Історичний розвиток кожної Помісної Церкви особливий та неповторний. Історичний розвиток Святої Київської Митрополії (Української Православної Церкви) є унікальним явищем в історії Вселенської Православної Церкви. Як відомо, початок християнства в Україні сягає часів Апостолів. Вже Апостол Павло говорить про те, що скіфи, які жили на території нашої держави, прийняли святу віру (Кол. 3, 11). Незважаючи на критичне ставлення (розбір якого не є предметом нинішньої статті) до літописних переказів, можна також констатувати імовірним факт перебування на території України святого Апостола Андрія Першозваного. Однак заснування християнської митрополії у столиці давньоукраїнської держави Русі – місті Києві, безпосередньо пов’язане з укладанням у 860 р. чергового мирного договору між Візантійською імперією та великим київським князем (каганом) Оскольдом (із династії давньоукраїнського княжого роду легендарного Кия).

До цього ж слід додати, що до 860 року на теренах давньоукраїнських земель впродовж багатьох століть, починаючи з апостольських часів, було засновано багаточисельні християнські громади (на території Криму і Карпатського регіону) та діяли Скіфська, Херсонеська (Корсунська), Боспорська, Фульська, Сугдейська (Сурожська), Готська (Готфська) повноцінні єпархії Константинопольського Патріархату, достовірні згадки про які документально зазначаються в ІІІ – ІV століттях.

Заснована в 862 р. з благословіння святого Константинопольського Патріарха Фотія, завдяки київському князю-мученику Оскольду (+882), Київська Церква дуже швидко зайняла непересічне місце в Константинопольському Патріархаті: з самого початку вона була утворена не як Єпископія, а як Митрополія (прийняття Оскольдом і частиною його війська християнства обумовило відкриття в Києві у 862 р.[1] єпископської кафедри, на чолі якої було поставлено Митрополита Олексія[2]; вже в 60-й нотиції візантійського імператора Лева Мудрого (886 – 911) «Митрополія Русі» згадується на 61 місці Митрополії Константинопольського Патріархату[3] (реальне місце Київської Церкви було 60, бо Митрополія Лаодікії у Лева помилково повторюється двічі[4]). Таким чином, багато в чому завдяки діяльності Київського князя (кагана) Оскольда, у 862 р. була заснована Свята Київська Митрополія (Українська Православна Церква)[5], на чолі якої з самого початку поставлялися Митрополити, чиєю місіонерською працею християнство в давньоукраїнській Київській Русі поступово розвивалося, поки за святого князя Володимира Великого свята православна віра не була прийнята на загальнодержавному рівні.

Незважаючи на перебування Святої Київської Церкви в юрисдикції Константинопольського Патріархату, сам Патріархат не заважав українській Церкві жити своїм вільним (в адміністративному та культурному розумінні) життям. Основна «залежність» від Константинополя полягала в тому, що Митрополита висвячували (або затверджували) в Константинополі, а сам Митрополит за потребою мав бути присутнім на константинопольських Синодах (Соборах)[6]. «Київський Митрополит як Митрополит колиски християнства на Сході та як Митрополит окремої Церкви був оточений великою повагою. Його офіційний титул завжди був такий: «митрополит Київський і всія Русі». Він мав патріарші богослужбові права як Митрополит окремої Церкви: носив митру з хрестом на ній, носив дві панагії, мав ... чорного ... клобука, мав право передношення хреста по всій своїй Митрополії, богослужби правив, стоячи на килимі, роздавав миро всім єпархіям на Сході. Великі права мав він і в управлінні своєю митрополією: він поставляв своїх єпископів, його суд був остаточний, він не зобов’язаний був їздити до Царгорода (пізніше – до Москви) на Синод[7]; митрополит трохи пізніше був у нас виборним ... Митрополитові належало право закладати школи, а пізніше – друкарні та шпиталі, через що він був справді головою розвитку української культури, особливо ще тому, що з XV віку митрополитом міг бути тільки українець. Такий високий стан Київського Митрополита й фактичну автокефальність Української Церкви узаконив і Царгородський Патріарх: грамоти до Київського Митрополита він посилав з олов’яною печаткою, цебто як до голови автокефальної церкви, а не з печаткою восковою, як посилалося до звичайних митрополитів»[8].

Таким чином, незаперечним фактом постає унікальність Київського Митрополита (як і унікальність усієї Київської Церкви). Історики свідчать про те, що Київський Митрополит як Предстоятель Української Церкви «роздавав миро всім єпархіям на Сході»[9]. Це означає, що централізація сакрального життя Митрополії відбувалася не навколо кіріархальної Церкви, а навколо Церкви Київської. Відповідно до церковного устрою древності, святе миро для України надавалося Константинопольським Патріархом[10] через Митрополита. Тож, ніхто з єпархій Святої Київської Митрополії не їхав до Константинополя за миром, а отримував його в Києві (або у Вільно) з безпосереднього благословіння Предстоятеля Київської Церкви.

