей (те ж саме стосується і Крові Христової – тільки після того, як причастився Крові Архиєрей, ієрей підходить до приготованої збоку Престолу Святої Чаші, творить хресті і поклін, поклоняється до Архиєрея і причащається). Якщо Чаша одна, тоді сослужащих ієреїв причащає Архиєрей (ієрей підходить справа від Престолу, творить хрест і поклін, спиває з Чаші, обтирає рушничком губи, горловину Чаші, цілує Чашу і руку Архиєрея, та відходить, творячи хрест і поклін).

Після Святого Причастя другий ієрей (тобто той, який стоїть першим зліва від Архиєрея) приймає Святу Чашу з рук Архиєрея за таким порядком: творить хрест і поклін, приймаючи Святу Чашу, цілує її та руку Владики, тримає її високо і чекає, поки Архиєрей віддасть хрест і поклін до Святих Дарів. Тоді відносить Чашу до Проскомидійника, приймає кадило від диякона, кадить Святі Дари тричі по три, тоді кадить диякона тричі, віддає кадило диякону, а той в свою чергу кадить ієрея тричі, тоді обоє творять хрест і поклін до Святих Дарів, поклін до Архиєрея, один до одного і відходять.

Той, кому Архиєрей звелить виголошувати заамвонну молитву, чинить наступне: відповідає поклоном голови до Архиєрея, цілує Святу Трапезу, виходить через Царські Врата, стає за солеєю посередині, творить молитву, потім хрест, поклін до Святилища і до диякона, який стоїть праворуч, після цього заходить до Святилища через Царські Врата і стає на своє попереднє місце.

Після закінчення Божественної Літургії, якщо зволить Архиєрей, усі ієреї не розоблачаються до тих пір, поки Архиєрей в ризах. Тобто, після відпусту на Літургії усі ієреї разом з Владикою у Святилищі моляться молитви на завершення Літургії («Нині отпущаєши…» і т.д.) і аж тоді можуть розоблачатися.

Після Божественної Літургії, якщо настоятель і парафіяни бажають запросити Архиєрея на святкову трапезу, то вона повинна тривати максимум до 1 години 30 хвилин.

P.S. Прохання до настоятеля храму, котрий запрошує Архиєрея відвідати парафію, обов’язково довести до відома, в зручний для нього спосіб, всіх священнослужителів, котрі прибудуть на Архиєрейську Божественну Літургію, про вищезгадані пункти.


Літургійна патріарша комісія УГКЦ

Ікона Богородиці Ікона Знамення належить до найдавнішого іконографічного типу Богородичних ікон – Оранти (грецьк. «молільниці»), котра підносить руки до молитви. Такий жест початково не був християнським, але став таким ще на зорі юної Церкви. Зображення людей, що моляться з піднесеними руками, можна знайти у римських катакомбах та на священних посудинах. Часто можна зустріти постать жінки, котра підносить руки до молитви, а збоку є надпис «Марія», себто Богородиця. Пресвята Діва представлена як символ Церкви, що молиться. Вже блаженний Августин Іппонійський вбачав у Богоматері Церкву. Зображення Богородиці Оранти можемо зустріти і як окрему ікону, і як частину композиції інших ікон, приміром, Вознесіння Христа чи Зіслання Святого Духа. Однією з найвідоміших зображень Оранти у Київській Церкві є мозаїчний образ Богоматері «Нерушима стіна» зі Святої Софії Київської (XІ ст.).

Ікона Знамення є особливим типом Богородиці Оранти, зображеної з Господом Ісусом Христом на грудях. Найдавніше подібне зображення можна зустріти в римських катакомбах Cimitero Maggiore (IV ст.). Назва ікони вказує на пророцтво святого Ісаї: «Оце ж сам Господь дасть вам знак: Ось діва зачала, і породить сина і дасть йому ім'я Еммануїл» (Іс. 7:14). Цими словами прообразується таїнство Боговтілення, народження Спасителя від Діви, Сина Божого від земної жінки, об’явлення Бога у світі (пор. Мт. 1:23). Саме тому ікону Знамення звичайно розміщують в іконостасах посередині пророчого ряду, вказуючи цим на те, що головною темою всіх старозавітніх пророцтв було Боже воплочення, себто Його прихід на землю для спасіння Свого люду.

Господь Ісус Христос на іконі Знамення постає в образі Спаса Еммануїла. Його зображають або безпосередньо на грудях Богоматері, або в сфері-мандорлі, котра означає сяйво Його божественної слави. Христос зображений у вигляді дитини, оскільки Він народився як людина від Пречистої Марії, але Він не є звичайною людською дитиною, бо одночасно зостається також Предвічним Богом. Він непідвладний часові, тому Його можна зобразити і як Ветхого Деньми, і як Еммануїла – Вічного Младенця. Одяг Спаса Еммануїла, що буває червоним і синім, а часто й білим і золотистим, підкреслює Його божественну й людську природи, поєднані в одній особі. Руки Ісуса Христа розведені у благословенні. Інколи у лівиці Господь тримає сувій чи книгу – символ Євангелія, яке Він звістив людям.

Богородиця Марія зображена у повний зріст чи лише по пояс. Вона предстоїть в постаті Оранти, з піднятими до неба руками – Богомати молиться до свого Сина за всіх людей. У надрах її лона Духом Святим зароджується Богочоловік. Одяг Богоматері – хітон і мафорій – традиційно червоний і синій. Ці кольори символізують поєднання в ній дівицтва й материнства, а також її земну природу та небесну велич. Ризи Богородиці заливає золоте сяйво (асист), що є виявом потоків благодаті Святого Духа, Який зійшов на Пресвяту Діву в момент Благовіщення. Навколо Марії інколи також зображують мандорлу, що, знову ж таки, вказує на її божественну славу, котру вона здобула через Богоматеринство.

Часто з обох боків Богоматері зображуються ангели: архангели або херувими і серафими. Присутність у композиції ангельських сил вказує на те, що Богородиця своєю смиренністю згодна стати Матір’ю Божою, піднімає людство на щабель вище ангелів і архангелів, тому що й Бог, за словами святих отців, не прийняв ангельський образ, але втілився в людську плоть. Також зображення ангелів підкреслюють те, що завдяки народженню Бога Марія стала царицею ангелів, чеснішою від херувимів і незрівнянно славнішою від серафимів.

Іван Дутка 

Створення світу, спорудження скинії і чин освячення храмуСучасними біблістами встановлено взаємозв’язок між текстами першого розділу книги Буття, описом спорудження скинії (Вихід гл. 25-31, гл. 40), а також символами храмового богослужіння в 24-й і 50-й главах книги Ісуса, сина Сираха[1].

Відповідність послідовності будівництва скинії семи дням створення світу очевидна. У книзі Буття кожне із семи велінь Творця починається словами: «І сказав Бог» (Бут. 1:3.6.9.14.20.24.26). У 25-31 главах книги Вихід кожна із семи промов Бога, присвячених спорудженню скинії, починається словами: «І сказав Господь Мойсеєві» (Вих. 25:1; 30:11.17.22.34; 31:1.12). У 40-й главі Виходу сім етапів спорудження скинії розділені словами: «Як велів Господь Мойсеєві» (Вих. 40:19.21.23.25.27.29.32).

Пропонована замітка є спробою відзначити деякі паралелі між вищевказаними біблійними текстами і чинопослідуваннями освячення храму. Я також прагнув вкотре підкреслити ту істину, що богослужіння є найкращим вступом до Святого Письма.

Детальніше...


Огляд історії чинів заручин і вінчання у Візантійській традиції

Найбільш ранні свідчення про християнський шлюб присутні вже у Новому Завіті. Особливу увагу на питання, що є пов’язані зі шлюбом, звертає св. Павло. Він підкреслює Божественне походження подружжя – причому, що особливо важливо, не тільки між християнами, але й між поганами (1 Кор. 7:10-17). Таке розуміння безпосередньо ґрунтується на вчинках і словах самого Господа Ісуса Христа, який Своєю присутністю на весіллі в Кані Галилейській (Йо. 2:1-11) і Своїми словами про те, що одружені – «не будуть більше двоє, лиш одне тіло. Що, отже, Бог получив, людина хай не розлучає» (Мт. 19:6), – безпосередньо вказав на те, що всі подружжя, укладені згідно загальноприйнятого звичаю і не суперечать прямо Божественному праву, мають Боже благословення, і що Він визнає ці подружжя законними, – адже ані ті, що одружувалися в Кані, ані фарисеї, до яких були звернені слова Спасителя, не були християнами і єдналися у подружжя за звичаєм Давнього Ізраїлю. Однак, хоча про шлюб, як такий у Новому Завіті, говорилося чимало, ніяких згадок про будь-яку особливу християнську шлюбну церемонію у книгах Нового Завіту немає, і це можна пояснити, як звичайним замовчуванням, так і тим, що така церемонія просто ще не встигнула на той час виникнути.

Детальніше...

З характерною для нього простотою і стислістю, Євангеліє подає тільки нечисленну інформацію про дорогу, яку пройшов Господь Ісус від преторії Пілата до Голготи (пор. Мт 22, 22-62; Мк 15, 1-47; Лк 23, 13-56; Йн 19, 1-42).

Однак євангельської розповіді вистачило для того, щоби Хресна Дорога стала предметом особливої побожності. Християнська побожність підхопила викладені подробиці, збагатила їх апокрифічними даними і роздумами віруючого розуму, намагаючись відтворити окремі етапи ходи Сина Людського на своє розп’яття.

Хресна Дорога як побожна християнська практика не одразу набула ту форму, яку вона має нині. Протягом століть вона зазнавала тривалої еволюції, що проявлялася в різних напрямках цього молебню, що поступово дозрівав до відомої нам форми.

Очі віруючих первісної Церкви не були скеровані на місця життя і проповіді Христа. Для перших християн основоположне значення мала насамперед таємниця Спасіння, яке стало часткою людей у Христі, та очікування обіцяного Ним повторного приходу в славі.

Знаком уже здійсненого примирення людей із Богом завжди був хрест Христа. Сліди такого підходу можемо легко знайти у катехизі св. Павла. Вчення про Розп’ятого є для Апостола синтезом діяльності Христа, мудрістю Бога. Ця мудрість робить так, що навіть у людській слабкості об’являється Божа міць (пор. 1 Кор 1, 18-25 і 2, 2). Але хрест і смерть Господа не були відокремлені від інших спасительних діянь; навіть у своїй болісній дійсності Страсті Господні зберігають невпинне скерування до перемоги, повноти життя і до Воскресіння. Тому хрест Господній у цій побожності вельми вивищений, але він є знаком слави, райським деревом, з-під якого витікають життєдайні струмені таїнств Церкви. У св. Йоана Христос добровільно приймає свої страждання і з хреста розпочинає царювання над людством. Підхід св. Йоана також близький Отцям Церкви. Пізніше Лев Великий, говорячи про Христа, який ніс хрест, представляв Його як прекрасного переможця, який долає зловорожі сили, йде велично зі знаком свого тріумфу на плечах. А згадуючи сцену зустрічі Христа з єрусалимськими жінками, цей папа пише: «Господь Ісус не дозволяє плакати над собою, бо не узгоджується плач із перемогою і жалоба — з тріумфом».

