Авва Антоній сказав до Авви Поймена, що така є велика справа людини:

провину свою завжди на себе брати перед Богом,

а спокуси сподіватися аж до останнього подиху.
(Апо 4)

Коли Отці пустині думають про Бога, то одночасно пригадують собі, ким є вони як люди. Їхній стосунок до Бога позначений щирістю і відкритістю. Перед Його обличчям пізнають самих себе. Не зупиняються на тому, що осягнули. В духовному житті залишаються постійно активними, бо рахуються з тим, що до останнього подиху будуть зазнавати спокуси. Це не є, як могло б здаватись, ляклива і малодушна духовність, духовність, що не дозволяє затриматися на шляху розвитку. Ми повинні завжди йти далі, здаючи собі справу з того, що в кожний наш побожний вчинок може ввійти щось, що пошкодить наш стосунок до Бога.

Свідомість вчинених гріхів, що не дає спокою, не заохочує нас до розмови з Богом, однак часте пригадування нам наших слабкостей зробить лише те, що ми відчуємо себе малими. Антоній знає про це, і тому зовсім спокійно говорить про гріх і спокуси, які товаришують нам все життя. Він не відчуває перед ними страху. В усьому довіряє Богові. Не оточує себе гріхами, але дивиться на любов Бога. Не засуджує також самого себе. Його гріхи схиляють його, скоріш, до скерування свого погляду на Бога. Він відчуває безумовну любов Бога до себе, але також знає, що почуття любові не можна зберегти. І вже через хвилину він протистоїть власній пустці та віддаленню від Бога. Однак, він не злиться з цього приводу, але сповнений довіри передає це Богові.

Ось дорога монахів, що робить вільним: все може статися. Не оскаржуймо себе з приводу тієї чи іншої провини. Все, що є в нас, - віддаймо Богові. Таким чином здійснюється в нас переміна в образ, який Бог хоче в нас сформувати. 

"АНСЕЛЬМ ГРЮН - Мудрість отців пустелі "

Християнський портал КІРІОС, за матеріалами "Домашня Церква"