Сайт зачинений. Просимо вибачення за незручності.

Люди дуже потрібні один одному

Люди дуже потрібні одне одному.
Потрібні вони один одному спільністю природи своєї, що є любов,
і різницею дарів своїх покликані до взаємного доповнення.


Архієпископ Іоанн (Шаховськой).

Чи любиш ти дивитися у вікно та спостерігати:
по мокрому шосе біжать автомобілі,
люди, відкривши різноколірні парасольки, поспішають кудись?
Куди вони поспішають? У своїх справах.
У своїх...
Чи є кому-небудь з них справа до тебе, до мене, до нас?
А чи є нам з тобою справа до них?
Чому так самотньо буває в такому великому і багатолюдному місті?
Через надлишок беззаконь у багатьох охолоне любов.


Ми всі потребуємо участі та взаєморозуміння, але чомусь так мало знаходимо їх? Філософ Іван Ільїн писав про те, що у кожного з нас бувають в житті такі періоди, коли природна, дана нам від народження самотність раптом починає здаватися нам обтяжливою та гіркою: ми відчуваємо себе всіма покинутими і безпорадними, шукаємо друга, а друга немає...

Ми всі добре знаємо, що потрібно нам, чого хочемо ми. Однак дуже рідко цікавимося потребою ближнього, ще рідше відгукуємось на неї словом, справою, душею. Почути, побачити, пізнати ближнього нам заважає егоцентризм. Так швейцарський психолог Ж. Плаже, який є засновником Женевської школи психологів з вивчення інтелектуального розвитку дитини, проводив наступний експеримент: дітей садили з різних боків столу, а на стіл ставили різнокольорові фігурки і дітей просили намалювати їх. Діти з легкістю справлялися із завданням. На прохання намалювати ті ж фігурки очима учасника навпроти, діти, не замислюючись, малювали те ж положення фігурок, що і першого разу. Дитині важко поставити себе на місце іншого. І хоча ми дорослішаючи набуваємо це вміння, використовуємо його рідко. Звичайно, неможливо зрозуміти людину до кінця, але цього й не потрібно. Ми не робимо навіть малого, а йдемо по життю зі своїм дитячим егоцентризмом, не розвиваючи в собі здатність зрозуміти, поспівчувати, роблячи самотніми себе і ближніх.

А чи є вихід? Багато поспішають забутися в поверхневому спілкуванні, порожніх розмовах, що так і називаються - проведення часу.

Пам'ятаєте діалог Аліси з Капелюшником з казки Льюіса Керолла «Аліса в країні чудес»:

- Ні, чому, - обережно мовила Аліса, - іноді, особливо на уроках музики, я думала - добре би було краще провести час...

- Все зрозуміло! - Урочисто сказав Капелюшник. - Провести час?! Бач, чого захотіла! Час не проведеш! Та й не любить він цього! Ти б краще постаралася з ним подружитися - ось тоді б твоя справа було ... в капелюсі!

Поверхневе спілкування не задовольняє повністю нашої душі: адже вона така глибока, що здатна вмістити невмістимого Бога. А ми ховаємося один від одного за низкою фраз, низкою слів, закритими дверима, закриваючи для спілкування душі. Архієп. Арсеній Чудовський радив втікати від людей, що шукають з нами лише приємного проведення часу.

Але у спілкуванні з близькими нам людьми ми з жахом виявляємо, що справжні труднощі тільки почалися. Не вистачає культури спілкування. Як часто нам довіряють щось, але ми в не в силах стриматися, а іноді не вважаючи за потрібне, та й обговоримо це з друзями. Не засудимо, але обговоримо. А якщо таке трапилося з нами, то нам дуже неприємно, а іноді і боляче. Як часто те, що нам довірили, ми кидаємо іншому в докір. Або хтось розкриває нам душу, а ми в цей час метушимося, займаємося хазяйським справами:

- Так, я тебе слухаю, слухаю.

Може вухом і слухаємо, але ж іншому хотілося бути почутим душею. Такі, як то здається на перший погляд, дрібниці зменшують у наших ближніх бажання довірятися нам. Один раз розчарувавшись, наступного разу відкритися їм буває набагато важче.


Прислухаємося до мудрих слів св. Іоанна Кронштадтського про те, що всім нам треба берегти своє серце чи щирість сердечну, здатність співчувати ближнім і в їх радощах, і в скорботі; та як від отрути смертельної втікати від холодності та байдужості до різних бід, потреб людських, бо в співчутті, особливо дієвому, формується любов і доброта християнина.

Іноді наше невдоволення собою робить важким наше спілкування з іншими людьми. Не у випадку корисного для нас самовикриття, коли гріхи свої відкриваємо перед Богом і чекаємо від нього допомоги, а коли перебуваємо у стані глухого нарікання: зовнішність у нас не така, одягатися не вміємо, характер жахливий і т. п. Святі отці говорили про те, що нам потрібно не тільки вчитися терпіти скорботи, а й себе. Хочеться навести такий анекдот:

- Лікарю, я розмовляю сам із собою. Що мені робити?
- А Ви що, комусь тим заважаєте?
- Та ні.
- Ну і розмовляйте собі на здоров'я.
- Але ж, лікарю, я - зануда!

