Малий хлопчина вирішив поплавати в річці в прохолодну погоду; він вибіг через задні двері, скидаючи на бігу взуття, шкарпетки й сорочину. Він гулькнув у воду, не помітивши, що до берега підпливає крокодил.

Мати, яка через вікно наглядала за своїм сином, зауважила небезпеку і зі страхом мерщій побігла до води, гукаючи синові.

Почувши її голос, хлопчик стривожився й поплив до матері. Та було пізно: крокодил встиг наздогнати його. Стоячи на пристані, мати схопила сина за руки саме в той час, коли крокодил схопив його за ноги. І хоча крокодил був набагато сильніший від матері, вона міцно тримала сина.

Тут нагодилися чоловіки. Почувши материнські крики, вони прибігли і напали на крокодила, який, врешті, відпустив свою жертву і поплив геть.

Пролежавши багато тижнів у лікарні, хлопчик зостався живий. Усі його ноги були вкриті шрамами від нападу тварини. А на руках зосталися шрами від нігтів матері, що уп’ялася йому в шкіру, намагаючися вдержати любого сина.

Ми маємо дещо спільне з цим хлопчиком. Шрами. Ні, не від зубів крокодила – від болісного минулого. Але деякі рани маємо через те, що Бог не схотів відпускати нас. Він був поряд, коли ми страждали. Купіль життя сповнена небезпек, і ми забуваємо, що ворог завжди чатує, щоби напасти. Отоді і починається запекла боротьба. Якщо ви маєти шрами Його любови на руках, будьте вдячні. Він ніколи вас не відпустить.