Починаючи з IV ст., молебень до Страстей Господніх зосереджується насамперед на вшануванні Хреста. Суттєве значення для розвитку цього культу мало осягнення релігійної свободи, проголошене імператором Константином, та віднайдення святих реліквій імператрицею Єленою. Вшанування реліквій Святого Хреста, «поділеного на частки для всієї землі», як казав 348 року св. Кирило Єрусалимський, було повсюдно знане. У ті ж само часи знаходимо і докази вшанування місць смерті та воскресіння Господа Христа. Вираженням цього культу стали імпозантні базиліки Константина: святиня Мартиріум, поставлена над місцем Розп’яття, і ротонда Анастазіс — над Гробом Господнім.

Також на цей період припадає значне пожвавлення паломництв до Святої Землі та перших описів, складених прочанами. Найстаріший із цих описів це, безсумнівно, «Itinerarium Burdigalense», написаний прочанином із Бордо.

Близько 380 року побувала у Святій Землі авторка другого за часом опису перегринації до святих місць, звана Сильвією або Етерією. Описуючи місто і молебні Великого тижня, вона згадує процесію Вербної Неділі — від Оливної гори до Єрусалима, і подібну — в ніч із Великого Четверга на Велику П’ятницю. Під проводом єпископа люди обходили санктуарії Оливної гори, Гетсиманії, Голготи, віддаючи честь Христу в молитвах, читаннях і співі. На місці арешту Христа у Гетсиманії читали відповідний уривок із Євангелія. «При його читанні здіймався такий крик, такі стогони, такий плач, що чути було аж у місті». У день Великої П’ятниці на Голготі відбувалося вшанування хреста через цілування його реліквії. Від шостої години (12.00) до дев’ятої (15.00) читали тексти пророків і співали псалми, де говориться про грядущі Страсті, разом із тим, що про них написали Євангелісти. З початком дев’ятої години читалося уривок із Євангелія від св. Йоана, де сказано, як Господь віддав духа. Після цього молебню, який відбувався на місці Розп’яття, всі йшли до Анастазіс (Воскресіння), де читали уривок Євангелія про поховання тіла Ісусового, яке здійснив Йосиф з Ариматеї. Однак в описі, складеному Етерією, немає згадки про скорботний шлях Христа, що його Він пройшов із хрестом на раменах.

Те ж саме можна сказати про опис процесії, наданий у ритуалі VIII ст. Вирушала вона від Гетсиманії, прямувала у напрямку Вечірника (Горниці) та місця дому Каяфи (церква св. Петра in Gallicantu), звідти йшла до преторії (церква св. Софії у долині Тиропеона), аби потім зійти на Голготу. Процесія до головних санктуаріїв Єрусалима, Мартиріума і Анастазіс, із плином часу, завдяки включенню інших святих місць, дала у Середньовіччі початок святкування латинської Церкви, яке полягало у відвідуванні санктуаріїв Гробу Господнього і Голготи з запаленими свічками, під спів псалмів та пісень. У ХІ ст., коли владу над Палестиною захопили мусульмани, вони заборонили у Єрусалимі прилюдне вшанування, й тому молебні відбувалися тільки на Голготі. Тоді у санктуарії почали згадувати деякі сцени зі Страстей Господніх: ув’язнення Христа, бичування, коронування тернами. Свідком такого стану був Севульф, який побував у Єрусалимі на зламі 1102-1103 років.

Нову хвилю зацікавленості Хресною Дорогою приніс період Хрестових походів. Окрім хрестоносців, до Єрусалима поспішили натовпи паломників, аби побачити місця, пов’язані з життям Спасителя. 15 липня 1099 р. хрестоносці здобули Єрусалим. Проникнуті ревним культом усього, що пов’язане з пам’яттю про Спасителя, вони сповнили місто новими сакральними будівлями. На Голготі тоді було поставлено храм, який охопив усі давні частини базиліки Константина, Мартиріум-Анастазіс. Освячення нового храму відбулося 15 липня 1145 р. Загальний вигляд святині хрестоносців дійшов до наших часів, хоч її кілька разів реконструювали та прикрашали.

Як хрестоносці, так і численні паломники до Єрусалима старалися локалізувати місця, про які читали у Святому Письмі та побожній літературі. Перший опис, який містить щось подібне до дороги, що нею йшов Христос, знаходимо у книжці «La citez Jherusalem», написаній Ернультом. Час її постання визначають як 1187 або 1228 рік. Автор книжечки згадує дім Пілата, місце відпочинку Христа під час Хресної Дороги, місце зустрічі з Киринеянином і «Браму Скорбот».

Чітку згадку про Хресну Дорогу містить лише опис паломництва до Єрусалима від 1294 р., складений домініканцем Рікольдом із Монте Круціс (†1309). У своїй «Liber peregrinationis» він пише: «А входячи на дорогу, якою йшов Христос, несучи хрест, зустрічаємо місце…» — і згадує чотири стояння, а саме: преторію, зустріч із жінками, з Матір’ю та Симеоном Киринеянином. Автор опису йшов у тому само напрямку, що й Христос. Увійшовши до базиліки Гробу Господнього, оглянув отвір, де був закріплений хрест господа, місце, де затрималася Пресвята Діва і св. Йоан, камінь, на якому поклали тіло Христа при намащенні, і сам гріб.

Схожий опис залишив у своєму щоденнику «Liber de Terra Sansta» бл. Одорик із Парденону (францисканець, †бл. 1320). Потім настав час опіки францисканців над санктуарієм Єрусалима; це наступна сторінка цієї історії.

Від часу, коли опіку над Хресною Дорогою перейняли францисканці (1320), відвідування Єрусалима відбувалося під їхнім керівництвом.

Після молитов і навідання Гробу Господнього паломники вирушали в напрямку Оливної гори; це відбувалося години за дві до світанку. Тобто прочани проходили шлях у зворотному напрямку, ніж Спаситель. Свідком цього звичаю є «пан з Англера», Огер VІІ, який прибув до Єрусалима 4 жовтня 1395 р. У своєму описі паломництва він зазначив, що відвідування Святого Міста розпочав від місця, де Христос знову взяв хрест від Симона, щоб нести його на Голготу. Звідти вони пішли на вуличку, якою Христос прийшов, а йдучи нею, дісталися місця, де Симон допоміг Ісусові нести хрест, потім до місця, де Він розмовляв із жінками, і до місця, де впала Марія, побачивши сина, який ніс хреста; зрештою, дійшли до палаці Пілата, де Христос дістав вирок смерті.

Паломники XIV-XV століть, що прибували до Єрусалима, старалися ідентифікувати на його території сцени Страстей, про які вони читали у духовній літературі своїх часів. Ніколи ще уява не мала такого багатого поля для того, щоб похизуватися. Вулиця, яка за візантійських часів не була нічим цікавим з археологічного погляду, ставала справжнім релігійним музеєм, часто на шкоду давнім традиціям і правильній топографії.

Практика відвідування дороги, якою йшов Христос, не може бути безпосередньо ототожнена з нашим молебнем Хресної Дороги. Ще до кінця XVI століття панувала цілковита свобода щодо почерговості різних подій, пов’язаних зі стражденним шляхом Спасителя.

Найстарша і неперервана традиція містить три місця: Розп’яття, Святого Гробу і палацу Пілата. Стояння Зняття з хреста і намащення Тіла мають за собою історичні свідчення від ХІ століття. До трохи ранішого періоду, VII століття, дехто з дослідників зараховує появу сцени зустрічі Ісуса з Його Матір’ю. Зустріч Христа із Симоном згадується від ХІІІ століття, відносять її до перехрестя вулиць Йосафата і Тиропеону.

Жодне зі Стоянь не мало стільки легенд щодо місця, яке сцена зустрічі Христа з Веронікою. З’являється вона в історичних описах допіру в XІV ст. 1335 року Яків із Верони у своєму описі подорожі до Єрусалима згадує «місце, де Христос дав вероніку, тобто обличчя». Однак загальним правилом згадувати цю зустріч стало тільки в наступному столітті. Також у XIV ст. згадується стояння зустрічі Христа з єрусалимськими жінками; певний час її поєднували із зустріччю з Симеоном.

Про падіння Христа на Хресній Дорозі євангелісти не згадують, але переживання цих подій стало близьке християнській побожності. Раз їх називали падіннями, іншим разом — місцями відпочинку Господа Ісуса. У найстаршій традиції знаним є тільки одне падіння (Бурхарт із Монте Сіон і Яків із Верони). У ХVI столітті вже говорилося про три падіння, з яких друге поєднували з т. зв. «Судовими воротами», а третє відносили до підніжжя Голготи. Однак не всі паломники, навіть пізніших часів, про це згадують.

До XVI століття в описах болісних стоянь дороги Христа в Єрусалимі панувала велика свобода. Навіть питання локалізації цих стоянь — то вже справа XVI–ХІХ століть.

Розвиток молебню Хресної Дороги пішов у напрямку почуттів, співпереживань Спасителю, який страждає, і зміна сприйняття сталася вже в ХІ столітті. Пасійна побожність поступово стає дедалі більш чулою, сповненою сліз і скорботи, і прагненням брати (чуттєво) участь у стражданням і муках Спасителя. У середньовічній побожності хрест Спасителя зберігає першопланове місце, але змінюється його бачення. Замість роздумів над наслідками спасительної любові Христа середньовічні християни зосереджуються на самій особі Розп’ятого. Теологія цього періоду розглядає діло Відкуплення у юридично-моральних категоріях (теорія воздаяння), приписуючи всю спасенну функцію стражданням і смерті Христа. Ця течія побожності відобразилася в усіх аспектах релігійного життя, і найбільше — в народній побожності. Пасійна тема виходить на перший план, вона міцно пов’язана з темою покути як умертвлення і співстраждання з Христом. Спираючись на ці принципи, західне християнство надає нового забарвлення самому представленню Христа на хресті. Давньохристиянський образ Христа-Царя і Первосвященика Нового Завіту, який звершує на хресті об’явлення своєї могутності, змінюється баченням мертвого Ісуса, який стікає кров’ю і весь замучений катуваннями.

Розвинуте Середньовіччя подивилося на людську природу Христа — а отже, і на Його хрест і Страсті — новими очима, повними людського співчуття і любові. Вірні зрозуміли, що Христу можна не тільки молитовно поклонятися і споглядати Його як Бога, а й любити і наслідувати як Людину. Молебень до Розп’ятого набув нового багатства змісту і мотивів. Одним із керівників і натхненників цього нового ставлення людини до Христа був св. Бернард із Клерво (†1153). Відважне формулювання Медоточивого Вчителя: «слід споглядати історію Слова Божого» — стала гаслом нового напрямку релігійності. Пізнати Бога — це пізнати історію Втілення, слідкувати за кожним жестом і кроком Ісуса, це прочитувати майже у кожному вірші Євангелія, ким є Христос для нас і ким ми є для Нього. Як вчить св. Бернард, Церква «бачить єдиного Сина Отця, який несе свій хрест, бачить Господа слави, бичованого і розп’ятого; бачить Подателя життя і щастя, скаліченого цвяхами і пробитого списом, приниженого; усе це Церква бачить, і меч любові щоразу глибше пронизує її серце». Хрест і страждання були для нашого Господа нагодою виконати таємницю Спасіння і вділити повчання людству. Христос пройшов крізь смерть, аби й ми могли дійти до повноти життя і слави. Думка видатного проповідника Середньовіччя стала вирішальною для всієї релігійності епохи, попри те, що й раніше не бракувало злетів думки до Христа розп’ятого: наприклад, таких авторів, як св. Петро Даміані (†1072) чи св. Ансельм (†1109).

Якщо св. Бернард був попередником цієї побожності, напоєної любов’ю, вразливою до болю Спасителя, то у св. Франциска з Ассизі (†1226) ця течія набула ще сильнішої виразності.