Яке же значення для духовного та адміністративного розвитку Церкви має миро? Миро (грецьке ????? – «ароматна олія») – це приготовлена особливим чином і освячена ароматична олія, яка використовується для звершення Таїнства Миропомазання та при освяченні нового храму (св. миром помазують Престол і стіни церкви)[11] та при освяченні Антимінсів[12]. Ще зі старозавітних часів Господь дав повеління помазувати Своїх служителів (1 Цар. 9, 16) для того, щоби на них сходив дар Святого Духа (1 Цар. 10, 6). У новозавітні часи Христос вказує на те, що неможливо відродитися для вічного життя, не народившись «від води та Духу» (Ів. 3, 5). З самого початку під «водою» (??????) розумілося святе Хрещення, а під «Духом» (?????????) розумілося надання благодаті Святого Духа. Спочатку «народження від Духа» (??????? ?? ?????????) звершувалося виключно Апостолами (Діянь 8, 17) та їхніми прямими благодатними спадкоємцями Єпископами[13] через покладання рук на охрещених. Однак, із збільшенням числа вірних Єпископи вже не могли бути присутніми на кожному хрещенні та покладати руки на нових членів Церкви, а тому, згодом, було прийнято рішення знову використовувати старозавітній спосіб (помазання ароматичною олією) з попереднім освяченням мира Єпископами як прямими спадкоємцями Апостолів, який дістав назву миропомазання. З самої древності миро вважали надзвичайною речовиною; так, святий Кирило Єрусалимський у 3-му повчанні про тайни пише: «не вважай це миро звичайним. Бо, як хліб в Євхаристії, після покликання Святого Духа, більше не є звичайним хлібом, але Тілом Христовим: так і це Святе миро більше не є простим, якби хтось сказав, звичайним, після покликання [Святого Духа – авт.], але дар Христа та Святого Духа, що присутністю Його Божества є дійсним ... І коли видимим чином помазується тіло, тоді душа освячується Святим і Життєтворчим Духом»[14].

Людське тіло є храмом Святого Духа (1 Кор. 6, 19); у храмі на Престолі та на Антимінсі звершується свята Євхаристія, завдяки якій вірні й отримують благодать (дар) Святого Духа. Саме тому святим миром також освячується Престол, Антимінс і стіни церкви[15]. Таким чином, миро є надзвичайно важливою складовою буття Церкви Христової.

На початку існування Святої Київської Церкви, миро привозили з Константинополя в особливій посудині з вузьким горлом, інкрустованій перламутром[16], яка дістала назву алавастра (від грецьк. ??????????). За цим миром із усієї Митрополії, яка в різні часи простягалася на територію сучасних України, Білорусі, частково Польщі та Російської Федерації їхали представники єпархій Русі (Україна, Білорусь), Польщі та земель проживання фінських племен муроми, весі, мордви, чуді та тюркських народів сьогоднішньої Російської Федерації.

З середини XV століття у грецькому церковному та державному житті наступає криза, яка вже назрівала століттями: турки-османи все більше й більше захоплювали території наближені до Константинополя. Коли ж з наказу султана Мехмеда Завойовника в 1452 р. турки побудували Румельську фортецю яка відрізала Константинополь від Чорного моря, захоплення грецької столиці стало справою часу. 29 травня 1453 р. Константинополь – місто перебування Візантійських Патріархів стало турецьким містом. Ця подія поклала початок для багатьох трансформацій церковного сприйняття багатьох речей, у тому числі питання церковної автокефалії та права варіння/освячування мира.

У цей час зв’язки Київської Митрополії з кіріархальною Церквою перериваються. З Османської імперії греки вже не могли приїжджати до Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського (або, за іншою вимовою Жемойтського) – федеративної держави, що складалася з литовських, українських і білоруських земель. Відповідно і для наших предків підтримувати безпосередні зв’язки з Константинопольським Патріархом стало вкрай важко. Вочевидь, саме в той час у Київській Митрополії, через неможливість поїздок до Патріархії, починають варити миро.

Тут слід звернути увагу на церковно-політичну ситуацію, яка на той момент склалася на канонічній території Київської Митрополії до якої входили єпархії Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського та Московського князівства (що було територіально-адміністративною складовою татарської імперії – Золотої Орди). У 1437 р. Константинопольський Патріарх Йосиф II висвятив на Предстоятеля Київської Церкви Митрополита Ісидора. Продовжуючи лінію своїх попередників титулярних Митрополитів Київських (Максима, Петра, Феогноста, Олексія та Фотія) Ісидор не став жити в Києві, або поруч із ним, а поїхав до Московського князівства, жити в якому було набагато легше та спокійніше, бо московські князі доводилися родичами золотоординським ханам із роду Чингіз-хана через свого предка Олександра (т.зв. «Невського»[17]). Достатньо скоро Ісидор збирається до Італії на унійний Ферраро-Флорентійський собор, де, як Митрополит Київський, 6 липня 1439 р. підписує унію з Римо-католицькою церквою. Не зважаючи на високу повагу до посади Київського Митрополита, ані єпархії Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського, ані єпархії Московського князівства не визнали унії. Але якщо в Києві та Вільні Ісидора просто не приймали, то в Москві з наказу князя Василія Темного Ісидора ув’язнили в Чудовому монастирі, а згодом за наказом князя Собор Єпископів Московського князівства засудив унійного митрополита, який втік до Твері (стародавнього ворога Москви). З Твері Ісидор приїхав до Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського, але й тут не знайшов підтримки. Зрештою, горе-митрополит оселився в Римі, де помер в якості Латинського патріарха Константинопольського та архієпископа Кіпру.

