Єдина дорога спасіння
Націю, народ, державу та й, загалом, увесь світ можуть врятувати не президенти й політики, не полководці і герої, не оратори та діячі культури й мистецтва, не великі вчені (економісти, фінансисти, філософи і т. д.) і навіть не визначні професори-богослови. А якраз праведні й святі Господні!
Нашій молодій державі Україна вже трохи більше, як 20 років, — вік повної зрілості. Всі ці роки український народ плекав надію на краще життя. Здається, вже (начебто) відійшли в минуле комуністичні ідеали та лозунги, змінився світ, та, на превеликий жаль, (чомусь?) фактично не змінюється життя в Україні. Якщо за ці ж 20 років низка інших народів таки позбулися рабського мислення, усвідомили себе нацією з певними моральними цінностями, то українці продовжують жити в остраху, тривозі й невпевненості у завтрашньому дні.
Ми бачимо і констатуємо крихкість нашої незалежності, що, на моє глибоке переконання, є, передусім, результатом духовно-морального занепаду моїх співвітчизників. На жаль, криза віри і моралі, сумління, чесності та порядності, справедливості й любові поглиблюється з кожним днем. Серед хаосу нарікань і проблем, нестатків та постійних розчарувань проростає найбільше аморальне зло — людська жадібність і зависливість. Йі тоді вже людина забуває про свою душу і свою мораль. Море злості і заздрощів, ненависті, підлості й лицемірства розхлюпалось по нашій Україні, по наших родинах, по наших душах. Хоч як не стараємось задовольнити наше матеріальне життя, та все ж залишаємось бідними. Адже бідність — це не лише брак матеріальних благ, це - насамперед, спосіб життя і мислення. Так, дехто хто з нас дійсно живе і відносно легше, і ситніше, але чи по совісті?
Це моє слово звернено до всіх тих, у кого ще болить серце за наш народ, хто остаточно не склав руки й не зневірився, хто ще звертає свої погляди в Небеса з надією на Христа Спасителя, хто ще (все-таки) зберіг іскру віри в душі. Ми маємо, нарешті, зрозуміти і усвідомити, що світ Божий ізначально є досконалим, справедливість Його — беззаперечна й непохитна, а істина — вічна і незмінна. Рано чи пізно, але всі ми станемо перед Всевишнім, і як сказав св. ап. Павло, «хто сіє для власного тіла свого, той від тіла тлінне пожне». То ж чи варто, дорогі мої земляки, тішитися незаробленим, міняти душу на дуже дочасне матеріальне благо, потурати волаючому злу та несправедливості, втрачати порядність заради доволі химерної, примарної вигоди, мовчки, байдуже спостерігати за неймовірно-кричущим хамством та цинічною брехнею? Єдиноправдивим мірилом усього нашого життя є наша духовна і моральна чистота, наша направду чесність, сумлінність і порядність. Кожен із нас — чи то в сім’ї, чи в служінні, чи на робочому місці — може бути носієм дійсно моральних чи аморальних принципів, прикладом духовності чи бездуховності. Маємо завжди вибір, маємо, зрештою. серце і розум, великодушно даровані нам Всевишнім. Цей вибір часто буває нелегким й непростим. Але він такий потрібний і необхідний для нас самих, для спасіння нашої душі та наших рідних і близьких, для майбутнього нашого народу, держави і суспільства. Ми всі бажаємо жити краще і мріємо бачити нашу Україну серед найбільш розвинутих і потужних, успішних та заможних держав у світі. Мріємо...
А чи ж робимо щось для цього? Вже прийшов час для кожного запитати самого себе: чи живу я за законами і заповідями Божими? Й відповісти на це запитання потрібно чесно і відповідально. Й, передусім, самому собі.
Ми мусимо усвідомити свою відповідальність перед Богом за свої думки, за слова та вчинки. Саме наша свідомість формує та керує нашою поведінкою, у т. ч. встановлює всі належні норми і обмеження в нашому житті. Сформувати таку - високу і відповідальну людську свідомість, вочевидь, неможливо без певних духовних провідників і душпастирів Христової Церкви, постійного молитовно-духовного життя та особистого читання, вникання і роздумуванням над текстами Святого Письма, правдивого вчення про життя святих.
Божа Церква нині повинна стати надійним оплотом збереження людських душ, иогутнім центром виховання духовно й морально стійкого українця - правдивого громадянина і патріота. Роль пастирів і служителів Церкви (єпископів і священиків, монахів та монахинь) постає на даний час надзвичайно актуальною, впливовою і спасаючою. Своїм персональним прикладом, жертовністю та високою духовністю і мораллю вони можуть не тільки переконливо проповідувати євангельське вчення Христа безпосередньо в храмі Божому. А й опікуватися школами і дитсадками, вишами, закладами соціально-благодійної опіки й допомоги, християнськими громадами тощо з метою поширення духовних цінностей серед наших співвітчизників. Такі Божі наставники мусять стати для кожного віруючого дзеркалом моральної і духовної чистоти, справжнім прикладом життя по правді, честі і совісті. Саме священнослужителі й душпастирі є Божими посланцями на землі і саме вони мають навчити мирян уміння вибирати між світом і темрявою добром та злом. Духовний наставник жодним чином не може в той чи інший спосіб "купувати" собі авторитет серед своєї пастви. Тільки щирою вірою, дійсним і дієвим бажанням допомогти, скромністю, простотою й праведним життям заслужить він справжню повагу та довіру людей.
Для такого священнослужителя і духовного провідника Господня істина є понад усе. Проповідуване ним Слово Боже може і повинно очистити й згуртувати наш український народ. Хай це слово поверне віру і надію тим, хто їх втратив чи відійшов убік, пам’ять - безпам’ятним, хай піднімає тих, хто впав духом, хай дасть свідомість темним і несвідомим, хай лине в цей світ на славу Божу. Це і є - єдина правдива дорога спасіння нашого народу і держави.
Протоієрей Михайло МЕЛЬНИК