Дорогі брати і сестри!

Це свято, день пам’яти великомученика Димитрія Солунського, ставить нас перед відвічною дилемою християнина, перед відвічним парадоксом, який нерозв’язний для людини позацерковної. Чому ж ми святкуємо день, який, з точки зору буденної людської логіки, є днем смутку, трауру – день загибелі праведника? І що це за подвиг такий: загинути, віддати своє життя, не опираючись злу, не застосовуючи жодних силових методів його подолання? І як може Сам Христос, зрештою, говорити, що Він переміг світ, готуючись іти на ганебну, за мірками античности, смерть – розп’яття на хресті?

 Стосунки християнина із світом – це одна із найважливіших проблем і для сучасної людини. В багатьох країнах світу тривають і навіть активізуються сьогодні утиски й жорстокі переслідування християн. В більшості інших країн християни, якщо й не толеруються, то, в усякому разі, приймаються за одну з релігійних спільнот. Начебто призабуті вже й у нас часи переслідувань за віру знову нагадує нам "влада" на тих наших теренах, що в 2014 р. були силою окуповані російськими агресорами, а особливо в т. зв. "Л/ДНР". Разом з тим постає отаке "цікаве" запитання: а чи стали світ і Церква ближчими між собою? Чи не більшою стала небезпека для Церкви з боку підступного світу, який намагається розчинити Церкву в собі, знівелювати її цінності, приховати принципову відмінність християнських євангельських вартостей від цінностей цього світу. «Світ… Мене зненавидів», - говорить Христос і провіщає, що учням Його буде від світу те саме (Ів. 15:18-27).

Світ зненавидів і великомученика Димитрія, римського офіцера, керівника великого військового підрозділу, людину, яка займала поважне місце в єрархії того часу. Він була поставлений перед дилемою: визнати себе християнином чи, навіть не зрікаючись прилюдно своєї віри, приховати її. Тобто тримати десь для себе, для хатнього вжитку, назовні вдаючи із себе такого самого язичника, як і люди довкола нього. Димитрій обрав перше: він сміливо проголошує свою належність до християнської віри. Чого він цим досяг? Адже він загинув, і, на перший погляд, ніяких плодів від його подвигу не зосталося. Але його взірець, взірець радикальности у визнанні віри, назавжди лишився скарбом Церкви.

Присутність у Церкві великомученика Димитрія із переходом у вічні Небесні оселі не зникла, а, навпаки, зміцнилася. І як же часто ми в Свято-Дмитрівській церкві Харкова переконувалися у повсякденній - при молитовному заступництві нашого небесного покровителя - Божій опіці цієї парафії над кожним із нас. По-різному виявляється ця опіка. Часом вона здається для нас суворою. Але ж деколи буває, що батько мусить належно виховувати дитину, якщо хоче, аби з неї вийшло щось добре. Бо, постійно і занадто вже поблажливо ставлячись до слабкостей дитини, він ніколи не виховає з неї особистість. Саме так, крізь Голгофу, дорогою певних випробувань проводить нас Господь, і вчить того самого радикалізму стосовно світу, який демонструє приклад великомученика Димитрія.

Ми вчимося бути сміливими і мужніми. Але що ж саме нам дає сьогоднішнє євангельське читання за найпотужнішу зброю протистояння світові? Любов! І це, на перший погляд, здається смішним: як проти багатства й могутности, влади беззаконня і багато чого ще, що спостерігаємо ми в хворому на насильство й волаюче безбожництво світі, світі, в якому плекається культура смерти, - як можемо протистояти ми всьому цьому лише позірно слабкою силою, силою любови? А Христос заповідає нам, щоб ми, люблячи один одного, цим самим давали протидію розтлінному, розбещеному впливові світу. Бо кожен із нас мав нагоду переконатися у повсякденному життя: як мало в світі любові і як часто замінює світ любов на якісь ерзаци, замінники. Як часто обертає цей світ те, що споконвіку було джерелом любові на її протилежність – на джерело смерті.

Коли минулого вівторка ми з владиками їздили у Вашинґтон, ми заходили там до Католицького Університету Америки і не могли зрозуміти, чому на великій галявині перед корпусами цього університету знаходяться сотні червоних і синіх прапорців. Студент, який проходив поряд, пояснив, що кожен із цих прапорців означає одну забиту сьогодні дитину. Хтось підрахував, що понад три тисячі шістсот дітей у США щодня гине, не народившись. А скільки таких дітей гине в Україні? Я боюся припустити, що їх не набагато менше, ніж у потужній північноамериканській державі…

А скільки збитків завдає кожному із нас намагання утвердити боротьбу амбіцій - і саме як головну норму суспільного життя в Україні! Як обкрадаємо ми себе, коли, замість традиційної для нашого народу, традиційної для Церкви жертовности, ставимо однією із головних цілей нашого життя випередження інших багатством, економічною силою? І таким чином утверджуємо найбільший суспільний авторитет для людей, які мають найбільші за інших багатства. І, мабуть, майже ніде у світі, принаймні, ніде в Європі, немає сьогодні того розриву між світом багатства і бідности, який існує в Україні.

Бути християнином означає бути самим собою. Це означає протиставляти примарним, облудним і, зрештою, спрямованим на самознищення цінностям цього світу понадчасові християнські цінності. Цінності, єдині, які провадять нас у вічне життя, і в наше життя впроваджують передчуття Небесного Царства. А Небесне Царство якраз і є найвищою реальністю світу. Подолати світ - значить побачити його справжнім, скинути облуду із своїх очей. Це вимагає радикалізму. І саме тому, вслухаючись у слова Христа про те, що Він "переміг світ", ми мусимо в цей день усвідомлювати собі: місце християнина - серед переможців, а, отже, серед людей, здатних радикально протистояти психології натовпу.

Християнин – це той, хто готовий повсякденно відстоювати право бути собою, не йдучи на жодні компроміси зі своїм сумлінням. І приклад великомученика Димитрія відкриває нам дорогу до цього. Дорогу, яка, врешті решт, простягається у вічне життя. Амінь.

Автор: Архиєпископ Ігор (Ісіченко), Джерело: uapc.org.ua