У той час, як в Україні смиренно чекали вирішення проблеми з унійністю кіріархальної Церкви (не втрачаючи при цьому власної православності), в Москві (де в той час активно формувалася ідея «богообраності» Москви[18]) вирішили більше не звертатися до Константинополя по Митрополита. Після втечі Ісидора, з 15 вересня 1441 р., з веління князя Василія Темного, без згоди з Константинополем, виконуючим обов’язки Митрополита для цього улусу Золотої Орди було поставлено рязанського Єпископа Іону, який за задумом князя Василія мав стати Митрополитом ще раніше, але тоді Митрополитом було прислано Ісидора.

Сам Іона (який завдяки політичні владі став головою Архієреїв Московського князівства) дуже любив займався політикою та «брав активну участь в державному житті Московського князівства, сприяючи князю Василію в об’єднанні розрізнених російських князівств в єдину (відповідно – московську – Авт.) державу[19]». А «об’єднання» це відбувалося вогнем і мечем, бо ані новгородці, ані тверічани, ані рязанці (а, згодом, казанці) не бажали бути васалами нащадків побратима сина Батия хана Сартака Олександра Ярославича («Невського»), які несли природному фінському населенню (Європейській частині сьогоднішньої Російської Федерації) азіатську ментальність.

Нарешті, 15 грудня 1448 р. у Москві, з веління князя собором Єпископів Московського князівства, без згоди з Константинополем, Митрополитом для цього улусу Золотої Орди було поставлено рязанського Єпископа Іону. Цікаве свідчення сучасного російського історика про цю людину: «Ставши Митрополитом .... Іона проявив себе діяльним прибічником об’єднувальної політики Московських князів, в єдино правильному (sic! – Авт.) курсі якої тепер уже ніхто (мабуть, маються на увазі москвичі – Авт.) ... не сумнівався»[20].

Офіційна мотивація поставлення Іони в Москві без відома Патріарха Матері-Церкви була така: мовляв, Константинополь став уніатським, а в них зберігається чистота Православ’я. Те ж саме століттями повторюють і деякі з російських істориків. Але, навіть якщо і взяти на озброєння цю думку, стає незрозумілим одне: куди ж поділася ревність московитів за 5 років по тому, коли в 1453 р. пав Константинополь і відтоді (починаючи від Генадія Схоларія) Константинопольськими Патріархами є лише православні (не уніати)? Чому ж московський митрополит не звернувся до Патріарха з проханням благословити його обрання? Доводи на кшталт «було важко» не аргументативні, бо ані останньому титулярному «митрополиту Київському» (який носив один титул, а жив за тисячу кілометрів від міста, яким позначався титул), ані московським князям це не було потрібне: особиста амбітність виявилася вищою за канонічний порядок і Іона подався в фактичний розкол. Слід зазначити, що з 1448 р. (року одноосібного поставлення Іони) Московський Патріархат вважає себе автокефальною церкви (т.зв. autokefalia de facto), однак на протязі 141 року, до визнання Московської Митрополії незалежною через впровадження патріаршества в 1589 р. (т.зв. autokefalia de ure), ця церква перебувала в розколі через розрив євхаристичної єдності з Кафолічною (Вселенською) Православною Церквою. Приклади приїзду греків по грошову допомогу не є свідченнями визнання канонічної незалежності Московської Митрополії – як то кажуть «голод не тітка»; потрібні будуть гроші – підеш до кого завгодно, аби їх отримати. Константинополь не визнав легітимним поставлення Іони, але про це пізніше.

Слід зазначити, що не лише в Древніх Патріархатах, але й в Московському князівстві не всі визнавали Іону за канонічного Митрополита. Преподобний Пафнутій Боровський (жив під Москвою) «не дозволяв у своїй обителі називати його митрополитом і виконувати його накази. Покликаний через цю справу в Москву, він пояснювався з митрополитом «негладостно і неподобательно, яко ж личить гладостно і подобательно великовластным (от і азіатське ставлення до влади! – Авт.) глаголати», за що митр. Іона бив його своїм жезлом (sic! – Авт.) і посадив його в оковах в темницю для покаяння. Деякий боярин Василь Кутуз також не визнавав архіпастирської влади ... Іони і не хотів приймати його благословіння»[21]. Чи варто згадати те, що в Київській Церкві немає жодного історичного факту рукоприкладства Митрополита?..

