Церква в Україні завжди відігравала суттєву роль державно-політичного чинника. З  падінням тоталiтарно-атеїстичного режиму i початком   розбудови в Україні суверенної демократичної держави Церква отримала стимулюючий імпульс до   свого розвитку, ставши в очах громадськості  чи не єдиним носієм гуманістичної iдеолоґiї. Загальна демократизація українського суспільства, повноцінне забезпечення реалізації громадянами конституційного права на свободу світогляду i віросповідань, обумовлюють необхідність визначення  місця i ролі Церкви в українському державотворчому процесі. Адже за будь-яких часів Церква завжди мала зв’язок з державою, бо існувала не у вакуумі, а в реальному житті. Вона завжди давала і продовжує давати творчі сили, утверджувати і зберігати національні права. Вона підтримувала наш народ у часи розпуки і давала йому надію. Завдяки їй народ створив багато культурних цінностей у письменстві, співі, музиці, живописі, законодавстві, техніці, науці.

Демократизацiя державноi полiтики  щодо Церкви призвела до бурхливого розвитку релiгiйноi мережi в Українi, який триває  й досi. Створенi державою правовi умови надали можливiсть населенню України в повнiй мiрi задовольняти свої релiгiйнi потреби. Зростає й соцiальна значущiсть Церкви. Однак, поряд з багатьма позитивними наслiдками загальноi демократизацii суспiльства, з’явилися, зокрема, й небезпечнi "хвороби розколiв" у церковному середовищi. Iснуючi в українському православ’ї мiжцерковнi суперечностi продовжують надалi пiдiгрiватися полiтичними силами. Небезпечна тенденцiя до розколiв проявилася i в середовищi протестанських Церков. На цьому фонi Україна вiдчуває наполегливий тиск з боку  нетрадицiйних конфесiй i неорелiгiй.

 

Україна - полiетнiчна та полiконфесiйна держава, що в умовах суспільно-економічних перетворень зумовлює особливу актуальність міжцерковних  відносин. Негативний досвід  деяких постсоціалістичних країн (колишня  Югославія, Росія) свідчить, що церковно-релiгiйний чинник у поєднанні  з нацiонально-етнiчним i політичним може спровокувати жорсткі та довготривалі громадянські протистояння.

Україні, не дивлячись на досить складну конфесійну ситуацію, вдалося  уникнути істотних громадянських конфліктів на релігійному ґрунті. Водночас, за виключенням окремих випадків політичних протистоянь, саме  в полі міжцерковних стосунків відбувалися силові зіткнення між прихильниками різних Церков, у тому числі із залученням напіввійськових формувань УНА - УНСО та Українського козацтва, підрозділи яких підтримували  різні Церкви. Так, на прес-конференції у штаб-квартирі УНА - УНСО повідомлялось, що пiд час інциденту на Софiївськiй площі під час поховання Патріарха Володимира (Романюка) 18 липня 1995 року постраждали близько 360 бойовиків УНСО. ЗМI повідомляли також, що варту навколо могили Патрiарха несли члени Українського козацтва.  Це свiдчить про наявнiсть у мiжцерковних стосунках в Українi певних конфлiктних зон, а державу i  суспiльство охопив мiжцерковний конфлiкт. Участь церковних дiячiв у  полiтичному, соцiальному i культурному життi країни iнколи стала  проблематичною, протистояння рiзних гiлок православ’я, рiзних конфесiй  рiзко загострилися. Мiжцерковний конфлiкт охопив понад 600 мiст i  сiл України. Характерно i те, що його суб’єктами стали найбiльшi i  i найвпливовiшi Церкви - УГКЦ, УПЦ, УПЦ-КП, УАПЦ. Конфлiкти розгорталися  навколо культових споруд, сфер впливу, лiдерства. I, як це не дивно,  основнi суперечки виникли всерединi самого українського православ’я.

Парадоксально, що пiд одними i тими ж нацiональними прапорами, з iм’ям  одного i того ж Бога люди розпочали ворожнечу, яка лише розхитує нацiональну єднiсть. Україну охопила не боротьба проти вiри, а саме  розбрат мiж вiруючими. I все це дiється, не зважаючи на релiгiйну  толерантнiсть українцiв та свободу вiросповiдань в Українi. Тому й  сьогоднi становище в Українськiй  Церквi на загал дуже прикре, а  релiгiйна ситуацiя в Українi залишаеться складною й неоднозначною.

З одного боку їй притаманнi деякi ознаки стабiлiзацii. Наприклад, за  останнi роки не було крайнiх виявiв релiгiйного фанатизму та екстремiзму, великi релiгiйнi свята та подii пройшли без порушень чинного законодавства. З iншого - конфлiктний потенцiал залишаеться все ж таки досить значним: число церковних рухiв збільшується, розколи поглиблюються. Чим бiльше конфесiї намагаються довести свою правоту, тим бiльш абсурдною стає ситуацiя.

Аналiз мiжцерковних конфлiктiв, що вiдбувалися в Українi протягом останнього десятилiття, дозволяє вирiзнити три рiвнi суперечностей:  перший - мiж Церквами одного вiросповiдання; другий - мiж традицiйними Церквами рiзних вiросповiдань; третiй - мiж традицiйними Церквами та новiтнiми релiгiйними рухами. Складною також залишається проблема мiжконфесiйних протистоянь на грунтi майнових спорiв. Додатково напруження мiжцерковним стосункам надає залучення до них позаканонiчних чинникiв, у першу чергу, нацiонально-етнiчного. До публiчних дискусiй з церковно-релiгiйних  проблем активно залучається iдея "нацiональної церкви", суть якої полягає в абсолютизацiї ролi Церкви у становленнi української нацiї та української держави. Безперечно, гасло "Одна держава - одна церква - один народ" зовнi досить привабливе. Дiйсно, у свiтi є чимало народiв, що спираються на духовний фундамент певних конфесiй i Церков, якi сприяють формуванню у них цiлiсного нацiонального менталiтету. Українцi поки що повнiстю не знайшли себе в жоднiй iз релiгiй. Вони були i залишаються полiконфесiйним народом. Тому українство в цiлому не можна пов’язувати лише з однiєю конфесiєю, якою нацiональною вона б не була.