Святий Франциск вдихнув нове життя у середньовічну духовність, міцно поєднав створіння з Творцем, а над усе полюбив Христа у Його стражданнях.

Вираженням містики св. Франциска є однаковою мірою як його стигмати, так і виспіваний ним Гімн Сонцю. Від часів Бідняка з Ассизі народжується новий погляд на людину і форму її стосунку до Бога. Христос і Марія сходять із високо піднесених п’єдесталів на землю, аби взяти участь у людських справах і турботах повсякденного життя.

Францисканська побожність є більше переживанням, аніж спекуляцією думки, завдяки чому вона стала доступною для всіх. Це, однак, не означає, що христоцентрична духовність стала виключною власністю францисканського руху. В домініканських колах, а також і в цистерціанських, культ людства Ісуса набуває в цей час великої інтенсивності. Попри наукову врівноваженість, теологічна думка св. Томи повністю проникнута полум’яною любов’ю до Бога-Людини. Цю полум’яну любов ми знаходимо також у містичному досвіді двох видатних цистерціанок — св. Мехтильди (†1299) і св. Гертруди Великої (†1302). Гаряча любов до Спасителя проявилась у них в ушануванні ран і Серця Христа, а завдяки своїм емоційним елементам ця побожність має чимало спільних рис із францисканською.

Пасійну течію побожності Середньовіччя досить повно виклав у своїй думці св. Бонавентура (†1274). Листи Серафічного Вчителя становлять черговий етап у розвиткові молебню до Розп’ятого, а Страсті Христові становлять першопланове місце у вченні святого. Він просто невичерпний щодо багатства порівнянь, символів і визначень, із допомогою яких прагне показати глибини таємниці любові Бога до людей, явленої  у хресній смерті Ісуса Месії. Отже, немає нічого дивного, що св. Бонавентура був названий Пасійним Учителем.

Зокрема, три твори св. Бонавентури безпосередньо присвячені тематиці Страстей. Це «Містична галузка», «Дерево життя» і офіцій Бревіарію (добір текстів для Літургії Годин) про Страсті Господні. До цього жанру належать також і популярні пізніше середньовічні житія Христа, зокрема «Медитації про життя Христа» Йоана де Каулібуса (ще відомого як Псевдо-Бонавентура) і «Житіє Господа нашого Ісуса Христа» Людольфа Саксонця (†1370). Зокрема перший твір залишив по собі чимало літературного наслідування у Середньовіччі.

Спільною рисою пасійних розповідних творів є те, що вони всі беруть матеріал не тільки з біблійних джерел, але і з апокрифів. Черпання з неканонічних матеріалів, однак, призвело до однобічності погляду на Христа. Затирається головна риса особистості Спасителя, а саме — те, що Він є обіцяним Месією, а на хресті склав жертву відшкодування, а Його Воскресіння має сотеріологічний характер (тобто стосується діла спасіння). Аби зацікавити читача таких творів, зворушити його, автори наводять численні реалістичні описи страждань Христа, Його самотність у годину страждань, безсильність Матері, яка прагне прийти з допомогою, ненависть і злість катів. Розвиток сюжету напружений і сповнений динаміки, а перебіг події бачиться немовби очима Марії, яка дуже часто з’являється у таких сценаріях. У сенсі змісту Страстей, в таких літературних творах є всі головні біблійні моменти, щедро збагачені доповненнями, які не було звідки взяти інакше, як тільки з апокрифів.

Гідний відзначення є порядок подій, викладений у творі «Роздуми домініканські» та у Бальтазара Опця (Опецького). Згаданий Бальтазар вказує, що вперше Христос упав після винесеного Йому смертного вироку, коли з Нього зривали шати. Хрест, покладений на Його плечі, мав 15 футів. Після розмови з єрусалимськими жінками Ісус побачив свою Матір і впав під хрестом. Також і Марія з великого болю впала на землю. Симона Киринеянина примусили нести хрест не замість Христа, а разом із Ним. Хоча Симон допомагав нести хреста, однак Ісус упав на Голгофі і «сильно обличчя собі поранив». Після того, як із Нього зняли багряницю, Христос, «не можучи стояти далі, упав». Описання розп’яття сповнене реалізму. Скорботна Мати жаліється Богу Отцю через Страсті Сина. Так само й другий згаданий твір, «Роздуми домініканські», позначений багатством подробиць в описаннях Страстей. Весь пасійний цикл розпочинається з прощання Христа з Марією у «квітну» неділю. По дорозі Христа від преторії Пілата на Голгофу названо такі сцени: покладення хреста, прощання з Марією по дорозі на Голготу, падіння під хрестом, зустріч із Симоном Киринеянином і Веронікою. Дуже детально розписано подробиці розп’яття і смерті Христа.

Виняткове значення для збагачення пасійної побожності мала середньовічна містика. То саме містики своєю чутливістю до болю постаралися поглибити всі обставини страждань і смерті Христа. Твори великих учителів німецької містичної Верхньорейнської школи — Екхарта (†1327), Йоана Таулера (†1361) і Генріха Сузо (†1366), попри піднесеність їхніх спекуляцій, відзначаються сильним чуттєвим забарвленням. Останній з них, посилаючись на думку св. Павла, визначає пізнання Розп’ятого як найвищу філософію свого життя.

Серед містичних переживань, релігійних об’явлень та екстазів душі, що споглядали Христа, намагалися огорнути всю Його любов до людини. У їхніх творах підкреслюються удари і рани, отримані Христом під час бичування та коронування тернами; описується жорстокість, із якою Його було прибито до хреста. Знаряддя Страстей Христових (Arma Christi), рани і кров Христа дістають особливе ушанування. Деякі сцени Страстей поєднано з канонічними годинами чи днями тижня. Створюються спеціальні «Годинники Страстей Господніх».

Свята Бригіда Шведська (†1373), чиї об’явлення під кінець XIV століття були знані в усій Європі й чиї молитви до Розп’ятого посіли своє недоторканне місце у книжках для мирян, споглядає сцени Страстей так, ніби вони відбувалися безпосередньо перед її очима. Таку само позицію можна знайти у другої знаної на той час візіонерки — св. Катерини Сієнської (†1380).

Представлення Розп’яття у цій новій редакції багато чим завдячує містиці, яка намагалася пізнати і описати фізичні та духовні страждання Ісуса. Починаючи від XIV століття, таке ставлення запановує в умах і уявах, формуючи бачення, що пульсує повнотою сердечного співчуття. З євангельської розповіді виділяються ті епізоди, події, образи або постаті, з якими поєднується особливо сильний емоційний  колорит. Ці сцени набувають конкретизування у ліричних творах, релігійному театрі, живописі та скульптурі. Сама ж християнська духовність, на якій відбилися екзистенційні тривоги і турботи людей кінця Середньовіччя, набуває рис патетичних і трагічних.

Можна сказати, що це драматичне бачення Страстей Христових уже постійно впливатиме на модель християнської побожності, по новітні часи включно. Ісус  у моментах свого життя і страждань немовби зрівнюється з іншими людьми, завдяки чому Його образ стає близьким і простим. Здається, що ми маємо перед собою не звитяжного Господа,  а Брата який знає всі скорботи, Друга, Лікаря, ба навіть Жебрака, який простягає пробиту долоню по гріш людської любові. Христос зовсім не стриманий у розкритті свого болю, Він говорить про нього майже кожній людині. Аби надихнути людей до ще більшої любові, Він розкриває їм свої приховані страждання, яких зазнав під час Страстей.

Природним резонансом так сприйнятої пасійної побожності стає визволення якоїсь предивної внутрішньої чутливості, яка охопить людей пізнього Середньовіччя, проявляючись у ревних і щедрих сльозах, що проливалися над муками Христа.

Серед форм пасійної побожності не можна не згадати літургійну драму — інсценізації подій із життя Христа. Колискою цього явища була Західна Європа. Зокрема п’ять особливих видовищ, пов’язаних з літургійною драмою, увійшли в церковну історію: процесія у Вербну неділю, Остання Вечеря (Mandatum), Воздвиження Хреста і Поховання Христа, а також Відвідання Святого Гробу. Набагато вільніші зв’язки єднали з пасійною темою інші інсценізаційні давньоєвропейські форми, такі як містерії, міраклі та мораліте. З огляду на численні мирські теми, їх найчастіше ставили поза церковними мурами, на ринкових площах чи центральних площах міст.

Задля влаштування містерій, зокрема найбільшої з них — представлення Страстей Господніх, — постають спеціальні товариства і корпорації. Так під кінець XIV  століття виникло у Парижі Братство Страстей Господніх, яке з часом привласнило собі щось на кшталт монополії на представлення світської драми, за співпраці з «Дітьми безтурботності», оскільки кожна серйозна вистава мала переплітатися комічними інтермедіями, щоби не втрачати уваги глядачів. З огляду на цю ж само увагу, якої не можна було випускати, на виставах не сторонилися крайнього реалізму. Це мало прикрі наслідки для самих акторів. Наприклад, 1437 року в Метці настоятель Ніколь, який грав роль Христа в агонії, ледве не помер насправді на дереві хреста. Також і ще один священик, Жан де Міссей, який грав Юду Іскаріота, повісився трохи надовше, ніж це було розумно, втратив притомність і був би помер, якби йому не поспішили з допомогою.

Як видно з наведених прикладів, духовенство брало участь у пасійних виставах разом із мирянами, бо це були важливі релігійні події у житті місцевих спільнот.

Характерна для Середньовічної побожності тенденція глибокого психологічного і суб’єктивного проникнення у таємницю Страстей Господніх знайшла вираження також і в розвиткові індивідуалізації релігійного життя.

Простіше кажучи, постають спеціальні молебні, мета яких — ушанувати певні окремі тайни спасіння. Зокрема, стає популярним молебень до П’яти Ран Христових. Серед інших видів побожності слід назвати молебні до Серця Ісуса, Святої Крові, Святого Обличчя, до Скорбот Марії.

Дуже живою була побожність до Матері Божої Скорботної, яка оплакує Сина. У ХІІ столітті в теологічній літературі формується поняття співстраждання Марії (compassio Mariae). Починаючи з наступного століття, поширюється культ Матері Божої Скорботної, який набирає форми молебню «Марійних жалів». Ці жалібні нарікання Марії біля підніжжя хреста, скарги Матері, якій доводилося дивитися на болісні страждання і смерть Сина, стали улюбленою темою середньовічних поетів. Найстарший текст польських «Жалів» походить із другої половини XV століття.

У середині ХІІІ століття на території Німеччини прижився звичай оточувати пошаною окремі болісні переживання Марії. Кількість цих «болів» варіювалася між 5, 7, 9 і 15; остаточно закріпилося сім. Із початком XV століття культ скорбот Марії проник і в літургію; заслуга цього поширення належить орденові сервітів.

Живий культ Матері Божої Скорботної у Середньовіччі став причиною того, що аж два стояння Хресної Дороги мають марійну тему.

Заглиблюючись у перебіг земного життя Спасителя, сприйнятий архіреалістично, і особливо в Його болісну дорогу на Голготу, люди Середньовіччя старалися видобути та уповні пережити кожну, найдрібнішу подробицю. Вони охоче зверталися до неканонічних текстів, які містили набагато більше зворушливих біографічних подробиць, аніж усі чотири Євангелія, або ж переходили до уяви, плоду індивідуальних побожних фантазій. Цей процес відзначаємо, коли йдеться про впровадження у цикл стоянь Хресної Дороги зустрічі з Веронікою. Побожності, сповненій гарячої ревності, видавалося неможливим, щоби жінка не піддалася прагненню витерти залите потом і кров’ю обличчя Засудженого.

