Страшний гріх
Ніде й ніколи так не смакувала мені паска, як в бабусі Оришки.
Висока, пухкенька, з родзинками та припеченою шкоринкою, вона навіть пахла якось по-особливому. Святами, домом та чорнобривцями. І досі вчувається мені цей запах, хоча бабуся вже давно покинули наш світ і, напевно, розкошують десь у райських садах, де всього доволі: і сонця, яке вважали Божим ликом, і квітів, які так буйно росли навколо їхньої хатини, і спеченого на капустяних листах найкращого у світі хліба… Того хліба — навіть не хліба, а торішньої паски — тоненька запліснявіла шкірочка якого спричинилася до найбільшого бабусиного гріха, який так і не змогла вибачити собі старенька.
За вікном хурделило, вітер завивав так, що мала Орися аж тряслася під своїм убогим ряденцем не так від холоду, як від страху. Їй увесь час здавалося, що то знову йдуть ті страшні дядьки, які побили маму та повивертали все в хаті. Після тих «відвідин» мама вже третій день не встає, а тільки лежить та стогне на лаві. Оришці хочеться злізти з печі й притулитись до мами, щоб вона погладила її по голівці, а, може, й їсти дала. Бо в животоку крутить так, що аж боляче. Мала згадує, як парували в казанку бурячки, які матуся десь роздобула. Вони були маленькі, трохи примерзлі та підгнилі, зате цілих півказанка. Вони з Івасиком аж підстрибували від нетерпіння.
Так, навіть Івасик, хоча у нього ніжки геть попухли.
А потім прийшли ті, у волохатих кожухах, напустили у хату холоду, все поперекидали: і казанок, і бурячечки. Івась вхопив один з підлоги і запхав до рота, Оришка і собі нахилилась, але її штовхнули і вона впала, вдарилась плечем так, що й досі болить.
На оченята малій набігають сльози. Це нічого, що болить, навіть коли б її сильніше штовхнули чи навіть руку зламали, вона б не плакала, якщо б і собі встигнула підняти той бурячок. А так…
Вони потім з Іванком пробували позбирати з підлоги рештки, довго шукали, але ті все перемісили своїми чоботищами.
Мама он знову стогне. Орися пішла б і накрила її своїм рядном, але мама, коли її бачить, починає ще дужче плакати. То хай вже ліпше буде так, як є.
...Вітер за вікном потроху стихає, а Орися несподівано опиняється біля церкви. Так гарно, тепло, весна. Всі святково вбрані, з кошиками, з вузликами йдуть святити паски. Вітаються, христосаються. Он і бабуся Ївга, татова мама, кличе Орисю до себе, простягає її червоне яєчко і великий кусень паски. Сонце світить так, що аж ріже очі, дзвонять дзвони.
Орися біжить за писанкою і раптом згадує, що бабусі вже немає. Вона ж іще місяць тому померла, а спершу спухла так, що не поміщалась у домовину, яку вже давно приготувала собі на смерть.
Дівчинка добре пам’ятає, як бабусю кинули на воза, де вже лежала сусідська Горпина і дядько Іван, той, що коло млина жив, і повезли кудись. Мама казала, що в рай, а дядько Оксентій, коли повернувся з міста, розповідав, що просто викинули в степу за селом вовкам на поживу, бо хто в такий мороз могили копатиме. І з тих пір Оришка не так боїться вмерти, як щоб її потім вовкам не викинули, бо це ж, напевне, і після смерті болить, коли тебе звірі кусають. Вони про це з Іванком довго говорили і вирішили викопати собі, коли спаде мороз, могилки у садку. Але помирати не хочеться, а хочеться їсти і дуже. Не було б вітру, може, вони з братиком щось і пошукали б на дворі. Мала остаточно оговтується від свого марева-сну. І раптом згадує таке, що у неї починають труситися руки, а рот наповнюється слиною.
Це ж минулого року на Великдень бабуся Ївга і справді пригощали Орисю паскою, але дівчинка була така наїджена, що потайки, щоб на неї не сварили, заховала шматок свяченого хліба спершу за піч, а потім за сволок. А що, коли він і досі там?
Мала потихеньку встає, щоб не розбудити маму з братиком. То он там, в куточку, вона тоді його клала. Раптом її проймає страшна думка: а може, вони тепер і голодують тому, що вона тоді свячену бабу не з’їла, а бабуся казали, що то гріх великий.
Оришці стає так лячно і сумно, що вона починає плакати, але худеньке тільце, яке вчуло можливість підкріпитись, вже живее окремо від свідомості, яка не хоче пускати малу перевірити, чи щось залишилось у тій шпарці, чи ні. Тремтяча ручка, кісточки обтягнені шкірою, обмацує старе дерево.
Є!!! Вона хапає твердий запліснявілий сухар і запихає до рота. Ні, ні, так не можна!
А Іванко, а мама? Орися плаче і сварить себе, називає найгіршими словами — так, як сварила колись її тітка Горпина, коли мала не вгледіла гусей і ті геть потолочили сусідську капусту.
Але рученята пхають шматок до рота і вона їсть, п’яніє від запаху хліба, справжнього хліба. Їсть і плаче, і докоряє собі, відчуває себе злодійкою, лякає сама себе пеклом, та засушена скибка таки зникає в дитячому ротику.
Орися плаче, плаче, так голосно і гірко, що будить Івасика і маму. Вона хоче все їм розповісти про те, як сама з’їла паску, але мама раптом тихо-тихо і повільно зсувається по стіні на підлогу. Вони удвох з Іванком тягнуть її на лаву. Вкривають чим можуть і так, притулившись, мовчки сидять до ранку.
Орисю аж тіпає від сорому, вона боїться подивитися на братика, на його спухлі ноженята. Краще вже швидше вмерти і нехай вовки їдять, лише б не бачити цих ніг, із яких починає сочитися бридка смердюча юшка…
Що було далі, Оришка не пам’ятає, зранку вона вже лежала в гарячці.
***
Мене завжди дивували бабусині сльози, коли вона виймала з печі паски. Рум’яні, крутобокі, з родзинками, запашні, з припеченною шкоринкою. Ще малою я тулилась до неї, цілувала у руку і просила усміхнутись, не плакати. А бабуся обнімали мене і казали, що то гріх за ними ходить, страшний їхній гріх.
Автор: Оксана ПЕТРІВСЬКА, Всеукраїнський тижневик «Життя»