Вірний Христові аж до смерті

Що означає бути вірним у вірі? Що означає вірити? Очевидно, це передбачає переконаність, упевненість у чомусь, чого не можна прямо довести без допомоги якихось опо­середкованих засобів. Усі ми в щось віримо: навіть людина з матеріалістичними поглядами на світобудову також, за необ­хідності, є віруючою. Дивно, але це справді так. Науковець, який стверджує клітинну будову живих організмів, без сум­ніву, вірить у те, що побачене під мікроскопом, - справжнє. Виходить, що дослідницький прилад є засобом досягнення впевненості, але ж своїм власним зором, дотиком чи інши­ми чуттями людина не може осягнути існування найменшої одиниці свого тіла - клітини. Отже, залишається тільки вірити в це.

Для християнина віра - основа всього життя. Зовнішній світ вимагає свідчень, доказів, доведення того, що Бог існує, а християнин вірить у це. І більше, ніж будь-які факти, віра в Бога творить нашу впевненість у Його участі в нашому житті. Скільки пролилося християнської крові в часи гонінь на Церк­ву саме за те, що вірні Христу мученики більше від смерті боялися бути відступниками від Христа?! І не зрадили, а залишилися вірними.

Українською мовою слово «вірно» в певному контексті є синонімом слова «правильно». Саме так, бути вірним є для християнина правильно. Звичайно, коли людина грішить, то не перестає бути християнином, але є в той час христия­нином поганим, недосконалим. Прикро, що такої недоскона­лості навколо доводиться бачити більше, ніж зразків непо­хитного християнського уповання. Виправдовуємося, ніби XXIст. не спонукає до цього, ніби не та епоха. Але ж не змі­нилася суть людини, як і не змінилася суть лукавого, що бо­реться проти спасіння людського. Людина стала легшою здо­биччю для диявола, бо малої спокуси достатньо, аби від­ступити від Бога, засумніватися в Ньому, в Його любові до нас. Ось чому так важливо бачити приклад того, як христи­янин залишається вірним і розуміти, що саме це для нас правильно.

Парафіяни Володимирського собору м. Києва знають у своєму храмі дві великі святині: це нетлінні останки святої великомучениці діви Варвари та мощі священномученика Макарія, митрополита Київського. Щочетверга Святіший Патріарх Філарет у супроводі соборного духовенства звер­шує читання акафіста перед мощами святого Макарія і щоразу словами цього церковного піснеспіву звучить оповідь про служіння християнського пастиря, який був вірним у вірі, вірним аж до самої смерті, ціною свого життя засвідчивши непохитність обраного ним життєвого шляху. Пам'ять свя­щенномученика Макарія Православна Церква звершує 14 травня.

Хто ж він такий? Чи достеменно відомо про його життя? Чому, врешті-решт, церковний голос стверджує його свя­тість? Відповіді на ці запитання отримуємо із життєпису свя­того Макарія.

Відомо, що майбутній київський первосвятитель народив­ся у XVст. і зростав у християнській сім'ї. Історики розповіда­ють про його ранню схильність до чернечого подвигу: ставши ченцем, послух виконував у Києві, а потім - у Вільні. Господу було угодно, аби його чернече життя послужило для повчан­ня інших; які також бажали понести чернечі труди, а тому Макарій стає архімандритом Віленського Свято-Троїцького монастиря. У цьому сані він і постав кандидатом на митропо­личу кафедру в Києві після смерті Київського митрополита Іони Глезни. Це був досить непростий час в житті Церкви в Україні. З одного боку, після Флорентійської унії в право­славному середовищі точилися суперечки між її прихиль­никами й тими, хто залишався на позиціях Православної Церкви.

Крім того, поступове зростання у силі Московського князівства спричинило намагання московських правителів змістити і центр духовного впливу з Києва в Москву. Як на­слідок, стався поділ Київської митрополії на дві частини: Київську, очільники якої мали осідок у Вільні, та Московську. У таких історичних умовах 1495 року Макарій стає митро­политом Київським. Він був висвячений у сан собором русь­ких (розуміємо - українських) архієреїв, а через рік Кон­стантинопольський патріарх Нифонт через старця Діонісія та ченця Германа надіслав свою грамоту на керування Київ­ською митрополією.

Проживаючи у Вільні, митрополит Макарій постійно тур­бувався про належний стан церковного життя у ввіреній його опіці митрополії. Найперше його хвилювало дотримання прав православного народу в умовах покатоличеної Литви. Певні сподівання на покращення становища православної пастви митрополит Макарій покладав на шлюб Великого князя Литовського Олександра Казимировича та Олени, дочки Великого князя Московського Іоанна III. На жаль, надії святителя не справдилися, бо коли він попросив князя про будівництво православного храму у Вільні, той відмовив, посилаючись на закон, який приписував, щоб «грецьких церков не множити». Митрополит Макарій залишався духівником дружини князя Олени. Разом з тим невпинно і невтомно він дбав про благополуччя Православної Церкви. Причому, робив це з усією ревністю, безкомпромісно, як і належить істинному християнинові.