Молебень до Святого Обличчя сягає ХІ століття, відсилаючи нас до образу, що зберігся у Римі. Початкова легенда про образ Христа не мала жодного зв’язку з Хресною Дорогою. Допіру близько 1300 року оповідання про жінку, яка подала Христові хустку, щоб обтер обличчя, отримуючи взамін за свій учинок любові відбиток Його справжнього обличчя (vera icon), потрапляє до Хресної Дороги.

Християнське Середньовіччя було повністю переконане, що володіє справжнім відбитком Обличчя Христового, і це знайшло своє відображення навіть у поезії Данте. Тому, на думку деяких дослідників, народ персоніфікував вираз «vera icon», створивши «Вероніку». Сьогоднішні критики, однак, відкидають це тлумачення, посилаючись на стародавній переказ, уміщений в «Актах Пилата», де жінку, що подала Христові хустку, звати Берніка.

Наприкінці XIV століття культ Пресвятого Обличчя дістається навіть месальної літургії. З інших молебнів, дуже живих у цей період, які мали зв’язок із Хресною Дорогою, слід ще назвати культ Святого Хреста і Гробу Господнього. Перший набирає нової величі за часів Хрестових походів. Межа ХІІ/ХІІІ століть була в цьому розумінні найбільш показовою. До переможного Дерева світу, знаку спасіння, життя і спасіння звертаються очі людей Ушанування реліквій Хреста відображається у приватній молитві, поезії, проповідях, побожних практиках і літургії. Хрест оповитий легендами, на його честь постають храми. Це явище охопило всю Європу.

З періодом Хрестових походів пов’язане також оживлення молебнів до Гробу Господнього. Ця побожність була особливо сильна у лицарів Гробу Господнього. Поставали спеціальні каплиці, освячені в це ім’я.

Про численні форми місцевих видів пасійної побожності за Середньовіччя говорять нам приклади, що збереглися і донині: церковних співів, поезії, образотворчного мистецтва, скульптури тощо. Зокрема іконографія виконувала у Середньовіччі дуже важливу релігійно-дидактичну функцію, стаючи не раз «літературою простолюду». Про цю його функцію говорив уже синод в Аррасі 1025 року, де було сказано: хто «не вміє читати, оглядає на полотнах те, чого не зміг пізнати завдяки письму». Цій само меті були призначені мініатюри в рукописах XIV i XV століть, як і церковні розписи та розгорнуті триптихи і квадриптихи з уміщеними на них темами з життя Христа і Марії. Відкривання і закривання крил розписаного вівтаря було немовби сторінками великої книги, яка вчила людей про Божі істини. Наприклад, у Кракові багату пасійну програму представляють поліптихи у Маріацькому костелі, у домініканців і в августинців.

У представленні окремих епізодів із болісної Хресної Дороги Спасителя чи у пасійних циклах найчастіше повторювалися такі сцени: приречення Христа на смерть; покладення хреста; падіння під хрестом; зустріч із Симеоном та Веронікою; жінки єрусалимські; зняття шат із Христа; Христос на хресті; солдати, які стережуть гріб, а до гробу приходять побожні жінки; потім представлення фактів про прославлення Христа. Тільки деякі з пасійних епізодів відбігають від викладеного у Євангеліях.

Якщо загальна пасійна побожність часів Середньовіччя підкреслила тільки окремі елементи Хресної Дороги, то вже під кінець цієї епохи з’являються молебні, які мали за об’єкт культ конкретних пасійних циклів.

Одним із перших молебнів, що охоплювали цикл подій болісної дороги Христа, була практика вшанування Його падінь. Реалістична побожність, яка намагалася довідатися, скільки ж то крапель поту і крові впало з Христа, питала також і про те, скільки разів Він падав під хрестом. Число падінь Христа, назване у побожній літературі, вельми різнилося: 3, 5, 7, 15 і 32. Найчастіше називали сім, оскільки це було зручно поєднувати з числом канонічних годин або днів тижня. Цей молебень був дуже популярний уже в XV столітті у багатьох країнах північної Європи. Сцени падінь вміщувано при каплицях, на колонах, біля розп’ять, представлено на образах і барельєфах. Існувала велика свобода як щодо порядку, так і щодо місць цих падінь. Можна вирізнити два цикли: один брав під увагу всі Страсті Христа, другий стосувався болісної дороги від преторії на Голгофу. Перша серія старіша і зустрічається рідше. Саме цю форму зустрічаємо в Ноєрбурзі, де молебень вміщує такі сцени: Спаситель у Гетсиманії, Христос перед первосвящеником, бичування, вінчання терням, Ecce Homo, Христос під хрестом, допомога Симеона і Святий Гріб. У Страсбурзі на цвинтарі св. Урбана був цикл, який налічував такі сцени: Ісус в Оливному саду, арешт Ісуса, суд у Каяфи, бичування, коронування терням, допомоги Симеона, зустріч із жінками, розп’яття.

Уже під кінець XV століття була відома друга серія, що вміщала падіння Христа на дорозі від преторії Пілата на Голгофу. Цей цикл був дуже популярний по всіх землях Німеччини, Бельгії та Голландії від XV до XVIII століть.

Одним із найвідоміших художніх творів до таких серій є цикл, виконаний Адамом Крафтом бл. 1505 року для цвинтаря св. Йоана в Нюрнберзі. Уже раніше, 1500 року, Крафт виготовив подібні сцени для Бамберга. Там вони виглядали так: Христос виходить із дому Пілата, зустрічає Матір, приймає допомогу Киринеянина, падає під хрестом. Нюрнберзький цикл має ці самі сцени, за винятком першої; замість неї представлено Христа, якого б’ють юдеї, а як завершальний епізод представлено Марію, яка оплакує мертвого Сина.

Молебень до падінь Христа був відомий також у Тіролі, Ельзасі й Австрії. Це ще не була Хресна Дорога у її повному розумінні, але ці молебні сильно вплинули на її формування.

Так само популярним був у XV столітті культ «доріг» (переходів), які Христос пройшов під час своїх Страстей. Цю практику знав уже Людольф Саксонець (†1377), а також Габріель Бєль (†1495). Останній у своїй книжці «Passiones dominicae sermo historialis» (1515) пише, що вірні відвідують 10 храмів, аби вшанувати 10 доріг Христа.

На початку XVI століття поширеною була практика відвідання дев’яти храмів у день Великої П’ятниці, на вшанування болісних доріг Христа. Єпископ-суфраган Бамберга Й. Фохт навіть видав 1574 року спеціальний молитовник на вшанування 9 святих доріг Христа, для щорічного відвідування у Велику П’ятницю, або в інший день року, дев’яти храмів або вівтарів. «Якщо нема як відправитися до храму, — написав Фохт, — можна відбути цю практику вдома, вклякаючи і роздумуючи над вказаними сценами, з відповідними молитвами».

Число і порядок «доріг» не були однаковими. Дехто єднав 9 доріг Христа з 9 молитвами, які читалося у Велику П’ятницю після Страстей. Інші веліли вшановувати дороги Христа, встановлюючи колони біля храмів. Наприклад, інструкція для Німеччини вказує на встановлення 11 колон біля храмів (1520 р.). Перша колона не відповідала жодній з доріг Христа. Друга означала сцену «Ecce Homo». Далі йшли: смертний вирок у Пілата, взяття хреста, перше падіння під хрестом, зустріч із єрусалимськими жінками, друге падіння, оголення з шат, приготування до розп’яття, саме розп’яття, зняття з хреста, поховання. Цей молебень був знаний по всій Німеччині, а також у Нідерландах, Люксембургу та в Польщі.

Цікаве поєднання молебню до Христа Стражденного і Його Матері можна знайти у пісні, знайденій в рукописних збірках великопісних співів: збірникові Чарторийських (1521) і курніцькому збірнику (1551–1555). Рукопис Чарторийських називає 10 доріг Христа, курніцький має на одну дорогу менше. У першій дорозі згадується видання Христа Юдою, арешт у Гетсиманії і вкидання у потік Кедрон під час провадження арештанта до Анни; у другій — скорбота Пресвятої Матері, коли Вона шукала Його у місті, допит у Анни; в третій — відіслання Христа до Каяфи і страждання, яких Він зазнав там; четверта — суд у Пілата і відіслання Христа до Ірода; у п’ятій дорозі Марія іде слідом за Сином до Ірода, Ірод насміхається з Христа; у шостій натає бичування і коронування терном у Пілата; в сьомій — сцена «Ecce Homo», звільнення Варавви, умивання рук Пілатом; у восьмій — вирок і покладення хреста на Спасителя, Його зустріч із Матір’ю, допомога Симеона, зняття шат і розп’яття; у дев’ятій — піднесення хреста з тілом Ісуса, подавання Йому жовчі з оцтом, молитва Христа за переслідувачів, смерть Христа і оплакування Сина Марією, похорон і відхід Марії до міста.

Молебень до доріг Христа знаний також у пасійній історії Польщі: «Пассіо, або казання про Страсті Господні, з чотирьох Євангелістів зібрані (…) з наукою Докторів С[вятих] доданою». Ця книжка вийшла друком у середині XVI століття у краківського друкаря Станіслава Шарфенберга. Страсті Христові там представлено у шістьох болісних дорогах, «які зволив пройти Христос, виконуючи спасіння і відкуплення». Перша дорога, звана «рівною», або ж «гладкою» (plana), охоплює омивання ніг апостолам, установлення Таїнства Євхаристії і подання нової заповіді; друга, «кам’яна» (lapidosa), представляє арешт Христа, перебування у Анни і Каяфи; третя, «гостра і терниста», — допити у Пілата й Ірода, бичування і коронування терням; четверта, «крива, а не пряма», — винесення вироку і несення хреста; п’ята, «тісна», — прибивання до хреста; шоста, «остаточна і славна», — зняття з хреста і поховання.

Подібну форму мають «Роздуми Страстей Господа Нашого Ісуса Христа з молитвами притому і руж вінок Найсвятішой Діви Марії», виданий у Кракові 1594 року. Роздуми поділено на 15 доріг Христа. Подібну практику містить також анонімний молитовник, виданий у Кракові 1632 року — «Розмишляння Невинних Страстей Ісуса Христа Господа нашого з молитвами». Той самий тип молебню містить побожна книжечка «Криваві дороги Господа Ісусові, які у день скорбот своїх для спасіння нашого відправив». Молитовник, виданий 1634 року у Вільно для Братства св. Йосифа і Никодима, мав допомогти обходженню Гробів Господніх для всіх, хто у Велику П’ятницю мав звичку такий молебень відправляти. Кожна дорога починалася роздумами над євангельською сценою, після чого виголошувався вірш «Поклоняємося Тобі, Господи Ісусе, і благословляємо Тебе», за яким слідував респонсорій «Бо Ти своїм хрестом відкупив світ». Далі виголошувалася римована присвята, що викладала суть стояння, і «Отче наш». Кожен роздум завершувався виголошенням молитви, пов’язаної зі своєю сценою Страстей. Перша дорога включала роздуми над таємницею встановлення Пресвятих Дарів у Горниці; друга провадила до Гетсиманії; третя до Анни; четверта до Каяфи; п’ята від Каяфи до темниці; шоста — від темниці до палацу Каяфи; сьома — від Каяфи до Пілата; восьма — від Пілата до Ірода; дев’ята — від Ірода до Пілата; десята — до стовпа бичування; одинадцята — до місця коронування терням; дванадцята — до люду (Ecce Homo); тринадцята — до місця виголошення суддівського вироку; чотирнадцята — з хрестом на Голгофу, зі спомином брами, в якій Господь Ісус відпочив, місця зустрічі з жінками і зняття шат; п’ятнадцята — на хрест і шістнадцята — з хреста до гробу.

