Одного осіннього дня, зібравши біля себе багатьох священників, авва Ілля розповів таку історію: «Жив собі на світі старець, і був у нього учень. Бачачи духовні дари свого наставника, молодий подвижник просив у Бога одного – могти, як і він, розпізнавати стани людських душ. І що ви гадаєте? Вислухав Господь цю молитву: став наш подвижник прозорливим, хоч і передчасно. Якось, сидячи біля келії свого учителя, він уздрів чоловіка, який мав намір зустрітися зі старцем. Його душа була дуже чорною. Тож недовго думаючи учень закричав до нього: “Як ти смієш, будучи таким грішником, навідуватись до святця!?” Почувши таке, чоловік обернувся і засмучений відійшов геть. Старець зрозумів, що сталося, і став докоряти своєму учневі: “Що ти наробив? Чому відняв у нещасної людини останню надію?! Як тепер він спасеться?” Довго плакав, каючись після цих слів, наш горе-прозорливець. Однак у своєму житті він таки досяг духовних висот, пам’ятаючи повсякчас одне: кожен дар є даний Богом, щоб допомагати ближнім. І коли траплялося йому бачити людей із темною душею, він нічого не говорив, а просто тихенько молився за них, а ті враз мінялися на очах. Коли ж він був уже в похилих літах, то говорив своїм учням: “Я беру чорну душу людини у свій ум, а тоді разом із нею спускаюся до свого ж серця, де прошу Бога помилувати її так, ніби це була моя власна душа. Робіть і ви так само!”»

*

Історія авви Іллі закінчується дуже рішучими словами: «Робіть і ви так само!» (див. Лк. 10,37). Старець пропонує нам брати душі недобрих людей до свого серця. Натомість усі ми добре знаємо зовсім інші слова. Саме ними так часто друзі та близькі намагаються «розрадити» нас у хвилях якогось розчарування чи пережитого гіркого досвіду. Ось як приблизно звучать вони: «Брате-сестро, та не бери собі це так близько до серця!» З цих порад випливає, що у ворота свого дому (серця) впускати щось чи когось є вкрай небажано. А разом з тим ще раз і ще раз утверджується давня життєва позиція багатьох: «Моя хата скраю, я нічого не знаю!» Отож, брати щось чи когось до серця є не вільно і крапка! Але як же ж тоді бути? «Можна, – скажуть доброзичливі розрадники, – щось залишити на рівні очей». Поглянув, опісля відразу обернувся, сплюнув і швидко забув. Хтось може дозволити собі опустити це трохи «глибше» – на рівень язика. Це також, як радить світ, є допустимо! Бавитися в журналістів «жовто– багряної» преси полюбляють як великі, так і малі, осуджуючи всіх та все навколо. І аж хочеться спитати: «А як вчинив би в такій ситуації самарянин із притчі Христової?» Чи не взяв він колись негативну інформацію про побитого єврея собі близько до серця? І чи не закінчив Господь цю історію тими ж словами, що й авва Ілля? Не лінуйся, перевір (Лк. 10,37), і роби ТАК САМО!

Джерело: "Скажи, Авво. Історії про духовних наставників" (Тарас Рисей)