Правдива християнська любов усе зносить, усе прощає, не поривається до гніву, радіє правдою, ніколи не переминає
(пор. І Кор. 13, 4-8)
На фото: Блаженніший Святослав (Шевчук), Предстоятель УГКЦ, у лікарні відвідав Блаженнішого Володимира (Сабодана), Предстоятеля УПЦ МП (10 березня 2012 р.)
Після перших променів надії на примирення УГКЦ та УПЦ МП, яке започаткували Предстоятелі цих Церков, знову є намагання деяких осіб запалити іскру оскарження, конфронтації, посіяти нові зерна кукілю (пор. Мт. 13, 25). Важко вповні окреслити мотиви такої позиції, оскільки це справа совісті та релігійних переконань кожного зокрема. Головне, щоб усім нам, хто зустрічається із таким явищем, вистачило Божої мудрості та духовного миру не стати причиною подальшого роздору посеред братів.
У своїй короткій статті я хотів би висловити власні думки відносно заяв Заступника Голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків Української Православної Церкви протоієрея Миколи Данилевича з приводу того, що Православна Церква занепокоєна випадками прозелітизму греко-католицьких священиків серед православного населення України.
Найперше, я в жодному випадку не ставлю собі за ціль виправдовувати можливі помилки з боку деяких греко-католицьких духовних осіб, які допускають їх під час душпастирства. Однак, є великою несправедливістю поодинокі випадки безпідставно узагальнювати до всієї УГКЦ та до усіх греко-католицьких священиків, які в дуже непростих умовах (православного упередження до них) служать Богові та людям на теренах центральної та східної України. А саме в такому узагальненому стилі була подана стаття (від 15.06.2012р.) на сайті «Православія в Україні».
По-друге, будучи Заступником Голови Відділу зовнішніх церковних відносин УПЦ МП, нічого не перешкоджало звернутись із листом до Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава, у якому належало б подати детальні факти, які турбують православну спільноту в Україні та в дусі християнської любові їх розв’язати. Така позиція більше відповідала б Христовій науці про братерське напоумлення (пор. Мт. 18, 15-17), аніж робити голосні публічні заяви, а опісля відмовлятись публічно надати факти, аргументуючи це бажанням «вирішення конкретних проблем, а не підняття інформаційного галасу» (цитата за протоієреєм Миколою Данилевичем).
Щоб уникнути таких непорозумінь на майбутнє, беручи за приклад досвід багатьох Церков, потрібно поміж УГКЦ та УПЦ МП створити комісію чи робочу групу, яка мала б можливість у спокійній атмосфері братерської любові зустрічатись, щоб розв’язувати міжконфесійні проблеми, які виникли чи в майбутньому виникатимуть. Тож я пропоную Главі УГКЦ патріарху Святославові направити офіційного листа до Предстоятеля УПЦ МП Митрополита Володимира із пропозицією створення такої комісії чи робочої групи. Безперечно, віруючі двох Церков вітали б такі кроки пошуку порозуміння, аніж перебування у стані оскаржувальних заяв.
Наприклад, дуже дивним і непереконливим є звинувачення у створенні «віртуальних», «паперових» парафій, оскільки стаття 14 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 року чітко вказує на необхідність під час реєстрації релігійної громади подання заяв не менше 10 чоловік, які досягли 18-річного віку та бажають створити релігійну громаду. Якщо ж відбулася реєстрація такої спільноти, то про яку віртуальність може іти мова, адже це реальні люди із своїми сім’ями, які добровільно згідно голосу своєї совісті бажають на даній території сповідувати свою віру в Бога. Інформація про такі особи є в реєстраційних документах. Ну а те, що така спільнота, на даний час існує на папері та не має нормального парафіяльного життя самозрозуміло для кожної людини, оскільки до моменту реєстрації релігійної громади неможливо офіційно отримати на такі цілі земельну ділянку та дозвіл на побудову молитовного храму.
Окрім цього, вищесказане навпаки позитивно свідчить про те, що греко-католицькі спільноти не займаються захопленням вже побудованих православних храмів, а відповідно до суспільно-правових норм та християнської любові поступово будують своє духовне та парафіяльне життя.
