Йдемо на зустріч з Богом і кожного разу стаємо ближчі до Нього

Доргі браття і сестри у Христі, ми  на ближаємося до зустрічі Великого Торжества Різдва Христового і історія “Про запрошених гостей” нам нагадує про Бога, котрий нас кличе до себе, щоб розділити з Ним радість і стати учасником Його Божого Царства.
Бог прийшов на землю, народився у людському тілі, щоб бути з людиною, але чи кожна людина хоче бути з Богом і чи завжди хоче бути з Ним?Історія “Про гостину” в Євангелії від Луки 14:16-24 – така проста притча і така знайома багатьом нам. Ми мабуть добре знаємо, що відчувають ті, хто запрошує, і до них не приходять та й  добре знаємо стан душі тих, хто відмовлюється, щоб не прийти, шукаючи якісь причини. Були в ролі як в одних, так і в других.
Поле, воли, сімейний стан, тобто особисті інтереси, в притчі стали причиною, щоб не піти на гостину і це були вагомі оправдання, які водночас поставили під загрозу добрі стосунки.
Інколи не задумуємося наскільки важливо підтримувати добрі відносини.
Це як квітку доглядати. Не будеш поливати – згине.
Можливо інколи і не вигідно послати смс, відвідати у святковий день, подолати велику подорож, присвятити кілька хвилин дорогоцінного часу на розмову. Невигідно, незручно, некомфортно, але в жертвенності проявляється правдива любов – а не у вигоді чи комфорті.

Ось виходить простий висновок, що вірність у відносинах потребує постійних доказів, навіть, у найдрібніших речах, які часто вимагають жертвенності.

Так є між людьми і так є у відносинах з Богом.
Коли будемо нехтувати зустрічі з Богом: а це молитва  в дома і на роботі, відвідування храму, ми будемо ставати далекі один від одного і Бог для нас буде ставати чужим.
У такому віддалені тільки ми будемо  потерпілими, бо наше життя зупиниться на здобутому, а що ж буде далі? Що буде, коли закриємося у своїй тимчасовій радості?
Погляньмо скільки триває наша радість над тим, що ми придбали, що успадкували, чи над нашим вибором стану?
Так буває, що надоїдаємо Богу, просячи про те, що нам потрібно: хату, машину, роботу, добре одружитися, дітей. Вже такі робимось близькі до Бога – молимось, сповідаємось, паломництва і т.д. але коли вже це отримуємо, то що тоді робиться з нашою ревністю і побожністю? Клопоти і зайнятість? Брак часу?  Чи простий егоїзм?
Ось використали Бога у власних цілях і все, Він вже більше не потрібний!
Так і в історії про гостину. Мабуть не один раз радились із другом, не одну допомогу отримували, а коли він запросив, то кожен був вже зайнятий іншим. Щось подібного на превеликий жаль є з нами у відносинах з Богом.
Згадаймо як то ми кажемо, коли робимо гріх: “Якось буде, Він простить, куди Він дінеться, і т.д…. ”
Подиву гідний той факт, що Бог дав свободу людині і Він поважає її вибір, навіть, якщо цей вибір не є корисним для самої людини. І він також не зупиняється і закривається у журбі через те, що хтось відкинув його запрошення, а далі запрошує вже інших, а не вдячних і не вірних залишає восторонь.

Може це буде пояснення тобі, чому ти не маєш те, що мають інші, не отримуєш те, чого просиш.
Може такі ситуації тобі хочуть пригадати твої оправдання і пояснення … але цього разу тобі в цього не стане легше…
Щось подібне буде в останній день, коли хтось звично буде відкликатися на поклик Бога, а хтось звично буде оправдовуватися. 

о.Віталій Тарасенко

Вхід/Вихід