Рік 2015-й, що минув, окрім різного іншого, безперечно, залишиться в нашій пам’яті урочистим відзначенням в нашій державі двох великих і дуже важливих й знаменних християнських ювілеїв: 1000-ліття упокоєння славного хрестителя Русі-України – св. Рівноапостольного князя Київського Володимира Великого. Та 150-ї річниці з дня народження праведного митрополита Андрея Шептицького – визначного велета Христового подвижництва й духу, героїчного апостола, пророка й провідника Української Церкви. А також безприкладного гуманіста і патріота та щедрого й дбайливого сіяча на ниві відродження й розвитку вітчизняної духовності і культури, освіти, економіки, соціальної сфери й благодійництва тощо.
Одним словом – активного й далекоглядного державотворця, архітектора й будівничого тої «рідної хати» для свого народу, «від Уряду» якої, як писав і наголошував він у одному із своїх пастирських звернень, «очікуємо мудрого, справедливого проводу та заряджень, які узгляднювали б потреби й добро всіх замешкуваних наш край громадян, без огляду на це, до якого віросповідання, народности й суспільної верстви належать. Бог нехай благословить усі Твої праці, Український народе, і нехай дасть усім нашим Провідникам святу мудрість з Неба». (*)
І це послання датується 1 липня 1941 р. - як реакція на спробу проголошення напередодні, 30 червня, у Львові "Акту про відновлення УССД". Себто в тому часі, як тільки-но вибухнула німецько-радянська війна і криваві московські "інтернаціоналісти" - під сильним наступальним поривом Вермахту - змушені були швидко, поспіхом втікати з теренів Західної України. Так от, досить багатьом місцевим українським патріотам тоді здавалося, що (начебто), нарешті, наспіла більш-менш сприятлива ситуація для вдалого початку розбудови цієї самостійної "рідної хати". А от нова - правда, теж окупаційно-чужоземна (але цього разу - мовляв, "цивілізовано-європейська") влада, що прийшла з Заходу, мабуть, таки толеруватиме і не надто перешкоджатиме таким прагненням і процесам...
Звичайно, то були дуже наївні і нічим не виправдані ілюзії і всуціль помилкові, марні сподівання, котрі незабаром геть розвіялися. Попри всі такі надії та очікування, частину з яких попервах розділяв і владика Андрей Шептицький (бо, зрозуміло, сприймав та реагував на довколишні події, живучи, насамперед, у певному й конкретному середовищі і часі), ці нові "визволителі" направду виявилися практично нічим не кращими й "гуманнішими" за попередніх ("перших совітів"). І цей їхній "Drang nach Osten", а особливо в перспективі, загрожував дуже й дуже тяжкими винищувально-геноцидними наслідками. Причому, не лише, власне й передусім, для 100% неарійських - "іудейсько-семітських", а також "асоціальних" чинників, яких взагалі - ізольовували, хапали й нещадно ліквідовували: поголівно, повністю й "остаточно". А, загалом, й інших поневолених і "неповноцінних Untermenschen". І для виконання подібних - геноцидних та карально-репресивних акцій ними, до того ж, подекуди залучалися, зокрема, й окремі відділи або групи членів місцевої чи прибулої - колаборанської поліції або іншої збройно-мілітарної формації... Одначе детальніше про все це - дещо далі.
Водночас предметом його, митрополита Андрея, особливої та постійної – і саме практичної турботи й уваги було з’єднання поділеного Тіла Христового. Й, перш за все, подолання цього – "постберестейського" і дуже драматичного «розриву братерства» (Зах.11:14) саме в Україні, що стався на зламі ХVI-XVІІ ст. («Русь нищить Русь»). І надзвичайно тяжкі, трагічно-руйнівні й величезні втрати і наслідки якого надалі вельми дорого обійшлися (й донині обходяться) нашому суспільству. Або, як про неминучі висліди повсякчасної дії подібного заздрісно-братовбивчого "духу Каїна" (й дещо іншого) каже Господь у Своєму Слові, «і Я вилив на них гнів Мій за ту [невинну] кров, яку вони [рясно й нещадно] проливали на цій землі, і за те, що вони осквернювали її ідолами своїми» (Єз.36:18).
Й тому владика Андрей, якого дуже засмучували й непокоїли всі ті жорстокі й запеклі, але всуціль безглузді й згубні конфлікти, зіткнення і розправи на релігійному та міжетнічному, соціально-становому і суспільно-політичному ґрунті (в т. ч. і в роки Другої світової війни) – як такі, що брутально порушували Господню заповідь "Не убий", наполегливо шукав шляхів для успішної реалізації Ісусової настанови, висловленої в Його Архієрейській молитві до Бога Отця стосовно Своїх учнів і послідовників: «щоб усі були єдине: як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так нехай будуть в Нас єдине, – щоб увірував світ, що Ти послав Мене… щоб вони були звершені в єдності, і щоб зрозумів світ, що Ти послав Мене і полюбив їх, як полюбив Мене» (Ін.17:21-23).