Важко цілком погодитися також із оскарженнями про ідентифікацію греко-католицьких спільнот із словом «православні». Адже, це слово не є чужим для УГКЦ, або недавно запозиченим із ціллю місії на Східних теренах. Із даним словом греко-католицька спільнота глибоко поєднана історично, оскільки є однією із спадкоємниць візантійсько-слов’янського обряду та християнської віри із Сходу, яку прийняв народ підчас Хрещення Київської Руси в 988 році. Незабуваймо, що це був час, коли існувала єдина Христова Церква, яка розвивалася на Заході та Сході в різноманітності літургійних обрядів, однак у єдності Христової віри. Опісля, починаючи від 1054 року відбувся поступовий поділ Християнської Церкви на Римо-Католицьку та Православну.
Київська Митрополія, будучи частиною православного світу, докладала особливих зусиль до відновлення єдності поміж цими двома Церквами. Прикладом чого є позиція Митрополита Київського і всієї Руси Ісидора (1433-1458) підчас спроби поєднання Сходу та Заходу на Флорентійському Соборі (1439 р.).
У 1595-1596 роках, зважаючи на дуже складні внутрішні та зовнішні обставини в якій опинилась Київська Митрополія Константинопольського Патріархату, її Предстоятель Митрополит Київський, Галицький і всієї Руси Михаїл (1589-1599) та більшість єпископів Руської Церкви прийняли синодальне, а опісля соборове рішення приступити до єдності із Римським Престолом. Як відзначив у 1992 році представник Константинопольського Патріархату єп. Всеволод Майданський (Архиєрей Української Православної Церкви в США й Канаді (Константинопольський Патріархат), в своєму слові до владик Синоду УГКЦ: “Велика Церква Царгороду, можливо розуміючи, що митрополит Михаїл і інші ієрархи Церкви Київської намагалися поступити як найкраще в даній ситуації, ніколи не видала формального синодального акту, щоб судити чи засудити Унію в Бересті” (див.: В. Майданський, Звернення до учасників Синоду УГКЦ (Львів, 26 травня 1992 р.) // Logos. – Йорктон, 1993. – Н. 1-2. – С. 308).
З другої сторони Київська Церква, приступаючи до єдності із Католицькою Церквою, ніколи не прагнула зрікатись своєї православної спадщини. Як про це сказано у п. 31 Артикулів Берестейської Унії:
“Якщо наші брати Східної Церкви, колись приступили б до єдності з Західною Церквою і потім за спільним порозумінням постановили щось [...], щоб ми були цього учасниками, як люди того самого обряду та віри”.
Питання та оцінка Берестейської Унії є дуже складним, написано сотні книжок на цю тему, тож я не буду заглиблюватись в її історію, лише спрямую зацікавлених осіб, що прагнуть ознайомитися із греко-католицьким баченням цих історичних процесів до публікації: Б. Гудзяк, Криза і Реформа: Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії – Львів: Інститут історії Церкви Львівської богословської академії, 2000. – 426 с. (ця історична монографія є доступною також в електронному варіанті в інтернеті).
Та повертаючись до зауважень протоієрея Миколая Данилевича щодо використання УГКЦ слова «православний», слід зазначити, і про літургійне, духовне та богословське поєднання із цим словом греко-католицької спільноти. Під час Великого входу із чесними дарами на кожній Божественній Літургії, ідучи за дослівним літургійним текстом Святих Отців Іоана Злотоустого та Василія Великого греко-католицькі священнослужителі моляться за віруючих у храмі словами: «і усіх вас православних християн, нехай пом’яне Господь Бог у Царстві своїм…».
Звичайно у своїй другій статті (від 19.06.2012) протоієрей Миколай Данилевич виразив розуміння того, що православність можна розуміти в двох аспектах: як богословська ідея та як конфесійна приналежність. Однак, питання у тому, що було першим і залишається більш важливішим та ширшим: богословська ідея православності чи православність, як конфесійна приналежність. І чи можна в цьому контексті «монополізувати» та приписувати лише собі слово «православ’я», негативно реагуючи на присутність цього слова в інших Церквах.