Поки в Україні чекали на нового Митрополита з Константинополя, Іона активно користувався політичним станом Московського князівства, яке тоді підписало мирний договір із європейським Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтійським. Знову скориставшись політикою, у 1449 р. Іона домовився з польським королем Казиміром IV про те, щоби єпархії Литви (до якої входили українські та білоруські землі) та Польщі визнали його владу. В цій ситуації дивує не стільки факт зазіхання на єпархії іншої держави (так робили і його попередники, і його наступники), скільки те, що Іона домовлявся про це не з Єпископами та князями Великого князівства, а з королем! Князям він лише написав два листи в яких закликав визнавати його владу[22], а от думка Єпископату взагалі не цікавила Іону: з Архієреями він не говорив і не листувався з цього приводу! Лише за допомого світської королівської влади в 1451 р. Іона домігся контролю над єпархіями Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського, але Галичина (яка мала свого Митрополита, що не ставав на шлях розколу з кіріархальною Церквою) не попала під владу властолюбного митрополита.

Саме в такому стані речей Україна зустріла звістку про падіння Константинополя. Сподівання найближчим часом визволитися з-під неканонічної та агресивної влади Іони ставали дедалі прозорими.

У 1458 р. сталася доленосна подія як для Святої Київської Церкви, так і для Московської Церкви. Вочевидь, довідавшись про небажання Єпископів Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського перебувати під владою московського митрополита, Ісидор (який, незважаючи на те, що його не визнавали за митрополита в жодній частині Київської Митрополії, продовжував вважати себе митрополитом Київським) вирішив поширити свій вплив на єпархії Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського. Коли це стало можливим, 73-річний Ісидор вирішив поставити на Київську Митрополію свого учня Григорія (за походженням болгарина), якого і висвятив уніатський Константинопольський патріарх Григорій III Мамма з титулом «Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі»[23]. Невдоволення відверто заполітизованою промосковською політикою неканонічно поставленого амбітного митрополита Іони було настільки великим, що Єпископи Великого князівства вирішили за краще прийняти Григорія за свого митрополита. Але ж Григорій був уніатом! Невже всі Єпископи зрадили Православ’ю? Ні. Вся подальша історія свідчить про те, що чого-чого, а зради святої віри не було. На думку авторів цієї статті, причин у такого рішення було три:

- повна дезорієнтація в складі різних «Константинопольських Патріархів» (православних, чи уніатських): в 1 пол. XV ст. не було сучасних технологій, щоби можна було швидко дізнатися хто з цих патріархів є православним; тож, підписану Григорієм Маммою грамоту важко було перевірити на те, ким за віросповіданням є її автор; до того ж на відміну від Іони, Григорій мав грамоту хоч від якогось патріарха.
- про тиранію, методи управління та амбітність московського митрополита Іони вже було сказано; українці завжди були волелюбним європейським народом, для якого азіатська тиранія не є допустимою, а тому цілком природно припускати, що щойно в Єпископів Великого князівства з’явилася можливість позбутися тиранічної залежності неканонічно поставленого Іони, вони одразу нею скористувалися.

- уся подальша історія свідчить за Григорія Болгарина, як за людину достойну та щиру; тож не виключено й те, що в справі його визнання митрополитом Київським, велику роль зіграла його особистість, яка привертала до себе серця нашого народу. 
Так чи інакше, але Єпископи Святої Київської Митрополії визнали Григорія за свого голову. Іону такий стан речей дуже занепокоїв: він розумів, що його влада в Великому князівстві фіктивна. Але замість того, щоби приїхати до Києва або Новогрудку (первинної столиці Великого князівства Литовського) та вирішити справу на місці, він знову лише відправляє листи з закликами не підпорядковуватися Григорію. На Єпископів ці листи не справили ніякого враження. Більше того, Великий князь Литовський і король Польщі Казимір (чи серйозно, чи в якості жарту?) запропонував «московському князю Василю Васильовичу через особливе посольство – прийняти Григорія до себе, на Москву на місце Іони, через старість останнього»[24].

