Меч духовнийСмирення – це те, що робить диявола калікою.

старець Паїсій Святогорець

Сьогодні ми живемо в нелегкий час. У час, коли йдуть до життя вічного наші брати, кладучи життя на офіру Батьківщині. У час, коли «управляють світом» гроші, бізнес, політика. У час, коли ми виявляємося безсилими проти тяжких хвороб наших ближніх. У час, коли за кожну християнську душу точиться невпинна невидима боротьба, світла мета якої для кожного з нас – єднання з Христом.

Ми, люди, малі й немічні у цій боротьбі. Але нашим щитом є тверда віра й уповання, що любляча Господня десниця підтримає нас і охоронить. Проте деколи нам буває недостатньо просто ховатися за цим щитом від ворожих стріл. Бажаючи прийти до Бога, ми повинні боротися за можливість бачити Його чистим серцем, відчувати незлобливою душею і щиро Його любити. І в цій боротьбі нам служить сильний і незборимий духовний меч. Ще в 17-му столітті Лазар Баранович писав: «Цей Меч Духовний, Слово Боже, що виходить із вуст Христових, не вбиває, але живить: «Не хлібом самим буде жити людина, але кожним словом, що походить із вуст Божих» (Мф. 4:4) — як сам Господь каже. Воююча церква даним собі Словом Божим більше, як хлібом, укріпляється на ворогів своїх: через це і я Меч цей Духовний, Слово Боже, що виходить із перших вуст Божих, подаю на поміч церкві».

Що ж промовляє до нас Боже Слово? Чому вчить нас? Передусім, Сам Бог, а отже, і Слово Його, є Любов. Навчитися любити непросто. Апостол Павло говорить: «Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить. Ніколи любов не перестає... А тепер залишаються віра, надія, любов — оці три, а найбільша між ними — любов» (1Кор. 13:4-8,13). Щодня ми намагаємося служити нашим ближнім, терпіти образи чи неправду та творити добрі діла. Усі такі намагання можуть виявитися марними, якщо не будемо мати «серце скорботне й смиренне» (Пс. 50: 19).

Чеснота смирення здобувається дуже важко – через страждання, образи, гоніння й приниження. А слово «смирення» говорить саме за себе: це здатність душі прийняти все з миром. Саме мир та внутрішній спокій готують у нашій душі місце для Бога. Думаю, кожен може пригадати такий час у своєму житті, коли ми відчуваємо себе неприкаяними й самотніми, нас не полишає думка, що ми заблукали в пошуках вірного шляху, до серця підкрадаються тривога й відчай. І тоді нас рятує єдина світла пристань – свята Церква та її Намісник, Господь наш, Ісус Христос, Який промовляє: «Прийдіть до Мене, всі обтяжені й знеможені, і Я заспокою вас» (Мф. 11:25). І коли ми приходимо до Нього, тоді лише панує в душі мир, спокій і любов.

Отже, смирення – це шлях, який веде нас до Бога, вершини й межі найвищої людської мрії. Це і є той духовний меч, який сміливо відбиває гординю, заздрощі та вчить не покладатися на власні сили. Досконалий приклад смирення подає нам сам Господь: щиро молячись у Гетсиманському саду, Він цілком покладає Себе на волю Отця: «Не як Я хочу, а як Ти» (Мф. 26:39). Те саме й нам усіма духовними силами хочеться повторити, але як це деколи буває важко! Старець Никодим Святогорець вчить нас, що тільки віддавши всеціло себе на волю Божу, можна догодити Богові. І тільки це може бути ціллю життя християнина, який не повинен ставити собі жодної іншої мети, навіть такої як стяжання небесних благ. А саме догоджання Богові старець порівнює із хлібом, який ми щовечора приносимо Йому в жертву. І, як нам не прикро, наш хліб ніколи не буває з чистого борошна, у ньому завжди є сміття. Це домішки до добрих справ гріхів. Так, замислимося ж, чи не хотілося б нам принести нашому Владиці чистий хліб, що буде благоухати  ароматами чеснот?

