15 серпня Свята Церква (східної традиції, що послуговується Юліанським календарем) молитовно згадує перенесення мощів першомученика архидиякона Стефана з Єрусалима до Константинополя.
Після того, як святий першомученик архидиякон Стефан був фарисеями та їх прибічниками побитий камінням, святе тіло його кинули без поховання на поживу звірам і птахам. Проте, на другу ніч знаменитий іудейський законовчитель Гамаліїл, який почав схилятися до віри в Ісуса Христа - як в істинного Месію і який захистив апостолів в синедріоні (Дії 5, 34-40), послав відданих йому людей забрати тіло першомученика. Гамаліїл поховав його на своїй землі, в печері, недалеко від Єрусалиму.
Коли помер таємний учень Господа (і теж законовчитель) Никодим, який приходив до Нього вночі (Ін. 3, 1-21; 7, 50-52; 19, 38-42), Гамаліїл також поховав його поблизу гробу архидиякона Стефана. Потім і сам Гамаліїл, який прийняв святе Хрещення, разом зі своїм сином Авівом був похований біля першомученика Стефана і святого Никодима. У 415 році мощі святих були знайдені і урочисто перенесені до Єрусалиму архиєпископом Іоаном і єпископами Єлевферієм Севастійським і Єлевферієм Ієрихонським. З того часу від мощів почали здійснюватися Господні зцілення.
Згодом, за часів правління святого благовірного царя Феодосія Молодшого, мощі святого першомученика Стефана були перевезені з Єрусалима до Константинополя і покладені в церкві на честь святого диякона Лаврентія, а після побудови храму на честь першомученика Стефана перенесені туди.
* * *
Згідно відомої пророчої візії, кров мучеників за Христа та Його правдиву й спасаючу та зцілюючу (душу й тіло) євангельську віру є тим благодатним насінням і ґрунтом, на якому потім з'являються і зростають нові і ще набагато численніші покоління християн. В т. ч. навіть, бувало, і дехто з числа колишніх їхніх ворогів і гонителів. І точно так сталося, зокрема, з учнем згаданого вище законовчителя Гамаліїла - молодим фарисеєм і пристрасним ревнителем батьківських релігійних передань і традицій Савлом, що був присутній при каменуванні святого архидиякона Стефана. І якого Господь Ісус, у чудесний спосіб з'явившись йому по дорозі в Дамаск, скартав і напоумив. Та - з новим його ім'ям Павло - покликав на дуже відповідальне апостольсько-місійне служіння: переважно для багатьох язичницьких народів, що замешкували тогочасну Римську імперію, для масштабної розбудови Свого містичного й соборного Тіла Христового.
Так от, цей святий апостол Павло, звертаючись до перших християн, спеціально наголошував на тому, що існує певний Божий план-задум і - в т. ч. - щодо, так би мовити, "почерговості" спасіння представників різних племен і народів. "Бо я не хочу, щоб ви, браття, не знали цієї таємниці, - щоб не були ви [надто] високої думки про себе, - що засліплення [більшості] Ізраїля [що не впізнала і не прийняла правдивого Месію-Христа] сталося частково [до пори до часу], доки не ввійде [до Божого спасіння] повна кількість язичників; таким чином увесь Ізраїль спасеться, як написано: "Прийде від Сіону Визволитель і відверне нечестя від Якова. Таке їм від Мене заповіт, коли зніму з них гріхи їхні"" (Рим. 11, 11,25-27).
Й коли ж хтось - і якраз у цьому контексті - буде гордовито-пихато й злостиво та запекло-повсякчас принижувати, лихословити й проклинати інших людей чи цілі людські спільноти, у т. ч. на релігійному, етнічному та расовому, соціально-майновому чи політичному ґрунті, включаючи й отих - дочасно духовно "засліплих", то, як застерігає і наголошує Господь, Я "прокляну того" (Бут. 12, 3). А якщо все таке матиме набагато серйозніші і тяжчі прояви і наслідки, то тоді "легко і просто Я поверну [цю безумну] помсту вашу на голови ваші" (Іоїл 3, 4). А також: "І Я вилив на них гнів Мій за ту [невинну] кров, яку вони [рясно й нещадно] проливали на цій землі, і за те, що вони осквернювали її ідолами своїми" (Єз. 36, 18). Іншими словами, цей праведний "гнів Мій" був і є справедливим воздаянням того, що "голос крові брата твого волає до Мене від землі" (Бут. 4, 10). Тобто подібно до крові Авеля чи Стефана та численних інших мучеників.