Як часто буває, той, хто намагається все упорядкувати, наштовхується на стіну нерозуміння та неприйняття ото­чення. Так було і за служіння Київського митрополита Макарія. Про це пише, зокрема, митрополит Димитрій (Рудюк) у статті, присвяченій святому:

«Митрополит Макарій з усією ревністю намагався запро­вадити у митрополії порядок. Інколи навіть зустрічав опір з боку духовенства. Але все це він творив тільки для зміцнення православ'я в тодішніх литовсько-руських землях і для блага самої Церкви і віри. Священномученик Макарій був ревним пастирем, тобто стежив за дисципліною духовенства, нама­гався підвищити моральний рівень священнослужителів своєї митрополії. Блаженним він був для всіх людей нужден­них, але до порушників церковної дисципліни, християнської моралі - дуже суворим».

Мешкаючи у Вільні, митрополит Макарій все-таки носив титул митрополита Київського, а, отже, Київ постійно перебу­вав у центрі його святительських турбот. Проживання архі­пастиря у своєму кафедральному місті на той час було прак­тично неможливим через набіги татар, які не завжди переслі­дували власні інтереси у цьому, а й були, фактично, виконав­цями чужої волі, зокрема, московського князя. Наприклад, навесні 1482 року татарський хан Менглі-Прей, союзник мос­ковського князя Іоанна III, пограбував Київ, поруйнував хрис­тиянські святині і надіслав московському правителю як тро­фей золоту чашу і дискос із Софійського собору.

Незважаючи на реальну небезпеку, яка загрожувала життю митрополита під час поїздки, святий Макарій все-таки рушає до Києва, щоб вирішити велику кількість церковних питань, які потребували його уваги на місці, а, найголовніше, щоб зайнятися відродженням поруйнованого татарами собо­ру Святої Софії Київської.

1497 року київський первосвятитель вирушив до свого кафедрального міста. Сталося це у пасхальні дні. За літопис­ними свідченнями, відомо, що святий угодник Христів був убитий безбожними перекопськими татарами 1 травня 1497 року в селі Стриголове на березі річки Прип'ять. У момент нападу святитель звершував Божественну літургію. Коли вороги вдерлися до храму, митрополит незворушно сказав, звертаючись до своєї пастви: «Рятуйтеся, діти, а мені не мож­на: я віддаю себе волі Божій». Нападники вбили архіпастиря прямо у вівтарі, відтяли йому голову та правицю. Після від­ходу ворогів благочестиві християни перенесли тіло митро­полита Макарія до Софійського собору в Києві, на його ка­федру, до якої він прямував, нехтуючи всіма небезпеками...

Зрозуміло, що такі свідчення явили святість митрополи­та, а тому незабаром він був канонізований Православною Церквою. Господь явив Свої чудеса через нетлінні останки свя­того Макарія.

«У 1625 році, під час правління польського короля Си-гізмунда, за тодішнього київського воєводи Фоми Замойського, при митрополиті Іові Борецькім, пани Андрій і Стефан, що приїхали із села, бачили рано-вранці, ще на світанку, велике світло в Софійській церкві, немовби від свічок за­палене, і чули досить приємний спів, який виходив з церкви. Збентежені від такого видіння в ранній час, вони стали за­глядати до церкви крізь тріщини, що утворились у стінах від рук ворогів і негоди, і побачили на хорах небесних співців, які були зодягнені в білі ризи. Про все це Андрій і Стефан роз­повіли преосвященному митрополиту Київському», - пише митрополит Димитрій.

Більше 400 років велика кількість православних віруючих мали змогу почитати мощі святого угодника Божого Макарія в Софійському соборі. До 1827 року пам'ять священномученика Макарія звершували 19 січня, коли Церква вшановує преподобного Макарія Єгипетського, на честь яко­го святий митрополит прийняв чернецтво, але пізніше днем вшанування пам'яті архіпастиря стає 14 травня за новим сти­лем, тобто день його мученицької кончини.

Коли ж войовничо-богоборча більшовицька влада закрила Софійський собор, мо­щі священномученика Макарія були перенесені у Володимирський собор, де вони й нині спочивають. Не змовкає молитва біля раки з нетлінними останками святого, завжди можна побачити черги віруючих, які бажають благоговійно торкнутися святині, щоб отримати Господнє благосло­вення через цього київського святителя і заступника-архіпастиря.

Наш співвітчизник закликає до перебування у Вітчизні не­бесній, а ми прославляємо його як постійного заступника нашої рідної землі:

«Радуйся, бо тобою мати городів руських Київ хвалиться! Радуйся, бо тобою і вся земля Українська веселиться... Ра­дуйся, Макарію, архієреїв чесна окрасо!»

автор: Архімандрит Лаврентій (ЖИВЧИК), газета "Голос Православ'я" (Київ), № 09 (297), 05. 2011