«Увірував» і «зрозумів» та навернувся до всеблагого Господа – й таким чином спасся!
Митрополит Андрей Шептицький, послідовно прагнучи й змагаючи до зближення і поєднання українських християн, вважав, що для цього важливою передумовою є відновлення їх автентичного духовно-еклезіального стану. Й, зокрема, повернення греко-католиків до спільних для них і православних, у т. ч. догматично-богословських та літургійних, джерел і традицій доби ще нерозділеної Києво-Руської Церкви. При цьому, він добре бачив і усвідомлював правдивий тодішній духовний стан, мабуть, більшості наших краян у Наддніпрянщині, по суті, позбавлених імперсько-шовіністським Петербургом своєї власної – рідної, живої і зрозумілої для них, за духом і змістом, Церкви східної традиції. Того надійного духовного пастиря й провідника, який був би здатен успішно й плідно нести їм Христову науку.
А тим паче – в той, направду вогняний, криваво-пекельний, час, коли панування над нею силою зброї захопив і почав жорстоко й злобно переслідувати й розправлятися з віруючими, зокрема, нещадно "розбирався" з українськими християнами-патріотами та, загалом, усіма «ворогами» – інакодумцями і незгідними та й просто «підозрілими», включаючи цілі соціальні прошарки, нації і народи, войовничо-богоборчий і людожерський – московський комуно-більшовицький режим. Тоталітарно-екстремістська і запекло-параноїдальна диктатура, за якою, прямо й безпосередньо, стояв сам «дракон величезний червоний» – той «великий дракон, древній змій, знаний дияволом і сатаною, що спокушає всю вселенну» (Одкр.12:3,9).
Разом з тим митрополит Андрей Шептицький палко прагнув і дуже бажав побачити, хоча б уві сні чи видінні, той щасливий – воістину благосний і блаженний для українського народу час, коли всі співвітчизники разом, в єдності і згуртованості, незалежно від їх конфесійної належності й етнопоходження, соціального статусу, різних політичних уподобань та інших чинників і обставин, будуть виконувати оте велике Господнє повеління: "О краю, мій краю, о краю, - послухай Господнього слова" (Єр.22:29).
А саме. «Нині так говорить Господь Саваоф: [у щирому розкаянні] наверніть серце ваше на [помилкові й гріховні] путі ваші» – ваші і ваших попередників. І станьте як «одне в руці Моїй», та візьміть і «зійдіть на [cвяту Мою] гору... і будуйте [заново ваш] цей храм», спотворений і спустошений чужинською окупаційно-колоніальною владою на Великій Україні. «І Я буду благоволити до нього, і прославлюся, - говорить Господь», «бо храм Божий святий, а цей храм – ви».
Отже, «мов живе каміння, будуйте із себе дім духовний, святе священство, щоб приносити духовні жертви, приємні Богові, через Ісуса Христа». Й обов’язково «наповню цей дім славою»; і Моя могутня «слава цього останнього храму буде більшою, ніж першого, - говорить Господь Саваоф; і на місці цім Я дам [вам Мій досконалий] мир, - говорить Господь Саваоф».
Й от у вас «досі ні виноградна лоза, ні смоковниця, ні гранатове дерево, ні маслина не давали [багато] плоду; а від цього дня Я благословлю їх» (Аг.1:5,7,8; 2:7,9,19; Єз.37:19; 1Кор.3:17; 1Пет.2:5). І неодмінно «Я для вас забороню тим, що пожирають, знищувати у вас плоди земні». Й, при цьому, «тільки очима твоїми будеш дивитися і помсту над [нечестивими і] беззаконними бачити» (Мал.3:11; Пс.90:8). Внутрішніми і зовнішніми.
Впадає в око дивовижний і вельми знаковий збіг цих двох дат. 28 липня (за Григоріанським календарем) 1015 року князь Володимир Осяйне Сонечко, як його любовно прозвали в історичних билинах, відійшов у Вічність. А вже наступного дня, 29 липня, – тільки з різницею рівно у 850 років – прийшов у цей світ майбутній світоч Христового Євангелія на українських землях – владика Андрей Шептицький. Й, мабуть, такий збіг цих дат не зовсім випадковий. Не виключено, що в такий спосіб Боже Провидіння – супергеніальний та премудрий Автор і Вершитель світової і, зокрема, української минувшини, сьогодення та майбуття – дає нам дещо зрозуміти. Приміром, вказує нам на тяглість, логічну закономірність і органічний зв’язок певних історичних подій та процесів.
Скажімо, – в силу тих чи тих об’єктивних та суб’єктивних причин і обставин, у т. ч. внаслідок (вищезгаданої) деструктивно-руйнівної, а деколи й вельми жорстокої і кривавої, дії багатовікового братовбивчого «духу Каїна» тощо, – в Україні явно загальмувалася, пробуксовувала і значно занепала благословенно-благодатна справа. Та, яка, з волі і задуму Господнього, була потужно й вельми переконливо започаткована на наших землях ще 988 року св. Володимиром Великим. Й тоді Божий Промисел у 1865 році, коли, як видається, вже наспіла необхідна повноту часу, прикликає до життя й майбутнього – цілеспрямованого й самовідданого служіння Свого нового обранця.
