Матей 6, 14 – 21 

Бо де твій скарб, там буде і твоє серце

Неділя сиропусна

Завтра ми розпочинаємо Великий піст. У цьому пості маємо привести себе до голоду, до спраги. Та йдеться не про який-небудь голод і не про яку-небудь спрагу, а про спрагу того, хто є усім для нас. Инакше наш піст не матиме сенсу. То ж слід очистити наше серце, просити Святого Духа, щоб Він очистив його. Великий піст – це час зосередження. Минулої неділі ми чули від самого Господа: на останньому суді критерієм усього буде те, чи любили ми, чи любили ми любов’ю, якою є Він сам. Необхідно зосередити наше серце на цій любові, на Ісусі, нашому скарбі.

Уважаймо, щоб не бачити в цьому Євангелії самі приписи, адже кожна релігія, і це закономірно, має свої моральні і ритуальні приписи. Ні, Євангеліє пояснює нам, що йдеться про Христа. Євангеліє – це Ісус. У своїх словах і діях Він, відвічне Слово Отця, Слово найгуманніше, яке лише буває, виявляє нам і Отця, і нас самих, аби поєднати нас і з Отцем, і одних з одними.

Сьогодні і впродовж наступних днів, перечитуючи сьогоднішній уривок і цілу 6-ту главу Євангелія від Матея, ми звернемо увагу на важливість серця у ньому. Власне, цим закінчується сьогоднішнє Євангеліє: «Де твій скарб, там буде і твоє серце» (Мт. 6, 21). Це і є та «тайна», про яку згадує Ісус, говорячи про піст, так само, як Він говорить про молитву і милостиню: чинити їх потрібно «в тайні» (див. Мт. 6, 18). Все те, що не перебуває в нас на рівні серця, не є таємним, – це певний персонаж, роль якого ми виконуємо, те, як ми виглядаємо в очах инших людей або в очах власної свідомости. Наше глибинне єство, таємниця нашої особи міститься в нашому серці, і туди нам слід зійти, як це зробив митар. Не треба боятися тиші в серці, бо там ніщо не «виглядає», а все просто «є», є Він і ми, у серці ми перебуваємо віч-на-віч із Ним. Це не є щось відведене нечисленним святим. Діти Божі, особливо якщо вони є дітьми, живуть у невимушеності віч-на-віч із Богом у тиші свого серця.

Серце – це те місце, де відбувається наш піст. У ньому ми переживаємо його, у ньому ми відчуваємо голод і спрагу. У ньому відчуваємо нестачу, нестачу любови. То ж можемо зрозуміти дві поради, які Господь дає нам у цьому Євангелії. Перша стосується прощення. Якщо воно не йде з глибини серця, нічого не відбувається. Це не означає, що зникнуть почуття, обрáзи, які можемо відчувати одні до одних, але прощення – це саме стан серця, що «постить», відмовляється живитися злопам’ятністю, яку можемо мати стосовно иншої людини, стосовно зла, яке вона заподіяла нам чи ще чогось. Ми відмовляємося живитися тим. І це наше рішення.

Згадаймо, що казав нам апостол Павло: «Любов не поривається до гніву» (1 Кор. 13, 5). А хто ж із нас не гнівається бодай иноді, навіть, коли особливо нема чого прощати? Будь-яка тінь у наших стосунках виявляє, передає те, що міститься на глибині нашого серця. Користуймося нагодами пізнавати свої немочі. Чим більше визнаємо себе грішними, тим більше вчимося любити. Користаймо з цього: як тільки я гніваюся, то можу простити, тобто сказати собі «ні» і звернути свій погляд до того, хто живе в мені – до Святого Духа, Який учить мене любити і віддати Йому все у мирі. «Любов не шукає свого» (1 Кор. 13, 5): поки ми не простили з глибини серця, шукаємо свого, ретельно підраховуємо зло, яке инші вчинили нам. Постити – означає не вести рахунків, знищити всі фальшиві «боргові квитанції» і всім серцем обернутися до Бога. І тоді ми направду «є» тим, ким є перед иншими.

Насправді, йдеться про те, чого ми шукаємо, бо в кожному вчинку, у кожній реакції ми чогось шукаємо, инакше нічого не робили б. Більшість часу шукаємо самих себе. Як дізнатися, чи моє серце перебуває там, де мій скарб? Не обов’язково для цього влаштовувати грандіозний іспит совісти. Ми завжди все ускладнюємо, а Господь дуже простий! Йдеться всього лише про те, що ми банально називаємо «розсіянністю». Вона приходить особливо на молитві. Але ті речі, які розсіюють нас, насправді нас притягують. Вони притягують мене, але куди? Туди, де я поклав свій скарб. Инакше мене це не цікавило б.

Усі наші невеличкі напади гніву, наші розсіяння є чудовою нагодою віддати своє серце Господу, щоб Він очистив його та наново обрати любов. Ми постійно робимо вибір у своєму серці. Нам треба наново обрати того, хто є нашим скарбом, наново обрати любов, бо без цього життя не має сенсу. За декілька хвилин у Євхаристії, у цій зустрічі віч-на-віч, ми наново оберемо Його щирим серцем і принесемо наше серце Йому, щоб Святий Дух очистив його і викликав у нього голод і спрагу. Тоді матимемо всього надміру і зможемо давати надмірно иншим, бо без любови нема ні посту, ні милостині, ні милосердя.

Жан КорбонЦе називається світанком, Львів, Свічадо 2007

Вхід/Вихід