У Києві відкрився Центр соціальної адаптації військовослужбовців, ветеранів АТО та їхніх родин при Християнській Службі Порятунку.

Вислів, що в окопах атеїстів немає, усі ми чули сотні разів, проте істинне його значення може зрозуміти лише той, хто побував на війні, хто чув свист куль над головою.
— Я так багато не молився за все попереднє життя… — неодноразово доводилося чути, коли розмовляла з бійцями на передовій, які пережили пекельні обстріли, — розповідає одна із організаторів Центру соціальної адаптації, керівник проекту «Серце горлиці», який проводить реабілітацію військовослужбовців та їхніх сімей на базі ХСП, військовий капелан, магістр релігієзнавства Олеся Доліна. З 2014 року вона служила капеланом-волонтером в мотопіхотному батальйоні «Хортиця», потім у бригаді «Звіробій» у селищі Попасна, а також у 79-й аеромобільній бригаді.

— І неважливо, яку релігію ти сповідуєш, коли просто у потилицю дихає смерть, головне — знати, що хтось чи щось допоможе тобі вижити. Завдання капелана — підтримувати цю віру воїнів, знаходити необхідні слова, що додають сил боротися заради тих, кого вони люблять. Тобто не дозволити військовому втомитися любити, — каже Олеся Доліна.

Повернувшись з фронту, втомлені бійці часто-густо стикаються з новими викликами: втрачають сон, спокій, спроможність порозумітися з близькими, адаптуватися в суспільстві та не знають, де шукати допомогу.

— Річ навіть не в тому, що нам бракує медиків чи психологів. Просто не кожен військовослужбовець може знайти в собі сили звернутися до них по допомогу. Прийти з цим питанням до священнослужителя значно легше, адже ніхто тоді не скаже, що ти «псих», — зазначає військовий капелан.
Аби допомогти нашим захисникам знайти спокій та мир, капелани з різних конфесій Київщини створили Центр соціальної адаптації військовослужбовців, ветеранів АТО та їхніх родин при Християнській службі порятунку.

— Так склалося, що перші лікарні створювалися саме при монастирях та церквах. Священнослужителі завжди прагнули допомагати стражденним, у всі часи. Для створення нашого центру саме Священослужителі Парафії РКЦ Пресвятої Діви Марії Матері Церкви передали Християнській Службі Порятунку будівлю, названу на честь одного з найдивовижніших святих римо-католицької церкви, засновника «Дому полегшення страждань» у Італії отця Піо, — говорить Олеся Доліна.
Отець Піо з П’єтрельчини, чернець ордену капуцинів, понад 50 років сам страждав від жахливих ран — стигматів, які з’явилися на його руках і тілі в тих же місцях, що й у Ісуса Христа після розп’яття. Ці рани залишалися відкритими і кровоточили впродовж усього його життя. Святий славився тим, що міг читати душі людей, бачити всі їхні гріхи та зцілювати тіло від хвороб, а душу від страждань.
Центр для українських захисників військові капелани вирішили відкрити саме в його день народження й, аби встигнути до цієї дати, мусили докласти чимало зусиль. Акуратний триповерховий будинок, що розташувався у сосновому бору серед різнобарвних квітників на лівому березі Києва, відразу наповнює спокоєм і любов’ю кожного, хто туди завітає.

— Ми намагаємося забезпечити все необхідне, аби після бліндажів та казарм бійці змогли відволіктися, зануритися в іншу атмосферу, нарешті розслабитися, багато хто — вперше спокійно заснути за кілька місяців, — розповідає Олеся Доліна.
У будиночку Піо, так його скорочено називають між собою духівники, вже облаштовані комфортабельні зали для проведення групових тренінгів, занять, кімнати для індивідуальних бесід із психологом або духовним наставником, масажні та реабілітаційні кабінети, кімнати відпочинку. Команду військових капеланів становлять душпастирі різних конфесій — від римо-католиків до протестантів, кожен має підготовку, сертифікати і дипломи психологів державного зразка та не менше трьох років регулярних ротацій у район бойових дій.

