У часи Середньовіччя світом поширювалися чутки про дивну юродиву на ім’я Рабія. Розповідають, що вона часто ходила, тримаючи в одній руці відро з водою, а в іншій – запалений факел.

Якось зацікавлені мешканці міста підійшли до неї і спитали:

– Скажи нам, матінко, для чого ти постійно носиш зі собою наповнене цеберко та смолоскип? Невже тобі потрібно так багато пити? Невже посеред дня відчуваєш брак сонячного світла?

Жінка хвильку помовчала, а тоді урочистим голосом відповіла:

– Ні, пити мені зовсім не хочеться. Та й світла з неба цілком достатньо, щоб розгледіти цей світ. Факел же я ношу лиш для того, щоб підпалити рай, а воду – щоб загасити невгасне полум’я пекла. Бо хочу, щоб люди любили Бога заради Нього самого, а не задля очікування райських утіх чи через страх пекельних мук!

*

Послухаймо під дверима серця молодої людини, що вона думає про себе: «Я дуже розумний? – Авжеж! – Я найкрасивіший? – Ще б пак! – Я центр Всесвіту, чи не так? – Без сумніву! – Чи мою свободу може щось обмежити? – О ні, це недопустимо! – А як бути із вказівками матері? – Вона добра, але… Якась старомодна! Так, вона конкретно відстала від нашого часу! Та нехай собі говорить! Гадаю, моє ігнорування її не надто вразить».

Якщо таке ледь не в кожній голові – бути матір’ю нелегко. Її слова, хоч і ніжні й пройняті любов’ю, та не мають особливого впливу. Що ж їй робити, коли власна дитина повільно, але так неухильно рухається в бік провалля? Мовчати? О ні! Щоб привернути увагу сучасних синів та доньок, часто залишається одне: стати юродивою, вдаючись до методу «шокотерапії». Чи не те саме робить у любові до своїх чад Матір Церква, взоруючись на Ісуса Христа? Вона шокує постійною жертвою – любов’ю розп’ятою і воскреслою.

Джерело: "Скажи, Авво. Історії про духовних наставників" (Тарас Рисей)