Злякавшись такої перспективи, в 1459 р. Іона скликає собор Єпископів Московського князівства, який підтверджує свою вірність «митр. Іоні та в усьому покорятися йому, а по його відходу до Бога, покорятися його законним наступникам»[25]. Одночасно Єпископи поклялися «не відступати від святої Московської Церкви»[26]. Таким чином, документальна фіксація відходу Московської Митрополії від Святої Київської Митрополії (Київської Церкви) та від Матері-Церкви (Константинопольського Патріархату) у розкол відбулася. І щоби російські церковні історики не писали про загрозу уніатства, все свідчить лише про особисту амбітність митр. Іони, його однодумців та московських князів. Не збереження віри було їхнім мотивом. Ні. Вже в 1469 р., остаточно переконавшись у фіктивності та мертвенності унії не з Ватиканського пагорбу, а буваючи безпосередньо серед народу Божого, Григорій Болгарин щиро зрікається унії та звертається до православного Константинопольського Патріарха Діонісія (учня святого Марка Ефеського, який не підписав Ферраро-Флорентійську унію) прийняти його каяття та повернення до Православ’я. Патріарх Діонісій приймає таке звернення та підтверджує його в якості канонічного (на відміну від Іони) Митрополита Київського. За свідченням одного з кращих істориків Російської Церкви, А Карташова, Григорій «через це став удвічі небезпечним для політики Москви»[27].
У той час у Москві митрополитом вже був Филип I. Сам же Іона помер 31 березня 1461 р. Те, що «в самий рік його кончини йому вже була написана служба»[28] говорить не на користь оточення першого «автокефального» митрополита Москви: азіатське ставлення до влади (тобто її обожнення) в даному випадку проявилося в усій повноті. Сам Іона був канонізований Російською Церквою в 1472 році ...
Завершуючи невеличке історичне відступлення від основної тематики статті, хотілося б зазначити, що ані Константинопольський Патріарх Діонісій, ані його наступники (до 1589 р.) не визнавали дійсним відділення московської частини Святої Київської Митрополії в самостійну церковну одиницю. Підтвердивши Митр. Григорія в якості Митрополита Київського, Галицького і всієї Русі «Патріарх відправив свого посла не лише до Литви, але і в Москву, і в Новгород, вимагаючи прийняття Григорія, як законного Митрополита і відкидання митрополита московського. Зрозуміло, що, як тільки дізналися на Москві про таке діяння Патріарха Діонісія, великий князь Іван III Васильович віддав наказ навіть не впускати в московські межі послів Патріарха (sic! – Авт.) і Митрополита Григорія, а в Новгород, на який чекала спокуса прийняття литовського Митрополита, великий князь Іван III написав архієпископу Іоні особливе послання з умовляннями не допускати до себе Григорія. Незаконність Григорія тут доводиться тим, що безбожні турки осквернили цареградські храми, внаслідок чого і Православ’я греків "вже зруйнувалося", і що російська церква зрікається тепер і від самого Патріарха»[29]. Останні слова якнайкраще відповідають на питання мотивації церковної та державної московської влади в питанні «автокефальності» (а на той час – розкольницької діяльності). Вже не тільки Григорій, але й сам Патріарх Матері Церкви для них не авторитет. Зреченням «від самого Патріарха» Московська Церква на довгий час остаточно відрізала себе від православного світу. Це стало причиною розвитку ненормальних (наприклад, для України) речей (таких, як старообрядництво, катакомбство, «дрєвлєправославність» та ін.), нащадки який живі й досі.
Наш Митрополит Григорій дожив свої дні вже як православний ієрарх, і після своєї блаженної кончини в 1473 р., був урочисто похований в Новогрудку. Його наступники вже жили на території тієї держави, до якої входив Київ: спочатку у Великому князівстві Литовському, Руському та Жемайтійському, а згодом у Речі Посполитій. Так Господь поклав край цілій низці титулярних Митрополитів, які, починаючи з Кирила III (а особливо, з Максима) лише титулувалися «Митрополитами Київськими і всієї Русі», але проживали в тих улусах Золотої Орди, які ані до Києва, ані до Русі, ані до слов’ян не мали жодного відношення[30]. Тепер Митрополити Київські жили і в Києві, і безпосередньо біля нього і опікувалися не іншим, а своїм народом, для якого постать Митрополита завжди була надзвичайно важливою та поважною не на словах, а на ділі.
Цей невеликий історичний відступ дозволяє краще зрозуміти слова про те, що «історично миро готували тільки в Києві, і лише після підвищення Московського царства ця прерогатива перейшла до Москви»[31]. Насправді, прерогатива «не перейшла до Москви», а в Москві (яка пішла в розкол) вже не хотіли отримувати миро від Матері-Церкви, а тому лише з XV століття в Московському улусі Золотої Орди починають виготовляти своє миро. Слід зазначити, що до моменту московської autokefali’ї de facto в 1589 р. Московська Митрополія не мала канонічного дозволу на це діяння.