Того, хто, натхненний і спрямований Святим Духом, був спроможний її взяти до своїх рук, могутньо відродити і – впевнено, відповідально й послідовно – вести далі уперед. Причому, в тогочасній долі пригнобленого, бездержавного українського народу й, до того ж, поділеного поміж двома імперіями з доволі різними культурно-цивілізаційними ментальностями – євразійською і європейською. А тим більше – за умов тих відомих наступних і вельми жахливих й криваво-нищівних, великомасштабних потрясінь і геноцидних катаклізмів-катастроф, котрі випали на його історичному шляху, починаючи від Першої світової війни і далі. В т. ч. Голодомору 1932-1933 рр. і особливо Другої світової війни.
Іншими словами, митрополит Андрей - і якраз у той, найбільш грізний, небезпечно-трагічний і критичний, період української історії - і став, по суті, духовним оборонцем рідного краю. Саме тим, якого - хоча б ОДНОГО такого - як казав про подібну ситуацію Господь, "шукав Я між ними [мудрого й патріотично-відповідального] чоловіка, який поставив би [захисну] стіну і став переді Мною у [молитовно-заступницькому] проломі за цю землю, щоб", - наголошує Він, - перебуваючий "у великій люті" ворог ("диявол") "не погубив її" (Єз.22:30; Одкр.12:12). І справді, тому лютому ворогові, а в часі надзвичайно масштабних і спустошливо-нищівних - криваво-вогняних випробувань Другої світової війни їх було навіть двоє: обидві запекло-безбожні "червонопрапорно"-геноцидні тоталітарні імперії, що тоді зіштовхнулися у непримиренному, смертельному двобої ("хто кого"), - не вдалося остаточно й незворотньо "погубити" Україну та її багатостраждальний народ.
А загроза й небезпека цього тоді були дуже й дуже реальні й зловісні. А надто враховуючи ті гігантські расово-людожерські наміри, що їх виношували й означили берлінські верховоди й, зокрема, в т. зв. "Генеральному плані "Ост"". І цю ситуацію, вочевидь, інтуїтивно відчув і усвідомив глава українських греко-католиків... Й, до речі, за період очолювання якого своєю Церквою (1901-1944 рр.) в Галичині відбулося - в перебігу відомих тогочасних збройних конфліктів - аж СІМ (!) змін різних влад...
І навіть більше того: саме завдяки тій відомій - принциповій громадянській публічній позиції, яку в той - як, до речі, і завше -період зайняв і сміливо маніфестував (і, до того ж, практично-конкретно реалізовував і, зокрема, в царині рятування переслідуваних жертв Голокосту тощо) владика Андрей Шептицький, і були закладені певні глибинні - духовні підвалини. В т. ч. його знаменитим пастирським листом "Не убий", датованим 21 листопада 1942 р. А також і деякими іншими листами й посланнями. І т. д. й т. п. Тобто це були саме ті духовні підвалини, котрі не лише дозволили статися корінному перелому в загальному перебігу (і, зокрема, на Східному фронті та Північній Африці) та, зрештою, завершитися Другій світовій війні капітуляцією нацистського ІІІ Райху. А також наступним притягненням до відповідальності в Нюрнбергу низки головних його військових злочинців.
А, крім того, майже через півстоліття по тому спричинилися до розпаду СРСР та виходу на волю українського християнства (й, передусім, греко-католиків і православних автокефалістів, а також інших) і проголошення (а точніше - відновлення) незалежної Української держави. Себто, все це сталося, по суті, згідно правила старозавітньої традиції про певні "ювілейні" періоди: "і освятіть п'ятдесятий рік і оголосіть свободу в краї для всіх жителів його" (Лев.25:10).
Тут також, мабуть, - у цьому ж контексті - варто зауважити, що, скоріш за все, не зовсім випадковим є такий збіг календарних дат, що цього ж дня, 21 листопада (спомин св. Архистратига Михаїла у Східній Церкві, що живе за Старим стилем, та урочистість Введення в Храм Пресвятої Діви Марії у Західній та тій частині Східної Церков, які послуговуються Новим стилем), розпочалася не тільки практична робота - згаданого вище - Нюрнберзького Міжнародного трибуналу (1945 р.). А й припав початок Першого (2004 р.), а через біблійні містично-сакральні ДЕВ'ЯТЬ літ (2013 р.) - і Другого українського революційних Майданів...
* * *
Одначе наразі хочеться подумки звернутися й спробувати (бодай частково, побіжно та орієнтовно) якось осмислити, проаналізувати – й, насамперед, саме з позицій біблійного світобачення – якраз найбільш ранні, начальні витоки вітчизняної християнської історії. Й у цьому контексті, безумовно, варто звернутися до постаті св. апостола Андрія Первозванного. Саме він, Небесний покровитель митрополита Шептицького, вважається великим світилом та взірцем для всіх людей, які щиро бажають і прагнуть духовної досконалості, до свідомого й праведного життя із Христом. І саме цей апостол, як свідчить давнє церковне передання, побував на наших – сучасних українських землях.
