Владика Борис (Гудзяк): Кожен реальний крок до поєднання – велика радість для християнЯк ставиться Українська греко-католицька церква до перспективи появи єдиної помісної православної церкви в Україні? Чи побоюється конкуренції від набагато більшої церкви? Чи не боїться втратити відчуття «носія українськості»? Як ставиться до закидів з Москви, що за об’єднанням православних стоять греко-католики, і що «все це є католицький проект»? Про все це під час семінару на тему «Церкви, війна і мир» у Києві Радіо Свобода мало можливість розпитати єпископа Української греко-католицької церкви, голову єпархії святого Володимира Великого в Парижі, президента Українського католицького університету (УКУ) владику Бориса Ґудзяка.

– Владико, чи не має у Вас враження, що ми є свідками і учасниками великих тектонічних зсувів у світі та в Україні, наслідків яких годі поки що осягнути?

– Зміни, які відбуваються у православному світі, вплинуть на життя країни, на церковне життя і в тому числі, на життя Української греко-католицької церкви. Але також відбуваються великі глобальні зміни. Дуже важливо, що відкрилася перспектива поєднання різних українських православних церков. Ми, християни, покликані Богом бути разом.​

Кожен реальний крок до поєднання – велика радість для християн

Перед своїми страстями Христос просив своїх апостолів триматися разом, бути єдиними. І це є ганьбою для християнства, що ті, які проголошують, любов до Христа, любов до ближнього, не любляться взаємно, не можуть знайти згоди.Тому кожен реальний крок до поєднання – велика радість для християн.

Створення єдиної помісної церкви, надання їй томосу автокефалії було б великим надбанням, бо Україна – одна з найбільших країн у світі по числу практикуючих православних християн, і вона має право на те, щоб згідно з православною практикою, бути самоврядною.

Україна – одна з найбільших країн у світі по числу практикуючих православних християн, і її православна церква має право на те, щоб бути самоврядною

Це також є важливою подією для багатьох мільйонів українських вірних Української православної церкви Київського патріархату та Української автокефальної православної церкви, про які інші православні церкви казали, що вони неблагодатні, що Бога там нема, що їхні таїнства недійсні. Досі це затьмарювало духовне життя мільйонів людей, і завданням томосу є вивести мільйони людей з-під такої хмари. І це дуже важливо для духовного життя конкретних осіб. Достатньо згадати про трагічний випадок із похороном маленького хлопчика у Запоріжжі, де священик Московського патріархату відмовився його поховати як християнина, бо вважав хрещення у Київському патріархаті недійсним, а отже, він не міг молитися над нехрещеною людиною.

Для греко-католиків є надія на те, що з однією церквою буде легше провадити богословський, духовний, екуменічний діалог

Для греко-католиків важливо, що коли українські православні об’єднаються, то є надія на те, що з однією церквою буде легше провадити богословський, духовний, екуменічний діалог.

Ми також свідомі того, що цей процес буде складний, і що до нього потрібно готувати ієрархів, клір і народ Божий. Цей процес не відбудеться без великої Божої благодаті. Це має бути Божий процес. І від усіх учасників цього процесу буде потрібно багато смирення, готовності до прощення, бо багато гострих звучало, багато прокльонів, анафем. Було багато взаємних образ, які болять досі, і тепер доведеться виходити з цих образ, щоб об’єднатися.

– Вже зараз задають питання про роль греко-католиків у цьому процесі. І не виключено, що і деякі греко-католицькі священики і миряни захочуть приєднатися до процесу православного об’єднання. Що буде робити з цим греко-католицька церква?

– Позиція греко-католицької церкви є та сама, яку висловлював ще митрополит Андрей Шептицький в час визвольних змагань Першої світової війни, коли він сказав, що коли православні об’єднаються і будуть готові об’єднатися з Вселенською католицькою церквою, я готовий відступити свій престол якомусь 

– Зараз дехто говорить, що греко-католики заради об’єднання з православними готові відмовитися від вірності папі…

– Ідеться не лише про єпископа Риму, про одну особу, але про співпричастя з мільярдною Вселенською католицькою церквою і поривати того співпричастя католики не збираються. Вони за це у 20-му столітті пролили ріки своєї крові, щоб зберегти цю єдність, бо вона є життєдайна, вона є центральним аспектом тотожності греко-католицької церкви.

Є і такі гасла від російських речників, що це є великий греко-католицький проект. Це є гасла гібридної війни, і ці люди і тут стараються підставити ногу цьому процесу.