Адже, що мав на увазі «батько православ’я» св. Атанасій Великий (373), який першим окреслив свою віру в єдиносущність Ісуса Христа з Богом Отцем – словами, що моя віра є правдивою, моя віра є православною. Або якого аспекту (богословського чи конфесійного) притримувався святий оборонець почитання ікон Іоан Дамаскин (753), пишучи «Детальне пояснення Православної віри». Не треба бути фахівцем історії Церкви, щоб ствердити, що слово «православ’я» зродилось в І тисячолітті християнства та належить до всієї Христової Церкви. Саме тому, без перебільшень можемо назвати Папу Римського св. Лева І (461) (який в особливий спосіб спричинився до проголошення догмату про Боголюдськість Ісуса Христа на IV Вселенському Соборі (451), також і православним святителем, адже до сьогоднішнього дня Православна Церква 18 лютого (згідно юліанського календаря) літургійно відзначає день його пам’яті.
Подібно слово «католицька» не належить лише Римо-Католицькій Церкві. Саме такої ортодоксійної ідеї дотримувалися: Константинопольський патріарх Ієремія, Антіохійський патріарх Атаназій та Єрусалимський патріарх Хрисанф, коли спільно підписували «Послання східно-католицьких патріархів про Православну віру 1723 р.», або митрополит Київської Церкви Петро Могила, пишучи Катехизис «Православне ісповідування католицької та апостольської Східної Церкви» (1643 р.), чи російський митрополит Філарет (Дроздов) називаючи свою богословську працю «Великим християнським катехизисом Православної Католицької Церкви» (1823 р.).
Не менш актуальною є проблема глибокого аналізу взаємовідносин поміж двома Церквами від самих їх початків аж до сьогодення. Звичайно, якщо Господь благословить, то у майбутньому, потрібно буде провести богословський діалог, щоб сформувати відповіді на проблемні питання, зокрема про історію відносин цих Церков. Однак, хто хоч частково обізнаний із цією темою, розуміє, що нам потрібно ще багато молитов «за добрий стан святих Божих Церков і з’єднання всіх», щоб Господь дарував нам благодать прощення, примирення та бажання єдності.
Дуже багато питань є загально християнськими, їх вирішення лежить у площині загально християнського діалогу поміж Православними та Католицькими Церквами. На цьому шляху зроблено вже досить багато. Знаменною датою у цьому контексті є день 7 грудня 1965 року, коли одночасно в Римі та Константинополі, Римо-Католицька Церква в передостанній день закінчення ІІ Ватиканського Собору, а Православна Церква на спеціально скликаному Синоді Константинопольського Патріархату, проголосили акт взаємного зняття анафем з 1054 р., що розділили Христову Церкву на ціле тисячоліття.
Спільна декларація Папи Римського Павла VI і Константинопольського Патріарха Атенагораса І про усунення з пам’яті та церковного життя анафеми 1054 року, визнала взаємну провину за поділ у Христовій Церкві та наново ознаменувала взаємний шлях примирення, прощення та поєднання (детально про це див.: Томос Агапіс. Документи про відносини Римського і Константинопольського Престолів у 1958-1984 рр. / Пер. з англ.; наук. ред. Н. Кочан. – Київ: Дух і літера, 2001, – С. 130-132 с.).
На жаль, в Україні ми ще далеко до таких символічних актів примирення поміж Церквами. Та усвідомлюючи потребу єдності християнства на Україні, суспільство якої неустанно ділять (на Захід і Схід, колір політичних уподобань, мовною ознакою), згадуємо слова духовного заповіту ісповідника віри та патріарха УГКЦ Йосифа (Сліпого): “Благаю вас усіх, а моє благання нехай буде моїм Завітом: “Друг друга обіймімо. Промовмо – Браття” (Стихира Пасхальної Утренні)”.
В. Тучапець, викладач ІФТА, мирянин УГКЦ