Дивний і славний Господь у святих Своїх

 

Ця книга, яка в серпні 2009 р. побачила світ у Києві, воістину унікальна. Принаймні, досі, наскільки мені відомо, ніхто нічого подібного в Україні та за її межами не писав й не друкував. Йдеться про видане з благословення Святішого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета агіографічне дослідження Бориса Самбора «Святі землі Української» (*).

І справді – автор (котрий, до речі, не є фаховим церковним істориком, а економістом-фінансистом) з великою любов’ю та відповідальністю поставився до зібрання й опрацювання досить великого об’єму матеріалу та самого написання цієї ґрунтовної, капітальної праці. Праці багатьох років, в якій дуже ретельно, як ніхто до нього, описує він житія практично всіх – канонізованих Православною Церквою Божих угодників і праведників, що в землі Українській просяяли. Тих самих святих Христових послідовників і служителів, які возвеличили і прославили нашого Господа та нині, згідно Його волі, безперестанно моляться перед престолом Всевишнього. Моляться за нас, за весь український народ, за Богом благословенну й бережену нашу Батьківщину – Україну та увесь світ.

До числа безсумнівних переваг цієї праці маємо також віднести включені до неї (здійснені митрополитом Димитрієм (Рудюком)) оповіді житія новоканонізованих УПЦ КП святих до 1020-річчя Хрещення Київської Русі.

При цьому ми, вітчизняні християни, сміливо й правомірно можемо стверджувати, що вперше світло Божої правди на теренах сучасної України потужно засяяло з приходом на крутосхили Дніпра славнозвісного Христового апостола Андрія Первозваного і про що ми дізнаємося із «Повісті  минулих літ» преподобного Нестора Літописця. А це означає, що Українська Церква – Апостольська і має природне і незаперечне право бути незалежною.

З цього приводу в книзі наводиться уривок з дуже цікавого історичного документа, датованого 1621 р.  Тоді, за урядування Митрополита Київського Іова Борецького, відбувся Всеукраїнський церковний Собор, який ухвалив таку постанову:

«Святий апостол Андрій – це перший архієпископ Константинопольський, патріарх Вселенський і апостол Український. На Київських горах стояли ноги його і очі його Україну бачили, а уста благословляли, і насіння віри він у нас насадив!» (с.564).

І це благословенне Богом святе «насіння віри» благодатним, добірним колосом могутньо проросло 988 р. у величному історичному акті Хрещення Русі-України київським князем Володимиром Великим. Й тоді реально й наочно постала на наших землях своя власна Помісна Церква.

Й зазначена подія ознаменувала Великий початок, витоки якого сягають саме нашого ІІ Єрусалима – славного золотоверхого Києва й тодішньої Київської Русі загалом.

По-перше, початок формування такого дивовижного – правдиво євангельського, за суттю і змістом, духовно-етичного й культурного феномену, що відомий як «київське благочестя». А серед його дійсно високих моральних чеснот – серед іншого – можна, скажімо, виділити,  тодішню велику (принаймні, порівняно з довколишнім тогочасним світом) віро- та етнотерпимість. Включаючи «інославне» (західне і східне) християнство, а також інші монотеїстичні (іслам та іудаїзм) релігії та їх адептів. Зокрема, в цьому контексті цікаво відзначити, що в ХІ-ХІІ ст. було укладено близько 60 династичних шлюбів православних руських князів з католиками і католичками і лише 13 – з членами візантійського імператорського дому.

А, по-друге, це був початок Великого християнського благовістя й просвітництва багатьох племен і народів далеко на північ, а надто схід – на величезних обширах Східної Європи та Північної Азії. І навіть на північному заході Північної Америки. А несли й пастирські стверджували в них святу віру Христову та вічне і життєдайне Слово Боже місіонери – священнослужителі і проповідники, здебільшого, вихідці з українських земель. Причому, немала частка з цих свідків Христа Спасителя пройшли неперевершений духовний вишкіл великої нашої святині – Св.-Успенської Києво-Печерської лаври.

Й про їхнє та багатьох інших земне життя й духовне подвижництво і оповідає згадане нами вище дослідження  Б.Самбора.

Яскраві приклади святого православного (себто, такого, що правдиво й правильно славить Бога) життя у Христі та з Христом – поміж численних інших – залишили нащадкам, приміром, благовірні мученики  князі-страстотерпці Борис і Гліб, преподобні Антоній та Феодосій Печерські, Микола Святоша й Паїсій Величковський, Нектарій Печерський, Іов Манявський і Серафим Саровський, святителі Арсеній (Мацієвич), митрополит Тобольський і Ростовський, та Софроній, єпископ Іркутський, благовірні  князі Ярослав Мудрий та Костянтин Острозький тощо.

