Багато років тому в шпиталі м. Мілуокі народився хлопчик. Немовля прийшло на світ сліпим, розумово неповносправним і з церебральним паралічем. Воно мало чим відрізнялося від рослини, адже на реагувало ні за звук, ні на дотик. Батьки покинули дитину.
У шпиталі не знали, що робити з дитинкою. І тоді хтось згадав про медсестру Мей Лемпке, яка мешкала неподалік. У неї вже було своїх п'ятеро дітей, але її все одно попросили взяти немовля, додавши: "Воно, мабуть, недовго проживе".
На це Мей відповіла: "Якщо я візьму його до себе, то проживе. Беру його з радістю".
Мей назвала дитинку Лесом. Доглядати його було важко. Щодня вона масажувала все Лесове тільце. Молилася й плакала над ним. Сусідка казала: "Ти марнуєш своє життя".
Минали роки - п'ять, десять, п'ятнадцять. Лесові виповнилося шістнадцять, коли Мей нарешті навчила його самостійно стояти. Увесь цей час він не озивався до неї, але Мей ні на мить не переставала любити його й молитися. Та от одного дня вона зауважила, що Лес бринькає пальцем по натягнутій на якомусь пакунку шворці. Вона задумалась: а може, він чутливий до музики?
І Мей оточила Леса музикою. Вона вмикала йому якнайрізноманітніші мелодії, сподіваючись, що котрась діткне його душу. З часом вони з чоловіком придбали вживане піаніно і поставили його в Лесовій кімнаті. Мей брала хлопця за пальці й показувала, як натискати на клавіші, але він, здавалося, нічого не розумів.
Та якось узимку посеред ночі Мей прокинулася від того, що почула, як хтось грає Концерт для фортепіяно №1 Чайковського. А те, що вона з чоловіком побачила, перевершило найсміливіші мрії. Лес сидів за інструментом і, усміхаючись, напам'ять грав цей твір. Невже це не сон? Досі хлопець без допомоги не вставав із ліжка. Ні разу сам не сідав за піаніно. Ні разу самостійно не натискав на клавіші. А зараз Лес грав просто прекрасно.
Мей упала на коліна і промовила: "Дякую тобі, Боже. Ти не забув Леса".
Відтоді Лес почав жити за піаніно. Він грав класичну музику й кантрі, реґтайм і духовні пісні, ба навіть рок. Важко було повірити, але вся та музика, яку Мей йому вмикала, якось вкарбувалася в Лесовій пам'яті і зараз фортепіанними звуками виливалася крізь його пальці назовні.
Коли Лесові виповнилося двадцять вісім, він почав розмовляти. Не міг вести тривалі бесіди, але запитував, давав прості відповіді, робив короткі коментарі.
Зараз Лес дає концерти у церквах, громадських місцях, шпиталях. Він навіть потрапив на національне телебачення.
Лікарі називають Леса аутистом-генієм, тобто надзвичайно обдарованою людину з вадами мозку. Ніхто не може пояснити це особливе явище, хоча лікарям воно відоме вже майже двісті років.
Мей Лемпке теж не може цього пояснити, однак добре знає, що для того, аби вивільнити талант, треба огорнути людину самовідданою любов'ю.
Джерело: "Жменя Камінців" (Браян Кавано)