Про повторне звершення Таїнств у Московському Патріархаті

Як відомо, після розвалу Радянського Союзу на окремі, самостійні держави в ба­гатьох посттоталітарних країнах духовні ке­рівники РПЦ не можуть залишити важелі впливу над святинями та віруючими народа­ми в незалежних державах, застосовуючи для цього всі засоби. Не стала винятком і Ук­раїна, в якій і донині точиться боротьба за управління Українською Церквою та її право­славним, віруючим народом.

Без кровопролиття український народ, шляхом самовизначення та доброї волі 24 серпня 1991 року проголосив свою державну незалежність. Відповідно, згідно з канонічни­ми правилами: 17-м IVта 38-м VIВселенсь­кого соборів, які проголошують, що «грома­дянським та земельним розподілам нехай відповідає і розподіл церковних справ», тоб­то церковно-адміністративний устрій пови­нен відповідати устрою державному, а також, дотримуючись 34-го Апостольського прави­ла, яке говорить, що «єпископам усякого на­роду належить знати першого серед них і ви­знавати його як главу», - Українська Право­славна Церква, фактично, отримала повну адміністративну незалежність при збере­женні повної єдності віровчення, богослу­жіння та церковного устрою з усіма Помісними Православними Церквами.

Канонічну правильність цього шляху УПЦ було доведено на Помісному соборі УАПЦ 5-6 червня 1990 року і на Помісному соборі УПЦ 1 - З листопада 1991 року, чим Україн­ська Православна Церква проголосила свою автокефалію. Отже, фактором для проголо­шення автокефалії є політична незалежність народу, серед якого відповідна Помісна Церк­ва несе своє служіння. За канонічним пра­вом, проголосити автокефалію, за наявності належних умов і підстав, однією з яких є відповідна державно-адміністративна неза­лежність, може Собор Церкви на чолі з її Предстоятелем, але зовсім не самочинне, таємне, позацерковне зібрання єпископів без Предстоятеля Церкви, у якого немає жодної законної сили, як це мало місце в Харкові на чолі з рядовим єпархіальним архі­єреєм - митрополитом Никодимом 27 трав­ня 1992 року, усунувши законного Предстоя­теля УПЦ, тодішнього митрополита Філарета (нинішнього Патріарха УПЦ КП) від каноніч­но-законного управління Помісною Українсь­кою Православною Церквою.

На Об'єднавчому соборі 25 - 26 червня 1992 року в Києві УАПЦ та УПЦ з'єдналися в єдину Церкву, яка отримала назву «Україн­ська Православна Церква Київський Патріар­хат». Таким чином, УПЦ КП пройшла не лише історичний, але й канонічно-еволюційний шлях свого становлення та утвердження, а як Церква незалежного українського народу, проповідуючи православне віровчення та дотримуючись канонів і звичаїв Вселенсь­кого Православ'я, вона, отже, - справжня Помісна Православна Церква.

Посилаючись на вищевикладене каноніч­не право, постає логічне запитання: всупереч яким канонам УПЦ КП, Церква незалежного українського народу, повинна вважатися неканонічною? Хіба тому, що Російська Церк­ва висунула безпідставні та неаргументовані анафеми тодішньому митрополитові Філарету, нині Предстоятелю УПЦ КП, подібно до низки церковно-державних діячів України в історії? Різні українофоби говорять про те, що митрополит Філарет нібито-то порушив усну клятву і не пішов, відповідно до неї у відставку з посади Предстоятеля УПЦ, про що заявляв на засіданні Архієрейського собору РПЦ. Слід зауважити, що за тим же канонічним правом, яким керується у своєму житті кожна Помісна Православна Церква, зокрема, посилаючись на 9-е правило IIIВселенського собору, а та­кож на 3-є правило святого Кирила Алек-сандрійського: «Залишення ієрархом кафед­ри під тиском або через страх за своє життя вважається тяжким гріхом». Відречення від управління кафедри в такому випадку ви­знається недійсним.

Виникає логічне запитання: то хто пору­шив канони - чи той, хто слідує ними і ви­конує їх? Відтак, випливає відповідь: хто -канонічний, а хто - ні. Наш Предстоятель -Патріарх Філарет слідує канонам Святої Со­борної і Апостольської Церкви, йдучи шля­хом автокефалії, згідно з канонічним правом Вселенської Церкви, а тому благодатність Таїнств, звершених в УПЦ КП - Помісній Церкві - не може ставитися під сумнів, бо УПЦ КП - Церква не єретична, а Право­славна, а в єресі ії ніхто не може звинува­тити. Якби вона сповідувала єресь, тоді Таїн­ства її не визнавалися б Православною ві­рою.