У той же час у Київській Церкві не через небажання спілкування з Константинопольським Патріархом (як це було в Москві), а через велику політичну складність поїздок до Стамбулу відбуваються певні зміни в канонічних правах: починаючи з Митрополита Симеона (1480 – 1488 рр.) Київських Митрополитів обирають Собором Єпископів Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського; після виборів документи надсилалися Патріарху, який затверджував вибір Архієреїв Київської Церкви. Одночасно із цим у нашій Церкві самі починають варити миро, але, на відміну від Москви, і поставлення свого Митрополита, і мироваріння було не самочинним діянням, а було ратифіковане та благословлено Патріархом Константинопольським. Мироваріння стало настільки невід’ємною частиною прав Київського Митрополита, що дослідники говорять про нього, як про «давн[ю] традиці[ю] Київської Митрополії, в якій не чекали на миро з Константинополя»[32].
Право варити та освячувати миро гарантувалося Святій Київській Церкві в якості однієї з умов збереження її незалежних прав та привілеїв при вилученні Київської Митрополії з-під юрисдикції Константинопольського Патріархату та перепідпорядкування до Московського Патріархату в 1686 р. Незважаючи на те, що за перші десятки років, що пройшли після цієї події, Російська Церква (на чолі якої стояв російський цар/цариця) знищила всі права та привілеї Київської Митрополії, прирівнявши її до звичайної єпархії, право мироваріння та мироосвячення було збережено за Митрополитом Києва. На запитання, чому це право не було відібрано від нашої Церкви, автори не змогли знайти ніякої відповіді.
За часів Російської імперії в Україні мироваріння здійснювалося в Благовіщенському храмі Митрополичих палат у Святій Успенській Києво-Печерській Лаврі на території т.н. «Верхньої Лаври» (до речі, всі сосуди для мироваріння й досі зберігаються у Верхній Лаврі у музеї) [33].
Таким чином, щонайменше впродовж XV, XVI, XVII, XVIII та XIX століть священним правом Православної Церкви в Україні було мироваріння, а прерогативою Київського Митрополита було освячення мира[34]. Лише в 1917 р. ця древня та освячена століттями практика перервалася. У чому ж причина? Основною причиною припинення мироваріння в Києві слід вважати комуністично-більшовицький заколот та подальші події громадянської війни тих часів. Вбивство священномученика Митрополита Володимира, арешти та вбивства десятків архієреїв і тисяч священнослужителів та повний розгром церковного життя – от далеко не весь перелік факторів, що вплинули на моральний стан людей. Вплинули ці речі і на мироваріння в Києві, яке просто перестали здійснювати. І це не беручи до увагу загальну тенденцію уніфікації церковного життя в Московському Патріархаті після Великої Вітчизняної війни.
Православна Церква живе як за духом Євангелія, так і за своїми письмово фіксованими законами (канонами). Але немає жодного документу який би забороняв Святій Київській Церкві варити миро, а Київському Митрополиту освячувати його[35].
Згідно з сучасними поняттями Московського Патріархату, мироваріння є невід’ємною частиною автокефальної Церкви: «автокефальна Церква сама готує для себе святе миро, канонізує своїх святих, складає нові чинопослідування та піснеспіви, автокефальні Церкви користуються повною самостійністю в області адміністративної і судової діяльності» (див.: Православная энциклопедия. Том 1. М., 2000. С. 199 – 202)[36]. Відповідно до патріаршого Томосу від 27 жовтня 1990 р. Українська Православна Церква є «незалежною і самостійною в своєму управлінні»[37]. Відповідно до ухвали Ювілейного Архієрейського собору Московського Патріархату «Українська Православна Церква є самокерованою з правами широкої автономії. У своєму житті і діяльності вона керується Томосом Патріарха Московського і всієї Русі 1990 року та Статутом Української Православної Церкви»[38]. Таким чином, усі права, які «Православна Енциклопедія» (яка, до речі, видається під загальною редакцією Московського Патріарха) відносить до автокефальних Церков (канонізація святих, написання нових служб, самостійність в управлінні та власне судочинство) Українська Православна Церква має. За винятком поки що відродження (канонічно законного) мироваріння.
Однак хотілося би зауважити, що право мироваріння має Помісна Церква. Відповідно до сучасних понять «Помісна Церква – це термін, [під] яким ... зазвичай мають на увазі автокефальну або автономну Церкву в межах однієї незалежної держави»[39]. Українська Православна Церква не є автономною, але її права перевищують права автономних Церков. За своїм статусом, як незалежна і самокерована у своєму управлінні з правами широкої автономії, Українська Православна Церква є цілковито Помісною Православною Церквою в межах державних та канонічних кордонів незалежної держави України. За словами Блаженнійшого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Православної Церкви «Помісна Церква в Україні вже існує – це Українська Православна Церква»[40]. Продовжуючи цю думку Блаженнійшого Предстоятеля, Московський Патріарх Кирило заявив, що «є в Україні Помісна Церква, якби її не було – не було би сьогодні України»[41].
У православній традиції прийнято ототожнювати поняття «автокефальна Церква» або «Помісна Церква». Навіть у духовних навчальних закладах вивчають такий предмет, як «Історія Помісних Православних Церков», де вивчають історію автокефальних Церков. Крім того, словосполучення «Помісна Церква» «у 1990-і ... стало вживатися у зв’язку з церковною ситуацією на Україні як фактичний синонім автокефальної Церкви»[42].
Тож, якщо Українська Православна Церква є Помісною Церквою, якщо вона володіє фактично усіма ознаками автокефальної Церкві (поняття чого є тотожнім поняттям «Помісна Церква»), якщо Свята Київська Митрополія з давніх давен мала право варити та освячувати миро, чи не настав час Українській Православній Церкві відродити традицію мироваріння? Тим більше, що мова йде не про нововведення, а про відродження того, що так свято зберігали наші предки і на що мали канонічне право!

[1] Див.: История иерархии Русской Православной Церкви. Комментированные списки иерархов по епископским кафедрам с 862 г. (с приложениями). – Православный Свято-Тихоновский Гуманитарный Университет, 2006. С. 119.)

[2] Див.: Там само. С. 124.

[3] Див.: Corpus byzantinae historae [scriptorun]. 2 ed. Venetiis. 1729 – 1733. P. 326.

[4] Див.: История иерархии Русской Православной Церкви. Комментированные списки иерархов по епископским кафедрам с 862 г. (с приложениями). – Православный Свято-Тихоновский Гуманитарный Университет, 2006. С. 119.; Також див.: Макарий (Булгаков, архим. История христианства в России до Владимира. – СПб., 1846. С. 292.

[5] Див.: Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. – СПб, Т. 1. С. 104.