І якщо - з цієї точки зору - згадати й уважно дослідити й проаналізувати, зокрема, окремі періоди української минувшини, а надто саме ті, в які (й, зокрема, у ХVII-XVIII і першій половині ХХ ст., включаючи і період 2-ї світової війни) особливо деструктивним і трагічно-руйнівним чином діяв отой заздрісно-братовбивчий і самогубний "дух Каїна", то, напевно, можемо робити певні й досить ясні і зрозумілі висновки. Себто в такому разі більш опукло й повно виглядають глибинні й, насамперед, якраз ДУХОВНО-ЕТИЧНІ й МЕНТАЛЬНІ першопричини тих відомих історичних явищ, що ми їх, зазвичай, досвідчуємо не інакше, як тяжкі й прикрі "українські поразки".
Або, як чітко й слушно зауважував Левко Чикаленко, в цій невинній крові багатьох жертв кожної з подібних - великих спустошливих трагедій незмінно геть захлиналася й потопала українська свобода... А Тарас Шевченко в "Передмові" до поеми "Гайдамаки" стосовно "того кровавого діла", себто "як боролися ляхи з козаками", і наголошуючи своїм сучасникам, "що батьки їх помилялись", закликав і заповідав їм та наступним поколінням: "нехай братаються знову зі своїми ворогами".
* * *
Інакше кажучи, коли ці два слов'янські християнські народи взаємно один одного не сприймали й ворогували, то тоді, врешті-решт, обидва потрапляли під чужоземне й, насамперед, російсько-імперське ярмо й неволю.
А коли ж ось факти такого "братання" - співпраці та партнерства (і, зокрема, військового) дійсно мали місце в спільній історії обох народів, а також, до того ж, чинилися ревні, в т. ч. покаянні, молитви й благання найширших народних мас до Господа про Його захист і порятунок, то тоді бувало зовсім навпаки. Тобто тоді створювалося необхідне ДУХОВНЕ тло й підґрунтя для здійснення навіть певних і явних Господніх чудес і знамень. Як це, приміром, і сталося в серпні 1920 р. І у висліді чого, принаймні, майже на два десятиліття була призупинена московсько-комуняцька військова експансія в напрямку на Захід. (І цей кордон, до речі, у тому часі наскрізь "прошив" (розділив), зокрема, українські і білоруські терени.)
Це - коли збройні сили Польщі, підтримувані частинами союзної армії УНР, відважно оборонялися від стрімко наступаючих червоно-більшовицьких військ, що рухалися двома великими колонами - на Варшаву і Львів. І от саме 15 серпня - коли (за Новим стилем) відзначалося Успіння Пресвятої Діви Марії, а старостильні східні християни напередодні (14 серпня) вшановували пам'ять старозавітніх мучеників Маккавеїв, - під Варшавою, причому, дуже несподівано для командування Червоної армії, розпочався крутий, вирішальний перелом у всьому перебігу тієї війни. Себто сталася та дивовижна - воістину рятувальна подія, що увійшла в історію як "чудо над Віслою".
А сталося тоді справжнє Боже чудо: раптом, рано-вранці, на ще темному небі з'явилася величезна постать Пресвятої Матері Ісуса, що була одягнена в широкий розпростертий плащ і тримала в долонях щось схоже на щит, яким неначе закривала й захищала все місто. (Крім того, тут, мабуть, логічно припускати, що її в тому часі зрізнобіч незримо - для звичайного людського ока - оточило очолюване Архистратигом Михаїлом усе його Небесне ангельське воїнство.) І ця Мати Божа Благодатна двічі з'являлася над Варшавським полем битви, викликаючи забобонний страх у червоноармійських лавах. Відтоді російсько-більшовицькі загарбники змушені були панічно й швидко відступати (а подекуди навіть просто стрімголов тікати). І, зрештою, зазнали тяжкої і ганебної поразки...
На жаль, все те деструктивно-негативне, що мало місце в наступних і, зокрема, суспільно-політичних, міжнаціональних і міжконфесійних стосунках в міжвоєнній Польській державі та її зовнішній політиці, і стало однією з поважних - і саме ДУХОВНО-МЕНТАЛЬНИХ першопричин добре знаних - трагічних, катастрофічних (для неї та її тодішніх народів) подій вересня 1939 р. Як і от, скажімо, таких людожерсько-дальніших: Катинь-Мєдноє і т. п. (з комуно-совдепівського боку) та Пальміри, Базар-2, Бабин Яр і Кортеліси, а також Аушвіц і Треблінка, Майданек та Собібор, Янівський концтабір тощо (з нацистського боку). Одначе і тоді з цього не були, на жаль, зроблені належні висновки. І про що - поміж іншого - красномовно й особливо чітко засвідчив нещадно-кривавий Волинський конфлікт... З його неминучими й (по-своєму) логічними - подальшими (від масштабної катастрофи Варшавського повстання 1944 р., а також невдачі збройної боротьби АК і УПА, операції "Вісла", вимушеної еміграції УАПЦ та заборони й переслідування УГКЦ і т. д.) наслідками для долі обох народів. Принаймні, як для 4,5 повоєнних десятиліть...
