Подібно, як діти з особливими переживаннями увесь рік чекають улюбленого свята - дня святого Миколая, так, здебільшого, молодь - свята, яке приходить на два місяці пізніше - дня святого Валентина... Дня, коли, здавалось би, є нагода виявити прихильність до небайдужої тобі особи протилежної стати, розповісти про свої почуття, зробити якийсь приємний подарунок.
Про перше свято ми знаємо вже давно, вже протягом багатьох століть воно глибоко шанується усім народом. А от щодо другого у нас, а здебільшого в людей старшого покоління, нерідко виникають різноманітні запитання. Яке походження свята, і що воно насправді означає? Якщо є церковним (на що ніби вказує сама назва), то чому Церква його не святкує або чому спосіб вшанування святого не до кінця подобає християнському?
У наш час, коли існує вільний доступ до інформації, спостерігається високий рівень злиття культур, що супроводжується розваленням тих міцних мурів, які протягом не одного століття будували пращури кожної з народностей. Вже немає нічого дивного в тому, що ми споживаємо напівфабрикатну їжу, займаємося йогою, вживаємо у своїй мові іншомовні слова, починаємо святкувати свята, яких ніколи не знала наша земля. Подібним чином і «День святого Валентина» з'явився в Україні. Через засоби масової інформації та через уроки іноземної мови у школах він вливається у культурне життя нашої країни і повільно, але впевнено прокладає собі шлях до рівня державного свята, а то й більше.
На перший погляд - це звичайне свято, адже є день будівельника, день військовослужбовця, то чому б і закоханим не мати свого дня, тим паче, що його покровителем є святий? Але з іншого боку, дивлячись на характер святкувань, мимоволі задаєш собі запитання: «А як стосується цього вказаний святий?» Оскільки День святого Валентина дуже суб'єктивно означає свято закоханих, єдину відповідь на вказане питання можна знайти лише в історії торжества.
У народі часто можна почути «гаґіографію» (житіє) цього святого. Хід подій у найпоширенішому варіанті відбувається приблизно так: йдеться про священика (або єпископа), що жив наприкінці третього століття в місцевості Інтерамі (суч. Терні) на околиці Рима, за часів правління імператора Клавдія ІІ Готського. Цей імператор, щоб підвищити ефективність служіння у війську, заборонив своїм воїнам одружуватись, щоб ніщо не відволікало їх від служби. А священик Валентин попри заборону і далі продовжував їх вінчати (у цьому місті стояв римський гарнізон і, ймовірно, воїни були членами Церкви). Жорстокий правитель, дізнавшись про це, наказав схопити порушника, і 14 лютого 270 року йому відрубали голову. Але ще перед стратою Валентин зцілив від хвороби сліпу дочку начальника в'язниці, в яку потім закохався і перед смертю написав їй любовного листа, підписавшись: «Твій Валентин». Через два століття папа Геласій проголосив його святим. Але це передання, яке зовсім непідтверджене та невизнане Вселенською Церквою і на основі якого цей день є таким популярним, з'явилося порівняно пізно - у 1493 році в Нюрнберзьких хроніках - більше, ніж через тисячоліття після смерті святого. А що ж каже про нього сама Церква?
І тут виникають уже перші труднощі, тому що 14 лютого ні в Східній, ні в Західній Церкві не згадується пам'ять святого з таким ім'ям. Обидва календарі мовчать.
Щодо святих Валентинів, які жили близько того часу, коли мав би жити «наш», їх є троє: мученик Валентин Доростольський, що постраждав за віру в Христа у 228 році; єпископ Валентин Італійський, вбитий із тої самої причини в 273 році, й священномученик Валентин Римлянин, якому стяли голову за проповідь 269 року. З «народною» версією збігається рік смерти та беатифікації (проголошення святим) останнього. Але читаючи офіційне житіє цього святого у Вселенській Церкві, ми не зустрічаємо практично нічого подібного з тим, що звикли про нього чути.
