Одного разу авва Макарій назбирав у пустелі багато пальмового віття для плетіння кошиків і ніс його до своєї келії. Раптом на його шляху з’явився зі серпом у руках диявол, який явно хотів завдати святому смертельного удару, але щось стояло на заваді. Тоді він страшним голосом закричав до подвижника:

– Макарію! Через тебе я мушу терпіти великий смуток!

– Але чому? – здивувався старець.

– Та тому, Макарію, що ніяк не можу здолати тебе! Я постійно роблю все те, що й ти! Ось, наприклад, ти постиш – нічого не їм і я; ти чуваєш ночами – ніколи не засинаю і я! Лиш одне щось є в тебе, чого бракує мені!

– Ну і що воно таке? – запитав його преподобний.

– Твоє смирення, – прохрипів диявол, розчиняючись у повітрі. – Через нього я не можу боротися з тобою!

*

Щороку ти зупиняєшся перед дверима, що ведуть у пустелю Великого посту. Тиша, яка долинає із безкраїх просторів й огортає теплим вітром усе твоє єство, змушує замислитись над одвічним питанням: «Чого очікувати попереду?»

Хтось міг подумати собі: «От добре було би зустрітися з Небом десь там – на горизонті!» Це справді прекрасно, однак… Однак між берегами «зустрітися» і «з’єднатися» – глибокий рів, який викопали наші руки з допомогою гріха! І тільки голос Христа повертає нас до реальности: «Якщо ви не навернетесь і не будете як діти, не ввійдете у Царство Небесне» (Мф. 18:3). Ось те, що може наблизити нас до цілі, це – СМИРЕННЯ!

Джерело: "Скажи, Авво. Історії про духовних наставників" (Тарас Рисей)