— Разом із фахівцями Збройних Сил України ми розробили програму реабілітації та соціальної адаптації учасників бойових дій та членів їхніх родин, у якій використали найуспішніші світові методики, а також власний досвід спілкування з бійцями та їхніми родинами, — повідає Олеся Доліна.
Приймати людей тут планують у режимі денного стаціонару, проте для гостей із інших міст або тих, кому таки необхідна повна зміна обстановки, надаватимуть можливість мешкати в одній із кімнат відпочинку.

Така методика успішно працює в будинку ветеранів у Великій Британії, де двері завжди відкриті для учасників війни, які прагнуть хоча б кілька днів відпочити від усього світу. Але тут найбільша увага приділятиметься саме діючим військовослужбовцям та їхнім родинам. Особливо командирам, від міцного психологічного здоров’я яких залежить бойовий настрій і успішна робота підрозділу та війська загалом.

— Наше завдання як капеланів-психологів полягає не в тому, щоб, так би мовити, прив’язати до себе пацієнтів, а в тому, щоб навчити їх самостійно давати собі раду та допомагати своїм побратимам. Найуспішнішими в цьому можуть бути саме командири. І попри думку, що працювати з ними найважче, можу стверджувати, що все навпаки. Вони найкраще і найшвидше реагують на зміни, чітко виконують завдання й орієнтуються на результат. Саме вони є першою психологічною допомогою для своїх бійців після отриманого під час бою стресу, на них покладена особлива відповідальність. Але і їм треба іноді відпочивати, а їхнім рідним навчитися з ними комунікувати, — пояснює капелан.

Перша група військовослужбовців уже набрана. З ними капелани-психологи планують виїхати для кращого знайомства із метушливої і душної столиці на берег Дніпра з наметами та вудками. А повернувшись до Києва, зможуть співпрацювати із ними не як пацієнт і лікар, парафіянин і наставник, а як друзі. Адже, переконані, саме після пережитих разом пригод розповідається найщиріше й найпотаємніше.

— Якось після пережитого разом обстрілу нам один боєць, знаний раніше як переконаний атеїст, розповів, що після пекельного бою, весь у кіптяві, розхристаний, змучений, але щасливий, він цілував обшарпаний папірець. Бо коли волонтери привезли хлопцям на передову молитовнички, поклав його у кишеню бронежилета і забув, бо не вірив у жодні неземні сили. Згадав під час бою, коли, здавалося, настав час прощатися з життям. Дістав, а, крім назви псалма, всі слова молитви затерті й нерозбірливі. Тоді хлопець просто підняв очі до неба і сказав: «Господи, ти й так знаєш, що там написано, прошу, витягни мене звідси!» Казав, що нікому не зізнавався про це досі. Коли розповів, йому стало легше. Це була найщиріша молитва й найбільше визнання віри, — згадує Олеся Доліна.

За чотири роки війни жінка зустрічала багато людей із різних конфесій і тих, які називали себе атеїстами, але справжніх атеїстів, каже, не бачила жодного разу, бо переконана, кожна людина у світі має віру, просто називає її по-своєму.

Колись Папа Римський Іван Павло ІІ сказав: «Найбільше світ потребує людей, які зможуть одночасно продемонструвати батьківське обличчя Бога та материнське обличчя церкви, тих, хто присвятить власне життя поверненню надії людям». Ці слова немов ілюструють працю та жертовність українських священнослужителів. Саме вони багато років підставляли власні голови, аби врятувати від смерті безневинних, відчиняли двері храму Божого, аби прихистити поранених, знаходили потрібні слова, підбадьорювали та підтримували зневірені й розгублені душі, коли, здавалося, порятунку і справді немає.

Про це повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на ukrslovonet.