Архиєпископ Ігор (Ісіченко)Між Церквою та криміналом

Мені довелося опинитися в середовищі духовенства досить пізно, коли в 35 років я став головою Всеукраїнського братства апостола Андрія Первозваного й почав активно спілкуватися з клиром нашої Церкви. Треба зізнатися, що це було неабияким випробуванням для віри. Вихований у патріярхальній слобожанській родині, сформований як науковець на філологічному факультеті Харківського університету й у київському Інституті літератури ім. Тараса Шевченка, я був приголомшений культурою стосунків усередині клиру, колом інтересів священства, моральним релятивізмом багатьох його представників. Наскільки це відрізнялося від ідеалізованого образу Церкви, що бачилася альтернативою реальності «розвиненого соціялізму» брежнєвських часів!

Це виглядає парадоксально, але, може, мене як християнина врятували тоді … розколи, внаслідок яких найбільш брутальна й праґматична частина духовенства залишила УАПЦ й пішла собі геть, шукати вигіднішого місця. Це дозволило втішатися перебуванням разом із патріярхом Мстиславом, отцями Володимиром Яремою, Іваном Пашулею – тими, хто давав цілком інший, світлий, творчий образ Української Церкви. Хоча і цей маленький острівець духовного здоров’я в православному морі України так часто загрожували змити цунамі, здіймані постійними землетрусами на клерикальному дні…

 

Повернення Церкви з вигнання, з катакомб і з ґетто, відведеного РПЦ у совєтській зоні, використовуване так часто для імітації духовного відродження, обернулося для багатьох важким розчаруванням у реаліях релігійного побуту. Замість пасторальних малюнків священичого побуту, які почали були з’являтися в пресі двадцять років тому, настала черга критичних публікацій і відеорепортажів. Почасти їх можна пояснити новою секуляризацією, пов’язаною з поширенням у суспільній свідомості ліберальних цінностей. Але тільки почасти. Бо ж передусім Церква дискредитується ізсередини, демонстрованими суспільству постійними викидами ненависти, такими суперечними євангельському закликові до любови.

«Оце Моя заповідь, щоб любили один одного ви, як Я вас полюбив!» (Ін. 15:12) – ці Господні слова, спрямовані до всієї Церкви, є ключем до пізнання ідентичности християнської віри. Віри, унікальність якої полягає в заповіді любови не лише один до одного, але й до ворогів: «Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує» (Мт. 5:44). Драма церковного розколу в Україні, можливо, і є іспитом для поділеного православного клиру: а чи здатен він демонструвати світові любов до тих, хто обрав іншу юрисдикцію, хто вважає антиканонічними дії церковної влади в певні періоди минулого, хто відмовляється шанувати авторитетні для опонентів релігійні та суспільні інститути, духовних і світських лідерів?

Можна, звичайно, звинувачувати в міжконфесійних конфліктах Леоніда Кравчука та Леоніда Кучму, Віктора Ющенка та Віктора Януковича. Тиск адміністративного ресурсу, потурання насильству під машкарою церковних суперечок, руйнівна праця спецслужб, політика неприхованого або й замаскованого державного протекціонізму – все це, безперечно, істотні чинники нашої церковної дійсности. І без спроб утворити «Єдину Державну (або Помісну) Церкву» чи ж зоднаковілий у своїй сірості «русскій мір» міжконфесійних конфліктів у нас було б значно менше. Але ж хто може назвати період – від Нерона до Володимира Путіна – коли б державна влада, а надто імперська, відмовлялася від втручання в церковне життя? Церква завжди гартувалася в протистоянні цьому тискові, збагачувалася досвідом мучеників і сповідників.