А з іншого боку, будуть звучати такі заклики, що, мовляв, це є правдива українська церква, і якщо ви до неї не приєднуєтеся, то ви є меншими українцями. Мене питали навіть на цій конференції, чи ми не боїмося, що будуть окремі священики, або ж і цілі парафії захочуть під цей клич перейти до такої об’єднаної помісної православної церкви. Я думаю, що масового руху не буде, але поодинокі випадки, мабуть, будуть. І тут, на жаль, треба попередити наших православних братів, що перші будуть рухатися ті священики, які мають дисциплінарні проблеми, які є у нас під якимось санкціями. І такий відхід би для нашої церкви був очищенням.

Є священики чи вірні, які були травмовані цією війною, від яких захист України був пов’язаний з особистими великим жертвами, чи вони були свідками великих жертв. Вони кажуть, що у час війни потрібно робити якісь великі українські декларативні акти.

Але я спокійний, що Українська греко-католицька церква служила і служить і Богові, і людям і українському народові. І саме через її вселенську єдність з широким католицьким світом вона змогла у страшний радянський час зберегти чітку моральну позицію, і не бути церквою-колабораціоністкою. Греко-католицькі священики мали можливість зберегти життя і свободу і перейти до православ’я і мати спокійніше життя. Але через бажання зберегти цю вселенську єдність багато з них опинилися у тюрмах і ГУЛАГах. Багато з них померли мученицькою смертю.

Ми молимося за цю єдність і хочемо в жодному разі не перешкодити

Отже, сьогодні церква зможе служити найбільш плідно, якщо вона посідає і українські, і універсальні людські, і передовсім Божі позиції. У час війни, у час великої демографічної кризи, коли люди в розпачі покидають країну, – а ми це в Парижі дуже відчуваємо, і досліджуємо і простягаємо руку цим людям, – в цей час можуть звучати дешеві кличі, які можуть занижувати процес, який має бути дуже високим, аскетичним, наповненим великого смирення і бажання служити одне одному. А тому ми молимося за цю єдність і хочемо в жодному разі не перешкодити.

– Історія і православної і греко-католицької церкви у 20-му столітті була трагічною, але через відмову співпрацювати з режимом греко-католицька церква змогла зберегти свою тяглість, ту тяглість, що йшла ще від Київського хрещення. Чи вона могла б зараз передати новій об’єднаній православній церкві щось із тієї спільної української традиції?

– Не один речник православної церкви звертав увагу на те, що в греко-католицькій церкві збережені аспекти київського благочестя. Навіть якщо подивитися на такі зовнішні речі, у літургійному житті у православній практиці домінує синодальний обряд. 

Нині українські православні церкви служать за правилами, визначеними у Російській православній церкві

Сьогодні українські православні церкви служать за правилами, визначеними у Російській православній церкві. Елементи вбрання священиків, жести – також були витіснені тими, що розвинулися в Росії. Київська традиція була посунута і через імперську церкву, а потім в радянський час ці практики були уніфіковані, загальними для всіх в Російські православній церкві, частиною якої був український православний екзархат. Вимова церковнослов’янських текстів є російською. Українська мовна практика була витіснена в релігійному служінні майже по цілій Україні, але Київська практика збереглася у греко-католицькій церкві.

Інше питання, що і у греко-католиків були періоди латинізації, полонізації, але протягом цілого 20-го століття у греко-католиків тривав процес переосмислення цього і повернення до джерел. Греко-католики не мають всіх відповідей, але вони багато над тим працювали, досліджували, і тепер з цих праць може скористатися і українське православ’я.

– Першими про патріархат в Україні почали говорити у 20-му столітті саме греко-католики, і цієї мети вони ніколи не полишали. Чи не почуваються тепер греко-католики трохи скривджені главою своєї церкви, що папа Римський не надав його і досі, а православні, очевидно, незабаром вже його матимуть? Чи не виявився Константинопольський патріарх сміливішим у цій ситуації?

– Дай Боже, щоб це все сталося. Але не маємо такої позиції «сам не гам і другому не дам». Ми будемо тільки тішитися, що процес об’єднання, надання автокефалії, завершиться також визнаним православним патріархатом.

