Дорогі брати і сестри!

Ми ніби переживаємо зараз зустріч із світлом на просвіту народів і славою Божого народу (Лк.2:32), про які говорив праведний Симеон, зустрічаючи Ісуса в Єрусалимському храмі. Свічки, які ми тримаємо в руках, нагадують нам про місію Самого Христа: осяяти всім людям і всім народам дорогу вперед. Вони нагадують і нашу з вами місію: стати теж такими світильниками, які допомагають іншим людям бачити дорогу, які показують перспективу, які відбивають у собі світло Христової істини і правди.

Але уявимо собі на хвилину, що замість праведного Симеона у Єрусалимський храм прийшов якийсь наш буркотливий старенький сусід, невдоволений чи не всім, що діється довкола. Він би знайшов, чим доректи праведному Йосипові і Пресвятій Богородиці: сказав би, скажімо, що не таким він бачить майбутнього Месію, що вони принесли недостатню жертву і ще багато-багато чого знайшов би - як поживу для свого невдоволення.

Доволі часто старшій людині здається, ніби молодші роблять щось не так, ніби майбутнє приходить не таке, на яке вона сподівалася. Ми можемо критикувати ледь не все довкола, бо нібито все було краще, коли ми були молоді і світ довкола був інакшим. Але справжня мудрість старости виявляється в тому, щоб зуміти відчути, підтримати і зрозуміти виклик молодости. Новозавітня Церква завжди молода, бо вона йде з вічно юним Христом до блаженної Вічности – туди, де всі ми завжди будемо молодими й здоровими, дуже радісними і бадьорими і де ніколи не буде старости.

Наша старість нерідко пов’язується не тільки з якимись фізичними немочами й недугами, але і - часто-густо - з втратою нами зацікавлення майбутнім, з нашим надмірним і нераціональним консерватизмом. Для людини літньої і немічної вже буває важко зайвий раз рухатися, вийти з дому, щось зробити. Хочеться перепочити, довше посидіти, лишатися на місці. А ще багатьом хочеться, щоб довкола все лишалося незмінним, знайомим, таким, як було колись…

Це - величезна небезпека для духовного життя. Бо в людини не існує такого віку, в якому б вона могла зупинитися у духовному зростанні. І ця наша духовна молодість визначається не тільки фізичним віком, а й нашою здатністю чути Христа і бути з Ним. Вона визначається здатністю гідно приймати від Нього виклик Богосинівства, виклик вічної молодости. І коли Христос кладеться на руки праведному Симеонові, Господь і його, глибоко літню людину, робить, по суті, юнаком. Юнаком, здатним захопитися і йти разом із Христом вперед. Нас же Христос вчить помічати енергію молодости біля себе і не глушити її, а підтримувати, допомагати їй.

Буває так, що старша людина йде десь у переході метро чи по вулиці, нікого не помічаючи, а за нею тупцює групка молодих людей, які не можуть ніяк обійти цю людину. І їм може бути незручно про це сказати. Водночас їм треба поспішати, а старша людина вже так поспішати не може. Подібно часом буває і в житті, коли старша людина йде вперто, впевнена в собі, і нікому не хоче поступитися дорогою, а молоді йдуть десь позаду. Їм вже стає незручно, вони починають ремствувати. Й усе таке може закінчитися тим, що вони просто відсунуть цього старого набік і побіжать собі вперед. І це завжди треба відчувати! Відчувати, що дорога в нас є спільною, що дорогу не завжди будемо прокладати ми, старше покоління. Хтось має прийти, щоб нам допомогти або йти попереду, щоб і нам було легше простувати вперед слідом за ним.

Коли праведний Симеон приймає на руки Христа, він ніяк не сумує з того, що він старший і має померти. Він радіє: ось прийшов Той, Хто перетворить його смерть на благословенні двері до Вічности (Лк.2:27-32). Симеон ще - вповні й детально - не знає цього: Воскресіння ще не сталося, не сталося повернення людини до вічного життя. Але він уже відчуває в цьому Дитяткові надію для себе. Симеон дає нам приклад того, як кожному з нас слід реаґувати на радість і енергію молодости в людях поряд, як допомагати молодим реалізувати свою творчу енергію і потенціал. Старша, досвідченіша людина має не дати юнакові чи дівчині заглушити у собі цю енергію, цей свій потенціал, що кличуть до Вічности; вона покликана допомагати молоді оновлювати світ і оновлюватися в ньому собі самій.

А оновлювати світ – це означає завжди бути разом із Христом. Христом, Який кличе нас до Нового світу не тільки в майбутньому, але і тут і зараз. Кличе, щоб ми прокладали до нього собі життя, помічаючи інших довкола, допомагаючи їм і простуючи разом із ними завжди вперед, ніколи не зупиняючись. Амінь.

 

Архиєпископ Ігор (Ісіченко)