Практика духовного відвідування 16 доріг Христа була знана в усій Європі у XVII i XVIII століттях. Молебень до болісних доріг Христа, який був доповненням молебню до Його падінь, підготував практику Хресної Дороги.

Опрацьовано за виданням: Droga krzyżowa, ks. Jerzy Kopec CP

http://www.credo-ua.org

Жіночі монастирі використовували чин постригу преподобного Пахомія. На формування цього чину вплинув чин посвячення в дівиці. Інститут дівицтва відомий у Церкві із давніх часів. Про дівствениць говорить Афінагор, Юстин-мученик, Тертуліан та інші. Свідчення про чин жіночого постригу з’являється у літургійних джерелах VII ст. В них міститься молитва на одягання ряси:

Глаголичний Требник XI ст. – обряд схими монахинь.
Обряд починався:
На Святе Євангеліє покладалися ножиці і ієрей читав молитву главопреклоніння:
"Владико Боже Вседержителю, Ти через воплочення від Діви Єдинородного Сина Твого, дарував нам дівство"
Опісля слідувала молитва:
"Господи Боже наш, що дівство так полюбив…" ,
по її закінченню, ієрей облачав черницю "в чорний стихар і мантію" .
Під час облачення промовляючи наступні слова:
"Сестра наша одягається в хітон схими в одяг правди і радування в ім'я ..."
На закінчення постригу ієрей читав ще одну молитву главопреклоніння:
"Владико Господи Боже Вседержителю, що живеш на висотах ...", якою і закінчувався Чин жіночої схими.
Але це єдине джерело, ні в одному із стародавніх літургійних пам'яток Сходу, нічого подібного більше не зустрічається. Тому можна думати, що цей чин не був широко поширений в Церкві і не записувався у Требники.

Найдавніший Чин постригу XI ст. – "Слідування на постриг черниці"
Особливість цього Чину полягає у тому, що він супроводжувався обмиванням ніг приймаючої велику схиму. Обмивання, проводила ігуменя монастиря перед Чином самої схими під спів тропарів, котрі були звернені безпосередньо до особи, що приймає схиму.
Після обмивання ніг, яке відбувалося в притворі, сестри поверталися в храм при співі тропарів п'ятої пісні Великого п'ятка, глас 6:
"До Тебе ранкову" і "Омивше нозе і предочістівшеся", "Слава і нині": "Великих дарів".
Зазвичай після Літургії новопостриженна в супроводі черниць йшла із храму в трапезну. Нова схимниця перебувала в церкві сім днів, у восьмий же день священик "творить ще одну молитву, і знімає куколь з її голови".

Тепер у чині постригу у монахині чин обмивання ніг не використовується. В давнину ж цей обряд, мабуть, був невід'ємною частиною чинопослідування жіночого чернечого постригу. Пальмов говорить, що в уставі одного з Константинопольських жіночих монастирів, даному імператрицею Іриною, ігумені монастиря надавалося право здійснювати обмивання ніг у притворі.


1. Зиглерус. Об епископах различных юрисдикций. — Рим, 1886, с. 567,
2. Красносельцев Н. Указ. соч., с. 370
3. Иерей Иоанн Молдавчук. История формирования чинороследования пострижения в монашество. С. «51-254.
4. Михаил Арранц SJ. Избранние сочиненинния по Литургике. // Византийский монашеский постриг. Том 4. – Рим-Москва, 2003,
5. Пальмов Н. Указ. соч., с. 270.

бр. Теодор Дутчак, ЧСВВ

Монастирі Української Церкви, реформовані у Чин Святого Василія Великого, склали власний чин монашого постригу – «вічних обітів». Тоді як «Чин на одягання ряси і камилавки», «Сповнення обряду Великого ангельського образу, або схими», взяті з Требника митрополита Петра Могили та використовувані у Києво-Печерській Лаврі, знайшли своє місце в Українській Греко-Католицькій Церкві аж у 20 столітті., коли митрополит Андрей Шептицький відновив у Західній Україні східну чернечу традицію, заснувавши монастирі Студійського Уставу. Ці монастирі почали практикувати способи життя та вишколу серця монаха за зразком староруського Київського чернецтва і монастирів Східної Церкви.

Розглянемо коротко структуру формування ченців у ЧСВВ. Особа, яка зголошується до ЧСВВ повинна пройти чернече виховання – це систематичний шлях аскези і пізнавання, який чернець здійснює під керівництвом ченців-священиків, спеціально до цього призначених, і за допомогою навчального плану, визначеного настоятелями згідно з вказівками Статуту Василіанського Чину . У практиці воно розподіляється на чотири стадії: вступний курс до василіянського чернечого життя, новіціят, тимчасова професія (від лат. propfessio - проголошувати, декларувати) і постійне поглиблення чернечого формування.

Вступне випробування – Вступний курс до василіанського чернечого життя дає кандидатові можливість ознайомитись з особливостями чернечого життя у Чині. Кандидат, під проводом призначеного йому монаха, має можливість перевірити та утвердити своє християнське покликання.

 Новіціат – Відтак кандидат приймає чернечий одяг, але ще не складає чернечих обітів. Під час новіціяту відбувається введення в духовне життя Чину, а особливо в практику монастирських молінь. Одночасно новик пізнає монаші правила та спосіб їхнього зберігання. Саме поняття новіціату є західного походження, адже тут живуть разом кандидати, під керівництвом свого наставника, знайомлячись на досвіді із образом життя спільноти . Про це писав у своєму “Уставі” ще преп. Йоан Касіан (+435), наголошуючи, що молодого інока не слід відразу допускати в середовище братії, а спочатку дати під керівництво окремого старця, який займається прийомом мандрівників. Коли цей випробує його протягом року та знайде достойним, тоді цього початківця віддається уже у властивий новіціат, під керівництво старця-наставника . Проте, на Сході теж існував час підготовки кандидата в чернецтво під керівництвом старця, це так званий час монашого “іскусу”. Різниця із західною традицією була та, що послушники, як правило, не відокремлювалися від решти братії, а передавалися якомусь конкретному старцеві. Але це не був якийсь конкретно встановлений період, який новик мав відбути. Зв’язок “старець-послушник” міг тривати довгі роки, аж до смерті одного із них.

Проте, такий новіціат не був чимось обов’язковим. Адже основною рисою для інока було те, щоб він навчився як відректися своєї волі та цілком віддатися Богові. І комусь для цього потрібно було, образно кажучи, двадцять років, а іншому – могло вистачити і дня. Для західної традиції, де новіціат є необхідним, це дещо дивно. Тому в о. Поспішіла можемо знайти таку думку, що певним кандидатам дозволяли “складати монашу професію відразу після дуже короткого новіціату, можливо, тільки одноденного ”, хоча, фактично, такі люди й не мали ніякого новіціату. Проте, такий стан, коли ченці не мали ніякої підготовки, виник, мабуть, уже після ІХ ст., коли кандидат у єпископи, навіть якщо і не був ченцем, то перед хіротонією повинен був постригатися, адже ще Двократний собор 861 р. наполягає хоча б на піврічному випробуванні .

Загалом, можна побачити тут деяку розбіжність між Сходом і Заходом. Адже у Латинській Церкві однією із головних умов правосильності монашого постригу є те, що “новіціат був правосильно відбутий ”. А у православній традиції навіть при незаконному постризі (в тому числі, без відповідного «іскусу»), він (цей постриг) є дійсним, адже основним є сам факт постригу, здійснення таїнства. Навіть більше того, у відомого візантійського каноніста, патріарха Феодора (Вальсамона), знаходимо таку думку, що послушник, котрий яким-небудь чином одягнувся в монаший одяг й живе по-монашому, “не має права більше повертатися у мирське звання, а повинен бути силою заставленим до постригу”.

Тимчасова професія* – Після новіціяту наступає складення обітів чистоти, послуху і убожества. Обіти є тимчасовими, тому що складається їх на час одного року і звичайно відновлюється їх протягом п’яти років. Чернець, який в тому часі вирішив залишити Чин, може це зробити без жодних перешкод після закінчення року від складення тимчасової професії. У часі тривання тимчасової професії ченців призначують до праці та навчання згідно з їхніми даруваннями. Кандидати до священства розпочинають студії, а брати проходять необхідні спеціалізовані курси або виконують призначені їм у спільноті обов’язки. Закінчення новіціяту не означає, що чернець осягнув уже повноту монашої досконалості. Тому, в часі тривання тимчасової професії чернець і надалі поглиблює своє молитовне життя та здобуває досвід у зберіганні чернечих обітів під проводом досвідченого монаха. У Василіянському Чині св. Йосафата о. Ваврик уклав (для приватного вжитку) Обряд складення тимчасових обітів , в якому є відповідна «формулка обітів». Варто сказати, що під впливом латинської Церкви у ЧСВВ почали наголошувати на понятті «обітів», особливо їх юридичному вимірі. І цей вплив латинізації закорінився у ЧСВВ до нині. Що ж стосується віднови обітів, то її ченці здійснювали у Службі Божій перед св. Причастям, відчитуючи відповідну «формулу віднови обітів», що йде у цілковитому протиріччі навіть з сучасним римо-католицьким способом, який був остаточно упорядкований Найвищою владою розпорядженням Святішого Отця Папи Павла VI (AAS 62 (1970),553, n7.n.15).

Довічна професія – Звичайно після п’яти років тимчасової професії, коли чернець осягнув внутрішнє переконання щодо свого покликання і здобув відповідне знання та духовний досвід, він складає довічну професію, яка зобов’язує його аж до смерті. Після складення довічної професії відповідно приготовлений чернець сам оберігає своє серце, поглиблює молитовний зв’язок з Богом і виконує Його волю, а настоятель монастиря є для ченця співбратом – помічником на шляху до Царства Небесного .

Також слід зазначити, що у ЧСВВ існує така практика, як віднова обітів під час свята Засновника (Василіяни відновлюють 14 січня на свято св. Василія Великого). Всі ченці, які мають обіти (тимчасові чи вічні) кожного року їх відновлюють . Ця побожна (приватна) практика існує ще у деяких провінціях ЧСВВ і це свідчить, що ці провінції поки що не достосувалися до розпоряджень Папи.

Практика відновлення обітів, по-перше є виявом тільки приватної побожності і не має нічого спільного з літургійними обрядами Служби Божої, потвердженими Церквою, бо Служебник, нігде не говорить про проведення і введення, будь-яких приватних практик увідправу Служби Божої, а в «Послідованії великого Ангельського образа» ясно говорить про складення професії у Службі Божій після малого входу, цей спосіб належить до Церкви свого права візантійського обряду ККСЦ, кан. 656, 657, пор. кан 40, Статут артикули 206,§1 i §2. по-друге, ставить під сумнів саму канонічну вартість складеної один раз і назавжди самої довічної професії, по-третє, спотворює богословське значення довічних обітів, як жертви один раз і назавжди за прикладом Христа довершеної і, по-четверте, найважливіше, що суперечить документові Церкви Ordo professionis religionisae , а також суперечить Статутові Василіянського Чину (арт. 10,§2, 106, 220,§1 i §2), який цю практику старих правил (179, 180) усунув, і на основі офіційного Декрету, промульґованому Папою Павлом VI Ordo professionis religiosae, a також на основі Норм і приписів виконування щодо Декрету Ватиканського Собору ІІ, де сказано “Літургійний обряд передбачений тільки для віднови обітів, які мають правове (юридичне) значення. Однак, якщо в деяких чернечих спільнотах виник звичай відновляти обіти з побожності, то це може відбуватися на різними способами: не дораджується, однак, виконувати прилюдно під час Служби Божої, бо це належить до приватної побожності" . «Оскільки, складання професії «перед Найсвятішими Тайнами» перед самим святим причастям не є згідне з правильним поняттям Літургії, забороняється відтепер приймати цей звичай у новозаснованих чернечих спільнотах. Ці ж Інституції, які заховують його на підставі власного права, заоохочуємо їх, щоб цей звичай покинули» .