[6] Див: Знаменский П. История Русской Церкви // http://krotov.info/history/makariy/znam_01.html. Дата доступу: 2. 09. 2011 р.

[7] Не зважаючи на обіцянки російського церковного та державного уряду, процес знищення прав та привілеїв Київських Митрополитів було розпочато вже на другий рік після перепідпорядкування Святої Київської Митрополії з-під юрисдикції Константинополя до Московського Патріархату.

[8] Огієнко І. Українська Церква. Нариси з історії Української Православної Церкви // http://litopys.org.ua/ohienko/oh03.htm. Дата доступу: 02. 09. 2011 р.

[9] Там само.

[10] За висловом російського протоієрея Владислава Ципина: «З Константинополя присилалося на Русь святе миро». Див.: Цыпин В., прот. Церковное право // http://azbyka.ru/dictionary/10/tsypin_tserkovnoe_pravo_111-all.shtml. Дата доступу: 02. 09. 2011 р.

[11] Нефедов Г, прот. Таинства и Обряды Православной Церкви // http://klikovo.ru/db/book/msg/8482. Дата доступу: 02. 09. 2011 р.

[12] Див.: Аверкий (Таушев), Еп. Литургика // http://azbyka.ru/tserkov/o_postah/strastnaya_sedmitsa/averkij_strastnaya_sedmitsa-all.shtml. Дата доступу: 02. 09. 2011 р.

[13] Миро // http://drevo-info.ru/articles/480.html. Дата доступу: 02. 09. 2011 р.

[14] Кирилл Иерусалимский. Тайноводственное поучение третье, 3 // http://www.superbook.org/LIBRARY/cyrill_jerusalem_teachings_mystery/3.htm. Дата доступу: 02. 09. 2011 р.

[15] При такому стані речей доцільно було б задати питання чому священнослужителів не помазують миром (бо й їм необхідна благодать Святого Духа для звершування Таїнств). Але, справа в тому, що якраз хіротонія священнослужителів відбувається за древнім апостольським звичаєм – покладанням рук, бо священнослужителів не так багато (як звичайних вірників).

[16] Чекулаева Е. 100 великих праздников // http://lib.rus.ec/b/290657/read. Дата доступу: 02. 09. 2011 р.

[17] «За Традиційною версією, своє прізвисько «Невский» Олександр отримав після битви зі шведами на річці Неві. Вважається, що саме за цю перемогу князя стали так називати, але уперше це прізвисько зустрічається в джерелах тільки з XV століття. Оскільки відомо, що деякі нащадки князя також носили прізвисько Невских, то, можливо, таким чином за ними закріплювалися володіння в цій місцевості. Зокрема, сім’я Олександра мала свій дім недалеко від Новгороду» // Александр Ярославич Невский // http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80_%D0%AF%D1%80%D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%B8%D1%87_%D0%9D%D0%B5%D0%B2%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B9. Дата доступу: 03. 09. 2011 р.

[18] Див.: Арсеній (Бочкарь), ігум. Що являє собою «Руський мир»? Витоки, сучасний стан, уроки // http://www.religion.in.ua/main/bogoslovya/7780-shho-yavlyaye-soboyu-ruskij-mir-vitoki-suchasnij-stan-uroki.html. Дата доступу: 03. 09. 2011 р.

[19] Иона (Одноушев / Опаушев), св. // http://ortho-rus.ru/cgi-bin/ps_file.cgi?2_4761. Дата доступу: 03. 09. 2011 р.

[20] Петрушко В. Курс лекций по истории Русской Церкви // http://readr.ru/vladislav-petrushko-kurs-lekciy-po-istorii-russkoy-cerkvi.html?page=31. Дата доступу: 03. 09. 2011 р.

[21] Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. Том 1 // http://magister.msk.ru/library/bible/history/kartsh02.htm. Дата доступу: 03. 09. 2011 р.

[22] Там само.

[23] Не зважаючи на своє «неправославне» походження, цей титул зберігся за нашими Предстоятелями до моменту перепідпорядкування Святої Київської Митрополії з під юрисдикції Константинопольського Патріархату до Московського Патріархату. Дійсно, він відображає саму суть Київської Церкви, Предстоятель якої є Предстоятелем всієї Русі до якої входила Середня Наддніпрянщина. «У середньовічних джерелах територія Русі здебільшого обмежувалася Київською, Чернігівською та Переяславською (суч. Переяслав-Хмельницький – Авт.) землями і не вживалася на означення Новгорода, Залісся чи Галичини» (Русь // http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%83%D1%81%D1%8C. Дата доступу: 03. 09. 2011 р.). Таким чином, Митрополит Київський, Предстоятель Української Православної Церкви – це Предстоятель Києва, всієї Русі та Галичини, які ми зараз називаємо Україною.

[24] Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. Том 1 // http://magister.msk.ru/library/bible/history/kartsh02.htm. Дата доступу: 03. 09. 2011 р.

[25] Там само.

[26] Знаменский П. История Русской Церкви // http://krotov.info/history/makariy/znam_01.html. Дата доступу: 2. 09. 2011 р.

[27] Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. Том 1 // http://magister.msk.ru/library/bible/history/kartsh02.htm. Дата доступу: 03. 09. 2011 р.