Валентин був схоплений за те, що визнавав Христа і допомагав пригнобленим та зацькованим християнам. В ті часи це було великим злочином проти тогочасної антихристиянської влади. На допиті пропонував імператорові покаятися, називаючи римських богів нечестивими людьми, що провели своє життя у задоволеннях похотей. Бачачи високу освіченість Валентина, Клавдій почав ставитися до нього прихильніше і через свого урядовця передав його вченому сановникові Астерію, славному своїм розумом, який мав перемогти віру святого у словесних суперечках. Вже у своєму домі, почувши, як у молитві Валентин називає Христа Світлом Істини, Астерій сказав, що хоче переконатися, чи це справді так і поставив умову: якщо священику вдасться вилікувати іменем Христа його сліпу з дворічного віку дочку (в оригіналі «отроковицю», якою вважалася дитина до 14 років), то Астерій виконає будь-яке його прохання. Після палкої молитви дівчинка почала знову бачити, і всі домашні, яких було 46 осіб, увірували в Христа й охрестилися. За це потім постраждали як мученики, а св. Валентина імператор наказав побити палицями і відрубати мечем голову. Більше в офіційних джерелах не згадується нічого: ні про вінчання військовослужбовців (і це логічно, бо таїнство Подружжя Церква почала уділяти на кілька століть пізніше), ні про любовні записки дочці сановника. У Вселенській Церкві цей святий вважається покровителем епілептиків, тих, у кого паморочиться голова і турбують головні болі, подорожніх, пасічників, захисником від чуми.
Отже, яким чином сьогоднішній день закоханих може бути пов'язаним з іменем цього святого? Зв'язок насправді є, і корені його сягають ще передхристиянського періоду, а саме двох найбільш аморальних язичницьких свят. Перший - Lupercalia (луперкалія), запозичений у стародавніх римлян на честь Лаприкуса, бога достатку і землеробства, захисника стад і урожаїв, могутнього мисливця, особливо на вовків. Ще знаний як фестиваль статевої вседозволеності, який відзначався в середині лютого. На святкуванні був такий обряд: чоловіки-жерці з допомогою жриць-весталок (непорочних дів), проводили очисні обряди, жертвуючи кіз і собаку в печері, де, за народними віруваннями, вовчиця вигодувала засновників Риму Ромула і Рема. Після цього ті самі жерці одягали набедренні пов'язки, які були виготовлені зі шкури цих кіз та вимащені їхньою кров'ю, і бігали по місту, б'ючи жінок спеціальними ременями (також з цієї шкури), що мав назву februa (фебруа). Вважалося, що такі прочуханки очищають жінок і гарантують їм достаток та легкість у народженні дітей. Слово лютий (лат. Februarius (фебруаріус) – «очищення») також походить від februa, або «засобу очищення».
А ще раніше цей місяць був присвячений богині любовної лихоманки, жінок і одруження Juno Februata (лат. febris (фебріс) – «лихоманка»). Під час фестивалів на її честь, які святкувалися всюди у Римі, був інший звичай: у коробку клали маленькі клаптики папірусу, на кожному з яких було написане ім'я молодої дівчини. Хлопці ж із закритими очима витягали клаптик - так утворювалися пари, що брали участь у статевих ігрищах на цьому ж святі. Після фестивалю вони залишалися «парою» до кінця року. Такі фестивалі вважалися благословенними богинею Венерою, і ця традиція спостерігалася в імперії протягом багатьох віків, сягнувши аж четвертого століття після Христа.
