Дорогі брати і сестри!
Це для нас із вами всі події Різдва Іоана Хрестителя вміщуються у кілька коротких хвилин слухання Євангелія. А уявімо собі літнього єрусалимського священика Захарію, який у своєму рідному селі Айн-Карім дев’ять місяців проводить у несподіваному покаранні за його невірство. Він не був грішником, навпаки він був праведною людиною, але за вагання у вирішальну хвилину його життя він одержить таке суворе покарання від Бога: дев’ять місяців мовчання. Дев’ять місяців і ще вісім днів до встановленого обряду обрізання, коли, завдяки виконанню ним провіщення Ангела (Захарія наказав дати саме те ім’я його дитині, яке Ангел назвав у храмі – Йоан), відкрилися його уста і він став пророкувати.
А скільки було років бездітности у постійній журбі, у молитві, але без нарікання на Бога. Непросто ж було йому стриматися від нарікань на власну долю, бо юдеї розглядали бездітність як Боже покарання. Який довгий іспит для того, щоб врешті-решт закінчився він даруванням найправеднішого серед пророків, останнього пророка Старого Завіту і першого мученика, який відкриває собою історію Завіту Нового, – Предтечі й Хрестителя Христового Іоана.
Для кожного з нас історія Різдва Іоана Хрестителя – це велика розрада. Бо дуже часто ми виявляємо у нашому житті нетерплячість. Нам хочеться, щоб, як тільки ми прийшли до храму, відразу Бог дав нам зцілення від хвороб, подолання всіх випробувань: щоб наша молитва справдилася відразу – якщо не в той самий день, то наступного дня. Бог же дуже часто провадить нас через довгі й складні уроки життя до того моменту, коли в одну мить Він не просто виконає наші побажання, а обдарує нас тим, чого ми не могли собі уявити, але для цього треба вміти чекати.
Саме вміння перебувати в чуванні, бути вірним, лишатися мужнім і витривалим тоді, коли це здається безперспективним, і є найприкметнішою ознакою християнина. Навіть завдяки 300-річному ювілеєві українсько-шведського союзу й нещасливої Полтавської битви, який ми відзначали минулими днями, ми мали нагоду побачити, як несподівано за багато років обертається перемогою те, що раніше здавалося поразкою чи якимось недалекоглядним політичним кроком.
Сьогодні всі ми радіємо, як мало коли під час рукоположення, з нагоди прийняття іподияконського ступеня одним із наших найбільш стійких і витриманих парафіян, Віталієм Макаревичем. Наш новий іподиякон Віталій саме тим і заслужив визнання не лише архиєрея й настоятеля, а всієї парафіяльної спільноти, тим, що він має талант бути вірним, терплячим, чувати в молитві. Віталій засвідчив уміння лишатися християнином за різних обставин, і саме той складений ним перед очима громади християнський іспит дає нам відчути велике свято у цьому чині хіротесії – піднесення в іподияконський ступінь.
Ми сьогодні відзначаємо також два роки з дня ієрейської хіротонії отця Максима Стрихаря. Він так само не один рік ішов до прийняття священства, і за ці, ну ще не такі і довгі два роки ієрейського служіння о. Максим зумів знайти своє місце в церкві. Він зумів привести до Христа тих дітей, які здаються залишеними всім суспільством, кинутими напризволяще, зумів увійти в їхнє серце. О. Максим будує зараз у Києві каплицю свт. Іоана Максимовича для сиріт, для дітей, залишених батьками.
Саме в цих маленьких подвигах і виявляється місія Церкви. Церква, яка повинна вчити всіх нас, усе суспільство, мистецтву перебування з Богом у своїй повсякденності, прийняття Бога у кожну свою справу. Церква допомагає здобути із історії урок про те, що не миттєвими переворотами, змінами, не зрадами і біганням з одного табору до іншого, а спокійним і впевненим виконанням своїх обов’язків здійснюється місія людини в світі. Саме праведні Захарія і Єлизавета дають нам цей взірець. І коли найперше Пречиста Діва поквапилася до праведної Єлизавети, аби повідомити про таку несподівану, радісну і тривожну водночас новину – зачаття Божого Сина, то не випадково й те, що саме їй, Єлизаветі, яка мала народити Пророка і Предтечу Христового Йоана, судилося першій привітати Богородицю словами, які стали для нас величним церковним гімном. І слідом за Праведною Єлизаветою ми будемо повторювати: «Благословенна ти між жінками і благословен плід лона твого!.. Щаслива та, що повірила, бо здійсниться сказане їй від Господа». Бо й кожен з нас може – принаймні, частково – виконати місію праведних Захарії та Єлизавети, коли, прийнявши в своє серце звістку про спасительний прихід Христа, житиме з нею, сприймаючи її як заклик до цілковитої духовної зміни свого життя. Житиме з тим спокійним, упевненим і стійким відчуттям надії на Боже милосердя й справедливість, яка дозволила Захарії помітити у народженні його сина свідчення того, що Бог «навідався і звільнив народ Свій». Амінь.
Джерело: uapc.org.ua