Але особливо тут варто, на мою думку, застановитися на величній постаті церковного реформатора та культурно-освітнього діяча і новатора європейського рівня митрополита Петра Могили, перебування якого на Київській православній кафедрі припадає на 1632-1647 рр.  І котре по праву увійшло в хронологічний літопис вітчизняного (й не тільки) християнства, як «золоте».

Це була дуже й дуже непроста й нелегка, а багато в чому навіть переломна, доба в історії нашої країни та Української й, назагал, Вселенської Церкви.

Тоді Україна, в якій, до того ж, вкрай загострюються, затягнувшись у тугий вузол, соціальні, національні, а особливо релігійні cуперечноcті і проблеми, опинилася в епіцентрі стратегічно-експансіоністських інтересів «трикутника» Варшава–Москва–Стамбул.

За цих умов Петро Могила пропонує свій – виключно мирний і цивілізований план розв’язання цього дуже заплутаного комплекса, починаючи, передусім, з його головної – духовно-релігійної складової. Ревний прибічник і оборонець Православ’я, він водночас послідовно прагне припинити  деструктивні міжконфесійні чвари й розборки («Русь нищить Русь») та відновити на українсько-білоруських теренах церковну і суспільну цілісність та єдність, зруйновану після Берестейської унії 1596 р.

Митрополит Петро Могила мріяв про власний – для православних та уніатів України і Білорусі – Київський  Патріархат, що згодом  мав би зв‘язати християнські Схід і Захід, не потрапивши при цьому в підпорядкування чи залежність ні від першого, ні від другого. Як пише з цього приводу автор дослідження, «за життя митрополита Петра Могили було дві спроби поєднання Православної і Греко-Католицької церков – у 1635 і 1643 роках, та обидві вони виявилися невдалими. Але все своє життя він настійно шукав шляхи до здійснення цієї ідеї, бо ж страждає від цього український народ і сьогодні, і ще більше, ніж тоді» (с.19).

Важко перерахувати все те, що великий (й, до речі, молдавського походження) патріот України, врізнобіч високоосвічений інтелектуал, що мав правдивий «розум Христів» (1Кор.2:16), святитель Петро Могила вніс і зробив для добра й кращого майбуття нашої Вітчизни та її народу. Того – благословенного Господом майбуття, в якому він бачив Україну,  як рівну серед рівних,  у колі цивілізованих і висококультурних європейських християнських націй. І для чого він цілеспрямовано, наполегливо й послідовно робив все можливе. І навіть неможливе.  Й у цьому він багато в чім значно випереджав як свій час, так і, природно,  велике число своїх сучасників.

На превеликий жаль, через той прикрий і безглуздий розбрат, що «нищив Русь», подальший, починаючи із вибуху жорстоко-кривавої Хмельниччини та приснопам’ятної Переяславської (з)ради 1654 р., історичний шлях України проліг «дещо» не в тому стратегічному – культурно-цивілізаційному і духовному напрямі, який бачив і торував для неї цей її благословенний Духовний пастир. Проте Слово Боже чітко й однозначно попереджає нас, що бездумне і безвідповідальне – вже майже рефлекторно-ментальне продовження цієї орієнтації, марних сподівань на патронат «сильної руки» авторитарно-імпершовіністського сусіди – це, по суті, безперспективний шлях в нікуди, на якому ми будемо тільки «додавати гріх до гріха». Й на ньому її високопоставлені провідники, ідеологи та адвокати неодмінно пожнуть для себе та підвладної їм країни лише «стид і сором» (Іс.30:1-7).

Поряд із зазначеним, авторові книги «Святі землі Української», зміст якої тут нами аналізується, на жаль, не вдалося уникнути окремих недоліків. Так, наприклад, до числа таких прикрих недоробок слід віднести відсутність в його дослідженні вельми необхідного там Іменного покажчика. Того самого, який би зміг значно полегшити зусилля і працю читачів при користуванні книгою.

Разом з тим зазначений та деякі інші, здебільшого, незначні й несуттєві упущення і недогляди, в основному й цілому, ніяк не применшують  великої  цінності  і  значення  цієї  –  титанічної,  благородної  праці  Б.Самбора во славу нашого Господа та Його Христової Церкви в Україні.

Хочу також висловити таку думку, що Божественна дія тих величних пророчих слів, які майже дві тисячі років тому, перебуваючи на Дніпрових кручах,  проголосив проваджений Святим Духом св. Першоапостол Андрій щодо світлого, благословенного майбутнього для Києва й, у цілому, всієї України, ще далеко не скінчилися!

Твердо вірю і впевнений, що на нашу країну та її соборний і єдиний Божий народ очікують часи ще набагато більших і вражаючих, ніж до того, здобутків і слави. У слідуванні за покликом Христа Спасителя.

Лев Овштейн,

 християнський публіцист (Київ)

(*)  Самбор Борис. Святі землі Української. –  Київ: Архангельський глас, 2009.