Різдвяне янголятко
Цьогоріч святий Миколай був дуже щедрим. Мартуся отримала і ляльку, про яку давно мріяла, і цікаві книжечки, і розмальовки, і навіть візочок для Марічки (так вона назвала нову ляльку). А ще багато солодощів, мандаринок і навіть чудернацький фрукт із смішною назвою “ананас”. Дівчинка відразу перейменувала його на "а ну вас". Але найбільше сподобалося різдвяне янголятко – біле, ніжне, з гарними крильцями. Дівчинка примостила його на підвіконні й довго милувалася подарунком.
Коли наступного дня повернулася додому з дитсадка, то хутчіш побігла до спальні, а невдовзі вийшла звідти в довгій маминій нічній сорочці та перуці. Підійшла до дзеркала і довго й уважно вивчала своє відображення, а потім раптом гірко розплакалася.
– Ти чого, Мартусечко? – злякалася мама.
– Я зовсім не схожа, ну ніскілечки, – ридала мала.
– На кого не схожа?
– На різдвяне янголятко, яке мені Миколай приніс.
***
Уранці Мартусю очікувала несподіванка, на кріслі біля ліжка лежали два білосніжні крила, точнісінько такі ж, як у її різдвяного ангелика. Цього разу дівчинка вдягла своє біленьке платтячко, начепила крила й знову побігла до дзеркала. Вона довго крутилася, і так і сяк заглядала в люстерко – то розчісувала кучері, то заплітала кіску, а потім ніжно притулилася до мами і сказала:
– Але ж ти мене і так любитимеш, правда? Навіть якщо я й не дуже схожа на ангеля.
***
Наближалося Різдво. Ввечері Мартуся з бабусею пішли до церкви. Там було багато людей, стояла шопка. У яслах лежав маленький Ісусик. Вогники свічок мерехтіли на обличчях трьох царів, пастухів, відбивалися в очах Діви Марії, і дівчинці здавалося, ніби всі вони живі та справжні, і що Ісусик усміхається саме до неї.
Після відправи бабуся нахилилася до онучки, дала їй у руки гроші й тихенько сказала:
– Ми зараз підемо додому, але ти, мабуть, помітила, що біля церкви стоять убогі бідні люди. То ти дай їм гроші.
Мартуся так і зробила, поважно підходила до кожного і клала в простягнену долоню монетку. І раптом побачила віддалік літню жінку, яка чи то також просила милостиню, чи просто чекала на когось. Але стояла сумна-сумна.
– Бабусю, а ця жінка, вона теж убога? Вона якось так дивно тримає руку. Ніби соромиться. Можливо, вона хвора. Дивись, як низько схилила личко.
Бабуся глянула на жінку й аж руками сплеснула:
– Олю, що ти тут робиш? Що з тобою? Що сталося?
Жінка підвела голову й гірко розплакалася.
А потім вони довго говорили про не зовсім зрозумілі для Мартусі речі. Пані Оля розповідала про сина, який потрапив під машину та, незважаючи на всі зусилля лікарів і родини, помер рік тому. Про невістку, яка поїхала кудись далеко збирати мандарини. (“От щаслива”, – подумала дівчинка), про борги та про онуків, яким нічого не може купити на Різдво, не те що ялинки, навіть цукерок.
Далі Мартуся вже не слухала, вона згадала, як їй було сумно, коли мама поїхала в Польщу працювати за контрактом. Мала не знала, хто такий чи що таке той контракт, однак він видавався їй колючим високим живоплотом, таким як у казці про сплячу красуню, і злючий, і поганючий не відпускав маму до Марти.
До самого дому Мартуся йшла мовчки. І лише на порозі запитала в бабусі, чи вона знає, де живе пані Оля.
***
Коли всі вже встали з-за столу після Різдвяної вечері, дівчинка підійшла до мами, взяла її за руку й тихенько прошепотіла на вухо:
– Мамочко, я хочу про щось тебе попросити.
Незабаром, після таємничої розмови з мамою, вся родина знімала з ялинки прикраси й акуратно пакувала в коробку. А Мартуся складала в торбинку подарунки, які їй приніс Миколай. І їй було зовсім не шкода. Адже вона не жаднюга, хоча Ігорчик зі старшої групи так дражнить її. Лише різдвяного ангелика вона то брала з підвіконня, то ставила назад. Але потім рішуче обгорнула його в білий папір і поклала із самого верху.
– Думаю, що святий Миколай не образиться.
***
Пізно ввечері дівчинка розповідала мамі, як здивувалася пані Оля, коли вони з татком занесли до квартири ялинку, як раділи подарункам Тарасик з Оленкою. А ще як було весело прикрашати ялинку вдруге, а Тарасик запропонував почепити янголятко на вершечку ялинки. І вийшло дуже гарно. І що вона аніскілечки не шкодує за іграшками та ялинкою, і навіть за янголятком, справді-справді. Анітрішечки.
– А знаєш Марусечко, – мама пригорнула донечку до себе й усміхнулася, – мені здається, що от тепер ти і справді викапане різдвяне ангелятко.
Автор: Оксана Петрівська. Всеукраїнський тижневик «Життя»