Цим досвідом  збагатило нас і минуле ХХ сторіччя. Сторіччя Освєнциму й ҐУЛАҐу. Сторіччя «безбожницьких п’ятирічок». Воно обдаровало нас неоціненними свідченнями страждань і смерти за віру. Але воно ж дало нам тисячі відступників, що прилюдно зрікалися віри, виголошували молебні за Йосифа Сталіна, створювали прикриття для розвідницьких резиденцій на Близькому Сході й у Південній Америці, їздили на міжнародні симпозіуми для доведення свободи релігії в підсовєтських країнах. Напевне, не всі вони свідомо йшли на зраду. Багато хто ховався за примарною метою збереження леґальної Церкви ціною компромісу з безбожницьким режимом. Але підступний афоризм «мета виправдовує засоби» ставав, вільно чи невільно, збудником Юдиного комплексу.

Зрада собі, своєму покликанню, компроміс із сумлінням формували сотні й сотні особистостей священиків, які ввійшли в постсовєтську реальність України. Частина православного клиру, глибше закорінена в національній духовній традиції, захищена автентичною вірою, розвинена інтелектуально, виявилася гідною започаткувати відродження Київської Церкви після понад трьохсотлітнього рабського животіння. Але тільки частина… А поряд із нею з’явилися тисячі безробітних хлопців, які побачили в священстві шанс для здобуття відносного достатку й вищого суспільного статусу. З’явилися авантюристи, для яких ряса уявлялася таким собі маскувальним одягом для поживи коштом легковірних. З’явилися психічно нездорові особи з маніякальними схильностями, що прагнули мати біля себе громаду шанувальників, сліпо відданих лідерові. І годі було знайти ефективні механізми відсіву кандидатів до священства, яких раптом знадобилися тисячі для тисяч нових громад, що виникали по всій Україні.

Здобувши священичий сан, учорашні кандидати не ставали автоматично справжніми пастирями. Паства одержувала більш або менш компетентного відправника обрядів, який губився перед величчю своєї місії: творити християнську спільноту зі строкатої групи осіб, позбавлених релігійного виховання й освіти, обтяжених важким досвідом гріха та безліччю забобонів. Треба було б мати відвагу, аби зізнатися в своїй неготовності бути духовним лідером і взятися за самоосвіту, згуртувати довкола себе надійних помічників, шукати приклади пастирського служіння в минулому, в інших юрисдикціях і навіть конфесіях. Значно легше виявилося вдаватися до підміни справжньої мети духовного життя її замінниками: реконструкцією архаїчних суспільних відносин і традиційної культури, участю в рольових іграх на кшталт козацтва, нескінченними будівельними ініціятивами, виборчими справами. А такі симулятори церковного життя дозволяли маскувати демагогічними фразами реальні матеріяльні зацікавлення священика.

Раптом наприкінці ХХ ст. ожив сумний досвід релігійних воєн. Війна ж бо завжди була для політичних лідерів найзручнішою формою втечі від відповідальности за економічні прорахунки, придушення дисидентів, здобуття необмеженої влади над народом і неконтрольованих прибутків. І бадьора військова термінологія активно витісняє з церковної риторики миролюбні євангельські фрази. Для одних домінантою стає боротьба з сектами, для інших – з експансією Риму, ще для когось – із «розкольниками» або «п’ятою колоною Москви». Не так давно під православними церквами (!) бородаті чоловіки в характерних косоворотках роздавали листівки з пасквілями на … Вселенського Патріярха. На поверхню спливли безвідповідальні демагоги, котрі вміли наелектризувати натовп смачно окресленим образом небезпечного противника й примітивними рецептами протистояння йому. Навіть церковна проповідь часом перетворювалася на орвелівську «п’ятихвилинку ненависти».

Така атмосфера активно підживлювалася праґматичними політиками, що заходилися були визискувати конфесійний чинник у своїх містечкових війнах. Церква втратила шанс протиставити суспільному порізненню природно належну християнам проповідь миру та власне свідчення міжконфесійної злагоди. Це ще довго даватиметься взнаки кожній із церковних громад в Україні, тією чи іншою мірою заанґажованих у нагнітанні взаємної ворожнечі. Поширення в суспільстві кримінальних взаємин не знайшло гідної протидії в священичому середовищі. Навпаки, закони й звичаї злодійської зграї виявилися привабливими для досить помітної групи церковних діячів.

