Ді 1, 1-12; Лк 24,36-53

Ісус Христос з великої любові до людей, а особливо до своїх апостолів, після воскресіння показувався їм, також «у численних доказах живим після своєї муки». Сорок днів Господь приходив до своїх учнів по воскресінню, щоб утвердити їхню віру про вічне життя, Небесне Царство та потребу прийняти їм Святого Духа (пор. Ді 1,3-4). Апостоли ще й тоді були прив'язані до думання про царство Ізраїлю, бо важко їм було думати про духовні речі: Боже Царство. А Спаситель не забарився, приходив до апостолів у Єрусалим, де вони були зібрані. Він переходив крізь стіни дому, пригадував їм про потребу сили з висоти. Господь говорив своїм учням про інші духовні речі, утверджуючи їх у вірі про нього як Бога та пригадував про вічність. Потім, говорячи про духовний світ та життя, пройшовся з ними з Єрусалиму до Витанії, благословив їх і вознісся на небо з Оливної гори. Ісус Христос, на очах апостолів, без жодного розгону, без махання руками ніби крилами, а просто, розмовляючи та благословляючи учнів, піднімався вгору. Апостоли не сподівалися побачити ще одне чудо, пов'язане з Христом, тому задивлені у небо, довго стояли нерухомі, хоч вже його не бачили. Біля них з'явилися два мужі у білому одязі, котрі пригадали їм, що Господь знову прийде, тобто, натякнули на загальний суд людського роду. Поволі апостоли прийшли до себе, отямилися від побаченого та пережитого, й повернулися додому.

Зауважмо те, що Спаситель використовує кожну нагоду, щоб навчати своїх вибранців, мимо того, що багато речей вони на той час ще не розуміли., Пізніше пригадували, що він говорив до них й усвідомлювали те, що їхнє серце у грудях реагувало на його слова (пор. Лк 24,32). А він закликав їх та посилав, щоб вони були його свідками не тільки у Самарії та Юдеї, зле «аж до краю землі». Ісус не гарантував своїм апостолам того, що їхнє свідчення про нього та проповідування будуть їм дуже легко та безперешкодно вдаватися. Він багато разів попереджав учнів, що світ їх не буде любити, що їх будуть переслідувати, гонити за зберігання його слова, що їм прийдеться багато страждати, бути розсіяними по усій землі, часто в тривогах та втечах. Святий апостол Павло пригадує про служіння: «як слуг Божих, у великій терпеливості, скорботах, у нуждах, у тіснотах, під ударами, в темницях, у заколотах, у трудах, у неспанні, у постах» (2 Кр 6,4-5). Очевидно, що від цього можна відмовитися, не прийняти Господнього послання; але чи людині вийде на користь реалізувати свою, а не Божу волю? Господь ніколи і ніде не залишить людини без своєї опіки, допомоги, пам'яті про неї тощо. Він підтверджує це тим, що мати може забути про своє немовля, але він - ніколи (пор. Іс 49,15). І відомо, що багато стали мучениками за свідчення про Христа як Бога, а Господь додавав сили своїм мученикам та преподобним, щоб вони витривали у доброму до кінця.Своїм вознесінням на небо, Христос показав силу Божу, котра підносить людську природу на небеса, благодать, що провадить до Бога. Людина сама від себе безсила чинити добро: «Хто перебуває у мені, а я в ньому, - той плід приносить щедро. Без мене ж ви нічого чинити не можете» (Ів 15,5). Тому так важливо, щоб людина зрозуміла це й не приписувала собі певних добродійств. Чому так? Бо здається, що особа сама виконує певну працю, якісь добрі чинності, послуги і зовсім не вбачається потреби чи діяння Господа у цьому. Тут не можна забувати за добрі натхнення, котрі Господь постійно пропонує людині, а до неї належить вибирати їх чи відкидати. Ось, які слова він проголошує: «Я Господь, Бог твій, який тебе на добро наставляє, який тебе веде по дорозі, що нею маєш ходити» (Іс 48,17). Господь пропонує, вказує, але не примушує. І, якщо особа не чинить добра, не слідує за натхненням Творця, то звичайно, що стає винною у цьому. Коли Ісус Христос навчав про свій другий прихід на землю, то дуже виразно пригадував, щоб не занедбувати чинити добро. А звертаючись до тих, хто не відвідав інших у темниці чи хворобі, не одягнув потребуючого, не прийняв чужинця, відвернувся від голодного та спраглого, - Господь погрожує вічним вогнем (пор. Мт 25,41-45).

Тому замало стояти та вдивлятися у небо, журитися про царство на землі та бути багатими й вченими, знати час й пору. Потрібно прийняти силу Святого Духа й на ділі свідчити, своїм чесним та праведним життям переконувати інших про потребу служіння Богу, про відповідальність за життя, про існування безсмертної душі, про вічність, суд, нагороду або покарання. Господь кличе нас на відповідальних свідків життя, на своїх вірних учнів і то не тільки священиків та чернечих осіб, але кожну людину, щоб жити бездоганно та у праведності й покаянні служити йому і ближнім. Вдивляймося у життя Пресвятої Богородиці та просімо її, щоб за її допомогою ми ставали смиренними свідками Бога. Постійно повторяймо: Пресвята Богородице, будь завжди з нами та рятуй нас!

† Ігор (Возьняк)

Архиєпископ Львівський УГКЦ

Церква Вознесіння Господнього, м. Львів

13 травня 2010 р.Б.

Вхід/Вихід