Часто ж буває й так, що, бажаючи чинити угодне Богові, ми хочемо здійснювати ті чи інші добрі справи, досягти певного стану чи утвердитися в якомусь подвигу; та далеко не завжди нам це вдається. Хтось починає нарікати, хтось мучити себе думкою про нездійснене, а хтось і впадає у відчай. У таких ситуаціях нам буває важко побачити Божий промисел і Його святу волю. Але, можливо, саме тут нам потрібно звільнитися від усіх бажань і мрій та сказати: нехай буде воля Твоя – і Господь управить наше життя так, як Йому це угодно. А здійснення Його волі і є нашим єдиним прагненням. Тому Никодим Святогорець вчить нас: «Сам ти не сій нічого, лиш підноси Богові землю серця твого, чисту від бур'янів і тернин, а Він посіє на ній насіння, як і яке хоче. Це насіння і принесе плід у свій час Люби Його та віддай Йому все своє серце, без найменшого вагання та страху. І Він знайде спосіб вирішити всі твої непорозуміння і підняти тебе, якщо ти впав. Одним словом, якщо ти полюбиш Бога, то отримаєш від Нього всяке благо. Всього себе принеси в жертву Богові, в мирі та спокої духа». Та деколи ми бентежимося тим, що не в змозі віддати себе цілком на служіння Богові. Але й тут потрібно бути уважним до цього бажання, чому також нас вчить духовна спадщина старця. Жертва Богові повинна бути досконалою. А той же, хто лише робить свої перші кроки на шляху до Царства Небесного, не може і не повинен віддавати себе у цілопалення. Це може бути лише метою, а не наявним фактом у нашому житті, коли ми починаємо духовний шлях. Тому молитва, добрі справи і вправляння в чеснотах можуть стати гарним початком цього шляху.

Ми знаємо прекрасну молитву прот. Олексанадра Меня, яка, мов камертон, налаштовує нашу душу на покірність і бажання догодити Богові, чого, щоправда, без Нього ми самі зробити не зможемо. Тож ми звертаємося до Творця, щоб Він допоміг нам і в цьому. Ми просимо: «позбав мене, Ісусе!» від багатьох почуттів, які керують нами щодня і здаються цілком правомірними: від бажання уникнути образи, утвердити свою думку й поради, бути першим схвалюваним, здобути любов і повагу. А також взиваємо:

«Від боязні бути забутим позбав мене, Ісусе!

Від боязні бути невідомим позбав мене, Ісусе!

Від боязні бути підозрюваним позбав мене, Ісусе!

Від боязні бути відкинутим і знехтуваним позбав мене, Ісусе!

Від боязні бути приниженим позбав мене, Ісусе!

Від боязні бути осміяним позбав мене, Ісусе!»

Але ж насправді в житті як нам хочеться, щоб нас любили, приймали, поважали, враховували нашу думку! Скільки зусиль ми спрямовуємо на це… Але пригадаймо Господа, Якого принизливо розіп’яли, плювали в обличчя, висміювали, Якого зреклися у страху Його учні. А Він у цей час смиренно йшов на Голгофу, щоб з безмірної Своєї любові спасти кожного з нас. Колись мене запитала дитина: «А за що так жорстоко вчинили з Ісусом? Я не розумію, Він же нікого не образив!» А вчинили з Ним так за те, що Він приніс Любов, яку люди сприйняти не могли. І часто ми бачимо те, що і дотепер не можуть. Старець Паїсій Святогорець справедливо помітив цю тенденцію сучасного світу, кажучи, що у наші дні справдилося пророцтво Антонія Великого: «Прийде час і люди збожеволіють. Того ж, хто залишиться благорозумним, називатимуть безумним, бо він не такий, як вони».

Тут знову повернімося до молитви про смирення. Саме з любов’ю, яку і приніс нам Христос і за яку Його й розіп’яли, навчає нас Олександр Мень переносити усі труднощі. Тож ми благаємо: «допоможи, Господи, з любов’ю це перенести!», коли інших цінять і люблять більше, вважають більш праведними, їм віддають першість. Але самостійно ми не можемо це подолати: земна, людська душа все одно піддасться гордині. Тому ми знову просимо: «даруй мені, Господи, благодать смирення й любові», щоб не шукати високого стану, виконувати неприємні обов’язки, любити всіх, а особливо – тих, хто нас осуджує, а ще – любити бідність і приниження.

Тут, як на мене, і закладено один досить важкий для розуміння аспект. Людина більшу частину свого життя присвячує тому, щоб здобути певний суспільний стан і утвердитися в ньому, забезпечити матеріальними благами себе й свою родину, аж тут раптом ми просимо, щоб Господь допоміг нам не робити всього цього, а прагнути приниження й бідності. Навіщо це? Невже Господь хоче наших страждань? Зовсім ні. Ми, приймаючи все це, віддаляємося від гріха, вчимося співчувати, допомагати, любити і відходимо від гріховного, особливо пов’язаного із прив’язаністю до матеріального. Часто за дрібними видимими благами ми не помічаємо істинної радості, яку Господь і може відкрити нам через скорботи. А, пізнавши радість перебування з Богом, навряд чи людина сама може бажати для себе чого-небудь іншого.

Тож будемо приймати з миром і любов’ю те, що попускає нам Господь. Приймемо у мирі ближнього. Направимо проти диявола духовний меч смирення, який «зробить його калікою». Очистимо цим мечем наші серця від гордині, недбальства й самолюбства, щоб до них міг увійти Сам Господь і там назавжди залишитися.

 
Ольга Бойко для Християнського порталу КІРІОС