Годі дивуватися, що церковні суперечки починають розв’язуватися засобами бандитських «наїздів». Надто ж коли в силових відомствах є люди, готові забезпечити «дах» для напасників, захистити їх від судової відповідальности, а серед невибагливих політиків знаходяться лобісти злочинців. Параліч судової системи створює для цих акцій атмосферу найбільшого сприяння. Чи хто знає випадок у новітній українській судовій практиці, коли б священнослужителя засудили за захоплення церковних споруд і майна? Або чи траплялося таке, щоб захоплену церкву або церковний будинок повертали законному власникові?

У відомих мені випадках події розвивалися за більш-менш подібним сценарієм. Напасники вичікували зручний момент, вламувалися до приміщення й починали виштовхувати його власників та міняти замки. Майно, навіть особисте, забрати не дозволяється. Міліція, одержавши виклик, усувається від захисту власників, дає конфліктові розростися. Потім, коли власники вигнані з приміщення, воно опечатується й починається судова тяганина. Тим часом без зайвого галасу напасники відкривають приміщення, готують власні документи на право користування або й володіння. І хоча парафіяни уникають храму, здобутого злочинним способом, це не складає для напасників  великої проблеми. Здобувши храм або церковне управління, вони дістають позірну леґітимність. А це дає простір для широкого поля прибуткової діяльности, що має мало спільного з пастирським служінням.

Чомусь ніхто не звертає увагу на те, що синхронно з масовим відкриттям усе нових церков у нашому суспільстві зростає взаємне відчуження. Хіба сувора статистика не констатує, що за розмовами про «духовне відродження» приховуються небачена криза родини, масові вбивства ненароджених дітей, стрімке винародовлення українців, втрата довіри до суспільних інститутів і один до одного? Хіба штатні лектори не використовують запроваджувані новою владою курси «Основ православної культури» для пропаґанди зневаги, якщо не відвертої ворожости, до чужих юрисдикцій і конфесій?

Церква стає жертвою насильства не лише тоді, коли її нищать або захоплюють опоненти. Капітуляцією перед культурою насильства стає прийняття її мови, запозичення правил гри, сформованих у кримінальній зоні. У Нагірній проповіді Христос називає Своїх учнів, тобто нас, християн, «сіллю землі», але тут же застерігає: «Коли сіль ізвітріє, то чим насолити її? Не придасться вона вже нінащо» (Мт. 5:13). Коли Церква втрачає своє покликання, свою ідентичність, вона перетворюється на таку ось звітрілу сіль.

Сіль же набуває цінности як приправа до страви. Церква здобуває свою суспільну місію з натхнення Святого Духа.  «А плід духа: любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, лагідність, здержливість» (Гал. 5:22-23). Брутальні акти насильства демонструють брак цих плодів, вивітрювання з церковного життя того, що наповнює його справжнім сенсом: благодатного діяння Святого Духа. Сіль землі вивітрюється. А разом із тим яловіє земля – довколишній світ, наша цивілізація.

Суспільство, що байдуже спостерігає, як кримінал опановує Церкву, або й потурає цьому процесові, прирікає себе на непоправну втрату. Бандити в рясах не стануть «сіллю землі», хоча б і сховалися за шатами позірної канонічности. Церква без любови не є Церквою – хай які завгодно світські інститути реєструють її статут і надають їй суспільні преференції. Потурання насильству обертається врешті решт і проти насильника, і проти його покровителя. А Церква залишиться там, де збережеться «сіль землі» - праведники, готові витримати ганьбу, зради, кривду, навіть смерть, не згоджуючись стати маріонетками в нав’язуваній світом грі. Ці праведники знають: «По тому, як Він прийшов і додав терпіння до благодати віри,.. заборонено гнів, приборкані душі, загнуздана сваволя рук, вилучено отруту мови» (Тертуліян). І в хвилину іспиту вони залишаться із зневаженим Христом, котрий в останню мить молився: «Отче, відпусти їм, бо не знають, що чинять вони!» (Лк. 23:34)...

Автор: Архиєпископ Ігор (Ісіченко)

на прохання християнського порталу Кіріос