Навіть тих, хто з симпатією ставиться до московського Патріарха, побачене у фільмі «Патріарх» мало б шокувати.

Що в листопаді було телевізійною подією місяця? День пам'яті жертв Голодомору? Ухвалення нового закону про парламентські вибори? Протести чорнобильців? А от і ні.

Увесь тиждень перед 20 листопада не лише Перший національний телеканал, а й Перший канал Національного радіо, й ФМ-радіостанції повсякчас оголошували: «Не пропустіть! Не проґавте! У неділю, 20-го, на Першому національному - визначна телеподія! Документальний фільм"Патріарх"!» Такого наполегливого й такого одностайного анонсування однієї телепрограми більше не пригадати. Ну, може, трансляції якихось суперофіційних урочистих заходів до двадцятиріччя Незалежності, ніяк не менше.

Своїми враженнями про фільм уже ділилася з читачами «Телекритики» шановна Інна Долженкова. І з її оцінками важко не погодитися. Хотілося б тільки доповнити їх: фільм і справді вийшов неприхованою агіткою. От тільки агіткою грубою й тому невдалою. Навіть тих, хто з симпатією ставиться до московського Патріарха, побачене мало б шокувати. Власне, автори фільму щосили ліпили з Кирила типовий образ типового номенклатурного чиновника. Мабуть, вони гадали, що це й є найбільша шана? Втім, за фільмом проглядала інша мета - агітувати не так на користь Патріарха, як на користь української влади, коли Патріарх був не метою, а засобом. Не випадково чи не найдовший сюжет фільму було присвячено Банченам: ті, хто пам'ятає лютневу «Пряму лінію» Віктора Януковича, мають пам'ятати й те, що й у ній фігурували Банчени, а святий отець - настоятель місцевого храму - хвалив президента не менш пишно, ніж тепер хвалив Патріарха.


Писав цю статтю я незалежно від Інни Долженкової, тож якщо деякі моменти в ній перегукуються зі статтею пані Інни, а деякі доповнюють її - мабуть, це свідчить про те, що саме таке враження було запрограмоване авторами.

Перш за все хотілося б наголосити: Перший національний - державний телеканал. А отже (тим паче за нинішніх умов), наполегливо анонсований фільм «Патріарх» мав стати не просто телевізійною, а державною подією виняткового значення. Цікаво в даному разі й те, яким чином анонси фільму з'явилися в ефірі комерційних радіостанцій. На благодійницьких засадах, бо й самі радіостанції «перейнялися»? А чи на правах реклами, яку проплатили всі ми з вами, бо саме ми своїми податками утримуємо державний телеканал?

А ще цікаво от що. Україна - держава світська. Так, принаймні, записано в її Конституції. Ніяких державних релігій у ній бути не може за тією ж таки Конституцією. Тільки от не пригадати, щоб так само анонсували документальні фільми, присвячені чинним духовним отцям УПЦ (КП), УГКЦ, баптистів, мусульман, юдеїв. Та й самих тих фільмів не пригадати. Не пригадати нічого подібного стосовно Папи Римського, нинішнього й попереднього - хай навіть Іван Павло ІІ був постаттю світового значення. То як це розуміти? В Україні з'явилася державна церква? І відтепер саме для її вірних буде оголошено режим найбільшого сприяння - адже, ще раз нагадаю, телеканал державний, і все, що на ньому відбувається, відображує державну політику?

Фільм було знято до 65-річчя Патріарха Кирила. Як проголошували анонси, «до 65-річного ювілею». Узагалі-то, 65-річчя зазвичай не вважається за аж такий ювілей. Принаймні, урочистих святкувань таких дат у біографії державних діячів, видатних учених, письменників або акторів і не пригадати. Коли не помиляюся, якимось сакральним рубежем із погляду християнства цей вік також не є. То чи не видаються такі урочистості, м'яко кажучи, притягнутими за вуха, дещо перебільшеними?

Як повідомляв УНІАН, фільм було підготовлено українським телевізійним агентством «Профі ТВ» (генеральний продюсер - Анна Безлюдна) за підтримки Синодального інформаційного відділу Російської православної церкви (тобто Московського патріархату). Автор фільму - Олександр Лук'яненко. У титрах було зазначено й іще одну вельми цікаву річ: фільм було знято за спонсорської підтримки Дмитра Фірташа.