 Взагалі, якщо брати Захід, то там є інший богословський підхід до обітів, а поняття постригу як такого просто не існує. Тому тут виглядають нормальними такі постанови, які б на Сході всіх приголомшували б. Наприклад брати Василіян: хворий монах (навіть якщо не відбув новіціату) може скласти вічні обіти, “якщо б, однак, хворий видужав, такі обіти втрачають свою правосильність . І на Заході це є можливим, адже така людина не відбула обов’язкового новіціату, а значить – не “було виконано все інше, що в уставі вимагається для правосильності професії ”. Для Сходу не є зрозуміле щорічне відновлення довічних обітів тими, що уже їх має . Тому важко тут побачити аналогію із неповторювальним “другим хрещенням” Сходу.

Чин Малого чернечего образа – одягання у ЧСВВ (Облечини)

Під час Божественної Літургії по Малім вході, кандидати до новіціяту приходять перед Святі Ворота і роблять три доземні поклони та лягають хрестообразно на землю. Хор в тому часі співає тропарі Літургії на облачення: “По всій землі…” По відспіванні тропарів Кандидат клякає, а Настоятель (Священик), сівши на крісло біля намісної ікони Пресвятої Богородиці, звернений до людей, питає кандидата:

Після слів настоятеля: Брате, чому ти прийшов сюди, припадаючи до святого престолу і до цієї святої братії?

Кандидат відповідає: Бажаючи життя чернечого в якому маю надію осягнути спасіння, хочу розпочати час випробування у Чині Святого Василія Великого чесний отче? Потім діалог кандидата і священнослужителя, опісля священик промовляє: “Воістину добре і блаженне діло ти вибрав, але чи виконаєш його; добрі діла трудом осягаються і терпінням довершуються”.

 Тоді настоятель стоячи, бере ножиці і постиргає хрестовидно волосся на голові кандидата, кажучи: Брат наш (ім’я) постригає волосся своєї голови на знак віддання себе Господу, й іменується (новим) іменем своїм (ім’я), щоб, ходячи в новизні життя, удостоїться назватися тим іменем перед лицем Христа, і вписаним бути в книги життя, в ім’я Отця +, і Сина +, і Святого + Духа. Амінь. Після молитви Господи Ісусе Христе, Боже наш, прийми в Твоє спасаюче ярмо Твого слугу… здійснюється благословення духовної одежі та одягання габіта, пояса, каптура, у руки дається вервиця та ручний хрест і продовжується Свята Літургія. Після Літургії отці та брати вітають новомонашествуючих та прямують до трапезної.

Чин першої тимчасової професії

Під час Божественної Літургії по Малім вході, хор співає тропар Василія Великого. Новик зробивши три великих поклони, лягає долілиць хрестовидно перед царськими дверима на приготовлене місце.

 По відспіванні тропарів Новик клякає, а Настоятель (Священик), сівши на крісло біля намісної ікони Пресвятої Богородиці, звернений до людей, питає новика: Брате, чому ти прийшов сюди, припадаючи до святого престолу і до цієї святої братії? Новик відповідаючи каже: Бажаючи життя чернечого в якому маю надію осягнути спасіння, хочу через складення першої тимчасової професії обітів продовжити однорічний час чернечого життя у Чині Святого Василія Великого чесний отче? Опісля діалогу між новиком та священнослужителем, новик встає з колін і особисто зачитує заяву першої тимчасової професії обітів. Тоді священик, окропивши свяченою водою одяг: габіт, пояс, каптур, дає у руки новику свічку та статут. Закінчується обряд словами священнослужителя: Брат наш (ім’я) прийняв й одягнувся у всю зброю Божу, щоб мужньо перемогти всі сили, спротив начал і властей та правителів темряви цього віку і духів злоби піднебесних, в ім’я + Отця, і + Сина, і Святого + Духа, промовмо всі за нього, Господи помилуй! (пор. Еф 6,1-11). Опісля хор відповідає тричі господи помилуй і продовжується Божественна Літургія. По закінченні літургії як і на облечинах отці та брати вітають новика з першими тимчасовими обітами і прямують у трапезну на святковий обіт.

Чин Великого Ангельського образа (довічних обітів)

(Чин врочистої професії вічних обітів)

Під час Божественної Літургії по Малім вході, хор співає тропар «Благословенний ти Христе Боже наш…». Настоятель (Священик), сівши на крісло біля намісної ікони. Братія зі свічками у руках приводять новомонашествуючого, який бажає прийняти Великий Ангельський Образ, від притвору храму до солеї. Він після трьох земних поклонів, лягає долілиць хрестовидно перед царськими дверима на приготовлене місце. В той час хор співає «Обняття Отця».

По відспіванні новомонашествуючий клякає, а священик його питає: Брате, чому ти прийшов сюди, знов припадаючи до святого Жертовника і до цієї святої громади? Брат: Бажаю чернечого життя чесний отче. Після діалогу Священик сідає біля столика, де знаходиться на ньому свята Євангелія і ножиці і каже: Брате, візьми ножиці і подай їх мені! Новомонашествуючий бере ножиці, що лежать на святій Євангелії і подає священикові. Священик бере від нього ножиці і кладе їх на святу Євангелію. Священик вдруге: Брате, візьми ножиці і подай їх мені! Священик бере від нього ножиці і кладе їх на святу Євангелію. Новомонашествуючий подає ножиці священикові. Священик втретє: Брате, візьми ножиці і подай їх мені! Священик бере від нього ножиці і кладе їх на святу Євангелію. Новомонашествуючий подає ножиці священикові. Священик бере від нього ножиці і кладе їх на святу Євангелію. Священик: Брате, оце з рук Христових ти береш їх, тож знай до кого приступаєш, кого відрікаєшся і кому прирікаєш. Священик хрестовидно волосся на голові новомонашествуючого, кажучи: Брат наш (ім’я) постригає волосся своєї голови на знак відречення від світу й усього світового і на знак відречення своєї волі й усіх тілесних пристрастей, в ім’я Отця +, і Сина +, і Святого + Духа. Амінь. Священик сідає біля столика, де знаходиться на ньому свята Євангелія і ножиці і каже: Брате, візьми ножиці і подай їх мені! Новомонашествуючий бере ножиці, що лежать на святій Євангелії і подає священикові. Священик бере від нього ножиці і кладе їх на святу Євангелію. Священик вдруге: Брате, візьми ножиці і подай їх мені! Священик бере від нього ножиці і кладе їх на святу Євангелію. Новомонашествуючий подає ножиці священикові. Священик втретє: Брате, візьми ножиці і подай їх мені! Священик бере від нього ножиці і кладе їх на святу Євангелію. Новомонашествуючий подає ножиці священикові. Священик бере від нього ножиці і кладе їх на святу Євангелію. Священик: Брате, оце з рук Христових ти береш їх, тож знай до кого приступаєш, кого відрікаєшся і кому прирікаєш. Священик хрестовидно волосся на голові новомонашествуючого, кажучи: Брат наш (ім’я) постригає волосся своєї голови на знак відречення від світу й усього світового і на знак відречення своєї волі й усіх тілесних пристрастей, в ім’я Отця +, і Сина +, і Святого + Духа. Амінь.

Тут брат особисто навколішки зачитує ЗАЯВУ ДОВІЧНОЇ ПРОФЕСІЇ ОБІТІВ, поклавши свою десницю на святу Євангелію. Опісля Брат встає з колін. Священик, окропивши свяченою водою одяг довічної професії: мантію, параман, каптур, надягає нагрудний хрест та дає у руку свічку. Тоді як звичайно продовжується Свята Літургія, по її закінченню відбуваються привітання а святкова трапеза .

 * Період тимчасової професії є етапом поступового розвитку особистості Ченця і його духовного та інтелектуального дозрівання, через застосування навчальної методики, визначеної програмою Ratio formationis, з допомогою Настоятелів і під керівництвом Духівника. Тимчасова професія формує Ченця в дусі Євангелія і святого Василія, згідно з вимогами наших правил, укріплює його в чеснотах покори, послуху, чистоти, убожества і братньої любові6, зближує його з Богом через молитву, що провадить до святості, готує до завдань, які йому доручить Чин.

Бібліографія

Арранц Михаїл SJ. Избранние сочиненинния по Литургике. // Византийский монашеский постриг. Том 4. – Рим-Москва, 2003. С. 305.
Документи Другого Ватиканського Собору. Львів: Свічадо, 1996, 757 с.
Древнiе иноческіе уставы (собранные епископом Θеофаном). Москва, 1892, 653
Декрет про пристосоване оновленення чернечого життя//Документи Другого Ватиканського Собору. Львів: Свічадо, 1996, с. 247.
Dokumenty Soborów Powszechnych. Kraków: Wydawnictwo WAM-Księża Jezuici, 2003-2005, t. I-ІІ-III-IV, 400+680+680+1000 s.
Іван Павло ІІ. Богопосвячене життя. Апостольське післясинодальне повчання. Львів: Місіонер, 1997, 168 с.
Козак Олег Орест. Богослов’я обряду малої схими. // У світлі требника Петра Могили. – Львів, 1998. с. 125.
Кодекс Канонів Східних Церков. Рим: Видавництво ОО. Василіян, 1993, 845 с.
Конституції Чину Св. Василія Великого. Устав-Правила-Правильник. Рим: Головна управа ЧСВВ, 2002, 344 с
Пентковский А. М. Типикон патриарха Алексия Студита в Византии и на Руси. Москва: Издательство Московской Патриархии, 2001, 432 с..
Поспішіл Віктор Д. Східне Католицьке Церковне Право: згідно з Кодексом Канонів Східних Церков. Львів: Свічадо, 1997, 614 с.
Пальмов Н.Н. Пострижение в монашество. Киев, 1914 год, с.436.
Статут Василіянського Чину Святого Йосафата: Історія, Правила, Статут. Жовква: Місіонер, 2010, - 368 с.

бр. Теодор Дутчак, ЧСВВ
Під редакцією "Богословського порталу"

Цьогорічне святкування Богоявлення Господнього має деякі особливості з огляду на те, що свято припадає на неділю, а навечір’я, відповідно, на суботу. Нагадаю, що зазвичай у навечір’я служаться царські часи, вечірня з Літургією св. Василія Великого і великим водосвяттям та велике повечір’я з литією; у сам день свята – утреня та Літургія св. Йоана Золотоустого з великим водосвяттям.