І от, як виглядає, з усіх цих - вельми тяжких і трагічних історичних подій, вочевидь і нарешті, маємо робити оті самі - належні висновки. І тут, мабуть, чималий інтерес являє, зокрема, проект (ідея) створення партнерського союзу незалежних держав і християнських народів Центрально-Східноєвропейського "міжмор'я": Балто-Чорноморського (історичної - першої Речі Посполитої) чи навіть Балто-Чорноморсько-Адріатичного.
Водночас зрозуміло, що - поміж іншого - цей проект навряд чи може бути успішно зреалізований (у т. ч.) без взаємного покаяння та зцілення історичної пам'яті народів регіону і, зокрема, українського і польського, заради їх духовного та практичного єднання, передусім, у справі спільного захисту відомих - консервативних традицій і цінностей християнської цивілізації. Та, по-друге, спільної ефективної протидії потенційній загрозі ісламістського екстремізму. А ще набагато більше - агресивно-експансійній навалі вкрай озвірілого рашистсько-сатанинського ведмедя. А особливо на тлі вчиненого ним 24 лютого 2022 р. (і далі) нового - значно масштабнішого та криваво-руйнівного й нищівного і, по суті, близького до геноциду вторгнення на терени незалежної України... І слава Богу за Україну та її відважних захисників-героїв!
[Разом з тим вищезгадане "чудо над Віслою", безумовно, - і саме в ДУХОВНОМУ сенсі - таки мало певні ПОЗИТИВНІ наслідки і впливи в подальшій - і, причому, якраз СВІТОВІЙ - історії. І щодо цього на цьому ж сайті опубліковані деякі цікаві міркування і спостереження. І з якими можна ознайомитися, якщо в Пошуковій системі Кіріоса (чи ukr.net) набрати й відкрити такий ось текст (заголовок): "14 жовтня - Свято Покрову Пресвятої Богородиці - Кіріос".]
Й от, судячи по багатьох сучасних - досить красномовних і характерних - довколишніх подіях і ознаках, слідує той логічний висновок, що нині ми, скоріш за все, і проживаємо якраз "в останні роки" і "в останні дні" (Єз. 38, 8,16) Історії спасіння людського роду. Тобто саме в ту добу, коли вже скоро, як казав Христос "скінчаться часи язичників" (Лк. 21, 24). І "ось, у ті дні й у той самий час, коли Я [належно] поверну полон Іуди і Єрусалима", то неминуче прийде і Мій судний "настане день Господній, великий і страшний", на який "Я зберу всі народи, і поведу їх у долину Іосафата, і там вчиню над ними суд..." Й тому "і буде: всякий, хто [вчасно та в щирому покаянні й смиренні, сокрушенні духа] прикличе ім'я Господнє [Христа-Месії], спасеться". І саме в правдивій і соборній Церкві Божій і "буде спасіння, як [про це] сказав Господь" (Іоїл 2, 31-32; 3, 1-2; Іс. 66, 2).
Як нині ми наочно спостерігаємо, що, починаючи ще з 80-х рр. ХІХ ст. і далі, а особливо після 2-ї світової війни (і аж дотепер) співплемінники архидиякона Стефана - вибрана старозавітня людність звідусіль масово-масштабно повертається в Єрусалим та, загалом, Богом для неї обіцяну Святу Землю - "в землю Ізраїлеву" (Мт. 2, 20-21). Де, власне, і має відбутися те - згадане вище її правдиве покаяння й навернення до Христа Спасителя (Зах. 12, 10-14; 13, 1)). А от правдивий і різноликий Божий народ - щодо близькосхідного регіону - "із землі північної" - тобто нашого славного ІІ Єрусалима (Києва) наразі також Господом покликаний єднатися й спільно мандрувати (повертатися - "прибувати") до своєї "обіцяної землі" - життєдайних духовних витоків і джерел історичної Київської Церкви: шляхетно-євангельського "київського благочестя" (Єр. 3, 18).