Отже, фільм. Розпочався він дещо неординарно. У кадрі - ріка, над нею, у хмарах, сходить (а може, сідає) сонце. За кадром лунає грізний-грізний Голос. Хочеться стиснутися, заховатися. За всіма законами фізики, від такого Голосу сонце мало б упасти, а ріка - скипіти. Але ні, сонце сходить або сідає, а ріка собі тече. Далі був сюжет із Сашею Клімовою, дівчинкою, що страждає на дитячий церебральний параліч. Після зустрічі з Патріархом вона почала зцілюватися й повірила в повне одужання. Щоправда, за кадром пролунали були категорично вимовлені слова, адресовані матері Саші: «С ней вы не можете присутствовать» (судячи з картинки, на Божій службі). Кому належав цей чиновницький голос, розібрати не вийшло, але ж не провокаторові з якоїсь іншої церкви, правда? Підлеглому Патріарха, інакше й бути не може.

Утім, показовим було не це. Показовим було те, що фільм розпочався не з кадрів, де Патріарх проповідує християнські цінності (якщо не помиляюся, слово «християнство» протягом фільму взагалі жодного разу не пролунало), а з сюжету, де він виступає в ролі чудотворця. От що, як виявилося, є найголовнішим у православній вірі. Ну то й чим православ'я в такому потрактуванні авторів фільму відрізняється від язичницьких магічних культів?

Згадайте про державний статус каналу та про спонсора фільму, й ви з дуже великою ймовірністю можете визначити, яку саме роль відводить релігії нинішня влада. Пригадалися чомусь часи років так десять тому, із засиллям у телеефірі астрологів, екстрасенсів, магів, інопланетян та інших «чудотворців». То невже Патріарха тепер використовують із тією самою метою?

А далі була сповідь Кирила про тяжкі часи радянського офіційного безбожництва: «Прийти в духовную школу - всё равно что родину предать... Но ведь нужно было мужество, чтобы прийти сюда!» Ну, звісно ж, хто краще розповість про непересічну мужність Кирила, ніж сам Кирил, хто краще за нього оцінить ту мужність? От тільки чи так уже це було по-християнськи, без жодного натяку на гординю? Мовлено це було так, що нагадувало радше лекцію, ніж сповідь чи спогади, - рівним твердим голосом, без жодної зупинки, без жодної зміни інтонацій. Ніби по писаному.

«Довкола був застій, а тут (у духовній школі. - Б.Б.) ніякого застою не було», - розповідав закадровий голос. Взагалі, з контексту розповіді про протистояння майбутнього Патріарха радянській системі глядачі мали зробити висновок: Патріарх Кирил - це ледь не Андрій Сахаров сьогодні.

І тут у фільмі промайнула одна дуже й дуже показова фраза: безбожну державу було прирівняно до секулярної. Просто пролунали ці два слова поспіль, «через кому». Отже, або войовничий атеїзм а-ля СРСР, або поєднання церкви з державою; tertium non datur і не може бути datur.

А на екрані з'явився «народний диктор СРСР» Ігор Кириллов. Виявляється, він від самого дитинства - глибоко віруючий, а перед кожним виходом в ефір завжди молився: «Молячись, він прославляв безбожну державу». Якщо це мало правити за приклад стійкості віри, то приклад цей вийшов геть невдалим. Адже на роль дисидента, а тим паче мученика віри, «офіційне обличчя радянського телебачення» аж ніяк не тягне, а публічне пропагування радянських (та й будь-яких) цінностей, які, як виявилося, були пропагандистові глибоко чужими, з християнського погляду є вельми й вельми сумнівним.

Утім, а до чого тут був, власне, Патріарх? Ну, був Ігор Кириллов віруючим. Ну, сьогодні він дуже добре ставиться до Кирила. То тих, хто дуже добре ставиться до Патріарха, мільйони. Навіщо було брати за взірець радянський телевізійний символ? Чи не для того, щоб показати спадковість нинішньої російської держави від радянської імперії? Спадковість, попри все? А оскільки фільм був, по-перше, українським, а по-друге, аж ніяк не антиросійським, апологетичним, а не викривальним, то чи не було в такий спосіб показано спадковість і нашої нинішньої держави від СРСР?

Далі нам розповіли, як (завдяки Кирилові?) було об'єднано Руську православну церкву (називаймо її так, як у фільмі: Руською, а не Російською) та Руську православну церкву за кордоном. «Розділеними виявилися тисячі родин, друзі, велика імперія...», - йшлося про події майже сторічної давнини, але оце повторюване «об'єднання, об'єднання» просто-таки кричало: насправді це про сьогоднішню «розділену велику імперію»! І знову ж: а чи «велика імперія» - то теж така християнська цінність?

А на екрані з'являлися то актори Катерина та Олександр Стриженови, то лідер рок-гурту (хоча належність цього гурту до року, а не, скажімо, «радіошансону»... ну, не є очевидною) Олег Карамазов. Це був цікавий спосіб популяризувати релігійного діяча - через телегероїв, через глянцеві (хай навіть і не першої свіжості) телеобличчя, через масову культуру.