Стосовно основного питання слід заува­жити, що зараз на території незалежної України, так звані «канонічні» єпископи і свяще­ники Московського Патріархату звершують неприпустимі у практиці Вселенського Пра­вослав'я, антиканонічні, заборонені Священ­ним Писанням, Священним Переданням, Символом Віри, догматами, руйнівні для душ практики «повторення Таїнств» і священно­дій - таких, як: Хрещення, Вінчання, похован­ня. Хіротонії, - попередньо звершених у Київському Патріархаті. Чи задумується духо­венство Московського Патріархату в Україні, що це приносить для них самих і для душ тих, кого вони схиляють до цієї гріховної прак­тики? Чим же керуються «канонічні» пред­ставники Московського Патріархату?

Найперше слід зазначити, що жодного офіційного документу всередині РПЦ та УПЦ МП, який би канонічно обґрунтовував і дозволяв повторне звершення Таїнств над православними українцями, не існує. Вже з цієї причини стає зрозумілим, що така прак­тика «канонічним духовенством» звершуєть­ся самочинно, без благословення Церкви, а отже, проти волі Божої. Натомість, подиві­мось, що говорять із цього приводу канони Кафолічної Святої Соборної і Апостольської Церкви, якими керується і яких дотриму­ється Вселенська Православна Церква з часу її заснування Пастирєначальником - Госпо­дом нашим Ісусом Христом у день П'яти­десятниці в 33 році по Різдві Христовому. Зокрема, 47-е Апостольське правило гла­сить: «Якщо єпископ або пресвітер знову охрестить того, хто отримав правильне хре­щення - нехай буде позбавлений сану як той, хто насміхається з Христа і смерті Гос­подньої»!

Виникає логічне запитання: чи залишаєть­ся благодатність православного священика чи єпископа після того, як він повторно «пе­рехрещує», «перевінчує», «перерукопокладає»?

Хто чим би не виправдовував цей тяжкий гріх, але відповідь на це питання міститься в самому 47-му правилі святих апостолів. Стосовно єпископів, які наважуються звер­шувати повторні хіротонії. Апостольські пра­вила, зокрема 68-е, визначають покарання за цей духовний злочин: «Якщо хто - єпис­коп, пресвітер чи диякон, прийме від кого-небудь друге рукоположення, - нехай буде вивержений зі священного чину і він, і той хто рукололожив»! Ось такі канони визначають, хто живе за ними, а хто руйнує і спотворює їх, відповідно, хто - канонічний, а хто- ні.

Духовенство УПЦ КП, через хіротонії Свя­тійшого Патріарха Філарета і митрополита Якова (Панчука), а також митрополита Андрія (Горака) має законне апостольське наступ­ництво. Підсумовуючи, поставимо низку запи­тань, відповідь на які дає вище ви кладене:

1. Ким насправді не визнаються Таїнства, звершені в Київському Патріархаті: Богом чи структурою IV Московського Патріархату?
2. Хто ж насправді порушує канони Все­ленської Церкви, звершуючи «повторні Таїн­ства» над православними українцями: духо­венство Київського чи Московського Патрі­архату? До цього слід додати, що в Київсь­кому Патріархаті не зафіксовано жодного ви­падку такого тяжкого, антиканонічного гріха.
3. Чи залишається перед Богом і Церквою у єпископів І священиків Московського Пат­ріархату, які повторно звершують Таїнства над православними, прямо порушуючи Апос­тольські правила, право надалі звершувати священнодії?

Треба знати, що і миряни, які дозволяють звершувати над собою «повторні Таїнства», так само тяжко грішать. Приналежність Київ­ського Патріархату до Єдиної Святої Собор­ної і Апостольської Церкви визначається правильним і православним сповіданням віри та істини, заповіданої Господом Ісусом Христом через святих апостолів усім, хто вірує в Нього, а не адміністративною єдністю з Московським або якимось іншим патріар­хатом. У реаліях українського церковного жит­тя спостерігається бажання підмінити понят­тя містичної єдності з Московським Патріар­хатом.

Тому, цінуючи дотримання канонів, на своєму шляху до автокефалії, Помісна Українська Церква - Київського Патріархату, зберігаючи апостольське наступництво у хіротоніях, свідчить, що благодатність її жит­тя залежить, у першу чергу, від Самого Духа Святого, Який безперервно діє в Церкві та «дише, де хоче» (Ін. З, 8), а не там, де йому вказують смертні люди.

Газета "Голос Православ'я № 15 (303)

Протоієрей Сергій ЛУЧАНІН,

кандидат богословських наук,

член спілки журналістів України,

викладач Рівненської духовної семінарії