Св. апостол Андрій Первозванний був родом із Віфсаїди Галілейської. Жив він згодом у Капернаумі, на березі озера Генісаретського, де разом з братом Симоном займався риболовлею. З юних літ апостол Андрій вирізнявся духовними пошуками, молитовною спрямованістю до Бога. Він не одружився, а став учнем св. пророка Іоана Хрестителя, що сповістив людству про Боговтілення. Коли ж св. Іоан Предтеча вказав на Йордані майбутнім апостолам – Андрію та Іоану Богослову на Ісуса Христа, називаючи Його – «ось Агнець Божий, Який бере на Себе гріхи світу», вони негайно пішли за Господом. Св. апостол Андрій і став першим учнем Христа і першим уголос сповідав Його як «Месію, що означає Христос», та «привів до Ісуса» свого рідного брата Симона, майбутнього апостола Петра (Ін.1:29,42).
Після Воскресіння і Вознесіння Ісуса Христа, свідком якого також був і апостол Андрій, він повернувся в Єрусалим. Тут, у День П'ятидесятниці, разом з іншими апостолами та Марією, Матір'ю Ісуса, св. Андрій виповнився Духа Божого, як і провістив їм Сам Господь: «ви приймете силу, коли зійде на вас Дух Святий; і будете Моїми свідками в Єрусалимі та по всій Юдеї й Самарії та аж до краю землі» (Діян.1:8).
З проповіддю Слова Божого св. апостол Андрій зробив кілька місійних подорожей, під час яких тричі повертався до Єрусалиму. Зокрема, він пройшов Малу Азію, Фракію, Македонію, Причорномор'я, Скіфію. За переказами Грузинської Церкви, Христовий учень Андрій проповідував разом з апостолом Симоном Кананітом в нинішній Абхазії, де св. Симон і зазнав мученицьку кончину.
Проголошуючи Христа в Північному Причорномор'ї і, зокрема, в Криму, апостол Андрій пішов вглиб материкової частини тогочасних скіфських теренів і, згідно згаданого вище історичного передання, пройшов на північ, вгору по Дніпру, до місцеположення майбутнього Києва. Мабуть, тутешні узвища дещо нагадали йому ту гористу місцину на Святій Землі, на якій розташований Єрусалим. І, як оповідає преподобний Нестор Літописець в «Повісті минулих літ», він поставив на цих пагорбах хрест (чи, може, за іншою версією, жезл – слов'янською мовою «кий», звідки, як дехто припускає, й походить назва «град Київ») і, поблагословивши їх, звернувся до учнів своїх із такими пророчими словами: «Бачите ви гори ці? На цих горах засяє благодать Божа, буде місто велике, і Бог спорудить багато церков».
І дуже символічно й знаково, що, принаймні, дві з цих київських гір в подальшому отримали якраз біблійні назви: «Хорів» – аналогічно тій однойменній горі на Синаї, на якій, як оповідає Святе Письмо, старозавітній пророк Мойсей одержав від Бога релігійно-обрядовий, морально-етичний та юридичний Закон (Тору) для Його вибраного народу й, предусім, скрижалі із Декалогом; та «Щекавиця» – правдоподібно від гебрейського слова «шехіна», що в перекладі означає «Божа слава».
Й усе це, мабуть, можна потрактувати як те, що, згідно лексики відповідних есхатологічних візій Божих пророків, «і буде в останні дні», що всі ті численні святині – Господні храми, котрі постануть і прикрасять святі «гори Ізраїлеві» в Києві – нашому ІІ Єрусалимі, стануть, зрештою, як одна – змальована вище – сумарно-узагальнююча «гора дому Господнього». Та, котра в тогочасі й «буде поставлена у главу гір і підніметься над пагорбами, і потечуть до неї усі народи. І підуть багато народів і скажуть: прийдіть, і зійдемо на гору Господню, у дім Бога Якова, і навчить Він нас Своїх шляхів і будемо ходити стежками Його; бо від Сіону [тієї гори Господньої] вийде закон, і слово Господнє – з Єрусалима» (Іс.2:2,3; Єз.38:8). І над тобою, наш ІІ Єрусалим, таки «засяє Господь, і слава Його явиться над тобою» (Іс.60:2).
Хоча, з іншого боку, все тут означене стосується, загалом, усієї Христової Церкви як такої...
Просуваючись далі на північ, апостол Андрій дійшов до поселень, де згодом оселилися праслов'янські племена на місці майбутнього Новгорода, і у нинішнього села Грузино також поставив свій жезл. Звідси апостол Андрій – через землі тодішніх пращурів варягів – пройшов до Риму і знов повернувся у Фракію. Тут, у невеликому селищі Візантії на березі Босфорської протоки (майбутньому Константинополі), він заснував християнську спільноту, рукоположивши на місцевого єпископа одного з сімдесяти апостолів Христових – Стахія.