Часто причиною нашої з вами закритості є усвідомлення власної винятковості, відповідно, й своїх проблем. Вважаємо, що ніхто нас не зрозуміє. Боїмося виявити свої слабкості перед іншими. Адже по слабких місцях, як відомо, люблять бити. Що ж робити? Замикатися в собі не варто, не потрібно боятися розчарувань і болю. Митр. А. Сурожський пише про те, що Христос не побоявся показати нам Свої страждання, відкрити перед нами весь біль Свого розп'яття, а закликав нас розділити з Ним і біль, в міру своїх сил, і радість Воскресіння.

Людей, які б'ють, не треба боятися, їх треба жаліти. Чому? Їх девіз: "Найкращий захист - напад". А кому потрібно захищатися, причому постійно? Тому, хто відчуває себе слабким і вразливим? У психології є така аксіома: чим голосніше людина кричить, тим більшої кількості любові вона потребує. Але, як правильно зауважує психолог Е. Берн, ми часто схильні кусати руку, з якої їмо. Часто наші страхи, це страхи бридкого каченяти, що страждає від самотності і разом з тим боїться своїх же. Коли ми відкриємося назустріч ближньому, то дізнаємося, що красуні плачуть від нерозділеного кохання, розумники відчуваються себе телепнями, загальним улюбленцям ні з ким розділити горе, всі чекають від них веселих жартів і радісного настрою, тобто все як у всіх. А нам залишається лише радіти з тими, хто тішиться і плакати з тими, хто плаче. Один старець говорив, що Господь зіштовхує нас з людьми не марно. Ми всі ставимося до людей, що зустрічаються нам по життю, байдуже, без уваги, а тимчасом Господь приводить до нас людину, щоб ми дали їй те, чого у неї немає.

Як часто ми бачимо в людях лише засіб досягнення своїх цілей. Ми стаємо корисливі та відкидаємо щирість, відкритість на користь вигоди. Одного разу в поїзді я почула історію про те, як у школі-інтернаті до одного хлопчика, назвемо його Іваном, раз на півроку приїжджав з півночі дядько і привозив багато смачних речей. У Вані відразу з'являлося багато друзів, які клятвено запевняли його у своїй дружбі. Але коли хлопцям приносили передачі, з Ванею вони не ділилися. Якось одного разу Ваня зважився попросити, але почув відмову.
- Хлопці, ви ж говорили, що дружите зі мною.
- Це ми з тобою тоді дружили, а зараз у тебе нічого немає.

Не знайдемо ми друга до душі, якщо не вчимося бути собою, а граємо ролі, які нав'язує нам світ. В одній компанії ми розв'язані, намагаємося здатися дорослішими, в іншій намагаємося відзначитись ерудицією і говоримо про моральність, самі забуваючи при цьому, що вважаємо правильним, а що ні. Кому хочемо уподібнитися, вже не пам'ятаємо.

Ще одна крайність: людина ототожнює себе зі своїм егоїзмом і постійно вимагає виконання своїх побажань, вважаючи, що саме так вона і відстоює свою свободу, свою індивідуальність.

Так де і у кого знайти нам уміння слухати, мужність терпіти свої немочі, де взяти силу бути собою й мудрість не нав'язувати себе іншим. Де взяти розуміння, щоб не впасти в пусте проведення часу?

Господь дав нам заповідь про те, що повинні ми любити ближнього, як самого себе, тобто не робити іншому того, чого б не бажали собі. Не потрібно навіть починати з героїчних вчинків, а просто перед тим як пройти повз ближнього запитати себе:
- А що я хочу, коли я плачу? Розради.
- А коли мені сумно? Веселого друга, приємного сюрпризу.
- А коли голодно? Хліба.
- А холодно? Чашки гарячого чаю.
(Буває, правда, що нічого не хочеться, але такий стан називається депресією).

А чи часто ми згадуємо, що людина є образ Божий. Саме так! Ось наша мама є образ Божий і тато, і двієчник з сусідньою парти.

Господь дає нам благодать, яка змінює і перетворює нас, вчить духовної єдності, справжньої любові і дружбі.

Єп. Михайло закликає нас долати свій егоїзм у кожну мить нашого спілкування з людьми, просвітлювати всю сферу даного нам конкретного життя, оживляти ближніх тим подихом, яке ми самі отримуємо зверху; передавати їм ту радість, ту благодать, яка охоплює нас; відкривати в них небо, яке відкрилося в нас; віддавати їм своє життя, щоб воно відродилося і розквітло в них.

І будемо просити у Бога належних сил, щоб усе це виконати.