Одного вечора два туристи, що зупинилися в кемпінґу на березі озера, вирішили переплисти човном на другий берег, аби посидіти в тамтешній кнайпі.

Засиділися вони до пізньої ночі і встигли спорожнити цілу батарею пляшок.

Нарешті, дещо похитуючись, туристи вийшли із кнайпи, проте їм таки вдалося зайняти місця у човні, аби рушити у зворотній бік.

Щосили налягли на весла. Десь за дві години, спітнілі й засапані, вони вже ледве володіли руками від утоми. Врешті-решт один із них сказав: – Чи не здається тобі, що в цій годині ми давно вже мали б добратися до тамтого берега?

- Це очевидно! – погодився інший. – А, може, все ж таки, ми занадто слабо веслували?

Знову, з подвійними зусиллями, вони взялися за весла і несамовито гребли ще з годину.

Коли почало світати, туристи, здивовані, виявили, що й далі перебувають на тому самому місці. Вони забули відчепити грубий канат, яким звечора прив’язали свого човна до причалу.

Один чоловік, який вважав себе невіруючим, якось зірвався з урвища. Завдяки швидкій реакції йому, однак, вдалося вхопитися за маленький кущик, що виріс над прірвою. Отак, зависнувши над урвиськом, він з усіх сил закричав:

- Боже, спаси мене!

У відповідь – цілковита тиша. Чоловік закричав знову:

- Спаси мене, Боже!

І тоді згори почувся голос:

- Усі так кажуть, коли опиняються у біді.

- Але не я, Господи! Кажу це абсолютно щиро. Повідатиму про Тебе всім. Увірую в усі Твої слова! – обіцяв бідолаха у відчаї.

- Гаразд. То відпусти галузку, – мовив Господь.

- Відпустити галузку? Та ж я ще не збожеволів!

(Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі», видавництво “Свічадо” )