Якщо уважно проаналізувати увесь шлях цієї великої – "північної" місіонерської подорожі св. Андрія Первозванного, то неважко дійти висновку, що вона, поміж іншого, містила в собі неабиякий сакрально-пророчий сенс і значення. Й конкретно: стає зрозумілим, яку саме – щодо Святої Землі й, загалом, близькосхідного регіону – «землю північну» (тобто, якраз нинішню Україну) мали на увазі Господні пророки, наголошуючи на особливій, в далекій від них есхатологічній перспективі, ролі і місії її Божого народу «нового завіту» в Господньому Плані спасіння світу (Єр.3:18; 31:8;31). І котрі (ті роль і місія), як каже про них Сам Господь, «заспокоїли дух Мій на землі північній». Бо вони виконають це Моє важливе й значуще завдання і місію: "і здалеку прийдуть, і будуватимуть храм Господній" (Зах.6:8,15).
Й, зокрема, саме в цьому контексті ясно усвідомлюєш, яку велику рацію мав, наприклад, св. Папа Іоан Павло ІІ, трактуючи Україну як «лабораторію екуменізму». Де, як мріяв митрополит Андрей Шептицький (а до нього, приміром, ще в 30-40-х рр. ХVII cт. практично пропонували зреалізувати ще обидва вітчизняні митрополити - православний Петро Могила (+1647) та унійний Йосиф Рутський (+1637)) і спеціально про що наголошує Слово Боже, «у ті дні» різні частини («доми») її Господнього люду «нового завіту», врешті-решт, відновлять свою первісну єдність (знову «ходитимуть разом») у спільних мандрах до Царства Божого – «у землю, яку Я дав у спадщину батькам вашим». І вони же «у той час» стануть своєрідним аванґардом і ґенератором того процесу, коли, зрештою, «всі народи заради імені Господа зберуться» в Тілі Христовому – «Єрусалимі», котрий «зватимуть Господній престол». І, як наслідок, «не будуть більше чинити [гріхів і переступів] за впертістю [колишнього] злого серця свого» (Єр.3:17,18; 31:31).
На всьому своєму місійно-апостольському життєвому шляху вірний Христовий учень Андрій зазнав багато скорбот і терпінь від язичників. Його били, виганяли з міст. Але Господь зберігав Свого обранця і – за його молитвами – здійснював великі чудеса. Останнім містом, куди прийшов св. апостол Андрій Первозванний і де прийняв він мученицьку кончину, було місто Патри (Патрас) в районі Таманського п-ова. Тут, по молитві апостола, видужав важко хворий Сосій, знатний городянин. Накладенням апостольських рук зцілилася Максимила, дружина правителя Патрського, і його брат – філософ Стратоклій. Це спонукало жителів міста каятися й долучатися до правдивої і спасаючої віри у Христа та приймати від апостола Андрія святе хрещення. Проте правитель міста консул Егеат залишався закоренілим і затятим язичником.
Св. апостол з любов'ю і смиренням кликав до його душі і серця, прагнучи відкрити йому християнську таємницю вічного й блаженного життя з Богом у Його Царстві, чудотворну силу Святого Хреста Господня. Одначе, залишаючись жорстокосердним, розгніваний Егеат наказав розіп'яти апостола. З радістю прийняв св. Андрій Первозванний рішення правителя і зійшов на місце страти. Щоб продовжити муки апостола, Егеат наказав не прибивати рук і ніг його до хреста, а прив'язати їх. За переказами, хрест, на якому був розп'ятий св. апостол Андрій, мав форму літери «Х» і згодом отримав назву «Андріївський хрест».
Два дні апостол з хреста проповідував і вчив Христового Євангелія присутніх навколо городян. Люди, що слухали його, всією душею співчувати йому і вимагали зняти св. Андрія з хреста. Злякавшись народного обурення, Егеат наказав припинити страту. Але апостол став молитися, щоб Господь удостоїв його хресної смерті. Як не намагалися воїни зняти Христового учня Андрія, їхні руки їх не слухалися. Розіп'ятий апостол, віддавши Богу хвалу, промовив: «Господи Ісусе Христе, прийми дух мій». Тоді яскраве сяйво Божественного світла освітило хрест і розіп'ятого на ньому мученика. Коли сяйво зникло, св. апостол Андрій Первозванний вже віддав свою душу Господу. Максимила, дружина правителя, зняла з хреста тіло апостола і з честю поховала його.
У 357 році мощі святого апостола Андрія Первозванного були урочисто перенесені до Константинополя і покладені в храмі Святих Апостолів, поряд з мощами апостола і євангеліста Луки й учня апостола Павла – апостола Тимофія. У 1208 році, після взяття й зруйнування Константинополя хрестоносцями, мощі св. Андрія були перевезені до Італії і поміщені в кафедральному храмі в Амальфі. А вже після завоювання Константинополя турками-османами, при Папі Римському Пії II (1458 рік), чесна глава апостола Андрія була перенесена до Риму і покладена в соборі його брата – св. апостола Петра.