Закадровий голос уславлював Кирила як проповідника: він об'їздив аж цілих десять країн! Які то країни, так і не пролунало. Залишилося тільки здогадуватися: в СРСР було 15 республік, три прибалтійські - переважно неправославні, ще неправославна Вірменія зі своєю вірмено-григоріанською церквою й власною версією християнства, ще Грузія зі своєю власною православною церквою... Ото й залишається десять!

Аж тут знову з'явився Патріарх із вимовленою на манер віршів цитатою: «Россия, Украина, Беларусь - это есть святая Русь!». А далі залунало: «Про бесконечную силу, бесконечный разум, бесконечное могущество». Так і залишилося незрозумілим, про що це вів мову Патріарх - про Бога, а чи про «единую и неделимую святую Русь».

Наступна сторінка фільму - космонавти, які встановили на космічній станції ікону. До чого тут саме Патріарх Кирил, так і залишилося не надто очевидним, тож сюжет цей був нетривалим. А от сторінка, присвячена Чорнобилю, була дуже хронометражною. (Зауважмо: фільм демонстрували якраз тоді, коли чорнобильці протестували проти урізання державної допомоги - власне, бодай якоїсь подяки від держави.) Йшлося про храм у Чорнобилі, про його історію, про місцевих жителів і, до купи, про аварію на ЧАЕС. Знову пролунали дисидентські мотиви: саме з Чорнобиля, мовляв, почалося критичне переосмислення дійсності, прозріння радянських людей.

Отже, всього потроху було у фільмі: трохи для тих, хто ностальгує за СРСР, трохи для «дисидентів»; трохи для тих, хто вірить у науку, трохи для тих, для кого час зупинився у сивій глибині століть. Що довше дивився, то більше залишалося враження чогось радянсько-пропагандистського: замініть створений авторами образ Кирила на «рідну партію», й ви отримаєте те саме, те, що «єднає весь народ пліч-о-пліч; усіх, мов одного». А ще дедалі більше виникало запитання: у кого, взагалі-то, закликає фільм вірувати - в Бога чи в Патріарха Кирила?

Нарешті, останній, теж некороткий, сюжет: про відомий храм у селі Банчени на Буковині. «Тут у храмі лунають українська, російська та румунська мови», але віра всіх єднає. Залишається тільки здогадуватися, звідки взялася в далекому буковинському селі російська мова (настоятель розмовляв російською з досить сильним румунським акцентом) - хіба що нею проходять богослужіння у храмі; мовою, нерідною для всіх мешканців села. Або ж можна було припустити: як за радянських часів неможливо було згадати про Україну без обов'язкової фрази на кшталт: «За братерської допомоги великого російського народу» або: «Пліч-о-пліч із братнім великим російським народом», так і сьогодні на українському телебаченні не можна згадати про українську мову без обов'язкового реверансу в бік російської.

Отут, лише наприкінці фільму, тільки й дійшло до християнських цінностей. «Совершай добро!» - виголосив Патріарх. Але тут само його промову було обірвано, й залунав інший її фрагмент: «А почему Он не сказал: "Cовершай добро и следуй за мной!"? А сказал: "Возьми свой крест, отвергни себя и следуй за мной!"?».

На цьому нарізку синхронів Патріарха було взагалі обірвано, й закадровий голос почав розповідати про щось інше. А глядачам не лишалося нічого, як тільки усвідомити: добро - ніщо, воно не є цінністю, цінністю є самозречення, відмова від прагнень і сподівань і сліпе прямування, куди вкажуть. Змирися з усім і прямуй! І справді: вирване з контексту «візьми свій хрест» можна тлумачити як завгодно. «Отвергни себя, не борись за эти временные человеческие ценности! Отвергни себя и следуй за Христом!» - на екранах знову з'явився фрагмент Патріаршої проповіді.

Усе завершення фільму було витримано в калейдоскопічній манері: кадри Банчен, короткі, ніби обірвані посеред речення, фрагменти проповіді, знову кадри дітей у Банченах.

Отут і викристалізувалося враження від фільму в цілому: хоч би як ставитися до самого Патріарха Кирила, а в даному разі його просто використали. Оцю нарізку з висмикнутих із контексту фрагментів проповіді не можна було потрактувати ніяк інакше.

Патріарх Кирил виступив у фільмі в тій самій ролі, в якій він виступав під час візитів до України: його словами промовляла українська влада. Відмінність була єдиною: тепер влада одноосібно вирішувала, що й як мусить промовляти Кирил від її імені. Так, саме влада: адже безпрецедентне анонсування фільму свідчило про те, що його демонстрування було державною й саме державною акцією. Тож можна тільки гадати, кому й для якої мети ця акція знадобилася.

Автор: Борис Бахтєєв

Джерело: religion.in.ua

Мапа міграції громад з МП в ПЦУ