ПРАЗНИЧНЕ ЄВАНГЕЛІЄ: Лк. 24, 36-53

В той час, сам Ісус став посеред своїх учнів і до них каже: «Мир вам!»

Вони ж, налякані та повні страху, думали, що духа бачать.

Та він сказав їм: «Чого стривожились? Чого ті сумніви постають у серцях ваших? Гляньте на мої руки та на мої ноги: це ж я сам. Доторкніться до мене та збагніть, що дух тіла й костей не має, як бачите, що я їх маю.»

Сказавши це, він показав їм руки й ноги. А як вони з радощів не йняли йому ще віри й чудувались, він сказав: «Чи маєте ви тут що їсти?»

Вони подали йому кусень печеної риби. Він узяв його й спожив перед ними. Потім Ісус до них промовив: «Це власне ті слова, що я, бувши ще з вами, сказав вам: Треба, щоб сповнилось усе написане про мене в законі Мойсея, в пророків та у псалмах.»

Тоді відкрив їм розум, щоб вони розуміли Писання, і до них мовив: «Так написано, що треба було, щоб Христос страждав і третього дня воскрес із мертвих, і щоб у його імʼя проповідувалось покаяння на відпущення гріхів усім народам, почавши від Єрусалиму. Ви – свідки того (всього). Я вам пошлю те, що мій Отець обіцяв був. Сидіть у місті, аж поки не одягнетеся силою з висоти.»

І він вивів їх аж до Витанії і, знявши руки свої, благословив їх. А як він благословляв їх, віддалився від них і почав возноситись на небо.

Вони ж, поклонившися йому, повернулися з радістю великою в Єрусалим, і перебували ввесь час у храмі, славлячи та хвалячи Бога.

 


 

Дорогі Брати і Сестри у Христі!

Сьогодні Церква, в своїх літургійних молитвах, малює перед нами образ Воскреслого Ісуса Христа, який возноситься на небо.

Подібно як апостоли, ми дивимося сьогодні на нашого Господа і співаємо Йому величальну пісню: «Величаємо Тебе, Життєдавче Христе, й оспівуємо на небеса Твоє божественне вознесіння» (Утреня Вознесіння).

Коли Христос говорив апостолам про своє Вознесіння, вони наповнювалися смутком, тому що сприймали цю подію, як розлуку зі своїм Учителем.

«Тепер я йду до того, – казав Ісус, – хто послав мене (до свого Отця)… Та що я вам це сказав, то серце ваше смутку наповнилося. Кажу вам однак правду: ліпше для вас, щоб я відійшов» (Ів. 16, 5-7).

Можливо й до наших сердець закрадається думка, що празник Вознесіння Христового не зближує нас з Ісусом, а лише нагадує нам, що ми знаходимося тут, на землі, а наш Господь – далеко у небі. І лише колись Він прийде, щоб і нас забрати з собою до дому Отця Небесного.

Однак, коли Ісус говорив апостолам про свій відхід, Він також сказав: «Я дорога, правда і життя» (Ів. 14, 6).

Возносячись на небо, Христос показує нам дорогу. І це не лише та дорога, якою ми колись підемо за Ісусом. Це дорога, якою ми вже повинні починати йти.

Це правдива дорога, якою ми вже повинні жити. Тому що подія Вознесіння, це не миттєве явище, а тривалий процес.

Вознесіння Ісуса на небо було лише завершенням Його постійного життєвого вознесіння до Отця, яке Він робив протягом свого життя на землі. Читаючи Євангеліє, ми можемо зауважити, що Христос, живучи на землі і проповідуючи Добру Новину, постійно возносився на небо до свого Отця Небесного. Це він робив і в молитві, і в думках і в своїх вчинках.

Проповідуючи Боже Царство, Христос возносився в цьому на небо. Живучи в укритті, оздоровляючи хворих, воскрешаючи померлих, розмножуючи хліби, терплячи на хресній дорозі, вмираючи на хресті, воскресаючи з мертвих, Ісус завжди, кожним своїм вчинком, думкою і словом возносився на небо.

В одній з літургійних молитов це окреслено такими словами: «Увесь був на землі, але й неба не покинув, незбагненний Бог-Слово…» (Акафіст до Пресвятої Богородиці). Іншими словами, живучи на землі, Ісус був у постійному звʼязку з небом.

Тому і сьогодні, коли ми споглядаємо на Ісуса, який возноситься від нас на небо, ми повинні звертати увагу не на наше людське сприйняття цієї події, а на те, що Ісус нам показує своїм вознесінням.

«Куди я йду – ви знаєте путь», – сказав він апостолам.

Але вони відповіли: «Господи – не знаємо куди ти йдеш. І як нам знати ту дорогу?»

«Я дорога…», – відповів на це Ісус. – Ніхто не приходить до Отця (Небесного), як тільки через мене» (Пор. Ів. 14, 4-6).

В цій розмові Ісуса з його учнями видно, що він кличе їх йти за Ним. Апостоли також мали колись вознестись на небо до Отця Небесного, але перед тим, вони ще мали пройти свою земну дорогу вознесіння, якою пройшов їхній Вчитель.

«І ви будете колись вознесені на небо, – каже нам сьогодні Ісус. – Але це ваше вознесіння починається вже від сьогодні».

«Йдіть до Отця Небесного подібно як і Я – вже від сьогодні».

«Вже сьогодні підносьте свої думки до неба, і говоріть так, щоб це не суперечило небу, і поступайте вже сьогодні так, щоб це було початком вознесіння».

