Дорогі брати і сестри!
Яке, справді, багатовимірне і містке це свято – день П’ятдесятниці! Воно повертає нас у далекі часи, коли Мойсеїв народ, ідучи з єгипетського рабства в Обіцяну землю, зупинився біля Синайської гори й одержав Закон. Той Закон, квінтесенцією якого стали невмирущі Десять Заповідей, що й сьогодні допомагають нам знайти шлях із рабства гріха до справжньої духовної свободи.
Але водночас, переносячи нас через сотні й сотні років, це свято зосереджує нашу увагу на події, що сталася у Єрусалимі на п’ятдесятий день після Христового воскресіння. На цей день припадало свято старозавітної П’ятдесятниці. І тисячі прочан з юдейських поселень світу зібралися в Єрусалим, щоб його відзначити.
І ось саме в цей день, ніби продовжуючи заповіді, дані на Синаї, Господь зсилає на апостолів Святого Духа, Який відкриває їм нові заповіді – заповіді любові. Ці заповіді даються особливим містичним єднанням із триіпостасним Богом: через молитву Ісуса Христа Дух Святий у вигляді вогненних язиків сходить на апостолів, а посилає Його Бог Отець. Тому й називаємо ми це свято ще днем Пресвятої Тройці, бо єдність трьох Осіб являється видимо, відчутно. Являється, закріплюючись назавжди в дарованій нам таємниці – таємниці Церкви. Бо саме в цей день і створюється з групи Ісусових учнів єдина Христова Церква. Церква, об’єднана не юрисдикційно, не адміністративно, а найміцнішою єдністю – єдністю Духа Святого, Який діє у цій Церкві, і єдністю Самого Небесного Глави Церкви – Ісуса Христа.
У єдності Пресвятої Тройці і коріниться єдність і багатоманітність Церкви.
Поширеною ілюзією сьогодні є таке собі позацерковне християнство, коли людина стверджує: «Для чого мені Церква? Я вірю в Бога, молюся Йому, не чиню нічого злого. Для чого мені ще бути з кимось разом?». Знов і знов згадуємо цей день, коли не поодинці даровано було дар апостолам, а всій їхній спільноті, коли вона зібралася на молитву в Сіонській горниці.
Дух Святий дарується громаді і виявляється в громаді. Апостоли не втрачають своєї ідентичности, не розмиваються як особистості у єдиній аморфній спільноті. Ні. Вони зберігають свої риси вдачі, зберігають свій інтелект. Але вони єднаються саме тоді, коли це потрібно. Починаються дискусії у церковній громаді – і апостоли збираються на Єрусалимський апостольський собор, щоб визначити, чи потрібно всім неофітам приймати Мойсеїв Закон, чи досить того Нового Закону, який через Христа дарується всій Церкві.
Церква несе для кожного з нас цей Новий Завіт. Завіт, який укладає Христос із Своїм народом. Бог укладає його через Христа і в Христі, закріплюючи, ніби печаттю, цим днем – днем Пресвятої Тройці.
Як прочитати ці знаки присутности Святого Духа в Церкві? Адже скільки разів Церква давала відразливі картини чогось зовсім протилежного Христовому вченню: виявляла слабкості людей, які в ній перебувають, переживала розколи… Та й багато-багато чого ще людського з’являлося в Церкві. Бо коли людина діє сама з себе, коли вона переймається почуттями своєї відособлености, ексклюзивости, окремішности, саме тоді й з’являється у неї і через неї – у Церкві – різні проблеми. Настають розколи, породжені майже завжди людською гординею. Щоб подолати їх, Церква потребує єдности, спільности. Так, як тоді, коли десь у середині І століття нашої ери зібрався Перший апостольський собор. Так, як тоді, коли зібрався у 325 році Нікейський собор.
Не поодинці, не особливими авторитетами найпобожніших мужів Церкви, а у спільності, у спільній молитві та роздумах над важливими проблемами виявляла Церква благодатну дію Святого Духа. Розбите дзеркало в окремих своїх частинках не відбиватиме зображення адекватно. Тільки ціле дзеркало правдиво відбиватиме довколишній світ.
Церква відображає людський світ. Але вона є не дзеркалом. Вона є вікном у майбутнє. Бо недарма Церкву називають Царством Небесним на землі. Вона допомагає нам відчути перспективу, яку ми можемо згубити, коли будемо замкнені в своїх повсякденних клопотах, – перспективу вічного життя. Перспективу, що відкривається для нас у воскреслому Христі, Який кличе нас усіх до воскресіння.
Новий Завіт, завіт любови, є особливою єдністю із Христом, Який провадить нас у майбутнє, рятуючи від помилок, допомагаючи нам знайти протидію їм разом, у Церкві. Кожен, хто відчув радість спільної молитви, може зрозуміти її принципову відмінність від нашої, навіть найпалкішої, особистої молитви. Коли двоє, троє, сто, тисяча чоловік збираються разом, саме тоді вони і можуть найкраще відчути між собою присутність невидимого, але завжди такого реального у Церкві Святого Духа. Бо ж Дух Святий, зісланий у день П’ятдесятниці, ніколи не зникає з правдивої Церкви і завжди освітлює її шлях. А через Церкву освітлює шлях кожного з нас.
Недарма сьогоднішнє євангельське читання завершується нагадуванням про світло: бо в Церкві нам дається це Світло для світу (Ін 8:12). Ізолюючи себе від Церкви, ми можемо зануритися у суцільну темряву наших внутрішніх проблем, духовних криз, конфліктів з оточенням і багато-багато чого ще, що засмоктує нас у повсякденному житті. Церква допомагає нам відчути минущість цих проблем. І на тлі цієї минущости відчути непроминущість вічної присутности триіпостасного Бога, Який створив нас на Свій образ і подобу для вічности.
Для того, щоб врятувати нас для вічности, сформувати нас у вічну небесну родину, Бог і гуртує нас у святу Церкву. Гуртує в цей далекий день П’ятдесятниці, посилаючи на Церкву благодатні дари Святого Духа, щоб вони завжди були присутні у ній, присутні у нас з вами, в нашій громаді. Амінь.
Архиєпископ Ігор (Ісіченко)