Невелика притча для матерівМолода мати ступила на життєву дорогу.

- Нам довго йти? - запитала.

Провідник відказав їй:

- Довго, і шлях нелегкий. Але кінець буде кращий за початок.

Жінка була щаслива, їй не вірилося, що на світі може бути щось краще за ті роки. По дорозі вона бавилася з дітками, збирала для них квіти. Їм світило сонце, життя було прекрасне. і молода мати вигукнула:

- Хіба може щось бути краще?

І тоді запала ніч, завирувала буря. Шлях огорнула темрява, і діти тремтіли від страху й холоду. Мати пригортала їх до себе, прикривала плащем. А дітлахи запевняли її: 

- Матусю, нам не страшно. Ти є поруч, тож ми в безпеці.

А мати вигукнула:

- Ця ніч краща за світло дня, бо я навчила своїх дітей хоробрости.

Настав ранок, і побачили вони перед собою круту гору. Діти спиналися на неї, їм було важко, але мати ненастанно заохочувала:

- Ще трішки терпіння, ми ось-ось прийдемо.

І діти піднімалися далі, а коли досягли вершини, то звернулися до матері:

- Без тебе ми б сюди ніяк не дісталися.

Тієї ночі мати лежала, вдивляючись у зорі, і шепотіла:

- Цей день ще кращий за попередній, бо мої діточки навчилися знаходити в собі силу перед лицем труднощів.

Наступний день приніс із собою силу перед лицем труднощів.

Наступний день приніс із собою дивні хмари, які затьмарили землю, - хмари війни, ненависті й зла.

Діти йшли, спотикаючись, а мати гукнула:

- Подивіться вгору! Піднесіть очі до Світла!

Малеча глянула вгору і там, серед хмар, побачила Світло Вічної Слави. Воно стало їм провадирем і вивело поза межі темряви. Тієї ночі мати впала на коліна й молилась:

- Цей день найкращий з усіх, бо я показала дітям Бога.

Дні минали за днями, спліталися в тижні, місяці, роки, мати постаріла. Зморена, вона ледь переставляла ноги. ЇЇ діти підросли, ввібралися в силу і простували шляхом із вірою й відвагою в серці. І коли на шляху траплялися труднощі, уже діти допомагали матері, а коли стало зовсім важко, вони взяли її на руки й понесли. І от дісталися вони пагорба. а там перед їхніми очима простяглась залита світлом дорога, що вела до навстіж розчинених золотих воріт.

Мати сказала:

- Я дійшла до кінця своєї подорожі і тепер знаю, що кінець справді кращий за початок, адже мої діти далі можуть йти самі, а за ними - їхні діти.

Діти відповіли:

- Мамо, ти будеш супроводжувати нас навіть після того, як зайдеш у ті золоті ворота.

Вони стояли й дивилися, як мати пішла далі сама, й ворота зачинилися за нею. І діти сказали одне одному: 


- Ми її не бачимо, але вона все одно з нами. Така мати, як наша, - це не просто пам'ять. Вона живе в наших серцях.

ТОП статей читають:

жовт. 15, 2019 114

Дерево турбот