Отець Теодозій Янків, згадує про час свого перебування в Єрусалимі: „Навпроти монастиря через вулицю, мешкали євреї-хасиди, дуже віруюча секта жидів. Треба було господареві полагодити опалення, але була субота і він сам не міг того зробити. Тоді він прийшов до монастиря, щоб просити, аби хтось прийшов і зробив цю роботу. Але, щоб закликати сестер, треба було задзвонити в дзвінок, а цього він теж не міг зробити. Отже, бідний, півтори години стояв під ворітьми, поки хтось випадково не вийшов, і йому, врешті, трапилася нагода просити допомоги”.

„У пустелі на березі Мертвого моря, добре знаній більшості із нас завдяки знаменитій археологічній знахідці 1947 року – Кумранським печерам, приблизно до 70-их років I століття мешкала жидівська релігійна спільнота – єссеї. Життя їх вирізнялося винятково строгим дотриманням не тільки численних приписів Мойсея, але й надзвичайним умертвленням. Святкування ж суботи було настільки дріб’язковим, що інколи „доходило до цілковитого абсурду. У той день кумранські „святі” не ходили навіть до вбиральні, не будучи цілковито впевненими, що таким чином не порушують закону шабату. І з огляду на релігійні сумніви вважали за краще терпіти” (В.Мессорі).

Нам тепер навіть важко уявити ту незвичайну дріб’язковість в житті окремих жидівських спільнот, але їм, що несли і несуть в своїх серцях пам’ять про довголітню Господню опіку над їхнім народом, здавалось неможливим образити Бога якимось гріхом. Напевно, через це в більшості своїй вони не змогли прийняти Добру Новину, прийняти нове для них вчення, що „суботу установлено для людини, а не людину для суботи” (Мр. 2:27). Для більшості юдеїв це було межею відступництва від Бога. Вони умертвляли себе, обмежували в багатьох речах, демонструючи досконалу ревність, а тут їм відкрито заявляють, що їхній піст – лицемірство, фальш. Тому, не в силі перемогти власне самолюбство, відкидаючи можливість неправильного вибору життєвого шляху, велика кількість юдеїв, хоч і пішла на поклик Йоана Хрестителя, але відгукнулася на голос „вопіющого в пустині” тому, що побоялася бути „зрубаною і вкинутою в вогонь вічний”. Піти ж на поклик Того, Кого вважали „приятелем митарів і грішників”, було для них рівносильне безумству. І хоча були такі, що сумні­валися в правильності свого життя, але на більше, як прийти вночі і стати Його таємним учнем, наважувалося небагато. Та Господь приймав їх, приймав, незважаючи на своє запевнення, що кожний, хто визнає Його перед людьми, того і Він визнає перед Отцем своїм Небесним, а хто зречеться Його перед людьми, того і Він зречеться перед своїм Отцем Небесним.

Виникає цілком справедливе запитання. Позаминулої неділі ми слухали про осудження фарисея, незважаючи на всю його праведність: піст, десятину, молитву, милостиню. Сьогодні Господь знову осуджує тих, хто умертвляє себе постом, як же тоді бути нам? Невже треба відкинути всі релігійні практики, відвідування богослужень, пости, пожертви, може воно не потрібно, чи навіть шкідливо і тільки закриває нам дорогу до спасіння. Ось митар, жив на власний розсуд, а після прийшов, покаявся і пішов додому оправданий. Можливо нам так варто жити?

Але ні, Син Божий не прийшов на цей світ, щоби змінити заповіді Господні, дані людству через Мойсея Він сам сказав: „Не думайте, що я прийшов усунути закон чи пророків: я прийшов їх не усунути, а доповнити” (Мт. 5:17). І те доповнення якраз і полягало в тому, щоб змінити суть справжнього посту, щоб той піст насамперед був для Бога, а не для хизування перед людьми.

І в цей день, в Сиропусну неділю, неділю Прощення, ми з вами стоїмо на порозі Великого Посту, що має на меті приготовити нас до зустрічі з величним празником Воскресіння Христового. Ми можемо назвати цей піст переходом, мостом, що з’єднує два світи, два життя розділені смертю і воскресінням. І саме залежно від того, яким буде наш „піст”, таким буде і наше життя після воскресіння. І немає потреби вишукувати якогось нового рецепту, засобу спасіння подібно книжнику, що прийшов до Ісуса і спитав: „Учителю, що мені робити, щоб вічне життя осягнути?” А Ісус мовив до нього: „В законі, що написано? Як там читаєш?” Озвався той і каже: „Люби Господа, Бога, твого, всім серцем твоїм, усією душею твоєю і всією силою твоєю і всією думкою твоєю: а ближнього твого, як себе самого.” „Ти добре відповів, сказав (Ісус), роби це й будеш жити” (Лк. 10:25-28).

Так само і на наше питання: „Господи, як нам перебути цей піст, щоб життя вічне осягнути?”, – ще вісім століть до Різдва Христового, відповів Творець через пророка Ісаю: „Ось, який піст я люблю: кайдани несправедливості розбити, пута кормиги роз­в’язати, пригноблених на волю відпустити, кожне ярмо зламати, з голодним своїм хлібом поділитися, увести до хати бідних, безпритульних, побачивши голого, вдягнути його, від брата твого не ховатись” (Іс. 58:6-7). Та й як інакше, хіба допоможе нам висушене постом тіло, якщо душа наповнюється гордістю, зарозу­мілістю, брехнею, лицемірством. То ж робімо так, як каже Господь, і будемо жити.

І не знаходжу кращих слів, щоб закінчити сьогоднішню науку, як слів прекрасної молитви, Святого Єфрема: „Господи і Владико життя мого, духа лінивства, недбалості, владолюбства й пустослів’я віджени від мене.

Дух же доброчесності і смиренномудрості, терпіння й любові даруй мені, недостойному слузі Твоєму.

Так, Господи, Царю, дай мені бачити гріхи мої і не осуджувати брата мого, бо Ти благословенний на віки віків. Амінь.”

 

о. Василь Ткачук

Недільні проповіді. – Київ, 2004. – 134 с.
Джерело: www.propovid.org.ua