Отже, споглядаючи на подвижницьке життя і мужню кончину св. апостола Андрія Первозванного, ми можемо впевнено сказати, що це був – вельми твердий духом і міцний силою чоловік. Той, який своїм натхненним, боговідданим сужінням (окрім усього іншого) «містично» єднає разом – і саме через Київ – християнські Схід і Захід, увесь нині розмаїтий християнський світ, "де немає ні елліна, ні юдея, ні обрізання, ні необрізання, ні варвара, ні скіфа, ні раба, ні вільного, але все і у всьому Христос" (Кол.3:11). У т. ч. справедливо апостола Андрія Первозванного вважають основоположником і духовним предтечею Києво-Руської (Української) Церкви, свого часу ґрунтовно "прищепленої" св. Володимиром Великим до вельми "доброї оливи" правдивої і благословенної - "спасаючої" та зцілюючої всіх людей Христової віри, котру міцно "тримає" її потужний - заснований і виплеканий Господом - старозавітній "святий корінь" (Рим.11:16-24). Тим паче, що його благословення і пророчі слова, сказані тут, у сучасному Києві, близько 2000 років назад, реально й успішно здійснилися: адже тут згодом постало чудове місто – наш славний ІІ Єрусалим, в якому справді засяяла велика Господня благодать і Бог дійсно побудував багато церков!
Мало того: саме звідси, починаючи якраз з цих святинь на берегах Дніпра-Славути, Євангеліє Царства Божого, правдива й рятівна Христова віра були поширені й утверджені відважними й провадженими Святим Духом місіонерами і душпастирями – вихідцями, переважно, з українських земель – «аж до краю землі». Себто, на величезних обширах Східної Європи, Північної Азії та північного заходу Північної Америки. І навіть у наші часи більшість тих церковнослужителів і проповідників місійного покликання нової євангельської хвилі, котрі на пострадянських теренах здійснюють це Велике Доручення Ісуса – «йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що Я заповів вам» (Мт.28:19,20), складають наші земляки – уродженці України.
Й у такий спосіб, за суттю, виповнилося – і подосі продовжує сповнятися – ще те старозавітнє біблійне передбачення, коли Господній пророк чітко спостерігав, що «ось виходить [жива] вода з-під порогу храму на схід, бо перед того храму на схід». Й «ця вода тече на східну сторону землі, зійде на рівнину і ввійде у море» – до тамтешніх народів, «і води його» – всі їхні люди, кого та життєдайна волога досягне, «стануть здоровими» (Єз.47:1,8). Духовно, душевно і фізично.
* * *
Нині же, «в останні роки» і "в останні дні", в цей наш – уже, дуже схоже, завершальний (есхатологічний) період часу ясно досвідчуємо, як надзвичайно «темрява вкриває землю, а морок – народи», ось «бо зійшов до вас диявол у великій люті, знаючи, що небагато йому лишається часу». Який, власне, і наслав в Україну вороже «велике полчище» («військо численне») підступного й цинічного агресора (авторитарно-шовіністської імперії «ІІІ Риму») «з крайньої півночі» (Іс.60:2; Одкр.12:12; Єз.38:4,8,15,16). Себто, "у той день прийдуть тобі на серце думки, і ти задумаєш злий намір і скажеш: "піднімуся я на [сусідню] землю необгороджену, піду на безтурботних, які живуть недбало, - усі вони живуть без [захисних] стін, і немає у них ні запорів, ні дверей, - щоб учинити грабіж і набрати здобичі" , щоб "захопити велику здобич" у цього народу, "що живе на вершині [перехресті, посеред] землі"" (Єз.38:10-13).
І тут, мабуть, варто зауважити, що впродовж кількох століть українські терени були (й досі залишаються) першою і дуже важливою «зупинкою» та стратегічним плацдармом на шляху гегемоністських устремлінь московсько-шовіністського ведмедя на захід – у Європу. А особливо його «сакральної» експансії на південь (від Москви й Петербургу), у напрямку Київ – Херсонес Таврійський – Константинополь – Антіохія - Єрусалим. І в цьому ключі от деякі красномовні приклади, що стосуються вже поточного – ХХІ ст.: 2008 р. (себто після двох "внутрішніх" - чеченських війн) – Грузія; 2014-20...(?!) рр. – Україна.
І ось уже зовсім «свіжий» факт, який став широко відомим буквально останнього часу: масоване військове втручання путінсько-ФСБшного режиму у збройний конфлікт в Сирії. Причому, якраз на боці свого, по суті, васала - її правлячої верхівки. Тієї, що, приміром, ще у війні 1948-1949 рр., а також у перебігу збройних конфліктів 1967 і 1973 рр. тощо, - в коаліції з іншими арабськими агресорами - прагнула будь-що захопити Єрусалим та, загалом, усю територію Святої Землі. А тамтешніх її мешканців - презентантів старозавітнього народу Божого "скинути в море"... Та - у такий спосіб - стати на заваді успішному здійсненню відомих Господніх планів... В принципі, вони, ці сучасні сирійські правителі, ніяк не відмовилися від цих замірів і аж дотепер...
