Дорогі брати і сестри!
Євангельське читання від Йоана (Ін. 1:35-51) нагадує нам про ту першу мить знайомства апостола Андрія з Ісусом із Назарету, яка і дала йому в церковній традиції ім’я Первозваний. Саме його першим кличе Христос: «Ходіть і побачте!» (Ін. 1:39). Власне кажучи, Андрій – перший, хто відгукується на цей заклик. Бо не знаємо, можливо, й до нього Христос кликав інших людей. Але вони не зважилися зрушитися з місця і йти за Христом. Та й Андрієві давалося це рішення важко.
Вже познайомившись із Учителем, пізнавши в Ньому щось особливе і повіривши, що Він і є Месія, про Якого говорили пророки, апостол не квапиться змінювати своє попереднє місце проживання, свій спосіб життя. Він знов повертається до ловитви риби на Генизаретському озері, повертається до своєї оселі. І треба було, щоб Христос знову наполегливо, тепер вже Сам прийшов до Андрія і його брата Симона, якого згодом назвуть Петром, і сказав: «Ідіть за Мною, Я зроблю вас ловцями людей!» (Мт. 4:19). І Андрій став ловцем людей, тобто, рятівником людей від занепаду й загибелі у глибинах гріховного життєвого моря.
Церковна традиція розповідає нам, що саме він, апостол Андрій Первозваний, проповідував довкола Чорного моря. І дуже рано і міцно спомин про це ввійшов у церковну свідомість грузинів, які вважають саме його попередником творення Церкви на своїх землях. І у нас вже на початку ХІІ ст. літописець Нестор вносить до нашого найвідомішого літопису «Повісті временних літ» історію про те, як апостол Андрій підіймався вгору Дніпром і, зупинившись на горах, які стануть місцем, де збудується згодом Київ, переночував там, воздвиг хрест і, проповідуючи, провістив велике майбутнє цьому містові.
Чи виникла Церква відразу там, де проповідував апостол Андрій? Ми, українці, вважаємо, що саме він був зачинателем, основоположником Христової Церкви в Україні. Грузини вважають його першим проповідником християнства на території Грузії. А зустріч всесвятішого Вселенського Патріярха із папою Франциском на Фанарі 30 листопада 2014 року, коли грецькі церкви за новим календарем відзначають пам’ять апостола Андрія Первозваного, нагадала нам про те, що і Візантійська Церква вважає саме його першим єпископом і від нього веде відлік патріярхів, який на сьогодні закінчується його всесвятістю Патріярхом Варфоломеєм.
Але це – церковне передання. Історики скептично ставляться до можливости подорожі апостола Андрія на Північ, на місце Києва. Та і грузини визнають зачинателькою Церкви Грузії рівноапостольну Ніну, від якої саме і почалося творення церковної інституції. Зрештою, в колишньому Візантії, який у четвертому столітті був перебудований на нову столицю Римської імперії і названий Новим Римом, або на честь свого засновника – Константинополем, – і там фактично перші єпископи столичної кафедри досить болісно утверджувалися на своїй кафедрі лише у ІV ст.
Що ж, в такому випадку викреслити апостола Андрія із історії цих церков? У жодному разі – ні. Його місія була місією того зачинателя, який кидає зерно. А потім уже зерно проростає, колоситься. І його збирають, може, зовсім інші, не ті, хто його сіяв.
Апостол Андрій проходив, ніби "сівач", за словом свого Учителя, сіючи зерна Євангелія по цім терням. І напевно, що заходив він на територію Скіфії, тобто, теперішньої України. Наскільки глибоко – важко сказати. Але його слово було тим початком, який згодом дозволив князеві Володимирові не просто дозволити проповідувати Євангеліє, а вже дати дозвіл оформити існування Руської Церкви - як інституції, як Київської митрополії. Бо ж на той час християнство вже стало фактом масової свідомости русинів. Існували церкви. І люди з радістю приймали вже нову віру, коли в 988-му році сталося загальне хрещення.
Саме цим апостол Андрій нагадує нам про дуже важливу місію кожного із нас, християн: бути цим сівачем зерна правди. Для цього треба мати самому це зерно, тобто, вміти поводити себе по-християнському, вміти бути взірцем християнської євангельської поведінки. Можливо, людина, яка спілкується з християнином, не навернеться з першого разу. Найчастіше так само й буває. Але дуже важливо, щоб ця зернина потрапила в серце і душу людини. І там уже, з Божої ласки, вона зможе розвинутися.
Що відповів Ісус Христос на перший, можливо, трішки відсторонений запит рибалок із Галилеї? “Ходіть і побачте!” (Ін. 1:39) – не слухайте інших, довіряйте власному досвідові, спробуйте поспілкуватися зі Мною, побудьте у Моєму домі. Сучасна людина потребує часто саме цього. Бо на сьогодні, коли майже у всіх країнах, принаймні, Європи припинилися офіційні заборони на сповідування Христа, коли Церква, навіть, у колишньому комуністичному світі стала легальною, не сталося масового навернення…
Виникли нові перешкоди, які заважають сучасній людині прийти до Христа. Це ті нові забобони, які поширюються разом із фальшивими стереотипами через ЗМІ, через міжособистісні стосунки. Це - власні упередження, це - страх прийняти Христа в своєму житті, в своєму домі. Він породжується різними причинами: страшно жити не так, як нав’язується масовою думкою, страшно кидати виклик стереотипам. Незвично щось змінювати в собі. І саме в цю мить Христос знову нас кличе, як колись апостола Андрія: “Ходіть і побачте!” – не бійтеся, зайдіть до Мого дому, станьте членами Моєї Церкви.
Може, перед тим, як стати активним учасником церковного життя, потрібно спробувати в своєму особистому житті пожити по-християнському. Здалеку це здається важко, небезпечно, обурює сама думка про те, що в чомусь доведеться собі відмовляти, що треба наповнювати своє життя цією прозорою чистотою, до якої кличе нас Євангеліє. Але коли людина зважиться випробувати це на своєму досвіді, раптом виявляється, що перебування з Христом не тільки не обтяжує нас, а навпаки: звільняє від маси тих важких стереотипів і обмежень, які ми на себе самі накладаємо.
І саме тоді стає нам легко і радісно жити, коли ми відчуваємо в житті присутність Христа. Тоді нам хочеться ділитися цією радістю з іншими, кликати їх разом із Христом: ходіть і побачте, не бійтеся, не тікайте від Христа!
Цей поклик апостола Андрія Первозваного, з яким він прийшов колись на терени майбутньої Русі, і став першим, залишившись десь на підсвідомости наших предків. І він згодом проріс, коли вже прийшли грецькі і південно-слов’янські місіонери за покликом князя, аби навертати усю Русь на християнство. Саме цього поклику і сьогодні чекає від нас довколишній світ, від нас із вами, християн. Поклику не тільки словами, але й прикладом свого життя, прикладом стосунків у нашій християнській громаді
Саме тому цей перший поклик, з яким Христом звернувся до апостола Андрія Первозваного, через його посередництво приходить і в наше життя, в нашу сучасну церковну риторику. І знов Церква кличе до довколишнього світу: “Ходіть і побачте!”. Амінь.
Архиєпископ Ігор Ісіченко