Отож, цього року, згідно церковного Уставу, царські часи із суботи переносяться на п’ятницю, яка також стає алітургійним днем. У суботу – день навечір’я – зранку звершується Божественна Літургія св. Йоана Золотоустого за звичайним чином, без вечірні. Натомість велика вечірня зі святковими читаннями служиться увечері, а наприкінці її відбувається велике освячення води. Ще пізніше моляться всенічне, що складається з великого повечір’я з литією та утрені. Втім, у багатьох храмах ці служби звершують окремо: повечір’я звечора, а утреню – вранці у день свята. На святе Богоявлення вранці служать Божественну Службу св. Василія Великого, а після її заамвонної молитви – велике освячення води.

Кілька слів варто сказати також про піст у навечір’я свята. За давнім звичаєм Східної Церкви у суботи та неділі посту не буває. Єдиним винятком щодо субот є Велика субота перед Пасхою. У звичайних випадках навечір’я Богоявлення є днем строгого посту, що передбачає одну пісну трапезу увечері, розуміється, після вечірні з Літургією і прийняття Причастя та свяченої води. Натомість цьогоріч у суботу, оскільки Літургія служиться не ввечері, а вранці, трапеза згідно Уставу буває двохразова: і після Літургії, і надвечір, оскільки піст розрішається після Причастя і пиття святої води. Зрозуміло, що не йдеться про м’ясиво чи якісь інші надмірності, бо готуємось до свята, але вже немає потреби нічого не їсти аж до вечора.

 P.S. Повні богослужбові тексти свята із потрібними рубриками можна знайти тут: Богослужіння свята Богоявлення Господнього (повний текст)

Іван Дутка,

магістр богослов'я

Сповідь

Ви замислюєтеся про те, щоб піти на, але ще не зважилися це зробити? Вас бентежить, що ви не знаєте, як правильно підготуватися до цього? За допомогою наведених нижче простих порад ви зможете зробити перші кроки.

Сповідь – це таїнство примирення з Богом, коли той, хто кається у присутності свідка – священика – відкриває Богові свої гріхи і обіцяє не повторювати їх, а священик молиться про прощення гріхів того, хто сповідався. Від сповіді слід відрізняти довірливу бесіду зі священиком, де можна обговорити деякі подробиці свого життя та отримати відповіді на питання. Звичайно, якісь питання можна вирішити і під час сповіді, але якщо питань багато або їх обговорення вимагає тривалого часу, то краще попросити священика призначити вам час для бесіди окремо.

Далі перейдемо безпосередньо до порад з підготовки до сповіді.

Детальніше...

Ікона Успіння Богородиці

Центральною постаттю ікони є Господь Ісус Христос, який зображений у світлі своєї слави. Воно таке інтенсивне, що земнородні його не можуть побачити, тому зображене як темрява навколо Нього. Господа Ісуса оточують святі ангели всіх чинів. Христос у руці тримає немовлятко в білих пеленах - це пресвята і пречиста душа Богородиці, яка щойно народилась для вічного життя. Зворушливою є схожість цього фрагменту до зображень Марії, яка тримає на руках Немовля Богочоловіка - Син в успенні виступає як той, що віддає "борг турботи" Своїй Матері.

Детальніше...

Чи є гріхом НЕ їсти яблука до Преображення?Саме так, я не помилився: «чи є гріхом не їсти?». У тому, що стосується України і південних регіонів Росії, відповідь має бути позитивною. Принципову відмову споживати яблука до Преображення тут варто визнати явним порушенням церковного Уставу. Щоб пояснити це, слід звернутися саме до нього – до Уставу (богослужбових книг), а не до думок «знаючих людей».

Під 6-им серпня, коли відзначається свято Преображення Господнього, Типікон, тобто Устав Єрусалимської Лаври святого Сави, і слідом за ним Мінея крім іншого містять:

- вказівку на стародавній звичай – заборону для монастирської братії споживати плоди винограду раніше Преображення;

- посилання на молитву благословення в день Преображення початків винограду (Типікон) або сам текст цієї молитви – «на благословення грон» (Мінея);

- визначення покарання для тих з-поміж братії, які цю заборону порушили – непокірні ченці не повинні їсти виноград увесь останок місяця серпня;

- і настанову: «Цей устав стосується також смоков (тобто інжиру) та інших овочів; відомі-бо часи їхні, коли котре пристигне».

Детальніше...

Так східних, як і західних християн єднає одна спільна мета: прославити любов Триєдиного Бога, головно Другої Божої Особи, Ісуса Христа, який приніс спасіння цілому людському родові. Мета є одна, але шляхи до цієї мети різні, згідно з ментальністю та духовно-богословськими традиціями Сходу і Заходу. Захід більше звертав і звертає увагу на людську природу Ісуса Христа та на всі ті події Його життя, які були притаманні Спасителеві як справжній людині: терпіння і смерть. Схід більше наголошує Божество Ісуса Христа і вияви цього Божества також і в земному житті Христа Господа: поява Пресвятої Тройці під час Його хрещення, преображення на Таворській горі, а головно Його світле воскресіння.

Для Заходу події Голготи становлять вершок нашого спасіння (відкуплення – в західній термінології) та найвищого вияву Божої любові до людей. Тому і культ Пресвятого Серця Христового має «пасійний» або «страждальний» характер і є неначе продовженням та розвитком давнішого почитання Христового боку, пробитого списом воїна. Серце Христове, зранене не тільки списом римського вояка, але також людськими гріхами та невдячністю, домагається від нас взаємної любові, співчуття, жалю за гріхи. Почитання Пресвятого Серця Христового на Заході вже досить давнє, бо почавши від ХІІІ ст., деякі містики і святі почали робити Серце Христове предметом своїх розважань, молитов, адорацій. Цей культ ще більше поширився у Західній Католицькій Церкві під час і після Реформації. У XVI і XVII століттях починають появлятися зображення Ісуса Христа з Пресвятим Серцем на грудях. Цей культ розвинувся особливо після чудесних об’явлень Ісуса Христа французькій черниці, св. Маргариті Марії Алякок (1673-1675), в яких Він доручав почитання Свого Пресвятого Серця. 1856-го року Апостольська Столиця впровадила свято Пресвятого Серця Христового в Західній Католицькій Церкві. Тут треба сказати, що Апостольська Столиця ніколи не вмішується безпосередньо в літургічні справи Східних Католицьких Церков, тому помилковим є твердження, що те свято стало обов’язковим у цілій Католицькій Церкві. Те свято установлено для Латинської Церкви.

Детальніше...

Чин копія, або Поколоті і зцілені

Сьогодні багато хто чув про те, що подекуди в монастирях або на парафіях практикується досить оригінальний спосіб лікування: так званий «чин копія». Священик читає молитви, а потім поколює копієм певні ділянки тіла. Що ж це за чин і чи має він підстави в церковній традиції?

Почнемо з того, що таке копіє. Копіє – елемент богослужбового посуду, гостро заточений двосічний ніж з трикутним лезом. Велике копіє використовують під час приготування дарів перед Літургією для вирізання Агнця – кубічної частинки з великої богослужбової просфори, яка на Літургії освячується і перетворюється в Тіло Христове. Копія меншого розміру використовують для виймання частиць із просфор у пам’ять Божої Матері, святих угодників, а також при поминанні живих і усопших. Все це відбувається під час проскомидії – підготовчої частини до Божественної Літургії.

Детальніше...

Покутні символічні діїВід апостольських часів найбільш звичайною і природною поставою тіла під час молитви і під час богослужінь було стояння. Приписи Вселенських Соборів наказували, щоб усі вірні під час молитви стояли в усі неділі року і в час П’ятидесятниці, тобто від празника Пасхи до Зішестя Святого Духа.

Крім стояння під час богослужінь у приписаний час церковного року в практиці маємо ще різні покутні символічні дії чи рухи тіла. Сюди належать передусім приклонення колін, поклони, лежання хрестом і схилювання голови.

Детальніше...

ephrem_syrian1«Господи і Владико життя мого, духа млявости і недбайливости, владолюбства і пустослів’я віджени від мене.

Духа ж доброчесности і смиренномудрія, терпіння й любови даруй мені, недостойному рабові Твоєму.

Так, Господи Царю, дай мені зріти мої прогрішення і не осуджувати брата мого, бо Ти благословен єси на віки віків. Амінь».

Ця молитва вичисляє всі негативні і позитивні елементи покаяння і визначає список наших індивідуальних подвигів. Мета цих подвигів — визволити нас від основних духовних хворіб, які знесилюють наше духовне життя і не дають можливости навернутися до Бога.

Детальніше...

Колір літургійних риз при збігу Благовіщення з Хрестопоклонною неділеюЦьогоріч свято Благовіщення святкуємо разом із Хрестопоклінною неділею. Окрім інших питань літургійної практики, виникає питання літургійної барви у випадку такого свята. Свято Благовіщення має особливий статус серед інших богородичних свят зокрема тому, що в більшості випадків його святкують у часі Великого посту чи П’ятдесятниці.

Детальніше...

Ідея помісності й патріархату знаходить щораз більше зрозуміння серед нашого загалу. Всі починаємо здавати собі справу, що самоуправління є чимось необхідним для збереження і розвитку нашої Церкви. Здається, що ми всі також починаємо розуміти важливість правильного виховання молоді в релігійно-національному дусі. Але, може, не всі ще розуміємо важливість збереження духовно-обрядової окремішності Української Греко-Католицької Церкви. А якраз на цих елементах основується зовнішня помісність. Усі ті, що латинізують наш обряд чи бажають зберегти латинські нововведення, свідомо чи несвідомо промощують шлях до злиття нашої Церкви з Церквою Латинською і тим самим заперечують ідею помісності та патріархального завершення УГКЦ.

Детальніше...

Під час відправ святої Чотиридесятниці церковний устав приписує значну кількість поклонів, підкреслюючи цим покаянний дух Великого посту.

Згідно Типика о. Ісидора Дольницького, у нашій літургійній традиції поклони бувають великі і малі. Великий поклін – це знак хреста, прихилення колін і торкання чолом до землі, а малий – знак хреста і простягання руки до землі чи колін. У грецькій традиції, на відміну від слов'янської, простягання руки чинять перед знаменуванням себе святим хрестом.

