Дорогі брати і сестри!
У ті часи, коли Христос прийшов у світ, медицина і віра не були ще відділені одна від одної настільки далеко, наскільки зараз у нашій свідомості. Духовна хвороба розглядалася тоді як підступ злих, темних сил, і що їх необхідно подолати, аби людина видужала від хвороби.
Синагога, як місце навчання віри й молитви, куди побожні юдеї збиралися слухати читання зі Старого Завіту, зазвичай, не використовувалася з якоюсь іншою метою. І те, що Христос зцілив хвору жінку, та ще й, згідно Мойсеєвого закону, у священний для юдеїв день, день чи не абсолютного спокою і відпочинку – суботу, не могло не обурити начальника синагоги (Лк.13:10-17).
Ні, начальник синагоги не був священиком. Служіння священиків пов’язувалося тоді виключно з Єрусалимським храмом, де щодня приносилися жертви, здіймалося кадіння. Начальник же синагоги був, з нашого, християнського, погляду, швидше подібний на директора школи, аніж на настоятеля церкви. Він відповідав за стан будинку, за перебіг молитовного зібрання, за дотримання встановленого порядку, за навчання дітей. Не обов’язково, що молитву очолював він сам – читання Святого Письма й проповідь могли бути доручені шанованому членові зібрання або навіть гостеві. Тим більшою була тривога начальника синагоги за доручену йому установу, за належний перебіг щотижневої спільної молитви.
І ось Учитель з Назарету раптом порушує заведений порядок. Він Сам кличе жінку, скорчену 18-річною хворобою, покладає на неї руки й недуга залишає жінку. Присутнім же Господь пояснює надприродні витоки недуги: «[Цю жінку] сатана був зв’язав вісімнадцять ось років» (Лк.13:16). Що мав на увазі Христос? Що темні сили безпосередньо спричинили цю хворобу? Може, так, а, може, й ні. Він, передовсім, говорить про те, що, напевно, було поза свідомістю і начальника синагоги і частини присутніх: про глибинний корінь усіх немочей і хвороб – первісний гріх, спричинений сатаною. Дійсно, хто, як не сатана, зв’язує нас у наших хворобах і нездужаннях! Адже він є, врешті-решт, винуватцем усіх недух і хвороб настільки, наскільки він є винуватцем наших провин та падінь. Але подолати цей ланцюг провин і переступів означає перемогти не тільки свою залежність від гріха. Це означає - випростатися від тягарів гріха, звестися до Неба – наблизитися до Бога.
Христос кладе Свої руки на скрючену, хвору жінку, зцілюючи її та випростовуючи після тривалої важкої недуги. Напевно, медики б зараз пояснили, яка це могла бути хвороба – чи то її хребта, чи нервової системи. Нас же тепер мало цікавить, власне, її суто медичний аспект. Ми радіємо її зціленню і думаємо: а чому Христос не зцілив її тільки Своїм словом? Він же міг це зробити, як робив в інших випадках. Але в цьому разі Господь кладе на неї Свою руку, торкається жінки, – і лише після цього настає зцілення. Безпосередній фізичний контакт хворої з Божим Сином передує перемозі над хворобою.
І це - ще один урок для нас, ще одне нагадування про важливість нашої особистої присутності в церкві, нашої безпосередньої участи в спільній храмовій молитві, в уважному слуханні й сприйнятті настанов зі Святого Письма і церковних таїнствах, у парафіяльному житті. Поширеною помилкою нашого часу є відмежування власного духовно-релігійного життя від церковної спільноти. Господь чекає на нас із усіма нашими душевними й тілесними недугами в храмі, в зібранні вірних Йому християн. Входячи до храму, ми таким чином засвідчуємо наше бажання відновити своє здоров’я в Христі, віддати себе в руки Божі. Ми символічно долаємо бар’єр, зведений між нами й Богом.
Форми нашої присутности в церкві, в церковній спільноті можуть бути найрізноманітнішими. Це і - наш спільний спів у церкві, і наші фінансові й інші пожертви, якими ми всі разом утримуємо храм, і наша праця - як фізична (скажімо, на відбудові церкви), так і організаційна, на розбудові церкви як інституції, залученні до церковного життя інших людей. Щоразу, коли ми відчуваємо себе частинкою єдиного Христового Тіла, Його святої Церкви, ми можемо розраховувати, що руки Христові, простягнені над усією Його Церквою, торкнуться і нас з вами. Але найважливіша умова цього – це прийняття Самого Христа у своє єство, причастя Тіла і Крови Христової. Це - центр і найвища точка нашої присутности у Церкві. Це - мить, яка єднає нас із Христом особливим, таїнственним чином, коли містичний контакт сполучається з фізичним.
Саме в цю неповторну мить Він кладе на нас Свої руки, бере нас у Свої обійми, Він Сам кладеться в наші уста. І водночас Він підносить нашу душу, створену на образ і подобу Божу, до невимовних, безмежних просторів духовного буття, в яких Сам Бог перебуває.
Ми єднаємося з Ним, і саме тоді ми віддаємо себе у Його повне розпорядження. Ми усвідомлюємо свою неміч і хворобу не просто як певний допуск, а за знак Божого Провидіння, який закликає нас до виправлення, а водночас – за нашу людську слабкість, обумовлену належністю до недужого на гріх матеріяльного світу, нашими власними провинами й помилками, неправильним способом життя і багато, багато чим ще, що може подолатися одним тільки Богом.
Міркуючи зараз про свої фізичні проблеми, з якими кожен із нас прийшов до храму, пригадуючи дорогих і близьких людей, які перебувають у хворобах і потребують нашої допомоги, ми єднаємося в молитві до Бога й просимо, аби Він Сам зглянувся над кожною людиною, яка потребує Його і прийшов до неї. Прийшов не тільки для того, щоб повернути їй фізичне здоров’я. Ми чекаємо на Бога, аби Він випростав нас і звільнив від підступної влади диявола, яка намагається захопити в свій полон кожного, хто - з тих чи інших причин - опиняється поза церквою.
Не випадково, що відразу після читання Євангелія на літургії виголошується потрійна єктенія, де й згадуються імена всіх, хто потребує Господньої допомоги й підтримки. Ми молимося, щоб Христос торкнувся їх Своєю невимовною ласкою і благодаттю, втіленою в слові Святого Письма. Ми просимо, щоб слово Христового Євангелія стало могутньою покровою, яка захищає їх від усякого лиха й біди. Ми благаємо, щоб, навчені прикладом недужої жінки, і ми знайшли силу радісно, в надії тягтися до Христа, невидимо присутнього в церкві, твердо вірячи, що Він один може нас зцілити від накладених темними силами тягарів гріха й недуг. Амінь.
Архиєпископ Ігор (Ісіченко).