Каменяр відірвав долото від надгробка і промовив: “Я закінчив”. Чоловік оглянув камінь: Фотографія батька і дві дати – 199… і  201… , а між ними тире, що займало на площі каменю декілька сантиметрів. Хитнув невпевнено головою, що могло означати і заперечення, і здивування, а радше якесь внутрішнє, усвідомлене несприйняття, невдоволення. Вимовив:

-          Не вмію того висловити, та видається мені, що цього замало. Розумієте, пане, батько мій прожив насичене життя – було воно до краю наповнене подіями. Хотілося б бодай інтуїтивно зазирнути в його дитинство, побачити щедро вкриті буйною зеленню поля, де пасеться худоба, пізнати важку працю і відчути задоволення від доброго врожаю, хвилювання через літні грозові зливи чи – навпаки – засухи… Опісля була війна, однострій, колона солдатів, поранення, втеча з полону,  зустріч з моєю матір’ю. Одруження, народження синів, їх  зростання, їх одруження, онуки, що один за одним приходили у світ. Далі спокійна старість – і, звичайно, хвороби, але ніжність взаємного почуття, залучення до праці, у якій минали довгі дні, - усі турботи і радощі…

Майстер слухав уважно, далі чотирма швидкими ударами по долоту продовжив тире між датою народження і датою смерти майже на півсантиметра. Повернувся до чоловіка і запитав:

-          Так краще?

Життя - це не тире між двома датами. Це - кожна прожита тобою хвилина. Сьогодення. Життя – це все, що маємо.