Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький був найвизначнішою Постаттю у нашій і Вселенській Церкві у XX столітті. Був одним з найбільших послідовників Христової науки, а його свята душа поставила його на рівні з первісними Учителями Східної Церкви, такими, як св. Василій Великий та св. Іван Золотоустий. Він єднав у собі їхні прикмети духовного життя, а коли його запитували, ким він себе почуває, то відповідав так, як св. Апостол Павло: “Хочу бути усім для усіх, щоби усі були одно.”

Діяльність нашого Великого Митрополита була таких розмірів, що тяжко собі уявити, що одна людина могла стільки доконати. Не було ані одної важливої справи, церковної чи суспільно-громадської, щоб Кир Андрей її не доглянув та не доложив праці, щоб все проходило правильним шляхом, згідним з церковними законами. Він був наче міфічний Світовид, який існував у часах трипільської культури, мав чотири обличчя, звернені на чотири частини світу, все чув і все бачив. Окрім того, у нього була велика здібність стратегічного мислення, дар передбачувати майбутні події та укладати плани на майбутнє. 

Щодо розмірів діяльности Митрополита Андрея, то буде доцільним згадати, що у зв'язку з беатифікаційним процесом досі далося призбирати 25 томів його писань і творів, та сім великих томів свідчень. У фокусі діяльности Кир Андрея був екуменізм та бачення побудови Християнської України, що так чітко проявилося, коли він проводив українізацію нашої Церкви, коли-то він так гармонійно поєднував справи церковні з суспільно-громадськими.

У писаннях та поученнях нашого Великого Митрополита можна знайти поради для всіх справ і проблем, які відносяться до діяльности Церкви — чи суспільно-громадської, чи державної. Якщо проаналізувати поради Митрополита, то можна прийти до висновку, що ті поради будуть вічно важливими, що вони є сформульовані великим розумом, що є питоменним геніям і святцям. У цій статті обмежуся до поучень Кир Андрея про мораль і культуру, що є чітко пов'язане з його баченням побудови Християнської України. Вже у першому посланні як Митрополита Галицького, зверненому до духовенства, Митрополит писав:

Щось зділати для Церкви і народу, се для мене лиш такі діла звершити, котрі би служили пізнішим поколінням. Працю для будуччини уважаю за річ сто разів важнішу, як все, що можна зробити для хвилі теперішньої. Маємо тепер класти в організації християнській нашого народу ті цеголки, на котрих наслідники будуть будувати. Від нашої праці теперішньої залежить будучність нашої Церкви і нашого народу. Тож до такої праці треба мені, Преподобні Отці, від вас більшої помочі як звичайна ревність і звичайна праця, з якою трудитеся у Христовому винограднику.

 

Бачення побудови Християнської України проявилося у Митрополита Андрея у роках 1893-96, коли він був магістром і професором новіціяту в Добромильському монастирі. Тут він почав перекладати з грецької мови твори св. Василія Великого про “Християнську етику”, тобто мораль, яка є головним чинником у побудові держави, у справному функціонуванні товариств та у житті родинному та особистому. Християнська етика і мораль стали кредом нашого Великого Митрополита Андрея. Вони були у фокусі його писань і поучень, на тій базі він виховував наше духовенство і суспільство, та виразно наголошував, що без моралі не встоїться родина, ніяка організація, ні держава.

Щоб остаточно збагнути, з якою увагою Митрополит Андрей ставився до плекання моралі, то треба навести цитату з “Християнської Праведности” (Львів, 1935 р.), де він писав:

Заки будемо шукати, якою дорогою доходить до нас Божа мудрість у догматичних науках, то мусимо її найперш знайти у моралі.

 

Це означає, що він дав першенство катехитним наукам, і науку про мораль поставив на перше місце за програмову дисципліну богословії.

У своїх писаннях на суспільні теми (Пастирські листи, том I, стор. В-200), Митрополит порівнює мораль з “цивільною відвагою” і каже, що

Громадськими чеснотами є відповідальність за громадське добро, за вибори, справедливість і чесність в орудуванні громадським грошем, ощадність у видатках, відвага при виборах до громадської старшини, цивільна відвага висловлювати свою думку, а коли йде про загальне добро, то треба співгромадян остерегти, напімнути, а коли треба, то і скартати.

 

Отже, неетично є промовчувати, приймати чиїсь злі діла чи надужиття громадського гроша. 

З віддалі часу, понад півстоліття, та з нашого сучасного досвіду можемо наочно переконатися, яке значення має наука Митрополита Андрея про мораль. Саме ті люди, які марнують або привласнюють майно суспільства, приводять наше суспільство до апатії та творять більшу шкоду для держави, як це могли б заподіяти зовнішні ворожі сили якоїсь держави. 

У 1939 році, перед самою війною, Митрополит Андрей передав по радіо Різдвяне Посланіє, у якому говорив: “Коли молитеся, пам'ятайте про Христову Церкву, про всі потреби Вітчини, про потрібні чесноти і прикмети для цілого українського народу і Української Держави.”