325 року, коли імператор Константин Великий проголосив християнство офіційною релігією держави, потрібно було щось робити з різноманітними язичницькими практиками. І, зрозуміло, що згаданий звичай був одним із перших у списку. Але, як відомо, будь-яку добре вкорінену в народі традицію неможливо просто так знищити. Єдиним виходом було призначити на цей день якесь інше, але вже християнське свято. І папа Геласій перейменував фестиваль Juno Februata на свято очищення Діви Марії (потім дата святкування була перенесена з 14 лютого на 2), зараз воно знане у нас як Стрітення Господнє. Однак це майже нічого не змінило. Тоді в 496 році той самий папа переніс це язичницьке свято з 15 лютого на 14 і спробував ввести інші звичаї відзначення, трохи його «християнізувати». Тепер, замість покладення імен дівчат, у коробку клали імена святих, і потім їх тягнули як хлопці, так і дівчата. Після цього кожен мав обов'язок цілий рік наслідувати життя того святого, якого він витягнув.
Але дерево, що дуже глибоко пустило свої корені, не так уже просто знищити. Попри те, що Церква в Римі заборонила статеву лотерею, молоді чоловіки деякий час практикували дуже спрощену її версію, пересилаючи жінкам чи дівчатам, які їм подобалися, написані від руки короткі романтичні повідомлення, які містили й ім'я св. Валентина, смерть якого збіглася з цим днем зовсім випадково.
Прототипом валентинок вважаються любовні послання французького герцога Шарля Орлеанського своїй дружині, який на поч. XV століття писав їх із в'язниці, борючись із нудьгою. Але широко популярними і в такому вигляді, в якому ми їх маємо зараз, валентинки стали вже аж в кінці XVIII - на поч. XIX ст. Тут був намальований Купідон, серця, прикраси зі шнурочків, шовку чи квітів, що також містять багатий язичницький підтекст. Бо ж символ серця сягає своїми коренями ще вавилонського божка Ваала, перед яким у Старому Завіті Господь постійно застерігає свій народ; а про Купідона і без наукового занурення відомо, що це поганський бог, син Венери, римської богині краси та кохання, у давньогрецькій міфології відомий як Ерос, син Афродіти, відповідальний за зачаття у богинь та смертних. Зображають його у вигляді дитини з луком. Міфологія описує його як жорстоку та водночас щасливу особистість. Він використовував свої невидимі стріли із золотим наконечником, щоб вражати чоловіків та жінок, примушуючи їх шалено закохуватися. Але робив це не для їх вигоди, але щоб зробити їхні життя жалюгідними та посміятися над результатами.
Проаналізувавши все сказане, подумаймо: що свято всіх закоханих має спільного зі святим Валентином чи взагалі з Церквою? Практично нічого. Святий Валентин, пресвітер Римський, «потрапив» сюди зовсім випадково, через збіг обставин, і всі вірування в нього як покровителя закоханих не ґрунтуються на жодному історичному факті. Це свято не християнське, його не святкує Церква (ні Східна, ні Західна). А людям, які однак його відзначають і в цей день неодноразово згадують ім'я святого Валентина, варто усвідомити, що ця особа все-таки є святим, а тому може варто було би прийти удвох до Божого храму і подякувати Богові одне за одного або помолитися за майбутню кохану особу? Разом зі святом, здеформованим та перекрученим, нам пропагується така ж здеформована любов, звернена тільки на себе, на задоволення своїх пристрастей, а інша особа є для цього просто засобом. В цей день відкрито і широко пропагується порушення шостої Божої Заповіді. То як це торжество може бути сумісним з тими людьми, що називають себе християнами?
Проте не розчаровуймося, а пам'ятаймо про своїх коханих не тільки раз у році, бо для тих, які справді кохають одне одного, не потрібен спеціальний день, щоби про це сказати!!! Така нагода є кожного дня! А якщо ці аргументи застали нас зненацька і важко так одразу це свято не відзначати або якщо через певні обставини ми змушені брати участь у святкуваннях, то справляймо його так, як належить справжнім християнам і ні в якому разі не повертаймося до прадавніх його звичаїв!
"Пізнай Правду", січень-лютий 2007 р.Б.