І в цьому зв'язку ось досвідчуємо ледь не сформовану нову коаліцію - як проти держав і народів цих ОБОХ славних і святих Господніх міст (Єрусалима, а також і Києва), так і усього, загалом, сучасного світового Божого люду: Старого, а надто - Нового Завітів ("гір Ізраїлевих"). У складі, зокрема, РФ та Ірана, а також деяких їхніх маріонеток і союзників - на Близькому Сході та деінде. Як, власне, саме про це і читаємо, наприклад, у 38-му і 39-му розділах біблійної Книги пророка Єзекіїла. Та, напевно, маємо тут звернути особливу увагу якраз на те, що це пророче Боже Слово каже й акцентує, як саме вся така їхня військово-"гібридна" авантюра - неминуче й урешті-решт - має завершитися... Іншими словами, незважаючи і попри все те, судячи з усього, ще більша Божа благодать і слава очікує - і на близькосхідний, і на наш ІІ Єрусалим (Київ) - і якраз у подальшій перспективі Історії спасіння!
Й, справді: бувало раніше так, що будь-який чоловік «подивиться на [цю нашу] землю, а там – лише горе й морок і темрява густа. Але ця тьма-тьменна розійдеться. І не буде більше темноти в країні, де було горе. Час, що минув, принизив [цей] край», проте «майбутній – звеличить і прославить» (Іс.8:22,23). Тим більше, "що [в народу цього] є майбутнє, і надія твоя не втрачена" (Пр.23:18).
Й тому наразі «втішайте, втішайте народа Мого, говорить наш Бог! Промовляйте до серця Єрусалиму» – як того, що на Святій Землі, так і того, що в «землі північній», – «і закличте до нього, що скінчилася його доля тяжка, що за неправди й провини його зроблено відкуплення, тому що він від руки Господньої прийняв удвічі за усі гріхи і злочини свої. Голос кличе: на пустині приготуйте дорогу Господню, в степу вирівняйте битий шлях [грядущому] Богу нашому! Усякий діл нехай наповниться, і усяка гора і пагорб нехай понизиться, кривизни випрямляться і нерівні путі зробляться гладенькими. І тоді явиться слава Господня, і побачить її усяка плоть, бо уста Господні прорекли оце» (Іс.40:1-5).
І дійсно: він, цей наш «північний» – ІІ Єрусалим, як було зауважено вище, акумулюючи й уособлюючи собою величний і грандіозний, славетний та осяйний Божий храм («гору дому Господнього»), вповні логічно «назветься домом молитви для всіх народів» (Іс.56:7). І, як обіцяє Господь, "і буде після того, виллю від духа Мого на всяку плоть" серед Мого народу. Й особливим чином - "на землі північній". Й вони "здалеку прийдуть, і будуватимуть храм Господній" (Іоїл 2:28; Зах.6:8,15). І саме "на третій день" станеться це суперпотужне, у всій силі і славі Божого Святого Духа,"як ранкова зоря - явлення Його, і Він прийде до нас, як дощ, як пізній дощ зросить землю" (Ос.6:2,3). Тобто, - згідно Пс.89:4 та 2Пет.3:8 , коли "у Господа один день, як тисяча років, і тисяча років, як один день", - все це має статися саме на початку ІІІ тисячоліття! Тим паче, що - може, ще не вповні і не для всіх достатньо переконливе й очевидне, але, тим не менше, - завершення довготривалого чужинського "потоптання" й національно-державне відновлення "Єрусалима" (Лк.21:24) - і близькосхідного, і русько-українського, - як зазначена в Біблії важлива й необхідна передумова вищезгаданого "злиття" цього благодатного "дощу пізнього", а потім уже і Другого пришестя Господа, вже відбулися і якраз наприкінці ІІ тисячоліття християнської ери.
«І буде у той день: живі води» – Господньої милості і любові, зцілення (духовного й фізичного) та спасіння Святим Духом потужно «потечуть з Єрусалиму», а саме – «з-під правого боку храму, з південного боку жертовника». Причому, цього разу вже «половина їх до моря [багатьох народів] східного і половина їх до моря [багатьох народів] західного: влітку й узимку так буде» (Зах.14:8; Єз.47:1).
І всюди «там, де пройде ця вода, оздоровить усе, і куди ввійде цей потік, усе буде живе там». "І будуть стояти біля нього рибалки" - служителі Христового воїнства" і "будуть закидати сіті. Риба буде у своєму вигляді і, як у великому морі, риби [зцілених і спасенних людських душ] буде дуже багато". Й усюди й скрізь "там, де пройде ця вода, все буде жити". А «біля потоку по берегах його, з того й іншого боку, будуть рости всякі фруктові дерева, які приносять їжу: листя їх не будуть в'янути, і плоди на них не будуть виснажуватися; кожен місяць будуть [дуже рясно] визрівати нові, тому що вода для них тече зі святилища; плоди їх будуть уживані в їжу, а листя – на лікування» (Єз.47:9,10,12).
