І не даси святому Твоєму побачити тління

Прекрасні й невимовні почуття охоплюють душу, коли за­ходиш у печери Києво-Печерської лаври, де нетлінно спо­чивають останки святих угодників Божих. З одного боку, за­хоплення й подив викликають приклади чистого молитов­ного життя святих, а з другого - розум німіє перед велич­ністю сили Божої, котра береже нетлінними такі тендітні й слабкі, порівняно з неживою природою, творіння, як людські тіла, в той час, як крицю і дерево роз'їдає іржа і точить ша-шель.

Нетлінність мощей угодників Божих - це риса, що вказує на святість життя, хоча навіть не в усіх сучасних Право­славних Церквах до цього явища однакове ставлення. Тим не менше, нетлінні мощі існують, і, можемо бути певні, цей факт, без сумніву, є проявом турботи Бога про наше спасіння. Але хто, як не свята людина, може найкраще та найповніше розкрити значення для християнина нетлінних останків. Ось як про це говорить відомий церковний мислитель Іоанн Золотоустий, архієпископ Константинопольський, у своєму «Похвальному слові святому Ігнатію Богоносцю»: «Бог залишив нам мощі святих для того, щоб, ніби за руку, привести нас до тієї ревності, яка була в них, і дару­вати нам певну пристань та надійні ліки проти бід, що звідусюди нас оточують». Ось для чого Бог зберігає не­тлінними тіла святих! Не для одного лише вшанування їх Господь віками береже мощі від руйнування тлінням, а для того, щоб спонукати нас до ревності у справах хри­стиянського життя, щоб ми, бачачи блаженне упокоєння, згадували життя святих, уподібнювалися їм, вчилися в них тих чеснот, якими вони особливо догодили Богові, живучи тут, на землі.

Крім печерських подвижників, наша земля знає ще багато святих, що нетлінно спочивають. Серед них - наш славний земляк преподобний Іов, ігумен Почаївський.

Народився він близько 1551 року. Батьки при хре­щенні назвали немовля Іоанном. У десятирічному віці він покинув батьківський дім і прийшов у Преображенський Угорницький монастир. Тут майбутній чудотворець на­стільки перейнявся чернечим життям, що здобув повагу та захоплення братії монастиря і в 12 років був постри­жений у ченці з іменем Іов.

Преподобному Іову на долю випало стати свідком зна­кових історичних подій та бути сучасником багатьох клю­чових історичних постатей: царів Івана Грозного, Бори­са Годунова, Олексія Михайловича, гетьмана , князя Костянтина Острозького.

Коли Іов досяг церковного повноліття (30 років),його висвятили у священицький сан. Учень преподобного -Досифей - у життєписі святого Іова говорить, що «скоро Іов прийняв постриг у схиму» і знову отримав ім'я, що мав при хрещенні.

Десь близько 1582 року преподобний Іов став ігу­меном Дубнівської обителі. У цьому монастирі він пере­бував протягом двадцяти років у час насадження унії -під захистом Острозького князя Костянтина. Залишивши Дубнівський монастир, святий перейшов на Почаївську гору та оселився в печері неподалік від Успенської церкви. Братія дуже полюбила дивного схимника і ви­брала його своїм ігуменом. Тоді преподобний ще більше посилив свої подвиги, ревно виконуючи обов'язки на­стоятеля і простого монаха.

В обителі преподобний отець запровадив єдиний для всіх чернечий устав. Монастир він оточив огорожею і збудував Свято-Троїцький собор, а потім ще шість менших церков. Започаткував Почаївську друкарню і багато писав на захист православ'я. Збереглася одна з його книг під назвою «Книга Іова Заліза, ігумена Почаївського, власною його ру­кою написана» (1889 року видрукувана під назвою «Бджола Почаївська»).

Відстоювання істини православ'я було головною турбо­тою преподобного отця, але разом з тим і джерелом життє­вих випробувань. Багато прикрощів завдав преподобному спадкоємець меценатки монастиря Анни Гойської - лютера­нин Фірлей, який заволодів монастирськими землями і навіть чудотворною іконою,  1559 року привезеною на Волинь грецьким митрополитом Неофітом. Спочатку ікона перебува­ла в маєтку Гойської, але через рік після оголошення унії в Брест-Литовську благочестива Анна, заради зміцнення пра­вослав'я, передала чудотворний образ ченцям-пустельникам, які подвизались на Почаївській горі. З того часу ікона стала іменуватися Почаївською іконою Божої Матері. Маєток Анни Гойської знаходився неподалік від Почаївської гори, відомої ще з часів татарської навали 1240 року. Сама Пре­свята Богородиця з'явилася на ній пастухам, причому на згадку про Своє явлення залишила слід Своєї стопи, що так і називається «Стопа Пресвятої Богородиці».

