Життя пустельного подвижника старця Сисоя було настільки праведним, що іншим, без перебільшень, він видавався справжнім ангелом у тілі. Та ось прийшов момент його розставання із земним життям. Навколо смертного ложа преподобного отця зібралась благочестива братія. Вдивляючись у світлий лик святого, вони помітили, що його уста щось шепочуть. Хтось наважився спитати:

– З ким ви розмовляєте, отче?

Старець на якусь мить притих, а тоді розважливо та спокійно, як і завжди робив це при житті, сказав:

– Та ось, браття, прийшли до мене ангели, щоб забрати душу, а я прошу їх ще хоч трішки зачекати. Мені так потрібен час для покаяння!

Учні були вкрай здивовані цими словами.

– Але, отче, – не вгавали вони, – ви ж свята людина, вам нема потреби каятися!»

Ледь чутним голосом авва Сисой у глибинному смиренні відповів:

– Якщо чесно, то я не знаю взагалі, чи починав каятися!

*

Коли тротуарами твоєї вулиці починає мандрувати осінь, зафарбовуючи листя в жовто-багряні барви, і все наче проситься поринути в сон, мимоволі починаєш розуміти, що це сам Господь робить чергову спробу пригадати кожному про наше тимчасове перебування тут – на планеті блакитної барви. «Сину мій, дорога донечко, – пише Він Свого батьківського листа, – погляньте навколо: весна і літо (дитинство та юність) проминають надто швидко, треба готуватись до зими! Ви тут не назавжди! Не може плід у лоні матері перебувати більше, аніж дев’ять місяців!»

Яку ж відповідь даємо ми на ці осінні листи Бога щорічно, а може, щоденно чи щохвилини? Все правильно, знаходимо свого брата-близнюка на сторінках Євангелія, і, так як він, легковажно затягуємо давно всім відому пісеньку: «Душе, багато маєш добра, що лежить у тебе на багато років: спочивай, їж, пий, веселись» (Лк. 12:19).

І коли хтось ненароком почує клич «пора збиратися» (чи то з уст лікаря, який тримає в руках невтішний діягноз, чи з рупора священника, що завжди так невчасно пхається в гущавину життя зі своїми недоречними проповідями), відразу починає робитись таким маленьким і жалюгідним, мовляв, я ще зовсім не дозрів, щоб залишати землю, набуті блага, пристрасті та звички.

А так хотілося б, щоб ми навчились переживати за майбутнє подібно до святих, щоб плач від згадки про смерть був викликаний відчуттям того, що ми ще зовсім не дозріли до Неба, та почали каятися негайно!

Джерело: "Скажи, Авво. Історії про духовних наставників" (Тарас Рисей)