Патріархат є душпастирським інструментом, по-перше, а по-друге, він є ознакою певної зрілості церкви

Я думаю, що це буде стимул для ієрархії римо-католицької церкви, і для самого папи римського переосмислити ті аргументи, які формували митрополити Андрей Шептицький, і Йосиф Сліпий, і Мирослав-Іван Любачівсьий і Любомир Гузар і тепер висловлює блаженніший Святослав Шевчук. Ми молимося за патріарха. Ми вважаємо, що визнання патріархату є належним. Також є важливо, щоб ми, греко-католики, розуміли, що нам теперішній стан майже ні в чому не обмежує нашу діяльність і розвиток. Патріархат – це не орден і не медаль, це – не прикраса чи нагорода. Патріархат є душпастирським інструментом, по-перше, а по-друге, він є ознакою певної зрілості церкви. І до тієї зрілості ми можемо рости.

Зрозуміло, що після такого знищення греко-католицька церква потребувала загальносвітової солідарності, навіть у матеріальному плані. Але важливим є те, щоб ми – українські греко-католики – навчилися оплачувати свої видатки, не казали, що нам для наших студентів потрібні стипендії від Рима, нам треба від римо-католицьких фундацій кошти. Так, з одного боку, це є нормально і приймати, і просити, і ми це робимо далі, і я це роблю і для своєї єпархії, і для Українського греко-католицького університету.

Ми є поки що дотаційними у римо-католиків

Але я б хотів своїх вірних закликати до того, щоб ми не лише хотіли свого патріархату, але і могли забезпечити нашого патріарха, щоб він мав засоби діяти як патріарх. А ми цього ще не робимо. Ми є поки що дотаційними у римо-католиків.

Така несамостійність є і в інших питаннях. Не раз бувають церковні сварки, то ми біжимо до Рима: «Розсудіть нас».

– Хіба немає своїх інституцій?

– Є свої інституції, але чи є своя зрілість? А це і є патріархат. Бо патріархат – це не є клобук із гарними прикрасами, це – інструмент і вияв нашого душпастирського життя.

Я мушу визнати, що наша церква пройшла величезний шлях розвитку. Я від ранньої юності виховувався у середовищі патріарха Йосифа Сліпого. Я був свідком всіх тих змагань і баталій, які розвивалися у 1970–80-х роках, коли єпископат був поділений, коли лише 3 із 17 підтримували патріарха Йосифа. А сьогодні є одностайність, і є не 17, а 50 чи 51 єпископ. Церква зросла, вона стає глобальною, 9 єпархій у Північній Америці, 3 – у Південній, 2 – у Польщі, в Австралії, 4 єпископи у Західній Європі, і ми є об’єднані, ми – синодальні.

Для церкви важливо мати цю синодальність, спроможність обговорювати, сперечатися, але ухвалювати спільні рішення. Щоб це не була радянська авторитарна система

Для церкви важливо мати цю синодальність, спроможність обговорювати, сперечатися, але ухвалювати спільні рішення. Щоб це не була радянська авторитарна система, а щоб це була соборність душ вірних, кліру, єпископів, свого роду демократія у Святому Дусі.

Трансформації, до яких ми покликані, вимагають багато молитви, бо людині самій це не під силу. Потрібен приклад смирення і святості єпископів, і кліру, але також і мирян, буде потрібний для тих процесів, які стоять перед нами.

– Чи це не є якість надзавдання?

Глобальний світ настільки сильно секуляризується, що від церкви є чимраз більше очікування

– Глобальний світ настільки сильно секуляризується, що від церкви є чимраз більше очікування. Церква мусить бути чистішою, святішою, яка ставить перед собою ціль об’єднати людей, які живуть у Бозі, які люблять Бога і люблять ближнього. А у нас є ще багато болю, в наших сім’ях є багато тріщин, у світі є війна, є бідність, є велика несправедливість, є корупція, і християни, з одного боку, відповідають за ці біди, а з іншого боку, відповідають за те, щоб ці біди ліквідувати, щоб зцілювався людський рід. Бо церкви, яка того не робить, у сучасному світі ніхто не потребує.

Бо молода людина ставить ці питання: чи ця церква мене наближує до Бога, чи вона розвиває моє духовне життя, чи вона допомагає бути повніше людиною? Якщо ні, якщо це є ще один механізм влади, контролю, чи не дай Боже, якогось пригнічення, то з такою церквою навіть не буду сперечатися, я просто йду в іншому напрямку. І ми чимраз більше бачимо це з молодими поколіннями.

 

Про це повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на radiosvoboda.org