Дорогі брати і сестри!

Для нас, людей скромних статків, багатство юнака з євангельської розповіді є визначальним у ставленні до нього. Слабка, часом же й заздрісна, людина ставиться до багатства ближнього насторожено чи вороже. Це має свої підстави. Адже нерідко великі маєтки одних зростали на визиску й грабунку інших, на хабарях і шахрайстві. Зрештою, багатіїв завжди були одиниці, злидарів же – мільйони. І споконвічна ворожнеча між цими верствами вже не раз спричиняла жахливі трагедії, від яких страждали цілі держави й народи. Раптом після соціяльної революції, що проходила під найшляхетнішими гаслами, виявлялося: багаті стали багатшими, бідні ж – ще біднішими й безправнішими.

Євангельський юнак не був ані шахраєм, ні злочинцем. Навпаки, ми чуємо, що всі біблійні заповіді, нагадані Ісусом, він виконав чесно й ретельно. Але незбагненні сумніви точать його сумління, змушують його шукати Вчителя з Назарету й допитуватися: ну чого ж бо бракує йому для здобуття вічного життя? Він нібито був певен у собі, чинив усе правильно, жив побожно. Гідности ж до Небесного Царства в собі ще не відчував. Чому? «Чого ще бракує мені?» – допитується він у Христа.



Суворий Ісусів заклик богослови зазвичай трактують як благословення монашого подвигу. Сам Христос, вказуючи певний шлях до майбутнього царювання в Небі, пропонує вчинки, в яких можна пізнати чернечі обіти безсрібництва, послуху й чистоти: «Піди, продай добра свої та й убогим роздай…Потому приходь та й іди вслід за Мною». Зректися майна, відмовитися від родини, з цілковитою покорою прийняти Ісусову волю – ось що рекомендується юнакові. Радиться не з докором, а з любов’ю, на визнання безперечних здобутків юнака перед Богом, його праведного життя.

Пропонований Ісусом шлях не був цілком новим. Свою аскетичну культуру мали різні стародавні релігії. Традиційні індійські вірування навіть стверджували, що через подолання тілесних пристрастей, піст, молитву, усамітнення аскет може набути духовну силу, здатну протистояти Творцеві світу. Духовні подвиги перетворювалися на засіб самоствердження, вивищення над загалом людей і духів.

І все ж Христос говорить про інший шлях. На першому місці він ставить на зовнішні, видимі аскетичні дії, а упокорення серця, зречення свого «Я», беззастережне віддання себе на службу Богові.

Юдея вже знала реальні приклади простування цим шляхом. Іоан Хреститель був загальновизнаним зразком самозречення. Він не мав родини, майна, жив серед пустелі, харчувався найпримітивнішою поживою з однією метою: бути «голосом того, хто кличе: У пустині готуйте дорогу для Господа, рівняйте стежки Йому!» (Мк. 1:3). Іоан виходить поза межі своєї особистости, аби проголошувати Божий заклик до покаяння.

Докори в гріхах, вимога каяття ніколи не тішилися популярністю серед суспільних еліт. Та, віддавшись на служіння слова правди, Іоан не міг мовчати, навіть коли це було небезпечно, і загинув через ненависть непримиренної Іродової дружини, Іродіяди, скам’яніле сумління котрої бажало сховатися від справедливих і гострих слів. Усічення голови Іоана Хрестителя стало відчайдушною спробою грішної жінки змусити замовкнути голос сумління, викривальний голос того, хто кликав у пустелі до торування дороги Богові.

«Іти слідом за Христом» – означає простувати шляхом, що починається зі зречення своєї пихи, самовпевнености, з виходу поза світ конкуренції та змагання амбіцій. Проблема багатого юнака полягала зовсім не в тому, що він мав великі маєтки. Юнак психологічно залежав від майна, звик покладатися на себе, на свої власні сили, на свою праведність. Він просто не уявляв собі життя без цього всього, не міг зректися своєї волі й віддатися на волю Божу.

Тому, пов’язуючи євангельські ради з прологом християнського монашества, ми можемо сприймати їх також як поради кожному з нас – багатому чи бідному, самотньому чи одруженому. Бо, маючи неоднакові маєтки, ми всі можемо бути узалежнені від земних дібр, від світського успіху, від наших амбіцій. Без подолання цієї залежности, без віддання Богові головного, визначального місця в житті, без відкриття себе до виконання Христової волі нам не здолати випробувань, що рясно зводяться на нашому шляху.

Нездатність вийти поза власне «Я» – ось найважчий бар’єр на шляху до християнської досконалости. Ми спостерігаємо її важкі наслідки в світі сучасної української політики. Не тільки минулого тижня, коли ціла ґалерея урядовців і політиків заколисувала нас розмовами про державні інтереси, аби виправдати власні амбітні вчинки, але й протягом попередніх восьми місяців, що дали руйнівні приклади розбрату, волюнтаризму, непослідовности серед колишніх революціонерів. Вірні Української Автокефальної Православної Церкви, киненої новою владою на поталу злочинцям, вже давно з гіркотою спостерігали за каламутною хвилею суспільної демагогії та інтриґ, що здіймалася над київськими кабінетами. Телевізійні картинки струнких лав високооплачуваних чиновників у багатих соборах не могли пояснити нам, чому ж ці люди не знайшли сили захистити Євгена Сверстюка та працівників Патріярхії від бандитського нападу, чому вони не забажали помітити кривди, що діялася й діється належним до нашої Церкви громадянам України. А ці люди вважають себе християнами й, можливо, втішаються, як багатий юнак, своїм виконанням церковних заповідей…

Не в кожного знайдеться викривальна сила та мужність Предтечі Христового Йоана. Але кожен християнин, стаючи на суспільне служіння, мусить співміряти своє життя з визначеними Христом умовами здобуття Небесного Царства. Відповідальність суспільної місії вимагає духовної зрілости. Незріла ж амбітна особа, психологічно узалежнена від своєї кар’єри й добробуту, здійнявшись угору адміністративною драбиною, може лише почути: «Верблюдові легше пройти через голчане вушко, ніж багатому в Боже Царство ввійти!» Амінь.

Автор: Архиєпископ Ігор Ісіченко

Джерело: uapc.org.ua