Або, іншими словами, як наголошував якраз з цього приводу Ісус, усіх – дійсно духовно «народжених згори» (Ін.3:3,7) і що «проповідують» (словом і ділом) Його «Євангеліє всьому творінню» у владі й силі Святого Духа – правдивих й активних «віруючих супроводжуватимуть такі знамення: іменем Моїм виганятимуть бісів; говоритимуть новими мовами, братимуть змій; і якщо смертоносне щось вип’ють, не пошкодить їм; покладуть руки на недужих, і вони будуть здорові» (Мк.16:15,17,18).
Як це відбувалося, наприклад, за часів первоапостольської Церкви, коли «до [християнської спільноти] Єрусалима сходилося безліч людей з навколишніх міст, які приносили хворих та одержимих нечистими духами, і вони всі зцілялися». Й усе це чимало сприяло тому, що в тому часі «церкви утверджувалися [правдивою] вірою і повсякденно зростали кількісно» (Діян.5:16; 16:5). А нині подібне має місце, зокрема, у всіх тих живих християнських спільнотах, рухах і парафіях, в яких повсякчас дбають про належне утвердження, віднову і практичне зростання своїх членів у дарах і плодах духовних – дарах і плодах Божої благодаті, любові й милосердя.
Крім того, Святе Письмо акцентує, що в середовищі таких вірних «і будуть пророкувати сини ваші і дочки ваші; старцям вашим будуть снитися сни, і юнаки ваші будуть бачити видіння» (Іоїл 2:28).
Й на їхні настійні і ревні молитви й благання, у т. ч. щиросердне покаяння і перепрошення за різні провини і беззаконня (й, зокрема, прикрі і трагічні наслідки дії в Україні, у т. ч. і його нинішні рецидиви й рудименти, вельми довготривалого «духу Каїна», а також дотеперішню тотальну корупцію та олігархізацію, кричущу соціальну несправедливість, масові аборти та інші ганебні спотворення і неподобства), так «відповість Господь, і скаже [тутешньому] народу Своєму: ось, Я пошлю вам хліб і вино і єлей, і будете насичуватися ними, і більше не віддам вас на наругу [іншим] народам. І того ворога, хто прийшов з [крайньої] півночі, віддалю від вас, і вижену в землю безводну і порожню… і піде від нього сморід, і підніметься від нього смердота, оскільки він багато наробив зла» (Іоїл 2:19,20).
Як добре відомо, наразі, починаючи від 8 грудня 2015 р. і до 20 листопада 2016 р., проживаємо під знаком проголошеного Святим престолом Ювілейного року Божого милосердя. У цьому зв’язку, мабуть, варто нам, християнам, і, зокрема, тут, в Україні, спрямувати певні свої молитовні прохання і благання до всесильного й предоброго Відкупителя Христа.
Й (серед багато чого іншого) щоби правдивий страх Божий та благочестива – непідробна, щиросердна любов до Господа і ближнього й конкретно: постійна милосердна доброчинна турбота, увага і піклування й, передусім, про соціально й фізично слабких і незахищених, інвалідів і літніх людей, вдів та дітей-сиріт, самотніх і нужденних, втікачів-переселенців і поранених та скалічених (фізично й психологічно) воїнів, недужих, безхатченків та інших потребуючих, в кінці кінців, міцно й назавше запанували в незалежній і соборній, демократичній та правовій Українській державі.
Щоби прийшли і оселилися ці щедрі Божі дари і благодаті в серці й розумі всіх і кожного нашого співгромадянина і співвітчизника. Але особливим чином (та всуціль безкорисливо!) проявлялися в прагненнях і намірах, а надто й головне – в конкретних повсякденних справах (крупних і малих) тих поважних і публічних людей, котрі володіють великими й дуже великими статками і маєтностями. Та тих можновладців і посадовців, що очолюють і уособлюють в нашій країні найвищі та різні інші органи й структури державної та місцевої влади, всіх її керівників і представників, міністрів, чиновників та депутатів, правоохоронців, суддів і т. п.
О, величний і славний – Господній граде Києве, твердо вірю і сподіваюсь, що, нарешті й неодмінно, прийде той благословенний час, коли «прийдуть народи до світла твого, і царі – до [Божого] сяйва, що сходить над тобою» (Іс.60:3). Себто, станеться якраз те, чого так пристрасно бажав і про що пророче мріяв та своїм проникливим духовним зором бачив український апостол і святитель нового й новітнього часу – праведний митрополит Андрей Шептицький.
Лев Овштейн,
християнський публіцист
-----------------------------------------------------------
(*) ЦДАВОВУ: Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 66. – Арк. 1.