Старець Серафим Саровський подвизався в монастирі вже багато років. Його постам і безперервній молитві, здавалося, не було меж. Тим, хто навідувався у ці лісові сторони, святий любив повторювати: «Істинна мета нашого християнського життя полягає у безперервному стяжанні Духа Святого». Цьому шляху старався ж бути вірним до кінця. Як свідчать очевидці, його обличчя на схилі літ, внаслідок глибинного уподібнення до Христа, випромінювало чудесне світло, на яке інколи важко було і глядіти. Однак ворог людства, бажаючи залякати преподобного, неодноразово створював йому всілякі перешкоди.

Одного разу до печери старця навідались грабіжники. Вони гадали, що старець переховує тут неабиякі скарби, яких мало б назбиратися чимало від вдячних людей, оздоровлених його молитвами. Злочинці відразу ж накинулися на отця Серафима із погрозами, вимагаючи негайно показати місце сховку своїх коштовностей. Старець довго не пручався. Посміхнувшись, він простягнув руку в напрямку кута зі святими іконами і сказав: «Шукайте ось де! Весь мій скарб захований саме у тім місці!» Бандити зареготали і побігли туди, де сказав отець Серафим. Яке розчарування спіткало їх, коли вони наткнулись лише на ікони та павутину. Це дуже розгнівало грабіжників і вони стали бити старця, примовляючи:

-Мало того, що ти старий скнара, то ще й брехун! - Зовсім ні, повірте мені! Ті ікони - мій найбільший та єдиний скарб у цій печерці, - виправдовувався преподобний.

 Нарешті до грабіжників дійшло, і вони, засоромившись, пішли розчулені геть.

Джерело: "Скажи, Авво. Історії про духовних наставників" (Тарас Рисей)