[28] Иона (Одноушев / Опаушев), св. // http://ortho-rus.ru/cgi-bin/ps_file.cgi?2_4761. Дата доступу: 03. 09. 2011 р.

[29] Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви. Том 1 // http://magister.msk.ru/library/bible/history/kartsh02.htm. Дата доступу: 03. 09. 2011 р.

[30] У 1362 р. відбулася перемога спільних полків українців і литовців над золотоординськими полками фіно-татарів (етнопраросіян) на Синіх Водах, що спричинило їхнє витіснення за Дніпро. У цей же час відбулася остаточна інкорпорація Київщини, Переяславщини, Волині та Поділля до Литовського князівства. Так, Україна досить недовгий час перебувала під владою Золотої Орди (на відміну від Росії, яка до початку XVIII століття (!) сплачувала данину то Золотоординському хану, то його наступнику Кримському хану). Відносно «слов’янського» походження сучасних росіян можна зауважити, що Російська Федерація не слов’янською державою, а росіяни не є слов’янами. Якщо поглянути на карту розселення слов’ян (http://upload.wikimedia.org/wikipedia/uk/7/74/Map_viii_ix.jpg), то можна побачити, що етнос нинішньої Російської Федерації становлять фінські племена, які, з приходом високорозвинутої Золотої Орди, сприйняли їхній ментал та дуже багато елементів культури. Лише завдяки Православній Церкви, писемність і мова в російських улусах Золотої Орди збереглася в слов’янському варіанті. Більш детально див.: Білінський В. Країна Моксель, або Московія. Роман-дослідження. Кн. 1. – К., 2009. – 376 с. // http://ukrkniga.org.ua/ukrkniga-text/161/1. Дата доступу: 03. 09. 2011 р.; Попенко М. Золотая орда: татаро-мусульманский след в российской истори // http://www.religion.in.ua/zmi/ukrainian_zmi/11638-zolotaya-orda-tataro-musulmanskij-sled-v-rossijskoj-istori.html. Дата доступу: 03. 09. 2011 р.

[31] Кирилл в обмен на автономию // http://24.ua/gazeta/show/id/78778.htm. Дата доступу: 04. 09. 2011 р.

[32] Інтерв’ю з Юрієм Чорноморцем, док. філос. наук, про ситуацію в УПЦ (МП), її місце у міжправославних стосунках, роль Московської Патріархії і варіанти подолання православного розколу в Україні.// http://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/interview/43824. Дата доступу: 02. 09. 2011 р.

[33] Веб-конференція єпископа Бориспільського Антонія (Паканича), ректора Київських духовних академії та семінарії // http://orthodox.org.ua/uk/node/2585. Дата доступу: 04. 09. 2011 р.

[34] Див: Євсєєва Т. Ментальні особливості модернізації політичної системи Російської імперії та СРСР наприкінці XIX – у першій половині ХХ ст. (український контекст) // http://referatu.net.ua/newreferats/7575/186544. Дата доступу: 02. 09. 2011 р.; Сидоренко С. ДвадцятьрРоків Томосу Московського Патріарха про автономію УПЦ // http://theology.in.ua/ua/bp/theological_monitoring/38644. Дата доступу: 02. 09. 2011 р.

[35] Веб-конференція на порталі РІСУ «Українська Православна Церква після виборів нового Патріарха Московського» // http://orthodox.org.ua/uk/2009/02/05/4561.html. Дата доступу: 04. 09. 2011 р.

[36] Цит. за: Бурега В. Мироварение, автокефалия и стремление к первенству // http://www.religion.in.ua/main/analitica/5055-mirovarenie-avtokefaliya-i-stremlenie-k-pervenstvu.html. Дата доступу: 04. 09. 2011 р.

[37] Блаженнійший Митрополит Володимир «Українська Православна Церква сьогодні». Доповідь на Архієрейському Соборі Російської Православної Церкви (2-4 лютого 2011 року, місто Москва) // http://www.uuba.org.ua/novi/blazhenniyshiy-mitropolit-volodimir-ukrayinska-pravoslavna-tserkva-sogodni.html. Дата доступу: 04. 09. 2011 р.

[38] Там само.

[39] Помјесна црква // http://sr.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BC%D1%98%D0%B5%D1%81%D0%BD%D0%B0_%D1%86%D1%80%D0%BA%D0%B2%D0%B0. Дата доступу: 2. 09. 2011 р.

[40] «The Associated Press»: «Поместная Церковь в Украине уже существует». Интервью Предстоятеля УПЦ МП Митрополита Владимира Киевскому бюро AP. // http://www.portal-credo.ru/site/?act=monitor&id=6541. Дата доступу: 2. 09. 2011 р.

[41] Патриарх Кирилл нашел в Украине Поместную Церковь // http://www.obozrevatel.com/news/2009/7/28/314830.htm. Дата доступу: 2. 09. 2011 р.

[42] Поместная церковь // http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BC%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%BD%D0%B0%D1%8F_%D1%86%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%8C. Дата доступу: 2. 09. 2011 р.

Джерело: religion.in.ua