– Чому тебе так бояться біси? – запитав якось один чернець авву Ісидора, скитського пресвітера, який славився великою лагідністю і терпеливістю.

– А тому, що з першого свого дня в монастирі я безперервно працюю, не даючи своєму гнівові піднятись до моєї гортані! – відповів лагідно старець.

Коли ж у монастирі був якийсь непослушний, нахабний, немічний чи непокірний чернець, якого ніхто вже не міг терпіти, праведний старець Ісидор казав відсилати того ченця до нього. І сам жив з надокучливим братом, спасаючи того своїм великим довготерпінням.

*

Кожного дня Господь проводить таких немічних і, водночас, таких дорогих для Нього дітей до нас.

Звичайно, Він міг би вибрати для них якусь затишну психлікарню чи дім для людей похилого віку, але ж ні.Чоловіколюбець знає, що за десятьма парканами нашої байдужости б'ється серце, яке колись Він запилив своєї любов'ю.

Але чи баяться біси? А може, навпаки, інші нас бояться так, як їх? Потрібна невтомна праця! Інколи досить зробити у повітрі маленький хрестик, як одразу настає мир. Так як і для вогника, розведеного через нашу необережність посеред кімнати, іноді досить відра води. А що коли вже почалась пожежа? Хрестиком не обійтися... Потрібна жертва. Бути святим і просто, і важко водночас. Ще один парадокс християнства, який там легко вклався у слова Христові: "Чувайте, щоб не увійти вам у спокусу!" Будьте вартовими - справжніми воїнами Христа!

Джерело: "Скажи, Авво. Історії про духовних наставників" (Тарас Рисей)