Й такі Божі передбачення й обітницю щодо нашого люду Христового, як описує преподобний Нестор Літописець в "Повісті минулих літ", по суті, підтвердив та озвучив визначний апостол Господній - св. Андрій Первозваний. Коли, прийшовши на ті пагорби і крутосхили на Дніпром, де згодом постав Київ, він так пророче промовив-провістив до своїх учнів: "Чи бачите ці гори? Віру йміте мені, що на них благодать Божа засіяє, і має місто велике тут бути, і церкви численні захоче Бог сотворити тут і просвітити святим хрещенням усю землю Руську". І, поблагословивши цю місцину, поставив там хреста. За іншою версією, жезл: слов'янською мовою - "кий". Й звідки, можливо, і походить назва міста: Київ-град.
Й тут пророче Слово Господнє - з цього приводу - так каже і акцентує: "Утішайте, утішайте народ Мій, - говорить Бог ваш; говоріть до серця Єрусалима" - як того, що на близькосхідній Святій Землі, так і на теренах українських (Києва), - "і сповіщайте йому, що сповнився час боротьби його, що за [переступи й] неправди його зроблено відкуплення, тому що він від руки Господньої прийняв удвічі за всі гріхи [і провини] свої" (Іс. 40, 1-2).
Але головне - завдяки добровільній відкупній Голгофській жертві Царя-Месії і Спасителя світу: Ісуса Христа з Назарету. Того, що "Він був зневажуваний... Але Він [свідомо] взяв на Себе [всі] наші немочі і поніс хвороби... Він укритий виразками був за гріхи наші і мучимий за беззаконня наші; покарання [цілого] світу нашого було на Ньому, і ранами Його ми зцілилися". Фізично, душевно і духовно. "Усі ми блукали, як вівці, зведені були кожен на свою дорогу: і Господь поклав на Нього гріхи [й провини] усіх нас" (Іс. 53, 3-6).
Й - подібно до Ісуса - християнський першомученик Стефан перед самою смертю так молився щодо своїх ворогів: "Господи, не вважай це їм за гріх!" (Діян. 7, 60).
І ось щодо теперішніх - правдивих різноконфесійних українських християн, які мешкають "у краю на північ" - від близькосхідного регіону, то Святе Письмо в цьому зв'язку спеціально наголошує, що "у ті дні" одна їх частина "прийде" до іншої: "дім Іудін до дому Ізраїлевого". Й ці віруючі "нового завіту", "що далеко перебувають", - "і обидва вони разом" - "прийдуть і будуватимуть Господній храм" (Зах. 6, 8,15; Єр. 3, 18; 31, 8,31). Той відбудовуватимуть храм (істинне й соборно-єдине Тіло Христове новітньої доби), який "назветься домом молитви для всіх народів" (Іс. 56, 7). І що "у той час" його "зватимуть престолом Господа", і куди, врешті-решт, "всі народи зберуться заради імені Господнього, і не ходитимуть уже більше за пожаданнями [колишнього] лихого серця свого" (Єр. 3, 17).
Й тому сьогодні, обходячи цю урочистість, за заступництвом святого Стефана молімося й благаймо Господа, аби Він потужно відродив і благодатно наділив сучасну Свою - праведну й різнолику та соборну Христову Церкву Сходу і Заходу, в т. ч. в Україні і Польщі, різноманітними служіннями в благословенних дарах і плодах Святого Духа.
Тобто, це - коли, як наголошував Сам Ісус, в "проповідуванні Євангелія всьому творінню" (поміж різного іншого) правдивих і активних "віруючих супроводжуватимуть такі знамення: іменем Моїм виганятимуть бісів; говоритимуть новими мовами, братимуть змій; і якщо смертоносне щось вип'ють, не пошкодить їм [бо вони перебуватимуть під могутнім захистом і покровом Божим]; покладуть руки на недужих, і вони будуть здорові" (Мк. 16, 15,17,18). Й, окрім того, в середовищі таких - сповнених та натхненних і проваджених Духом Божим - вірних "і будуть пророкувати сини ваші й дочки ваші, і юнаки ваші видіння бачитимуть, і старці ваші сновидіннями наставлені будуть" (Діян. 2, 17). Амінь.
[Між іншим, щодо місії і ролі різноликого й правдивого Божого люду України і якраз на ЕСХАТОЛОГІЧНОМУ - завершальному етапі Історії спасіння світу (тобто напередодні повернення - Другого входу Христа в Єрусалим), а також деяку дотичну тематику, на цьому порталі опубліковані актуальні роздуми і спостереження. А ознайомитися з ними можна, якщо в Пошуковій системі Кіріоса (чи ukr.net) набрати й відкрити такий текст (заголовок): "Вхід Господній в Єрусалим - Кіріос".]