Дуже давно один місіонер разом зі своїм провідником-індіанцем пробився через Скелясті Гори. Щовечора, коли чубок сонця ховався за видноколом, молодий індіанець відходив від місіонера, повертався у той бік і починав ритмічно переступати з ноги на ногу. При цьому він упівголоса наспівував якусь тужливу пісню.

Ці співи і танці при заході сонця викликали у місіонера подив і зацікавлення. Врешті-решт, він спитав свого провідника:

- Що означає цей дивний ритуал, який той здійснює щовечора? – Та нічого особливого, – відповів молодий чоловік. – цю пісеньку ми склали разом із моєю дружиною. І коли не можемо бути разом, кожен із нас, хай де у той момент перебуває, повертається до сонця, коли воно заходить, і розпочинає танок і спів. Так ми, навіть далеко одне від одного, співаємо і танцюємо разом.

А потім він звернувся до місіонера: а з ким ти танцюєш, коли заходить сонце?

- Одна жінка-містик, що жила у IX столітті, залишила таку молитву: 

“Мій Господи!
Сяють зорі,
Заплющують очі закохані.
Кожен закоханий
Зі своєю коханою,
А я сама лишень із Тобою!”

(Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі», видавництво “Свічадо” )