З тих пір на цій горі почали подвизатися пустельники, там знайшли притулок і ченці зруйнованого Києво-Печерського монастиря.

З часу перенесення на Почаївську гору чудотворної ікони Божої Матері там заснували монастир, де й знаходився образ. І він повернувся в належне йому місце, після того, як дружину Фірлея за блюзнірство спіткало Боже покарання, а землі були повернуті монастирю судом незадовго до кончини преподобного Іова.

Подвижник полюбляв займатися садівництвом і заклав у Почаєві прекрасний сад, доповнюючи пахощі чеснотного - свого життя прекрасним ароматом квітів від своїх земних справ.

1620 року він брав участь у Київському соборі, що засудив унію і постановив твердо стояти за православ'я, - підписавшись під постановою так: «Іоанн Залізо, ігумен Почаївський».

Серед великих подвижницьких трудів, серед постійних тривог і турбот минали роки життя преподобного. Незва­жаючи на безперервні піклування про монастирський бла­гоустрій, на важкі подвижницькі труди і на сповнене скор­ботами життя, подвижник прожив рівно сто років.

28 жовтня 1651 року, передрікши за тиждень час своєї кончини, преподобний Іов відслужив літургію і, «подавши братії останнє цілування», безболісно та мирно відійшов до Господа.

Почив він в усамітненні, тому що під кінець життя (1649 року), відчуваючи слабкість сил своїх, передав ігуменські справи Самуїлові (Добрянському), продовжуючи, однак, і піс­ля цього іменуватися ігуменом Почаївським. Ченці зі   щирими сльозами погребли виснажене подвигами тіло  свого великого наставника й отця, але воно недовго перебувало в землі. Господь прославив угодника Свого даром чудес і нетлінням мощей. Сім років і дев'ять місяців   пролежало тіло преподобного іова після погребіння. За   переказом, у цей час люди іноді бачили незвичайне сяйво і   над його могилою.

А одного разу преподобний явився у сонному видінні  тодішньому київському митрополитові діонісію балабану   з такими словами: «звіщаю твоєму преосвященству, щобог бажає відкрити кості мої». Митрополит був людиною не схильною до марновірства та досить освіченою;впізнавши старця,  він  не поспішав одразу вірити  і слідувати снам. Видіння повторилося ще раз. Утретє преподобний вже пригрозив владиці бідою, і тоді той зрозумів, що сни ці були «за божим велінням».

Того ж дня митрополит вирушив до Почаївської обителі й, розвідавши про життя спочилого ігумена, наказав негайно відкрити гріб. Мощі було знайдено «без жодного тління, ніби в той час поховані, і сповнені невимовного благоухання».

З належними почестями перенесли їх до нещодавно зведеної церкви Святої Трійці й там поставили для всенародного поклоніння. Цей день став великим святом не тільки для Почаївського монастиря, а й для всіх людей православних областей Західної України.

Незабаром після цього до обителі приїхала на прощу Єва Домашевська. Вночі вона побачила у Троїцькій церкві світло і почула спів. Її служниця Анна пішла дізнатися, яке служіння відбувається і з жахом виявила, що церковні две­рі відчинені, а посеред церкви, між двома ангелами, молиться в надзвичайно світлих шатах преподобний Іов. Звернувшись до дівчини, він наказав їй покликати ігумена Досифея, в цей час безнадійно хворого, і дав їй для нього  плат, змочений миром. Хворий, отримавши його, помазався ним і одужай.

1721 року Почаївським монастирем заволоділи уніати. Чудотворну ікону Божої Матері вони шанували, але доступ до мощей преподобного для віруючих закрили. Проте через 20 років чудеса преподобного змусили їх допустити до них віруючих.

Із 1831 року монастир знову став православним. Мощі преподобного були урочисто відкриті, а Почаївський мо­настир оголошений Лаврою.

На свято знайдення мощей преподобного Іова - 28 серпня - до Лаври щороку звідусіль сходиться велика кількість людей молитовно вшанувати пам'ять великого подвижника та борця за Православ'я, за віру і волю рідного народу. Тепер мощі угодника Божого спочивають у храмі, присвяченому його імені, поруч із тією печерою, де він ніс свої молитовні подвиги.

Чи можна забувати про такі прояви сили Божої? - Ні. Але слід не тільки пам'ятати, а й життям наслідувати приклад святості та вірності Богові. Ось у чому виявляється нерушима сила любові, що єднає минулі покоління і сучасність у Христі Ісусі, Господі нашому.

Джерело: Газета Голос Православ'я № 17 (305)

Автор архімандрит Лаврентій