Поклони на постових богослужіннях творяться у Сиропусні середу і п'ятницю, протягом усієї Чотиридесятниці та у перші три дні Страсного тижня. Слід зауважити, що у Сиропусний тиждень поклони чинять від вечірні напередодні середи і п'ятниці до обідниці в самі ці дні. Протягом Великого посту поклонів не творять від вечора п'ятниці до вечора неділі, оскільки субота і неділя не мають посного уставу (на вечірні у неділю поклони починаються від «Сподоби, Господи…», а молитва св. Єфрема буває тільки з трьома поклонами; на вечірні з Літургією у п'ятницю творяться лише вказані на Літургії Передосвячених Дарів, а на повечір'ї поклонів уже немає). Поклони не приписано також на полуношниці у перший день Чотиридесятниці, окрім трьох з молитвою св. Єфрема. Під час співу Великого канону преп. Андрея Критського, що буває у перші чотири дні та у четвер п'ятого тижня посту, на кожному тропарі канону устав вказує чинити три малі поклони, але звичайно твориться один великий. У Страсну середу по відпусті Літургії Передосвячених Дарів устав приписує завершувати поклони у храмі, але, за місцевим звичаєм, їх творять ще при почитанні плащаниці, співаючи «Благообразний Йосиф…»

Отож, загальний устав поклонів та колінопреклонень на богослужіннях Чотиридесятниці за Типиком Дольницького такий:

  1. Вечірня: на Трисвятому (початковому), на «Прийдіте, поклонімся…», на «Алилуя, алилуя, алилуя, слава тобі, Боже» (після 103 псалма і трьох антифонів катизми), після «Сподоби, Господи…», на Трисвятому (кінцевому), на «Будь ім’я Господнє…» – три малі поклони; на тропарях «Богородице Діво» – три великі (які, однак, творяться радше через велику побожність слов'ян – у греків вони малі); на молитві св. Єфрема – 16 поклонів (три великі, 12 малих і один великий).
  2. Велике повечір’я: на кожному Трисвятому (окрім Трисвятого після молебних стихів), на кожному «Прийдіте, поклонімся…», на «Алилуя, алилуя, алилуя, слава тобі, Боже» (після першого і другого Трисвятого), на «Боже, милостивий…» після молебних стихів – три малі; на молебних стихах «Пресвята Владичице Богородице…» – малі на кожному стиху (творять по черзі хори: один співає, інший чинить поклін); на молитві св. Єфрема – 16 поклонів (три великі, 12 малих і один великий); на кінцевій молитві « Владико многомилостивий...» - колінопреклонення.
  3. Полуношниця: на кожному Трисвятому, на кожному «Прийдіте, поклонімся…», на кожній із трьох «слав» Непорочних (на «Алилуя, алилуя, алилуя, слава тобі, Боже») – три малі; на молитві св. Єфрема – 16 поклонів (три великі, 12 малих і один великий).
  4. Утреня: на кожній «славі» катизм (на «Алилуя, алилуя, алилуя, слава тобі, Боже»), на славослов’ї, на Трисвятому (кінцевому) – три малі; після «Достойно» – один малий; на пісні Богородиці – малі на кожному приспіві «Чеснішу від херувимів…»; на молитві св. Єфрема – 16 поклонів (три великі, 12 малих і один великий).
  5. Часи: на «Прийдіте, поклонімся…», на кожному Трисвятому, на «Алилуя, алилуя, алилуя, слава тобі, Боже» (після трипсалмія), на богородичному після тропарів часу – три малі; після кожного з трьох повторень тропаря часу – колінопреклонення; на молитві св. Єфрема – 16 поклонів (три великі, 12 малих і один великий).
  6. Обідниця: на кожному з трьох «Пом’яни нас, Господи…» – один великий (у Сиропусний тиждень - один малий); на молитві св. Єфрема – 16 поклонів (три великі, 12 малих і один великий).
  7. Вечірня з Літургією Передосвячених Дарів:
    а) у середу: на Трисвятому (початковому), на «Прийдіте, поклонімся…», на «Алилуя, алилуя, алилуя, слава тобі, Боже» (після 103 псалма і трьох антифонів катизми), на «Будь ім’я Господнє…» – три малі; на «Світло Христове…» (місцевий звичай), після співу «Нехай направиться…», після «Нині сили небесні…» – три великі; при співі «Нехай направиться…» та на Великому вході - колінопреклонення;
    б) у п’ятницю: на «Будь ім’я Господнє…» – три малі; на «Світло Христове…» (місцевий звичай), після співу «Нехай направиться…», після «Нині сили небесні…» – три великі; при співі «Нехай направиться…» та на Великому вході - колінопреклонення.

Папа Франциск

13 березня Католицька Церква отримала нового Главу. Ним став аргентинський кардинал Хорхе Маріо Берґольйо, який вибрав собі ім'я Франциск. Багатьох священнослужителів Католицької Церкви загалом та Української Греко-Католицької Церкви зокрема цікавить питання, від якої миті на богослужіннях слід возносити молитви за новообраного Римського Архиєрея: від часу обрання чи від інтронізації?

Отож, як вказує § 1 канону 44 Кодексу канонів Східних Церков та § 1 канону 313 Кодексу канонічного права Римо-Католицької Церкви, повну і найвищу владу в Церкві єпископ, обраний Папою Римським, отримує від моменту самого прийняття вибору. Тому вже від цього часу на богослужіннях за нього слід молитись як за Святішого Вселенського Архиєрея.

Іван Дутка

магістр богослов'я, аспірант УКУ

Святослав Шевчук

Після нещодавнього зречення з престолу Папи Римського Венедикта XVI перед багатьма греко-католицькими священнослужителями постала невелика дилема: як буде відбуватись молитва за Патріарха Римської Церкви та Наступника Верховного Апостола у храмах Української Греко-Католицької Церкви?

Історично поминання Римського Архиєрея в традиції УГКЦ бере свій офіційний початок від Замойського синоду 1720 року, на якому ієрархія Київської Церкви під головуванням папського легата прийняла багато нововведень, яких не було в її практиці до того часу.

Одним із них був наказ для духовенства під загрозою покарання поминати Папу Римського під час богослужінь, особливо на Великому вході Божественної Літургії, щоб виразити цим єднання членів з Главою. Таке поминання мало виголошуватись зрозуміло і словами, характерними для означення Римського Архиєрея.

На ділі тут відбулось запровадження до традиції Київської Церкви латинської посттридентської еклезіології, яка змальовувала Христову Церкву у вигляді ієрархічної піраміди, на чолі якої стояв Римський Понтифік. До цього нововведення єпархіальне духовенство на богослужіннях поминало лише свого правлячого єпископа, єпископи – свого митрополита, а митрополит – глава Київської Церкви – поминав Константинопольського Патріарха.

Детальніше...

Стояння під час молитвиДо церковного обряду належать різні символічні чинності, які виконуємо під час богослужінь - стояння, піднесення рук, хилення голови, приклонення коліна, доземні поклони, хресне знамено і т. п. Такі символічні чинності оживляють наші богослужби. Без них вони були б монотонні, холодні і позбавлені життя.

Під час богослужінь ми можемо стояти, клячати, робити поклони, а деколи й сидіти. Тут насувається питання: яка постава нашого тіла найкраще відповідає нам під час богослужби? Відповідь коротка: стояння! Так було у Старому, так і в Новому Завіті від апостольських часів. Так учать святі Отці. Так приписують Вселенські Собори. А це тому, що стояння має особливу символіку.

Детальніше...

У звичайному часі

Слава Ісусу Христу! - Слава навіки!

Христос посеред нас! - I є, і буде!

 У різдвяному часі

Христос рождається! - Славіте Його!

У великодньому часі

Христос воскрес! - Воістину воскрес!

Уже протягом півтора століття точаться дискусії у лоні УГКЦ щодо використання терміну „православний” у її богослужінні*. Диспути велися на різних рівнях: поміж єпископами, серед священиків а також між вірними. І хоча на даний час питання вжитку терміну „православний” у богослужінні УГКЦ вже не викликає гострих дискусій, як це було буквально десять років тому, та все-таки у деяких місцевостях цей термін і надалі не вживається у богослужінні, а спроби відновити його використання зустрічають спротив серед народу. А це, в свою чергу, означає, що для свідомості деяких людей слово „православний” ще дотепер продовжує бути чужим. Причиною цього є зміна значення слова, яка, можемо припустити, відбулася всередині ХІХ ст., бо саме із цього моменту починають лунати пропозиції щодо заміни слова „православний” на слово „правовірний” або повністю вилучити це слово з богослужбового вжитку.

Детальніше...

Для сучасної літургійної практики Церков київської традиції характерним є завершення Служби Божої, особливо урочистої, святкової, виголошенням многоліття (грецьк. πολλά χρόνια) архиєреям, настоятелеві й парафіянам. Однак функціонування кількох різних за походженням українських версій тексту служебника (літургікону) спричиняє істотні різниці формул многоліття, навіть у межах однієї єпархії. Це спричиняє часом непотрібні дискусії довкола порядку поминання світської і церковної влади або викликає появу дивних нововведень на кшталт поминання імені й сану настоятеля парафії. 

Таким чином, з’ясування історичних витоків згаданих різниць та пошук коректної з погляду церковного уставу й відповідної сучасній церковній ситуації формули прикінцевого многолітствування постає не лише суто богословською, але й цілком актуальною еклезіяльною проблемою.

Детальніше...

Мироваріння

У Старому Завіті людина, яку Бог прикликав на Свою службу, одержувала силу від Духа Божого. Це стосувалося головним чином вождів боговибраного народу, тобто суддів, царів і пророків (І Цар 10:1-13; Вих. 61:1). Видимим символом дарування сили Духа було возливання на голову Божого вибранця освяченої оливкової олії (І Сам. 10:1). Саме від цього обряду походить термін «месія», тобто «помазаник». В Новому Завіті вже не окремі вибранці, а вся Церква стає «родом вибраним, царським священством, народом святим» (І Пт. 2:9). В ранньохристиянський період сходження на охрещених Святого Духа відбувалося через старозавітній обряд покладання рук (І Ів. 3:20, 27; І Кор. 1: 27). В часи св. Іполита Римського (ІІІ ст.), таїнство прийняття Божественної благодаті почало супроводжуватися помазанням (Апостольські постанови, 21). Спочатку для цього використовувалася звичайна оливкова олія, до якої згодом почали додавати пахощі.

Детальніше...

Ісус же сказав їм: істинно, істинно кажу вам:
якщо не будете споживати Плоті Сина Людського і не питимете Його Крові,
то не будете мати життя в собі. Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, 
має життя вічне, і Я воскрешу його в останній день. 
Бо Плоть Моя є істинною їжею, і Кров Моя є істинним питтям. 
Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, в Мені перебуває, і Я в ньому. 
Як послав Мене Живий Отець, – і Я живу Отцем, – так і той, хто їсть Мене, житиме через Мене.
Цей і є хліб, який зійшов з небес. 
Не так, як батьки ваші їли манну і померли; хто їсть хліб цей, житиме повік 
(Ін. 6, 53-58).

В дев’ятому правилі святих апостолів говориться: « всіх вірних, що до церкви входять та слухають Писання, але на молитві та святому Причасті не бувають, як таких, котрі призводять до церковних безчинств, належить відлучати від церковного спілкування»[2]. Це правило яскраво ілюструє устрій в общинах Древньої Церкви. Для християн того часу було немислимим будучи на богослужінні не причащатись. Така поведінка характеризувалась як відступлення від нормального церковного життя.

Детальніше...

Церква

Щонеділі та кожного свята ми приходимо до храму на молитву. Милують наші очі чудові храмові розписи, насолоджують наш слух величні співи, просвітлюють наш розум святі богослужбові слова. Все це разом накладає на нашу душу глибокий відбиток чогось неземного, божественного, яке не від світу цього, одначе являється у ньому. Десь глибоко у нашому нутрі ми відчуваємо себе в іншому світі, поза простором і часом, поза всім меркантильним і приземленим. На храмовій молитві з нами стається якась переміна, яку не можемо, однак, до кінця пояснити. Ми наче ступаємо на мить за поріг раю і там бачимо нашого Господа і Творця. Все це можна окреслити одним словом: таїнство. Так, саме таїнство, – таїнство Божого явлення поміж нас, яке ми досвідчуємо у храмі.

Детальніше...

Хреститися

Ми, люди, не є, як ангели, чистими духами. Ангели керуються і оперують чистим розумом і сильною волею. Ми ж маємо розумну мислячу душу, свобідну волю і тіло. Положення тіла і жести також "говорять" і часто допомагають виразити те, що важко вмсловити самими словами, зокрема сильні почуття. Ви бачили, як, поклавши руку на серце, американці співають свій гімн - цим вони виражають свою любов до рідної країни. Жести мають певне значення. Коли ви просите тиші, то кладене палець на уста: "Ш-ш-ш". Кожен знає, що це означає. Коли ми б'ємо себе в груди, то це є знаком жалю: "Це моя вина, каюся і прошу пробачення".

Детальніше...