Дорогі брати і сестри!

На перший погляд, цей багатій із притчі (Лк. 12:16-21) викликає в нас навіть якесь співчуття. І ми не можемо відразу зрозуміти, за що ж його, власне, називають нерозумним? Він же нічого поганого начебто не робив. Навпаки – він працював, дбав про своє майбутнє, розширював свої клуні для того, щоб зберігати там хліб… І раптом він називається нерозумним! Можливо, тут би краще підійшло інше слово: недалекоглядний.

Справді, ми напевно маємо справу із працелюбною організованою людиною. Цей персонаж притчі багато працював для того, щоб засадити свої лани, щоб зібрати врожай. Він зумів його зберегти. Він навіть думає про те, як забезпечити збереження врожаю надовго, реконструює своє господарство. Тобто він робить усе те, що і мав би робити добрий бізнесмен.

Чого ж йому в такому випадку бракує?                           

Можливо, коли ми пригадаємо свої власні проблеми, які виникають у нас із молитвою, на що, може, найчастіше скаржиться кожен із нас, то почнемо глибше розуміти й сенс Христової оповіді. Бо скаржимося ми на те, що, коли молимося, думаємо про щось інше, тікаємо думкою від молитви у дріб’язкові повсякденні справи і зосереджуємося на них.

Звичайно, найбільшої критичної уваги привертає людина ледача. У традиції нашого народу було категорично засуджувати таких людей. Але сьогодні з’являється інша велика проблема: коли праця для людини перетворюється на таку собі самоціль. Ми з головою поринаємо у працю, у заробітки і втрачаємо відчуття сенсу: а для чого все це, власне, робиться?

Хіба не буває так, що ми, встаючи вранці з ліжка, думаємо, як швидше бігти на роботу або почати поратися вдома. І заощаджуємо на молитві, щоб більше встигнути зробити. А коли, виснажені, повертаємося додому, то в нас уже не вистачає ні часу, ані снаги для того, щоб пригорнути дитину, поговорити з батьками, щоб помолитися, щоб почитати Святе Письмо чи якусь іншу, не обов’язково, богословську, але неодмінно розумну книжку. Нас, виснажених, стає тільки на те, щоб глянути в телевізор чи в стрічку новин десь у соціяльних мережах і впасти спати, аби знову починати наступний день з того самого – з біганини, гонитви за примарним успіхом…

Господь вчить нас дивитися далі, не зупинятися на тому, що нам треба зробити зараз, аби заробити й сяк-так прожити. Він кличе прозирнути в майбутнє – у те вічне майбутнє, яке судилося людині і для якого ми зараз повинні працювати.

Що саме означає «багатіти в Бога»? Багатіти в молитовнім спілкуванні з Ним, у читанні Його Слова і обмірковуванні його, в нашому прагненні постійного духовного зростання та вдосконалення. В тому числі через регулярне й усвідомлене відвідування церковних богослужінь, активну участь у духовному й практичному житті парафіяльної спільноти. Багатіти добрими справами, яких є величезна кількість. Це й суспільна праця, служіння своєму народові, своїй державі. Це й справи милосердя, опіка над нужденними. Це, зрештою, те, що на сьогодні є в найбільшому дефіциті – наші справи діяльної любови до людей довкола нас, турбота про них.

Так, ми маємо дбати про свої клуні, але при цьому неодмінно пам’ятати, що найголовніші, найважливіші клуні не тут. Ми можемо розширювати й збільшувати земні схованки, але, врешті-решт, утратимо все в одну мить. Справа не тільки в тім, що Бог нас може забрати. Скільки змін відбувається в нашому житті, які змушують нас побачити нікчемність всього того, що ми здобули, накопичили! Але є один незамінний і непроминущий скарб. Це той скарб, що ми збираємо в Небі – скарб нашого щирого й глибокого покаяння і навернення, скарб правдивої і спасенної віри та наших добрих справ! Дбаючи про наш повсякденний прожиток (а про це також не треба забувати), ми повинні пам’ятати, що найголовніші наші справи – це не ті, які виставляються напоказ перед людьми й формують наш імідж тут, на землі, а ті, якими ми прислужимося Богові. Це справи, якими ми будемо багатіти в Бога. А вони найчастіше бувають непомітними, прихованими.

Не завжди надто легко робити такі справи. Нам дуже часто доводиться робити вибір: чи займатися саморекламою, прославленням себе перед ближніми, чи робити потайки добрі справи, пам’ятаючи Христове напучення: «Хай не знатиме ліва рука твоя, що робить правиця твоя» (Мт. 6:3). Це теж є ознакою нашого збагачення у Бозі, коли ми робимо щось не для власного прославлення, не для особистих нагород, а для добра Божого люду, для добра свого ближнього, для блаженного і радісного нашого з вами майбутнього в Небесному Царстві. Яке і відкриває для нас Христос через Свої жахливі страждання і добровільну жертовну - в ім'я відпокутування й прощення наших з вами гріхів і провин - смерть на Голготському хресті та через Своє славне й тріумфальне Воскресіння. І яке, це Царство, може і має прийти і розпочатися для нас вже сьогодні і зараз. І це залежить лише від нашого відповідального рішення, від нашої щирої і правдивої віри й подячної готовности і старань жити з Христом і заради Христа - згідно Його євангельських заповідей і вимог.

Тож і сьогоднішня притча насправді не осудлива, не спрямована проти нерозважливого багатія. Вона перейнята співчуттям до нього, бо Господні слова, які лунають наприкінці, є глибоко співчутливими. Водночас вона є для нас дуже доброю порадою: бути далекоглядними, відповідально дбати про майбутнє. І пам’ятати, що наше найдорожче багатство – це те, якого не помічають люди і яке ми збираємо в Небесному Царстві у Бога. Амінь.

Архиєпископ Ігор Ісіченко