Ось ці слова говорить нам Ісус сьогодні, коли ми в молитві споглядаємо на Його славне Вознесіння.

«Ніхто не приходить до Отця (Небесного), як тільки через мене», – казав Він своїм учням.

Це означало, що ніхто не може вознестись на небо, якщо все його земне життя суперечить тому небу, до якого він рветься піднестись.

В наш час, коли ми хочемо для себе кращого життя, наука сьогоднішнього свята для нас по-особливому промовиста.

Наше життя ніколи не стане кращим, якщо наші думки, слова і діла не відповідатимуть цьому кращому. Ми ніколи не зможемо піднестись з Ісусом на небо, якщо тут на землі ми повзаємо зі злом.

Колись Ісус став докоряти тим містам, у яких відбулося найбільше його чуд, за те, що вони в них не повірили і не покаялися.

«Горе тобі, Хоразине! Горе тобі Витсаїдо! Бо якби чуда, що в вас відбулися, сталися в інших містах, вони б давно вже покаялися.

Та й ти, Капернауме, думаєш, що піднесешся попід небеса?

Ні, кажу тобі! – Аж до аду зійдеш!» (Пор. Мт. 11, 20-23).

Возносячись на небо, Ісус залишає нам своє послання, яке можна виразити такими словами: «Не живіть так, щоб опуститися до аду. Але так живіть, щоб піднестись до неба».

В цьому посланні свого Вознесіння, Ісус пригадує нам, що наше призначення не в аді, а в небі. Наше призначення – бути в домі Його Отця Небесного. І кожного дня ми повинні старатися піднестися бодай на одну маленьку поділку вище до неба. «Не опускайся, а підносься», – каже кожному з нас сьогодні Христос.

Наша сьогоднішня проблема полягає в тому, що кожна людина по-своєму розуміє життєвий зріст. Кожна людина, – чи живе вона добре чи погано, – вважає, що живе правильно, або так, як їй хочеться.

Термін «піднесення до неба», – у прямому чи переносному значенні, – існує мабуть в свідомості кожного, але й трактування цього терміну різне. Хтось «підноситься до неба», гублячи себе. Інший «підноситься до неба», за допомогою зла. Є такі, що вважають дорогу до неба широкою, розлогою і розкішною.

Кожен по-своєму розуміє, яка дорога до неба для нього найкраща і думає, що він цією дорогою дійде, куди хоче дійти. Однак лише та дорога веде до неба, яку показав нам Христос, але для багатьох вона виглядає обмеженою, вузькою і непривабливою. Всі інші дороги, яким би не було наше трактування цих доріг, ведуть людину до погибелі, до життєвого падіння, але на це мало хто хоче звертати увагу. Нам добре лише так жити, як ми собі хочемо, і добре йти лише такою дорогою, яку ми самі собі визначаємо.

Сьогоднішнє свято заохочує нас задуматися над тим, що існує суттєвий звʼязок між людськими цілями і способом їхнього осягнення. Є звʼязок між способом людського життя і тим, яким стає наше життя.

До справжнього неба, а не до того, яке ми собі видумали, існує тільки одна дорога. І неможливо піднестись до справжнього неба, способами, які ведуть людину до погибелі і падіння.

Задумаймося сьогодні, чи все те, до чого ми звикли в житті, наш дотеперішній спосіб життя і способи осягнення цілей, наше розуміння свого життя і відношення одне до одного, – куди це все нас насправді веде? Чи не опускаємося ми часом до аду своїми не раз розлогими дорогами?

Йдучи своїми дорогами, ми деколи топчемо інших і гордість стає нашими ногами.

Захланність і самолюбство сьогодні стали руками багатьох людей, і ці руки ніколи нікому нічим не хочуть допомогти, не хочуть творити нічого нового, а лише забирають.

Злобність, пристрасність і лукавство стали сьогодні людськими очима. Хіба ці очі можуть бачити дорогу до неба?

«Коли твоя рука спокушає тебе, відітни її, – каже Христос. – Краще тобі ввійти в життя калікою, ніж з двома руками піти у пекло…

І коли нога твоя спокушає тебе, відітни її: краще тобі ввійти в життя кривим, ніж з двома ногами бути кинутим у пекло…

І коли око твоє спокушає тебе, вирви його: краще тобі ввійти у Царство Боже однооким, ніж з двома очима бути кинутим у пекло…

(Мр. 9, 43-47)

Якщо злі очі, захланні руки і горді ноги стали частиною нас самих, не шкодуймо їх відтяти і вирвати. Насправді це не наше… це не ми. Це лише те, що нас засліплює, поневолює і зводить на манівці.

Христос сьогодні споглядає на нас, возносячить на небо…

Памʼятаймо, що Його погляд є покликом для кожного з нас. Він кличе нас до тих висот, до яких сам підноситься. І показує нам вищий спосіб життя, який веде до цих висот.

Нехай Вознесіння Христове, яке ми сьогодні празнуємо, дасть нам поштовх до змін у своєму житті, які б і нас вели до цього глибокого таїнства, до якого запрошує нас Господь.

 

Проповідь, виголошена Протоігуменом Василіянської Провінції Святого Миколая в Україні, отцем Павлом Райчинцем ЧСВВ, на Божественній Літургії під час відпустових святкувань празника Вознесіння Господнього, в Імстичівському монастирі, 29 травня 2014 р.

Вхід/Вихід