Якось запитали парафіяни у свого сільського священика:
" Як це ви, отче, можете говорити з усіма і всім ласкаво усміхатися? Ви ж про нас все знаєте: знаєте які ми є насправді, і наше минуле, і то, як дехто з нас ще сьогодні надалі житиме із своїми старими гріхами".

На устах у нього знову з’явився усміх і він відповів:

" Я дуже довго намагався навчитися в Бога радіти життю. Молячись, я запитував у Нього: “Як Ти можеш бути щасливим, коли все зруйновано, змарновано, знищено? Люди грішать і ще до того всього просять у Тебе прощення, а Ти пообіцяв, що їм будеш прощати. Прощаєш завжди! Як це можливо?”

Одного разу Бог на молитві відповів: “Ти старайся не пам’ятати їхнього минулого і не зупинятися надто довго над тим ким вони є зараз, але дивись на людей, думаючи, ким вони можуть стати. Тоді, ти побачиш їх добрими, розкаяними, люблячими, святими.” Коли священик відповів на запитання, чомусь на обличчях людей з’явилася легка, щира, лагідна усмішка...