Діяльність Митрополита Андрея була належно оцінена Папою Пієм XII-им, який кількакратно заявляв, що ім'я нашого Князя Церкви буде вічно збережене у Вселенській Церкві. Церква збереже згадку про його гарячу ревність за спасіння душ та за його постійну відвагу у обороні свого народу.

* * *

Застановімся тепер над поученням Митрополита Андрея про нарід, мову і культуру, що є зараз актуальним для нашої держави. У загальному відрізняємо один нарід від другого на підставі його мови, релігійної приналежності та його культури. Якщо нарід згубить свою мову, а задержить релігійну приналежність і свою культуру, то ще може зберегтися як осібний нарід. Для прикладу можна згадати Ірландію або діаспорних євреїв. Також нарід ще може зберегтися, якщо згубить свою релігію, але якщо нарід згубить свою культуру, то відразу перестає бути народом. Митрополит зауважує, що

Не у зовнішніх обставинах і не у політичній констеляції (констеляція — збіг обставин, прим. ред.) лежить розв'язка великих історичних завдань народу, а тільки у внутрішній силі його культури.

 

Наприклад, у 680 році середньо-азійське плем'я болгар прийшло на Балкани, під проводом Аспаруха, і підбило слов'ян, які проживали у долішній частині Дунаю. Тому що слов'яни мали вищу культуру, болгари загубили свою культуру, перебрали культуру слов'ян і відразу втратили свою ідентичність. Сьогодні болгари говорять слов'янською мовою і зараховуються до слов'ян, хоч зберегли свою назву. Від Візантії прийняли християнство у 865 році. 

Згідно з поученням Митрополита Андрея, занепад культури народу та її творчої сили є більшою трагедією для народу, ніж утрата держави, яку можна відбудувати протягом короткого часу, але щоб відродити культуру, то треба мозольної праці багатьох поколінь. Держава є тільки на те, щоб нарід міг свобідно розвивати свою культуру. 

У нас є наш власний досвід, скільки потрібно часу, щоб відродити культуру, і це доцільно згадати. 

У 1667 році відбулася Андрусівська угода між Польщею і Росією, на якій поділено Україну. Західна частина опинилася під Польщею, яка відразу почала жорстоке переслідування всього українського, включно з тим, що позамикали усі школи, заборонили всяку культурно-освітню діяльність, до церков впровадили польську мову. Уже при кінці XVII століття на західних землях України було більшість неписьменних українців, які працювали на панщині, у польських дідичів. Священники перейшли на шляхетський статус, бо не мали іншого виходу. Прийшла Божа поміч. І в 1772 році розібрано Польщу. Галичина опинилася під Австрією, і з тим відразу наступило велике полегшення для нашого народу, бо Австрія була на вищому культурному рівні у порівнянні з Польщею і правила державою більш гуманними і більш культурними методами. 

При кінці літа 1772 року австрійські війська зайняли Галичину, і першим губернатором Галичини назначено графа Антона Перґена, який прибув до Львова з кількома десятками своєї цивільної адміністрації. Протягом 10-ти місяців вони виготовили звіт для королеви Марії Терези про “нову австрійську провінцію”, т. зв. “Меморіали Перґена”, 244 сторінок друку. Це був свого роду перший перепис населення Галичини, який включав розподіл різних фахів, статус священства, шляхти, список польських дідичів та характеристику українського населення, де сказано, що той нарід засуджений на загибель, бо не має ніяких шкіл, не має своєї літературної мови, навіть не має елементарного букваря; у церквах відправляють польською мовою, а вся адміністрація у польських руках, бо той нарід не уміє ні писати, ні читати. Австрійський уряд знав, що поляки допровадили українців до такого стану, і Марія Тереза вирішила допомогти. 

Уже на початку 1774 року Австрія видала закон, у якому заборонено уживати польську мову в школах і церквах. Офіційною мовою у церквах стала мова українська (руська), а у школах — українська і німецька, при чому у кожній місцевості треба було заснувати школу.

Закон був для українців дуже сприятливий, але його не можна було впровадити у життя, бо мало хто знав літературну українську мову, а священики мали тільки польські Біблії. Все залишилося без змін. Польська адміністрація далі “господарювала”. Довелося Австрії перешколювати у Відні наших священиків і учителів, але це не зробило помітної різниці. Фактичне відродження Галичини почала оформлювати “Руська Трійця” - Маркіян Шашкевич, Яків Головацький і Іван Вагилевич. Буде цікавим згадати, що Маркіян Шашкевич оформив рукопис альманах “Зорю”, і 6-го травня 1834 року віддав до цензури у Львові, але навіть і тоді австрійські власті ще не мали у Львові цензора від української мови, тому 10-го червня того ж року вислали рукопис до Відня, до Цісарської бібліотеки, де цензором був Вартоломей Копітар. Забрало коло 120 літ мозольної праці п'ятьох поколінь, поки відродилася українська культура у Західній Україні. У середині XIX століття наше письменство досягнуло вже високого розвитку, чим завдячуємо Іванові Котляревському, Тарасові Шевченку, а далі — Іванові Франку й Лесі Українці, та цілому ряду інших наших класиків.